Хто такий Джеджалик?

© Богдан ТИХОЛОЗ

Творчість – справа не тільки відповідальна, але й ризикована. Тому митці часто-густо чи то з доброї волі, чи з вимушеної необхідності ховають своє справжнє обличчя за розмаїтими масками. І одним із найпоширеніших різновидів таких масок є прибране ім’я, або псевдонім. Деколи така маска «приростає» до обличчя – так, що майже витісняє у свідомості публіки справжнє ім’я автора (ось як у випадках Панаса Мирного, Олени Пчілки, Лесі Українки чи Олега Ольжича…); інколи ж, навпаки, митець відомий передусім під власним іменем («як у метриці»!), хоча й використовував одну чи кілька літературних «масок» (як Тарас Шевченко – Кобзар Дармограй, Маркіян Шашкевич – Руслан – або ж Олександр Кониський – здається, абсолютний рекордсмен серед українських літераторів за кількістю псевдонімів – аж 141 (!!!), одначе в історію письменства він увійшов-таки під своїм справжнім прізвищем).

Автор «Каменярів» та «Мойсея» без сумніву, належить до другої категорії творців. Усьому світові він відомий передусім саме як Іван Франко. Водночас у своїй творчій діяльності письменник використовував близько сотні псевдонімів та криптонімів: Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr., Ккк й ін. [1]

Найвідоміший і найпопулярніший із них – Мирон (знаний у численних варіантах: Мирон, Мирон***, Myron, Miron***, Myron***, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин…). Є свідчення, що, хоча майбутній письменник був охрещений як Іван (і лише це, єдине хресне ім’я, було занесене в метричну книгу), син Якова-коваля з підгірських Нагуєвич мав ще й друге назвисько – приватне, таємне, домашнє, яким кликали його лише вдома, в колі сім’ї – Мирон. Для Якова Франка син-первісток був пізньою і дуже довгоочікуваною дитиною, вимоленою в Бога (коли він народився, батько мав 54 роки). Яків не міг собі дозволити його втратити, тож, за народним звичаєм, щоб уберегти малого від нечистої сили, найрідніші його кликали Мироном – це рідкісне на той час серед бойків ім’я чомусь дуже подобалось мамі, Марії з шляхетського роду Кульчицьких… Як прийде який нечиcтий за Івасем, – а нема Івася, є лише Мирон! То й повернеться ні з чим… Так був Франко «малим Мироном» приблизно до 5-літнього віку, аж доки пішов до початкової школи в сусідньому селі – Ясениці Сільній. А його молодший брат Захар так на все життя й зостався Михайлом для всіх, окрім метрики: так його називала мати, так і земляки до нього озивалися. Саме звідси – від малого Мирона, що згодом стане головним героєм циклу новел та оповідань про дивного сільського хлопчика з очима філософа, – й улюблений Франків псевдонім – із цілої колекції літературних «масок».

Проте першим у цій довгій вервечці, по-сучасному кажучи, «нікнеймів» стоїть химерне, незвичне і загадкове (дотепер!) ім’я Джеджалик.

Саме під таким псевдонімом дебютував юний літератор, тоді ще учень Дрогобицької гімназії, на сторінках студентського журналу «Друг», що виходив у Львові.

Як відомо, перший опублікований твір Івана Франка – «Народнії пісні (Сонет)», надрукований у журналі «Друг» (1874. – Ч. 3 [1(13).V]. – С. 51) за підписом Джеджалик.

Згодом, уже студентом Львівського університету, недавній дебютант рясно друкувався в різних жанрах (поезії, роман, критичні статті, фольклорні записи…) на шпальтах того-таки «Друга» та в альманасі «Дністрянка» (Львів, 1876) – і знову здебільшого під псевдонімом Джеджалик.

Так підписано, зокрема, крім уже згаданої «першої ластівки» – сонета «Народнії пісні», ще й поезії «Моя пісня» (1874), «Божескость людского духа», «Від’їзд гуцула», «Дві дороги», «Любов», «Могила», «Мятеж Митуси», «Наперед!», «Наш образ» (усі – 1875), «Пісня Задунайськая» (1876), дебютний роман (чи, за авторським визначенням, «Повість Джеджалика в трех частях») «Петрії і Добощуки» (1875), оповідання «Два приятелі» та «Лесишина челядь» (1876), сатиричні поеми «Дума про Маледикта Плосколоба» та «Дума про Наума Безумовича» (1878), переклади з Й. В. Ґете («При кужілці» – уривок із трагедії «Фавст»), Е. Золя («Повінь»), статті «Женщина — мати» (1875) та «Слівце критики» (1877; рецензія на «Письма» К. Н. Устияновича).

Невдовзі Франко-«Джеджалик» став членом редакційної колегії «Друга»; брав активну участь у діяльності «Академического кружка», органом якого був часопис; виступав на його засіданнях (варто зауважити, що, скажімо, на трьох із п’яти проведених цим товариством 1876 року відчитів доповідачем був Франко[2]).

Він був молодий і повний сили та відваги; йому не було на кого розраховувати, крім себе самого; його головною і, фактично, єдиною інвестицією у майбутнє став власний хист. У ясній рудоволосій голові вирували й фонтанували ідеї, у грудях кипіла енергія, у серці палахкотів вогонь, – він був усюди і його було багато!

Не дивно, що невдовзі до здібного й амбітного початківця прийшла перша літературна слава. Щоправда, спочатку не до Франка – до Джеджалика…

Саме під псевдо «Джеджалик» Франко здобув свою першу славу серед галицької освіченої молоді і навіть став у Львові «якимсь куріозом або знаменитостію» (за його власними словами).

Вибір такого, на перший погляд, дещо екзотичного й загадкового літературного імені невипадковий. Адже псевдонім – це не лише маска, за якою письменник із певних (об’єктивних чи суб’єктивних) причин ховає своє справжнє обличчя, але й вияв його питомої сутності, глибинної особистісної спрямованості, – своєрідний «символ віри», сконцентрований у філософії імені. Відтак обирання псевдоніма (особливо першого!) визначають взаємопереплетені стратегії самовираження й самоприховування, складна діалектика Персони й Самості.

Досі у франкознавстві питання походження першого Франкового nom de plum було нез’ясованим. Часом навіть доводилося чути нічим не обґрунтовані, сливе фантасмагоричні версії, нібито «Джеджалик» означає «дженджик» – такий собі український відповідник англійського «денді» – за словниковим визначенням, той, хто любить пишно одягатись, пишно одягнений; пустий, легковажний чоловік; жевжик, фертик, чепурун.

Утім, хіба міг би молодий Франко обрати собі таке легковажне псевдо? Звісно, він був амбітним юнаком; але, за спогадами сучасників, геть не виглядав на такого дженджика-чепуруна. Навпаки, при першій зустрічі він справляв враження людини, яка зовсім не дбає про свій зовнішній вигляд.

Сестра його нареченої, Ольги Рошкевич, Михайлина так згадувала перший візит молодого Франка у їхню господу в Лолині:

«Зміряла його відразу від стіп до голови і відчула неприємне враження. Вразило мене його убрання; і так, як нині, ще бачу його в чорнім довгім сюртуці, в крацястих штанях, в чоботах з довгими халявами, а від того убрання відбивав чорний м’який капелюх з широкими крисами. Ще мене дуже вразила на плечі палиця з пакунком в крацястій хустині. Уявила собі, що він дуже бідний…»[3]

Що ж, на роль денді цей молодик аж ніяк не претендував. Справжні Франкові амбіції сягали набагато далі, ніж гарно виглядати й подобатися дівчатам. Він хотів стати відомим літератором, передусім поетом – «руським Міцкевичем», творцем вічних шедеврів і володарем дум. А ще – в перспективі – народним пророком і проводирем. Не більше й не менше! Звісно, він не кричав про це на вулицях, та й узагалі не висловлював цієї думки вголос. Але така візія місії поета випливала із романтичної моделі «поета-пророка», панівної у слов’янських літературах ХІХ століття, зокрема й українській.

Тож моделлю для «вирізьблювання власного “я”» для майбутнього «галицького Шевченка» аж ніяк не міг слугувати якийсь там «дженджик». Хто хоче бути пророком, мусить спершу стати воїном, а не денді. Джеджалик обрав собі за взірець лицаря, а не фертика.

За нашим припущенням, ще будучи учнем Дрогобицької гімназії, Франко, захоплений героїкою української минувшини, вочевидь, начитавшись доступної йому (з гімназійної, «ученицької», та особистої книгозбірні, а також приватних бібліотек друзів і вчителів) художньої та наукової літератури на історичну тематику (зокрема праць М. Костомарова, О. Барвінського, І. Шараневича та ін.), прибрав собі ім’я легендарного козацького полковника Филона (Пилипа) Джеджалика (Джалалія) – видатного українського військового діяча й дипломата ХVІІ ст., одного з найближчих і найвірніших сподвижників Богдана Хмельницького у національно-визвольній війні 1648–1657 рр., його особистого друга і свого часу першої особи після великого гетьмана[4].

Уславлений у битвах «правдомовний Джалалій» (на таке означення він заслужив у сучасників), хоч і походив із татарського роду, був гарячим патріотом України і лютим ворогом її поневолювачів, відомим своєю непримиренною опозицією до угодовської політики тієї частини української шляхти, що прагнула компромісу з верхівкою Речі Посполитої. Історія донесла його крилату фразу, кинуту в обличчя князеві Адамові Кисілю та цілій польській дипломатичній місії під час перемовин 1649 р.: «Нехай зслизнуть ваші солодкі дари: уже тепер нас не загнуздаєте; не словами, а шаблею розправимось, коли хочете! Майте ви собі свою Польщу, а Україна нам, козакам, нехай зостається»[5]. У битві під Берестечком незламний полковник і після зради татар залишився вірним Хмельницькому, який призначив Джалалія наказним гетьманом.

Як патріот-державник, речник самостійницьких ідей, доблесний воїн і хоробрий козацький ватажок, Ф. Джалалій (інші варіанти написання прізвища: Джелалій, Джаджалій, Джеджалій, Джеджелій, Дженжелій, Джаджелей, Джечелей, Джечелий, Джаджала, Джаджалих, Джаджалик, Джулай, Дзялак) згадується в багатьох історичних джерелах (зокрема, в літописі Григорія Граб’янки, «Історії Русів», «Історії Польщі від смерті Владислава ІV» Єроніма Коховського, «Історії війни козаків проти Польщі» П’єра Шевальє, «Літописній оповіді про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» Олександра Рігельмана та ін.). Його яскравий образ змальовано і в численних літературних творах («Украинские сцены из 1649 года» М. Костомарова, «Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом (Оповіданнє з давніх часів)» І. Нечуя-Левицького, «Над Кодацьким порогом» А. Кащенка, «Хмельницький» І. Ле, «Рубікон Хмельницького» Ю. Косача, «Берестечко» Л. Костенко, «Розлилися круті бережечки» Р. Іванченко та ін. – щоправда, усі ці твори були опубліковані вже після того, як Франко перестав бути «Джеджаликом»).

Найімовірніше, безпосереднім джерелом, із якого Франко почерпнув загальні відомості про Ф. Джеджалика, а відтак і запозичив свій перший псевдонім, були історичні праці М. Костомарова, зокрема монографія «Богдан Хмельницький» (її журнальний варіант було опубліковано в «Отечественных записках» за 1857 р. під назвою «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России», того ж року з’явилося окреме видання; 2-е видання у 2-х томах вийшло 1859 р., 3-є в 3-х томах – 1870 р.). Ця книга була в особистій бібліотеці письменника (а саме 3-є тритомне видання 1870 р. – див. № 786–788); високу оцінку їй він дав у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» («За час свого побуту в Саратові він [М. Костомаров. – Б. Т.] здужав написати і видати двотомову монографію про Богдана Хмельницького, яка відразу зробила йому славу одного з найліпших істориків Росії» [т. 41, с. 282]), інших студіях (зокрема, в статті «Хмельниччина 1648–1649 років у сучасних віршах» назвав цю працю «знаменитою» [т. 31, с. 188]).