Андрій Малишео

14 листопада – 105 років від дня народження Андрія Малишка

14 листопада 2017 о 09:08

Рідний брат Андрія Малишка, Петро, 1928 року розстріляний як бандит і грабіжник. Мати пішла пішки з Обухова до Києва, колінкувати перед «всеукраїнським старостою» Г.Петровським, аби вимолити синові життя. Проте марно. Петро грабував винятково більшовицьких начальників і вождиків, а простих людей не чіпав, тож провина його не підлягала пробаченню...

Братова історія була для Андрія «плямою в біографії», котра, можливо, і змушувала його догоджати владі. А водночас – болем, який довіку оселився у його пам’яті разом з тугою та любов’ю. Одного разу за чаркою сказав: «Якби я писав вірші, як Петро, – ціни б мені не було»…

Восени 1944-го, після другої окупації Галичини, майор А.Малишко брав участь у великій агітаційній поїздці теренами. На той час УПА, спливаючи кров’ю, продовжувала чинити опір окупантам. Малишко закликав:

Покайтесь, поки ще не пізно,

До нас виходьте із лісів

До ваших сестер і братів.

Вас кличе зоряна Вітчизна

Своїх обдурених синів…

… Ідіть до нас, покиньте схрони,

Вас кличе Армія Червона.

Перша Малишкова поїздка до Галичини відбулася у складі «визволителів». Про це в книзі «Магістралями слова» (Київ, 1977р.) Дмитро Павличко напише: «…Так було в 1939 p., коли він (Малишко, — О.Б.), беручи участь у визвольному поході Червоної Армії в Галичину, писав «Листи червоноармійця Опанаса Байди» і оспівував не «чічки» й «смерічки», як це робили деякі поети після нього, а болі галицького бідняцтва, історичну справедливість возз'єднання українських земель».

Оди Сталіну і радянській владі, таврування «буржуазних націоналістів»… Членство у ВКП(б)-КПРС, поспіль два скликання Верховної Ради УРСР, Сталінська (двічі) Державна СРСР іі Шевченківська премії…

На самісінькому денці душі – Україна. Вона проривалася назовні у найнесподіваніші моменти життя.

В січні 1965 р. Малишко виголосив прощальне слово на похороні Сосюри. «Холодно тобі зараз, поете? І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші «Любіть Україну!»… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета…». Його шарпали за рукав, вимкнули мікрофон, але він договорив, і ті, хто хотіли чути – почули. Промову вперше надрукували мало не за 40 років потому.

Малишко ні на кого не доносив, нікого не зраджував і не підставляв. Його лірику й пісні любили. А невсипуще око НКВС- ГДБ так і не «вистрілило» у двічі сталінського лавреата, хоча приводи він давав не раз…

Від душевного зламу, невтомних сумнівів і людського забуття Малишка врятувала Музика, яка одного разу привела до нього простого хлопця з Полтавщини – Платона Майбороду, і той став братом його серця. Музика обійнялася з віршами , пісня полинула у Безсмертя…

Ми підем, де трави похилі,

Де зорі в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі

Ночами насняться мені…

Малишкова донька якось розповідала, що батько написав слова цієї пісні на коробку з-під цигарок, а Майборода тут-таки підсів до рояля й за кілька хвилин награв музику. Малишко відвернувся до вікна і заплакав…

А Київ уже кружляв у своєму вальсі:

Знову цвітуть каштани, |

Хвиля дніпровська б'є.

Молодість мила, — ти щастя моє.

І навшпиньки зводилося світле осіннє кохання:

Цвітуть осінні тихі небеса,

Де ти стоїш блакитна, мов роса.

В очах засмуток темний, мов ожина, —

Моя кохана, мріялось, дружина.

Як сон далекий, видиво майне…

Хоч не забудь, а згадуй ти мене.

І менші, старші та зовсім дорослі співали цієї, любої зі шкільних років:

Сонечко встає і шумить трава.

Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.

Вчителько моя, зоре світова,

Звідки виглядати, де тебе знайти?

…У 1958-му прийшла Та Сама Пісня. Вона відтоді тримала його в житті. Після її появи вже йому було не страшно ні жити, ні вмирати. З неї перед цілим світом постав образ його Мами…

Рідна мати моя, ти ночей недоспала

I водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала…

В лікарні, за вісім днів до смерті, він написав «Стежину»:

Чому, сказати, й сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

Ота стежина в нашім краю,

Одним одна біля воріт.

Найрідніший друг Платон Майборода, плачучи вголос, писав до віршів музику:

Де ти, моя стежино,

Де ти, моя стежино?

Ота стежина в ріднім краї,

Одним-одна, одним-одна біля воріт…

П. Майборода, А. Малишко «Пісня про рушник»

П. Майборона, А. Малишко «Пісня про вчительку»

Андрій Самийлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в Обухові на Київщині, в родині сільського кожум’яки, й помер 17 лютого 1970-го у Києві від одночасних інфаркту та інсульту…

Зовсім маленьким переінакшив слова народної пісні: «Чорний ворон опівночі Не клює козацькі очі» (замість «виклює козацькі очі») — до кінця днів залишився милосердним і великодушним.

Коли трохи підріс, підміняв бубнаря, а то й гармоніста, на весіллях. А як удвох із братом Василем заводили пісню, все довкруж завмирало.

Любив свою численну рідню (у тата з мамою було аж одинадцятеро дітей).

Невимовно ніжно любив маму, Ївгу Остапівну, чи не найбільше з-поміж усіх поетів написав віршів для неї й про неї.

Тричі був одружений, у першому шлюбі мав доньку.

Окрім братів Платона та Георгія Майбород, близько дружив із М.Рильським та О.Вишнею, яких тоді всіляко ганили за те, що ті під час війни «відсиджувалися в тилу» — тобто в радянських таборах.

Влітку 1951 р., коли на пленумі Спілки письменників чотири дні поспіль розпинали Сосюру за вірш «Любіть Україну», Малишко долучився й собі до осуду поетових «петлюрівських збочень», але було це непереконливо, мляво, вимучено, що дуже роздратувало «кураторів» з Володимирської. А він карався, аж поки не покаявся через 14 літ, на Сосюриному похороні – прилюдно затаврувавши тих, хто мучив «націоналіста» Сосюру.

Вперше для всього світу Малишкова «Пісня про рушник» пролунала на радіо «Голос Америки» з уст Квітки Цісик.

Ховати Малишка прийшов заледве не увесь Київ. У низькому холодному небі тріпотів «Рушник», підхоплений тисячами людських голосів.