Еталоном кохання українців, яких чари кохання з’єднали на 60 довгих літ, є Марія та Микола. І сьогодні, у день Марії хочу згадати цих коханців.

Старовинний дворянський рід Адасовських мав 3 дочок і 3 синів. 1860 року 4 серпня – святкували день ангела дружини поміщика Марії. Раптом господині стало погано. Пішла, лягла – і народилася донечка. П’ята дитина знайшлася на Марію – то й бути їй Марією. А увечері, як нічого не було, пішла Адасовська до гостей.

Далі було хороше, веселе, співуче дитинство. Батько мав власний хор і керував ним, а Маня співала чудовим мецо-сопрано. У 16 років вона закінчила пансіонат у Чернігові, де Микола Вербицький викладав літературу. Мріяла про консерваторію, сцену, але жінці була одна дорога – під вінець. З’явилася крамольна думка про фіктивний шлюб, як у Софії Ковалевської. Але у Ніжині її урочисто звінчали і офіцер артилерії Хлистов розплів дівчині косу. А далі нудне життя у глухій провінції в Бендерах, її геніальні борщі. Інколи Марія співала, сидячи при роялі, от і того дня вона виводила:

Коло млина, коло броду

Два голуби пили воду…

І чудовий теплий баритон підхопив:

Вони пили, воркотіли,

Та й знялися й полетіли.

Хто він? Високий. Ставний, незвичайної вроди офіцер із георгієвським хрестом. 22-річний шляхтич Микола Тобілевич (Садовський). Ця пісня чудовим чар-зіллям з’єднала їхні серця. З того часу у Бендерах влаштовувалися концерти, усіх чарував спів херсонця та чернігівки. На одній із вечірок, коли всі були добре під чаркою, гості почали вмовляти Хлистова відпустити Марію на сцену. «Добре, якщо це буде український театр», – сказав чоловік і навіть написав розписку. Незабаром усі роз’їхалися, Хлистові потрапили до Свеаборга, звідки Марія їздила в Петербург до консерваторії.

І от у 1882 році прийшло Марії запрошення до української трупи. Чоловік, певно, не відпустив би її, але рідний брат Мані – генерал Адасовський знайшов переконливі аргументи. У Єлизаветград відбувся дебют Заньковецької у п’єсі «Наталка Полтавка». Кропивницький був до сліз зворушений її грою, він зняв свій перстень і мовив: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!» У Яворницького ми знаходимо спогади, що Ілля Рєпін був схвильований грою Заньковецької. Станіславський писав: «Її гра потрясаючої сили. Талант винятковий, національний, істинно народний». Карпенко-Карий вважав: «Про неї слово талант – дуже слабеньке слово – це геній сцени». В Одесі у 1893 р. Петро Чайковський подарував їй букет із написом: «Безсмертній від смертного!»

А де слава, там заздрість і підступ: їй підмішували отруту в білила, підкидали бите скло на сцену, де вона мала впасти. Та Заньковецька була щасливою: улюблена робота, коханий чоловік поряд. Правда, Хлистов десять років тягнув із розлученням, а коли вона одержала постанову Синоду, з’ясувалося, що церква забороняє Марії одружуватися вдруге, бо вона була причиною розлучення. У одному з листів Микола Садовський писав їй: «Ти моє все! І радість, і щастя, і доля, – все, що є в чоловіка найкращого, найдорожчого!»

У Петербурзі сталося диво: Олександр ІІІ з’явився у приватному театрі, потім їх запросили на імператорську сцену. Кілька разів Заньковецька одержувала запрошення грати у трупі імператорського театру. Її порівнювали з італійкою Елеонорою Дузе, француженкою Сарою Бернар. Фізіолог Павлов плакав, бачивши гру Заньковецької у «Наймичці», Антон Чехов твердив: «Заньковецька – страшна сила. Це королева, яку Україна не забуде».

Та боги заздрять щастю смертних, адже Марія – однолюб, а Микола – податливий на принади «кицюнь», скакав у гречку, мав нешлюбних дітей, але клявся-божився, що Марія – єдина кохана. Нерви, сварки, вони розлучалися навіки; вона йшла з театру. А ще сестра Садовського Марія – красуня, великий талант, вічна конкурентка Заньковецької при бідному репертуарі. Жінки так ворогували, що Садовська-Барілотті кинула трупу брата і невдовзі 35-літньою пішла з життя, лишивши дочку-немовля.

Був лютий 1900 року Садовський грав у дуеті з Лінницькою. Заньковецька із партеру кинула йому білу троянду на ознаку примирення й усміхнулася. Він низенько вклонився, взяв квітку і підніс її до вуст. Прийшов мир, але такий короткий. У 1905 році на зло Марії Садовський одружився, поїхав на Галичину, створює у Львові театр, стає його директором і режисером. А вона їде в турне селами Полтавщини, Катеринославщини. Та довгої розлуки ні Садовський, ні Заньковецька не витримують. Він повернувся і вони засновали перший український стаціонарний театр у Києві (1907). У 1910 році в Катеринославі Данило Сахненко зафільмував їх «Наталку Полтавку».

У 1917 році вона створила в Києві народний театр, на базі якого у 1922 року виникла мандрівна трупа театру ім. Заньковецької. Через дев’ять років його трупа зупинилася у Запоріжжі і до 1944 року цей театр носив ім’я Марії Заньковецької, а очолював театр її улюблений учень Борис Романицький. У 1923 році вона першою удостоїлася звання народної артистки Республіки. У 1926 році зіграла образ матері у кінофільмі «Остап Бандура». У 1929 році Садовський знявся у головній ролі у кінофільмі «Вітер з порогів».

За часів УНР Садовський і його театр виконували роль вершників, які зустрічали Петлюру на Софіївському майдані, проводили паради. Після поразки визвольних змагань Садовський емігрував до Праги, але розлука не для них – і він повернувся, прийшов до Марії, яка гіркими докорами поглибила розрив. От і пішов Садовський до чергової «кицюні» – акторки Валентини Чаус, молодшої за нього на 45 років. Часто ж ночами Садовський сидів під дверима на Великій Васильківській, 121 і просив: «Маню, впусти!» Хвора Марія не мала сил простити.

І коли Богу сподобалося забрати Садовського до себе, процесія по дорозі на Байкове кладовище, на прохання Марусі процесія зробила коло, щоб пронести труну повз її будинок. Марія, старша за Миколу на два роки, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна плакала, прощалася і все прощала.

Через кілька місяців Марії не стало. Вона померла у Ніжині, але її поховали на Байковому поруч із ним. Нарешті вони з’єдналися навіки. Червона і біла троянди, що ростуть на місці їхнього спочинку, так переплелися, як переплелися нитки життя Миколи й Марії.

Ганна Черкаська