Ще про Івана Франка...

Чому? Чому? Чому?!!!!Нам у школах цього не розповідали. А може розповідали, а ми були такі байдужі?

Якби я хотіла, щоб дитина, прочитавши про Івана Франка, офігіла і захотіла прочитати його твори, то написала б так:

Іван Франко – це супергерой з розумовими надздібностями і феноменальною пам’яттю з королівства Галичини і Володимирії (сучасна Львівщина і Франківщина).

Мікс геніальності і фантастичної працездатності.

Перший український професійний письменник, який заробляв літературною діяльністю дуже немалі гроші, а почав з того, що ще в дитинстві сам в себе інвестував – в свою освіту і розум. Спочатку звичайна початкова школа, потім школа з німецькою мовою викладання, далі гімназія з польськомовним викладанням.

В 9 років помер батько.

Малий вчився так, щоб знань вистачило підробляти репетиторством, а на зароблені гроші купував книжки, читав, вчився, заробляв і т.д. Зрештою ще юнаком зібрав фантастичну бібліотеку українських і європейських авторів, став ходячою енциклопедією і фінансово незалежним красунчиком.

Друзі-гімназисти розказували, що Франко після годинної лекції вчителя міг дослівно її переказати. Знав напам’ять всього товстелезного Кобзаря, домашку з польської робив у віршах, почав писати свої вірші, прозу і історичні драми, перекладав Гомера і Софокла.

В 15 перекладав Гомера і Софокла! В 15. Гомера і Софокла.

Без гугл-перекладача.

(Шо ви робили в 15? Я, наприклад, щовечора оплакувала Цоя під під’їздом і мені тоді точно було не до Софокла).

Дівчатам Іван подобався.

Підлітком, коли за гроші «підтягував» сина священника, закохався в його доньку. Ольга Рошкевич. Роман був взаємний і тривав досить довго. Франко запропонував Ользі вийти за нього, але коли батько нарешті дав згоду, Івана як назло посадили в тюрму «за участь у таємній організації» і батько передумав.

Далі були ще жінки, університети і арешти за громадську і політичну діяльність. Інтелектуальний рок-н-ролльщик. Ще два сильних кохання. Три універи: Львівський, Чернівецький, Віденський. У Віденському захистився на доктора філософії. Ще два арешти.

Франко знав 14 (ЧОТИРНАДЦЯТЬ!!!) мов на рівні перекладача.

Переклав Гомера, Платона, Шекспіра, Діккенса, Золя, Гюго, Флобера, Гете, Твена, Сервантеса, Алігієрі і ще довгий вражаючий список авторів світової класики і античної літератури.

Письменник, поет, драматург, перекладач, критик, політик, історик, мистецтвознавець, економіст, доктор філософії, ГЕНІЙ.

Ще й до всього мав ідеальний слух і прекрасний голос – Микола Лисенко писав музику з його співу.

Друге кохання – Юзефа Дзвонковська. Взаємне і трагічне. Юзефа відмовила у шлюбі, бо мала смертельний на той час діагноз – туберкульоз.Третє – Целіна Журовська - «женщина чи звір». Цинічна і холодна. Франко присвятив їй вірші у збірці «Зів’яле листя», але вона їх навіть не читала. Правда згодом їй зачитали вірші-присвяти, і Целіна зауважила, що найбільше в тих віршах їй запам‘ятався опис квартири, бо він нагадував їй квартиру, яку вона мала на вулиці Вронських у Львові.

Одружився з Ольгою Хоружинською. Ольга народила трьох синів і доньку. Франко для сім’ї побудував великий будинок у Львові. Родина Франків щоліта виїжджала на відпочинок на Гуцульщину у компанії Лесі Українки, Михайла Грушевького, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського – норм компанія!)

Прожив 60 років. Поліартрит спочатку паралізував руки.

Залишив по собі 100 томів власних творів українською, польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами.

Номінант на Нобелівську премію. Займав 4-те місце серед номінантів, але помер в рік проголошення лауреата (Ромена Ролана, до речі), тому був виключений зі списку.

Перед смертю покликав священника на сповідь, але вигнав його до біса «за нетактовність», так і не сповідавшись.

Все.

Про твори жодного слова.

Їх треба читати. Хоча б для того, щоб не ржати зі слова «побіда» під час перегляду «голлівудського» кіно «Захар Беркут».

Автор: Natasha Kulbachuk

Ілюстрація: Mykola Prystash

Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти

 10 цікавих фактів про Кобзаря за 10 днів

Про рід Тараса Григоровича

Предки Шевченка були козаками – несли службу у війську запорізькому та були учасниками визвольних війн та повстань.

За згадками родичів Тараса, прадід Андрій Безрідний - був вихідцем з низового козацтва, який із Запорізької Січі переїхав у Керелівку (зараз Шевченкове, інша назва села - Кирилівка). Згодом одружився на Єфросинії Іванівні Шевчисі.

Так у Керелівці з'явилася сім'я Шевченків. Згодом пара народила трьох синів Олексу, Кіндрата та Івана. Іван був одружений тричі, мав восьмеро дітей. Один з його синів - Григорій - і був батьком Тараса Шевченка.

Сам же дід Іван був грамотним селянином — умів читати й писати, знав багато цікавих історій. Тож маленький Тарас полюбляв проводити з ним багато часу, зростаючи під впливом розповідей про Коліївщину, козаччину та народних героїв — Залізняка й Гонту.

По лінії ж матері Тараса предками були Яким і Параска Бойки, що проживали в сусідньому селі Моринці, але походили з бойків Прикарпаття.

Батьки майбутнього поета були кріпаками у поміщика Енгельгарда. Коли вони одружилися, то Григорію було 21 рік, а Катерині – 19.

У свою чергу варто зазначити, що Тарас Шевченко народився не в заможній сім’ї, але й не у бідній. Хоча батько поета і був кріпаком, він був також чумаком та стельмахом, а один із дідів матері мав пасіку з кузнею. Така діяльність допомагала заробляти достатньо грошей для нормального життя. Тим не менш, із п’яти дітей у сім’ї Тарас був єдиним, хто здобув шкільну освіту та був грамотним. Він навіть трохи підпрацьовував - свої перші гроші майбутній поет заробив, відспівуючи небіжчиків у ролі помічника священика.

Тарас Шевченко ніколи не був одруженим і не мав дітей, але це не означає, що поет не мав нащадків. У нього було 23 племінника і близько 90 внучатих племінників. Дослідники налічують понад 1300 нащадків братів та сестер Тараса, у багатьох із яких була цікава доля.

Так, його небіж Йосип Шевченко став активним учасником російсько-турецької війни та героєм Болгарії. Внучатий племінник Олег Лундстрем був керівником джазового оркестру в Китаї. Онук сестри Шевченка Катерини Фотій Красицький також став художником. Він видав перший художньо-методичний підручник українською мовою "Рисування та малювання".

Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти

 10 цікавих фактів про Кобзаря за 10 днів

8 днів до Дня народження Тараса Григоровича Шевченка

Шевченко міг би стати й відомим музикантом

Знаємо про Шевченка-поета - автора пророчих філософських творів, знаємо Шевченка-художника, тонкого і майстерного митця, але існує і третє втілення митця - Шевченко-музикант.

По перше, він був освіченою людиною в музичній справі та мав широке коло смаків: дуже любив Гайдна, Моцарта і Бетховена, постійно до них звертався. Обожнював Шопена, Мендельсона. Дуже добре знав тогочасних віртуозів: Паганіні, Серве, В’єтана, в його творах згадуються десятки прізвищ. Все це говорить про те, що Шевченко — інтелігент надзвичайно високого художньому смаку. Щоденники Тараса Шевченка дуже багаті на музичні судження. Він часто звертається до віденських класиків. І, звичайно, ідеалом гармонії завжди залишався Вольфганг Амадей Моцарт. Фрагмент із записів Шевченка за 1857 рік: «Я почув, як маленький оркестрик грає увертюру до опери Моцарта. Це така чудова музика, що мені здається, її не можна заграти недобре, вона завжди звучить божественно».

У петербурзькому середовищі він спілкувався з відомими музикантами. Велика дружба пов’язувала його з видатним українським співаком Семеном Гулаком-Артемовським. Останній навіть присвятив Шевченку власну пісню «Стоїть явір над водою». Василь Барвінський у своїй статті згадує й думку Пилипа Козицького, що «Шевченко своїм знайомством з кращими зразками загальноєвропейського мистецтва в різних його галузях і стилях досягає рівня фахівця музики».

По друге, Шевченко дуже гарно співав. Перший ректор Київського університету Михайло Максимович згадував, що Тарас був співаком із чудовим голосом. "Якби не широка обдарованість як літератора та живописця, Шевченко був би світовим співаком", - говорив він.

Стверджують, що Шевченко мав добрий музикальний слух і приємний голос – «баритон з високими теноровими нотами» оксамитового тембру, дуже любив співати і, за свідченням сучасників, «завжди вкладав всю силу у своє виконання народних пісень».

За переказами: «Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає».

Можливо саме через те твори Шевченка такі мелодійні, що прямо просяться стати піснями. Зокрема першим українським композитором, який свідомо підійшов до музичного втілення поезії Шевченка, став Микола Лисенко. Композитор написав цикл творів «Музика до «Кобзаря», який містить 87 творів різних жанрів і форм. На вірші Шевченка Лисенко створив також 56 романсів, 19 хорів, 9 вокальних ансамблів і 3 кантати.

Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти

 10 цікавих фактів про Кобзаря за 10 днів

7 днів до Дня народження Тараса Григоровича Шевченка

Кобзар полюбляв справжній український борщ, а у снах до нього з`являлись вареники

«Улюбленою його їжею був справжній український борщ, «затертий пшонцем і затовчений старим салом», вареники з сиром з грубої гречаної муки та такі ж самі галушки» - вказує у своїх спогадах про Кобзаря письменниця Стефанія Крапівіна.

У Києві, у родичів, частували Шевченка пісним борщем із сушеними карасями зі свіжою капустою та якимись особливими приправами і пшоняною кашею, яка була зварена на раковій юшці і посипана свіжим кропом. «Після цього декілька разів за бажанням Шевченка, - за словами Афанасьєва-Чужбинського, - ми ходили обідати у пісні дні до старих, тільки бувало, я заздалегідь попереджу тітоньку, і пісний борщ виходив якнайкраще».

Тарас Шевченко добре знався і на рибних стравах. «Лящі дніпрові», карасі сушені або «засмажені зі сметаною», судак і щука, «міцно приправлена перцем», згадуються в його творах, листах і «Щоденнику».

Неможливо перерахувати всі страви, що згадує Тарас Григорович у  своїх творах: устриці, «кав’яр» (ікра), крес-салат, спаржа, духм’яний «огурешник», смажена качка з яблуками, гуска, смажена з капустою, порося фаршироване «з бабою», пиріжки з цибулею та грибами  («просто геніальні!»), котлети, баранина, «кебаб», кренделі, бублики, смажена індичка, курчата, вестфальська ковбаса (особливо з гірчицею), «бефстек», холодна телятина і, звичайно, ж сало та домашня ковбаса.

Любив Шевченко вареники і пельмені. В листі до Кухаренка від 31 січня 1843 року з Петербурга він писав: «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тілько що очі заплющу, вареник, так тобі і лізе в очі…»

З фруктів Тарас Григорович любив сливи та кавуни, а з овочі: часник, цибулю, огірки (свіжі й солоні), а особливо молоду редьку.

А взагалі, Кобзар дуже любив й сам пригощати, особисто дітей і звичайно ж солодощами. От як про це пише у своїй статті «Несколько слов о Тарасе Шевченко» Крапівіна: «Як його не відмовляли, але в наступну за тим неділю, він побажав улаштувати «знатний» бенкет для всієї навколишньої дітвори, а дітвори було в нього знайомої мало не півсотні. Сам вибрався до міста на ринок і повернувся звідтіль, таки пішки, й так навантажившися великими й малими вузлами та пакунками з різними ласощами та цяцьками, що ледве приплетався до ґаночка, увесь спотілий і запорошений..., проте, веселий і вдоволений з наступного свята... По обіді з'явилася договорена перекупка з ручним візком, в якому були яблука, груші, пряники, бублики та рум'яні «закордонні» булочки, - й бенкет бучно відбувся на вигоні...».

Нові факти про Лесю Українку

Багато десятиліть поспіль образ Лесі Українки цензурували, недооцінювали й применшували. У 84% українців образ мисткині асоціюється зі стражденною жінкою, прикутою до ліжка. Більшість не знає її справжнього імені. Тож настав час нового знайомства з культурною героїнею — яскравою, авантюрною і феміністично налаштованою. Першою українською модерністкою, фольклористкою і громадською діячкою Ларисою Косач-Квіткою, чий 153 рік від дня народження Україна святкуватиме 25 лютого.

Дитина-індиго, хоумскулерка й адептка lifelong learning

Якби Леся жила в наш час, про неї неодмінно казали б: дитина-індиго. У чотири роки дівчинка навчилася читати, п’ятирічною почала писати драматичні твори, у шість майстерно вишивала. А перший вірш «Надія» написала дев’ятирічною — у ньому співпереживає тітці Олені Косач, яку арештували й відправили у заслання.

Лесина мати Олена Пчілка боялася негативного впливу російської гімназії на своїх дітей. Тож донька (як і решта дітей родини Косач) до п’ятого класу навчалася вдома. Олена Пчілка самостійно розробила для дітей шкільну програму. Лесю виховували в суворих правилах: у домі Косачів не було дитячих книжок. Олена Пчілка вважала, що це погано впливає на дитячі смаки, тож давала читати дітям твори іноземних авторів — від Даніеля Дефо і Жюля Верна до Мігеля де Сервантеса.

Але й після десятирічного віку Леся продовжувала отримувати приватну освіту. Адже лікар Станіслав Сухачевський поставив їй діагноз «костоїд». Леся займалась із приватними вчителями грецькою та латиною. Матір допомагала з опануванням французької та німецької. І вже в зовсім юному віці Леся стала тогочасною амбасадоркою lifelong learning: самотужки опанувала англійську, грецьку, латину, польську, болгарську мови. А трохи згодом взялася за вивчення грузинської, шведської та іспанської.

Гру на фортепіано дівчина опановувала у дружини Миколи Лисенка Ольги О’Коннор, а малювати її навчали в школі Олександра Мурашка.

Плавчиня, танцюристка й дівча-стрибунець

До дев’яти років імунітет Лесі як-не-як давав відсіч туберкульозу, і за фізичними показниками дівчинка нічим не відрізнялася від однолітків. Разом із братом Михайлом вона бавиться в рухливі ігри, стрибає «стрибогами», «гімнастує». Полюбляє танцювати, лазити мотузяною драбиною, бігати наввипередки, плавати й лазити по деревах. А ось до традиційних «дівчачих» забавок Леся аж надто байдужа, їй до смаку хлопчачі ігри.

Інтелектуальні ігри Леся теж обожнювала. Наприклад, написати оповідку-експромт на будь-яку тему за короткий час на пів аркуша. Саме з такої гри народилось Лесине оповідання «Жаль»

Феміністка й сердечна подруга

Лесю Українку обурювало, що суспільство толерує неповажливе ставлення до жінок, немов ті — безмовні істоти. Тож і у творах письменниці ми спостерігаємо появу абсолютно нового типу жінки, яка самостійно обирає, як жити, як розпоряджатися грошима і власним тілом. Переконайтесь у цьому, прочитавши Лесину статтю «Новые перспективы и старые тени: новая женщина в Западноевропейской беллетристике».

«Про жінок Леся Українка писала саме із жіночої точки зору. Писала практично про нас із вами, сучасних українок. В одному з листів до матері Леся каже дуже важливу річ: «А історію Мавки може лише жінка написати». Дуже довго цією фразою ніхто не хотів скористатись як ключем, — розповідає під час відкритої лекції в Мистецькому Арсеналі професорка і докторка філологічних наук Віра Агеєва. — А в поетичній драмі «Камінний господар» уперше в європейській літературі історію Дон Жуана написала ЖІНКА. До того ж у творі змальовано новий образ жінки-індивідуалістки».

Не тільки Леся, а й загалом родина Косачів-Драгоманових може похизуватися тим, що всі жінки, окрім реалізації власних талантів, відігравали важливі соціальні ролі. Оксана Драгоманова, наприклад, стала дипломаткою і представляла інтереси України під час Паризької мирної конференції.

Про особливу дружбу між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською ви теж, напевно, чули. Припускаємо, що і до ваших вух долітала фраза Юрія Андруховича з вірша «Bad company» — «Леська і Олька лесбіянки». Хоч і є чимало пліток, що між письменницями були любовні стосунки, та ніхто з дослідників не зміг справді довести це. Натомість листами жінок струмує неприкрита турбота й ніжність одна до одної. Звертаючись до Ольги, Леся каже «мила пані Ольга» чи «Liеbe, Liеbste Wunderblume» (мила, чарівна квітка). А ще подруги полюбляли звертатись одна до одної в третій особі: «хтосічок», «хтось біленький», «хтось чорненький». Але ось що важливіше: жінки щиро співпереживають одна одній в листуванні, детально обговорюють нові твори одна одної, підбадьорюють у часи творчих криз.

Закохана бунтарка

Взаємного щасливого кохання та радощів шлюбу на довгі роки Леся Українка у своєму житті так і не пізнала. Вперше і всерйоз дівчина закохалась у 15 років у статного і «видного» 17-річного студента Максима Славицького. Вони разом працювали в гуртку «Плеяда», спільно перекладали німецьку поезію Генріха Гейне. У листах Лесі до рідних парубок фігурував як «пан Максим». Йому вона присвятила поезію «Сон літньої ночі»: «Кохана в ту ніч обгорнула мене, приснилась мені люба доля прекрасна, приснилось невидане щастя дивне».

24-річною дівчиною письменниця закохалась у чорнобрового студента Нестора Гембарашвілі, який орендував у Косачів одну з кімнат у квартирі поряд із Ботанічним садом у Києві. Хлопець допомагав Лесі з вивченням латинської мови, вона ж стала його «репетиторкою» із французької. Про Нестора дівчина часто з трепетом згадувала в листах. Але її почуття не було взаємним, він одружився з іншою. «Попався, жучку, в панську ручку», — не без сарказму прокоментувала Леся його вибір в одному з листів.

Коли вже письменниця хворіла на туберкульоз кісток, у Ялті познайомилась із молодим і красивим марксистом Сергієм Мержинським. Та дослідники переконані, що й тут Лесині почуття не знайшли взаємності. Мержинський хворів на відкриту форму туберкульозу, і два місяці поспіль Леся не відходила від ліжка важкохворого аж до самої його смерті. Читала, прикладала примочки на лоб, допомагала вести ділове листування. Ось що згадує сама письменниця: «…Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла, що можу впасти і розбитись. …Все повторяє: «Я сознаю, что это страшный эгоизм с моей стороны, но я не в состоянии был бы отпустить вас теперь, нет, безусловно, не в состоянии».

Та розплата була неминучою. Климентій Квітка, тоді ще її добрий друг, а в майбутньому чоловік, напише в листі до Дмитра Косарика: «У Мінську Леся Українка нажила нову хворобу — туберкульоз легенів».

Із фольклористом Климентієм Квіткою, якого Леся ще називала «Кльоня» або «Квіточка», письменниця тривалий час жила в цивільному шлюбі, і палких любовних почуттів до цього чоловіка не мала. Цікаво, що Климентій був на 9 років молодший за неї (їй було 27, йому — 18), і це рвало на шмаття тогочасні шаблони. На шлюбі наполягла Олена Пчілка, хоч їй і не особливо подобався майбутній зять. Вона переживала, що за доньку казатимуть недобре поза очі. Родина Квітки теж добряче тиснула. Ось що згадує кузина Лесі, Аріадна Труш: «Лесине замужество було незрозуміло. Квітка моїх літ, він був гарний хлопець, способний, добре грав на фортепіано. Чи Леся любила його? Воно не випадало на те і повідомлення про її заміжність було несподіванкою. Можна сказати, що Леся виховала його, впливала на нього».

Вишукана, але скромна модниця

Витончений смак і відчуття стилю прищепила Лесі матір. Цікаво, що саме Олена Пчілка започаткувала моду на носіння вишиванок серед українок, хоча в ті часи все українське злісно забороняли. Тож ми не випадково бачимо Лесю на світлинах в аристократичних сукнях і ошатних блузках, зі стильними аксесуарами. Письменниця слідкувала за європейськими модними трендами, але й надто розкішного вбрання не любила, віддаючи перевагу скромним, але якісним і гарним речам. А хворобу, що вразила її руку, майстерно маскувала пошитою на замовлення рукавичкою.

Проєвропейська, виступала проти російського імперіалізму

«Леся Українка була, є і залишиться нашим «паспортом на європейськість», — зауважила під час творчої зустрічі письменниця Оксана Забужко.

Леся Українка часто подорожувала й ділилася думками про ущемленість українського народу порівняно з європейцями.

«Чим більше бачу вільного світу, тим більше печуть мене невидимі кайдани на моїх руках», — говорить вона в листі, написаному під час поїздки до Берліна та Відня на лікування. Письменниця була переконана, що українцям у першу чергу варто сподіватися на себе й не чекати допомоги зі сторони. Вірила, що свобода починається в кожній окремій людині, і що більше збереться таких людей, то швидше вони здобудуть омріяну свободу.

До слова, Лариса Косач мала намір зректися російського громадянства та плекала думки про отримання австрійського. Писала: «Готова б хоч в абіссінське (тут ідеться про Ефіопію, — авт.) горожанство перейти, аби не бути російською підданою, бо підданства того зовсім не вважаю ні за яку національну ознаку (скоріше за національне нещастя)». Та протягом життя вона так і не стала громадянкою іншої країни, бо у Відні, за її словами, теж почувалася чужою.

Лілія, Саламандра, Зея, Блакитна троянда

Своїм головним наставником і вчителем Леся Українка, яку Іван Франко називав «єдиним мужчиною в українському письменстві», вважала Драгоманова. Без його погодження, як кажуть, вона не написала жодного рядка, настільки вони були близькі. Вплив Драгоманова був таким сильним, що коли той висловив жаль, що поетеса перестала вивчати англійську мову, незабаром вона взялася за навчання з подвійною наснагою. Драгоманов радив Лесі різні наукові книжки, просив робити переклади. Свій псевдонім «Українка» запозичила ще 13-річною в Михайла Петровича, який підписувався «Українець». Ось так вона й підписала свій перший надрукований вірш «Конвалія»: Леся Українка.

До слова, у Лесі було бага-а-ато імен, якими вона час від часу користувалась. Ось лише деякі з них: Лілія, boule vagabonde, Фея, Саламандра, Зея, Косач-Квітка, Блакитна троянда.

Реформувала мову

Леся Українка разом з Іваном Франком, Михайлом Старицьким та Оленою Пчілкою багато сил доклала до модернізації та реформування літературної української мови. Цей процес отримав назву «кування» — нові слова виковуються і творяться наново. Саме так Леся «викувала» неологізми «промінь» і «провесна». Старицький подарував мові слова «мрія», «майбутнє». Авторству Франка завдячуємо появою слів «привид», «чинник», «отвір», а Олена Пчілка збагатила нас словами «переможець», «мистецтво», «палкий», «нестяма».

Освіторія.

Олена Юрченко

Дивацтва Івана Нечуя – Левицького

#історії-відомих

Ми всі диваки, а відомі люди диваки й поготів. Тож ловіть кілька історій про дивацтва відомого українського письменника й етнографа Івана Нечуя-Левицького.

Івана недаремно нарекли диваком, адже деякі його звички важко вкласти у мозок під заголовком стандарт. Вони дивують не те що сучасну людину, але викликали подив і в тих, хто жив із ним в один час.

У потрібний час, у потрібному місці. Чоловік знав свій розпорядок відмінно. Прокидався та лягав спати у визначену годину. Поїсти в гостях – зрадити своїм принципам, адже це могло нашкодити. Про чашку чаю чи кухоль пива з добрим другом не вдома і невчасно не могло бути й мови. Не турбувала його ця вічна одноманітність та суворий режим, навпаки, він почувався в безпеці. Його піші прогулянки Києвом завжди були однаковими: нагору до Володимирської гірки, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. А навіщо вона йому була потрібна? Бачте, боявся вже застудитися.

Мова калинова. Його ставлення до правопису було гострим лезом. Казав: «Писати треба так, як люди говорять!» Гадаю, багато школярів та студенів радо погодились би на його «нововведення». Що це ще за апостроф такий, чому через нього витрачається так багато часу спочатку над обміркуванням – варто чи ні, а потім – над правописом. Простіше писати мяч, сімя, любовю. А чи не забагато честі для літери «й» наприкінці прикметників? Хіба ж люди вимовляють її? Та хто каже: «на червоній квітці»? Ні, усі кажуть: «на червоні квітці».

Любов зла. Якщо Нечуй-Левицький був таким категоричним до правопису, то що вже й казати про вибір майбутньої пари. За все життя він так і не знайшов тієї однієї – єдиної. «Не знайшов собі до смаку, – казав він. – Я, бачте, вдався собі естет і кмітливий. То зараз і прикмічу в панні щось неестетичне, і вже вона не моя». Напевне, подружнє життя з таким чоловіком було би як на голках, тож його самотність була цілком виправданою.

Ось такі дивацтвах були в автора «Кайдашевої сім’ї». Можливо, вони допомагали йому помічати дивацтва в інших людей, і створювати зрештою своїх незабутніх та яскравих персонажів.

Автор Галина Тибінь

Фемініст, містик та бунтар: 6 фактів про Івана Франка, що вас здивують

1. Одружився з розрахунку

Справа була не в заможності нареченої. Письменник одружився з Ольгою Хоружинською, дівчиною зі сходу України. У такий спосіб галичанин Франко наче втілював мрію всіх українців про соборність.

У листі до Агатангела Кримського він писав: «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою».

Ольга — випускниця Харківського інституту шляхетних дівчат та жіночих курсів у Києві. Знала кілька мов, належала до заможної патріотичної родини. Проте дівчину не видали заміж насильно. Хоружинська також бачила переваги в цьому шлюбі. Чоловіки її сестер займалися громадською діяльністю. Тому партнерство з відомим та радикальним Франком вона вважала гарною ідеєю.

Мету шлюбу ніхто не приховував. Тож на весіллі звучали тости не за щастя молодят, а за Соборність України.

2. Містик, що мав зв’язок із потойбіччям

Іван Франко був упевнений, що має надприродний зв’язок зі світом мертвих. Одного разу купив у львівського антиквара старий рукопис і видав власним коштом як невідому драму Адама Міцкевича. Бо так йому сказав дух покійного. Хоча в літературознавців немає сумніву, що це текст невідомого письменника.

Це був не єдиний випадок спілкування Франка з потойбіччям. Але записів про це небагато. Адже письменник не вів щоденників. Про його життя розповідають листи до друзів чи замітки. Наприклад, «Із спостережень над природою», 1915.

Але як почалося це спілкування з духами? Річ у тім, що в 52 роки Франко сильно захворів. І лікар відправив його лікуватися в містечко Ліпік у Хорватії. Не встановивши точного діагнозу, медики лікували Франка препаратами, що негативно впливали на нервову систему та викликали галюцинації. Очевидно, що звідси й надприродні здібності письменника.

3. Франко-фемініст

Іван Якович підтримував діяльність українського феміністичного руху. Галицьке суспільство в той час було консервативним та радикальним. Проте Франко не був його типовим представником. Він вважав жінок рівними собі та поважав їхнє право на вільну поведінку в суспільстві.

Зокрема питання нерівності прав чоловіків та жінок Франко підняв у статті «Жіноча неволя в руських піснях народних».

Але феміністичний рух викликав цікавість у Франка не лише в контексті літератури. Він також підтримував боротьбу жінок за рівність виборчого права.

У програмі Русько-Української радикальної партії, одним з авторів якої був Франко, йшлося про наступне: «У справах політичних хочемо повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення кождій одиниці, без ріжниці пола, якнайповнішого впливу на рішанє всіх питань політичного життя».

4. Започаткував модний тренд

Іван Якович — перший, хто почав носити вишиванку під піджак. У родині Франків уміли вишивати та постійно носили вишитий одяг. Цієї традиції Франко продовжував дотримуватися й коли переїхав до міста.

Син Івана Яковича Петро так згадує стиль батька: «Батько залюбки одягався в сіру одежу. Майже завжди носив вишивану сорочку… На торжественні приняття одягав чорний «шлюсрок», рідко фрак».

Таким описує Франка на святкуванні на честь Шевченка Михайло Яцків: «Він сидів зі своєю дружиною, був у темно-синьому костюмі і вишиваній сорочці із синьою стрічкою».

Тож Іван Якович відрізнявся своїм стилем серед галичан, які носили краватки чи пишні коміри. А його тренд одягати вишиванку під піджак знайшов відголос у сучасному суспільстві.

5. У будні — письменник, на вихідних — рибалка

З малих років та до самої старості Франко був завзятим рибалкою. Про це пише у своїх спогадах його син Тарас. Коли Іван Якович проводив з дітьми літні канікули, то вони передусім йшли на рибалку. Він навчав синів плести сіті та робити приманку для риби.

«З тією рибою мати мала потім клопіт: треба було її варити, смажити чи маринувати», — згадує Тарас Франко.

Також Іван Якович брав участь у виданні альбому всіх видів риб. І після його презентації вдома у Франків висіли автентичні малюнки риб у рамках та за склом.

6. Майже лауреат Нобелівської премії

1915 року професор та доктор філософії з Відня Йосип Застирець подав до Нобелівського комітету кандидатуру Франка. В архіві Шведської академії зберігається документ, у якому зазначене ім’я Івана Франка.

Проте Іван Якович так і не став лауреатом Нобелівської премії. Річ у тім, що лист Застирця надійшов до Стокгольма надто пізно. На той момент список претендентів уже був затверджений.

На жаль, Франкові не судилося стати лауреатом. Наступного 1916 року він помер. А за правилами Нобелівського комітету, премія вручається лише живим претендентам.

Олена Коваль

Карти, хлопці, три коня: несподіване в щоденнику Ольги Кобилянської

Суспільне Культура

27 листопада, 16:10

Колаж: Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

160-й ювілей Ольги-Марії Кобилянської українці відзначають гідно: з десяток перевидань її творів з обкладинками на будь-який смак, декілька випусків різних подкастів про неї, ба навіть популярна кулінарна передача, де печуть рогалики за рецептом письменниці.

Замість переоціненої за радянських часів "Землі", яку учні читали аж до 2000–2010-х років, тепер школярі вивчають її естетські феміністичні повісті та малюють про неї меми за гештегом #Кобилянськавкоміксах.

Однак маловідомим залишається один із найцікавіших текстів письменниці — її щоденник, який має карколомну історію подорожі за океан і назад. Подосі про його існування знали здебільшого фахівці-літературознавці, і щойно тепер з'явилася нагода прочитати текст повністю, адже нещодавно його вперше видали без купюр.

Катерина Рудик спеціально для Суспільне Культура дослідила щоденник Ольги Кобилянської, який перевертає усталені уявлення про неї майже догори дриґом.

Підманула-підвела, або Туди і звідти

Традиція писання щоденників в Україні доволі давня й розвинена: діярії церковних діячів XVII–XVIII століть, "Діаріуш" Пилипа Орлика, козацькі "дневники" хорунжого Миколи Ханенка й підскарбія Якова Марковича, знаменитий журнал Шевченка. Однак ні перед художницею Марією Башкирцевою, яка ще підліткою емігрувала з Полтавщини до Франції, ні задовго після неї жіночих імен у цьому переліку немає.

Дуже симптоматичне знецінення, яке висловлює Михайло Грушевський у вступі до своєї рецензії на повість Кобилянської "Царівна" (1896): "Оповїданнє в формі дївочого дневника на звиш 400 сторін — брр! думав я собі, споглядаючи на сю книжку і вислухуючи похвальні замітки про неї". Вряд чи б він, особливо як історик, мав подібні упередження до щоденників Винниченка або Чикаленка. Хоча далі таки Грушевський визнає, що перше враження від твору було оманливим, і приєднується до хвали.

В одній із автобіографій Кобилянська згадує, що вела щоденники "з наймолодших літ", проте, "ставши вже свідомою українкою", "преспокійно" "нищила ті німецькі писання". Підстав сумніватися у її словах не було…

Аж доки через 32 роки після смерті письменниці до її будинку-музею в Чернівцях раптово не зателефонували зі столиці. Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном "Україна", яке фактично працювало під контролем зовнішньої розвідки КДБ, попередило, що музейники повинні підготуватися до візиту відомого американського адвоката Джона Панчука. Він збирається передати їм рукопис щоденника Кобилянської.

Джон Панчук (крайній зліва) та Джон Кеннеді. Фото: Encyclopedia of Ukraine

Візит відбувся 1974 року: цю урочисту подію висвітлювали в газетах. Можливо, Джон Панчук був якимось родичем директора музею — Ельпідефора Панчука — секретаря й зятя Кобилянської, чоловіка її прийомної доньки і водночас племінниці Олени-Галюсі, що його письменниця дражнила Піпідефором. Той розшифрував нечитабельний для простих смертних готичний шрифт манускипта, надиктовуючи оригінальний текст своїй 11-річній онучці, теж Ользі. Тоді переклав розшифровку й надіслав усе до Києва.

Зліва зверху: Ельпідефор Панчук та Олена-Галюся Панчук; Олена-Галюся Панчук, Ельпідефор Панчук та сини; Олег Панчук із синами; Ольга Кобилянська з онуками (на попередніх двох фото вони старші). Фото: книги Олега Панчука "Чернівці. Одне місто, одна людина в трьох державах. Спогади свідка епохи від онука Ольги Кобилянської"

Проте оприлюднення щоденника забарилося ще на 8 років, за які його наново переклав професійний філолог-германіст Євген Попович. Упорядник Федір Погребенник долучив кілька листів Кобилянської, її автобіографії, фотографії, передмову і примітки. Звівши все докупи, він дав книжці перечулену назву "Слова зворушеного серця" — однойменну до статті, приписуваної Кобилянській, одного з багатьох фальсифікатів союзної преси, яких вона ніколи не писала. Крім того, він на власний розсуд покоротив тексти і щоденника, і листів, приховавши окремі фрази або й цілі абзаци за трикрапкою у квадратних дужках. Хай там як, 1982 року книжка вийшла у видавництві "Дніпро" й нині є неабиякою бібліографічною рідкістю.

Перша сторінка щоденника в рукописі та в першому виданні. Перше фото: з фондів Чернівецького літературно-меморіального музею Кобилянської, друге фото: з книги "Слова зворушеного серця"

Проте виявляється, що Джон Панчук у цій історії побув лише кур'єром. За лаштунками лишилося довге, складне для запам'ятовування і дуже незручне для радянського ладу ім'я — Лідія-Константина Ерастівна Бурачинська-Рудик. Саме завдяки цій жінці щоденник Кобилянської перетривав воєнне лихоліття та повернувся з-за океану.

У 1930-х Бурачинська була редакторкою популярного галицького жіночого журналу "Нова хата", що пропагував емансипацію та ґендерну рівність; влаштовувала покази народного одягу у Львові та досліджувала творчість Олени Пчілки, Лесі Українки, Уляни Кравченко й Наталі Кобринської. Лідія постановила собі створити життєпис Кобилянської та, звернувшись до неї з проханням показати архіви, переписувала все, що могла. Не встигаючи скопіювати щоденник, вона позичила його в авторки до наступного літа, і та погодилася. Проте вибухнула Друга світова війна, і кордони їх розділили.

Ользі Кобилянській не вдалося евакуюватися з Чернівців. Їй загрожував нацистський трибунал, але окупаційний уряд не встиг здійснити наказ — письменниці "пощастило" померти власною смертю у березні 1942 року.

Чоловіка Бурачинської, журналіста Степана Рудика, 1939 року арештувало НКВС — подальша його доля невідома. Сама Лідія з малим сином мусила тікати до Кракова. Згодом вона емігрувала до Австрії і зрештою опинилася у Нью-Йорку, де працювала над журналом "Наше життя". В еміграції жінка видала декілька книжок, зокрема про Лесю Українку. На момент передання щоденника Кобилянської музею, 1974 року, Лідія Бурачинська-Рудик була головою Спілки українок Америки. Перед поверненням рукопису — це два зошити на 312 і 156 сторінок — зняла з нього факсимільні копії. Парадоксально, що щоденник подорожував значно більше, ніж його авторка.

Нарешті без цензури

Нове видання щоденника Ольги Кобилянської вийшло торік, у передостанньому томі "Зібрання творів Ольги Кобилянської в 10 томах" від чернівецького видавництва "Букрек". Текст подано лише українською, без німецькомовного оригіналу. Упорядник Володимир Антофійчук використав перший переклад — Ельпідефора Панчука, а не більш літературний Євгена Поповича. Книга оснащена якісним науковим апаратом — післямовою самовидця деяких описаних вище подій Володимира Вознюка, детальними текстологічними примітками, а головне — вона не має цензурних купюр.

Молода Ольга Кобилянська. Фото: з відкритих джерел

Записи починаються 1 листопада 1883 року, коли авторці 19, а закінчуються 19 листопада 1891-го, коли їй 27. Їх можна читати як сповідь юної письменниці, як текстологічний ключ до багатьох її творів, а подекуди просто як добру прозу. Попри те, що Ольга інколи звертається до уявних читачів, щоденники дуже відверті. У них є декілька смислових домінант: письменницькі амбіції авторки, лектура, яку вона читає, нарікання на відсутність гідного середовища, її феміністичні переконання, її схильність до містицизму, шалене захоплення верховою їздою, а також її сни. Та найголовнішою темою завжди є кохання. Письменниця резюмує:

"...видно, Бог покарав мене, що подарував мені серце, повне любові, це незвичайне серце" (28.03.1884); "Я знаю, що розсудливо нікого не любити, бути розумним. Але любов гарна, і я її люблю" (23.08.1885).

Поліаморія чи "фантазійна німфоманія"?

Однак несподівана не так інтенсивність почуття, як кількість людей, які його викликають. Або не викликають, адже дівчина повсякчас рефлексує щодо власних емоцій і навіть на сусідніх сторінках то любить, то не любить одну й ту саму особу, то ладна одружитися, то хоче лише фліртувати, то бажає еротично, то прагне помститися. Подекуди йдеться про трьох об'єктів пристрасті водночас, тож текст можна схарактеризувати як маніфест поліаморії і вільних стосунків:

"Зося права, коли каже, що я артистична натура. Для мене немає одного серця, але багато, немає руки… немає спокійного, одноманітного родинного життя" (19.07.1884); "Я також залишаюся вільною. Я хочу такою завжди залишатися" (21.12.1883); "Світ для мене — вогонь і полум'я для письменства, що мені залежить на одруженні?" (28.08.1884).

Звичайно, здебільшого всі бурхливі любовні перипетії кояться виключно в уяві письменниці й на сторінках щоденника, залишаючись у межах суспільних правил пристойності та не маючи фізичного виміру. Це дало підстави літературознавиці Тамарі Гундоровій, авторці дослідження "«Femina Melanсholica». Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської", назвати їх "фантазійною німфоманією".

Автор іншого дослідження, "Ольга Кобилянська: прочитання", Марко Павлишин нарахував не менш ніж 23 об'єкти романтичного зацікавлення авторки за 8 років. Це парубки й чоловіки різного віку, статусу і професій. Серед них є студенти, музиканти, викладачі, конюхи і навіть священник. Деякі з них стали прототипами художніх творів Кобилянської.

Зважаючи на те, що ворожіння на картах було одним з улюблених гобі письменниці, щоденник скидається на таку собі колоду, складену майже всуціль із валетів і королів. Утім, є там і дами.

Товаришки, або Кохані й милі вороги

"Мені тільки Августоньки жаль. Цієї любої, чистої, солодкої людини, вона була для мене набагато краща, як я для неї, інколи буваю я як чорт, але в душі притискаю її сильно-сильно до серця" (15.07.1885); "Я завжди буду її любити — цього солодкого, милого ангела" (06.08.1885); "...я оголосила дорогій Ґустонці свою любов до неї і обдарувала її таємним поцілунком" (26.08.1885); "Тебе, солодка Ґусто, лісова квітко, тебе, ангеле захисту, тебе бракує мені — ти наскрізь невинність" (21.09.1885); "Серце Ґусти належить мені" (09.03.1886).

Августа Кохановська. Фото: з відкритих джерел

Спершу ці експресивні вислови про кількома роками молодшу Августу Кохановську можуть здатися просто вирваними з контексту, як і сповнене відчаю питання: "Боже, чи немає на цьому широкому світі такої людини, як я, з якою я б могла разом жити, хай би це була й жінка?" (27.07.1885).

Проте жодній іншій зі своїх товаришок авторка не присвячує цілого уривку щоденника, наче пише особистого листа, а також не пропонує жити так званим бостонським шлюбом: "ми… сиділи разом з Августою й Олесем, сказала я до Ґусти, що коли ми не одружимося, то залишимося обоє разом... я наче божевільна за ним, а також за Ґустонькою" (28.08.1885). До речі, ідеться про кимполунгського приятеля обох дівчат, Олеся Ястшебського, що й тут: "Потім одягнули ми Олеся в сукню: як би виглядав він, як дівчина?" (16.08.1885). Одного разу Кобилянська й сама, як її улюблена Жорж Санд, одягає фрак. А ще вона, як і її героїні-гуцулки, часто й багато курить, щоправда, не файку, а самокрутки.

Імовірно, їхні взаємини з Кохановською можна схарактеризувати терміном "womance" (woman + romance), апофеозом якого є не шлюб, а творча співпраця. Згодом Августа закінчила Краківську академію мистецтв, стала художницею та ілюструвала твори Кобилянської.

Ілюстрації Августи Кохановської до німецькомовних "Українських новел" Ольги Кобилянської (1901 р.) ФОТО: З ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ

Обкладинка Августи Кохановської до німецькомовних "Українських новел" Ольги Кобилянської (1901 року) ФОТО: З ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ

Ілюстрації Августи Кохановської до німецькомовних "Українських новел" Ольги Кобилянської (1901 р.) ФОТО: З ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ

Ілюстрації Августи Кохановської до німецькомовних "Українських новел" Ольги Кобилянської (1901 р.) ФОТО: З ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ

Ілюстрації Августи Кохановської до німецькомовних "Українських новел" Ольги Кобилянської (1901 р.) ФОТО: З ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ

Ілюстрації Августи Кохановської до німецькомовних "Українських новел" Ольги Кобилянської (1901 р.) ФОТО: З ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ

Ілюстрації Августи Кохановської до німецькомовних "Українських новел" Ольги Кобилянської (1901 р.) ФОТО: З ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ

Обкладинка Августи Кохановської до німецькомовних "Українських новел" Ольги Кобилянської (1901 року) ФОТО: З ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ

Між іншим, письменниця й сама добре малювала. Одного разу її хист відзначив гість родини, інженер і суворий вчитель рисунку на ім’я Шінделарж, тільки він журився через відсутність у дівчини фахової освіти. Цей зошит із графікою Кобилянської так і не опублікований, він зберігається в її музеї у Чернівцях.

Іншими двома дамами, найчастіше згадуваними у щоденнику (уже без гоморомантичних інтонацій), є Зося — майбутня знаменита лікарка Софія Окуневська-Морачевська, і письменниця-феміністка Наталя Кобринська. Прийнято вважати, що саме вони ангажували авторку до жіночого руху та переконали облишити спроби досягти успіху в німецькомовній літературі, а писати українською.

Питання зміни мови для Кобилянської було болючим. Окремі сторінки щоденника написані українською:

"...бути русинков цілов душов. Хочу й мушу ся по-руськи порядно научити, від тепер лиш по-руськи хочу писати, аби-м раз могла в своїм язиці ділати" (29.09.1884); "Буду ся з цілого серця інтересами женщин занимати… мені так трудно висловитися по-руськи, здається мені, що ніколи не буду уміти" (там само).

На початках письменниця капітулює: "...то руське так ми обридло, що не можу далі писати" (03.10.1884). Навіть у передостанньому записі щоденника вона зізнається: "Я ж не можу по-українськи говорити" (12.03.1891). Однак, схоже, що свій намір відвідувати українські лекції в Чернівцях вона таки втілила, адже зрештою стала найсильнішою авторкою прози нашого модернізму.

Цікаво, що слова Кобилянської про Окуневську були одними з тих, які в першому виданні щоденника потрапили під цензуру: "Все ще немає ніякої вістки від Зосі. Вона погана і не заслуговує на почуття дружби, такого егоїзму, як у неї, треба пошукати, це граничить з гидотою, а доля карає мене і шпурляє проти таких… ненавиджу Зосю, зневажаю її, пекельних мук бажаю їй" (27.07.1885).

Софія Окуневська (зліва) та Наталя Кобринська з Ольгою Кобилянською. Фото: з відкритих джерел

Натомість Кобринську письменниця, принаймні в ці роки, поважає, але теж ненавидить, глузливо називаючи "оспіваною" та "божественною". Почасти заздрить їй через привілейоване становище і легкий доступ до книжок, які самій Ользі було так складно діставати. А ще не може пробачити, що та позаочі висміяла її першу новелу, навіть не дочитавши.

Насправді Кобринська радше відтручувала Кобилянську від фемінізму: "Все ворушиться в мені, все… проти жіночого питання, бо Н(атальця)... цим займається (03.10.1884); "Мені сумно на душі, читаю тепер знову про жінок, не хочу відмовитися від ідеї працювати для жінок. І чому ж би? Тому що славна Натальця з гордістю гуски змінила мою новелу?" (12.06.1886).

Ідеться про якусь "алегорію", написану фактично на замовлення Кобринської для жіночого альманаху "Перший вінок". Прийнято вважати, що це була “Людина”, але більш імовірно, що алегорична замальовка "Видиво". Хай там як, твір туди так і не потрапив.

Ворожбитка, гіпнотизерка і просто відьма

До речі, про видива: Кобилянська займалася не тільки ворожбою на картах, а й іншими мантиками. Наприклад, закохавшись у брата Кобринської Ґеня, Євгена Озаркевича, декілька разів клала на воду горіхові шкаралупки із запаленими свічечками всередині — інколи вони "сходилися", інколи ні.

Євген Озаркевич у зрілому віці. Фото: з відкритих джерел

На початку ХХ століття, коли так звана дошка віджа набуде популярності, письменниця зацікавиться спіритизмом, і Леся Українка всерйоз тим перейматиметься, але про це ми довідуємося вже з листів. Тим часом у щоденнику описано дещо інше: "...я маю силу гіпнотизувати, я вже два рази пробувала на Юлькові… я зазнала багато страху, поки його розбудила" (12.01.1887); "...вночі я гіпнотизувала Юлька на його прохання, бо він хотів знати, які питання він одержить при екзамені, я приспала його і спитала між іншим: «Любить мене Серглер?»" (26.01.1887).

Юлько — це Юліан Кобилянський (молодший), один з її братів, а ось німець Ернест Серглер… Подальші щоденникові записи дають підстави вважати, що він був чи не першим чоловіком, з яким стосунки Кобилянської не обмежилися еротичними фантазіями. Ба більше, звернувши увагу на дати й поодинокі подібні фрази, можна спекулятивно припустити, що Серглер став хоч і не прототипом, але, так би мовити, музою для оповідання "Природа", відомого тим, що містить одну з найперших сцен сексу в українській літературі. Наприкінці тексту персонаж-гуцул вважає рудокосе альтер-еґо авторки відьмою.

Після опису гіпнозу йде зізнання, яке в радянському виданні потрапило під цензуру: "Він з тисячами предиких недоліків, зі своєю хтивою натурою – хочу все терпіти, також його хтивість хочу зносити, хочу його приборкати, але хочу йому належати, щоб його сильні руки обняли мене, хочу бути його жінкою… Я не боюсь, мені буде добре, бо я люблю його" (26.01.1887).

Симптоматично, що серед купюр того старого видання чимало нищівних коментарів щодо чоловіків:

"О Боже, чому не маю я сил всіх мужчин ногами розтопати, на смерть хотіла б я їх всіх постріляти" (21.09.1885); "Чому я ще вірю мужчинам? Вони гірші від псів – всі, всі, всі" (13.12.1885); "Чоловіки погані, прямо-таки спотворені, а я звикла до гарних, сильних постатей на зразок Серглера, Вольфа, Василя, Шторфера, Яся, Димпняка" (31.07.1889).

Можна було би подумати, що найдовша зацензурена цитата стосується письменника Осипа Маковея, але ні: до історії з її освідченням і пропозицією йому жити цивільним шлюбом іще 10 років."Колись не могла я розуміти жінку, яка залюблюється у фізично досконало розвиненого чоловіка, без того, щоб його любити. Тепер я її розумію. Я прямо-таки тремчу, коли чую голос В., повнозвучний, чистий голос. Дивно. Я маю бажання, щоб рука, яка одним рухом силує коня стати, мене обняла. Чому надають силі так мало значення? Сила фізична і краса впливають головним чином на нас симпатично. Я мала би одружитися з русинським літератором. Від мене залежить – взяти його чи ні. Згорблений, спотворений чоловічок, з пожовтілим обличчям і зі стомленими очима. Тьху! Я пристрасна і мужня, струнка і худа, але я здорова й сильна. Коли кінь мене скидає, то я завтра знову сідаю на нього" (12.10.1888).

В. — це Василь, їздовий Кобилянських. Він як мінімум третій вправний вершник (після Серглера та конюха Івана Чоп'яка), що приваблює дівчину вродою, аполлонічною статурою та вмінням поводитися з кіньми, яких вона обожнює і в багатьох своїх творах називає "звірята", навіть якщо вони запряженими стають диба, ламаючи воза.

Коні винні

З 1885 до 1889 року родина Кобилянських тримала трьох коней. Зважаючи на місцевість, мабуть, гуцульської породи, хоча точно невідомо. Ольга бігала до стайні по два-три рази на день, говорила з ними, пестила, частувала цукром, цілувала і страшенно переймалася, коли котрийсь упав і травмував собі око, яке вона мусила посипати порошком. Мерин, на якому дівчина вчилася їздити, мав ім'я Таяр (тюрк. "залізний"); старша кобила Жабка, або Жабуня, уже була вагітна, тож на ній Ольга їздила лише кілька місяців, а наймолодша Булавка була, відповідно, найноровливішою і часом скидала вершницю, що не вадило їй називати ту "цюпонькою".

Треба зважити, що це були часи, коли для жінок вважалося непристойним сидіти у звичайному сідлі, розвівши ноги. Та й те, що називали жіночим костюмом для верхової їзди, не надто відрізнялося від повсякденного, незручного для такої фізичної активності одягу, хоч як письменниця тішилася своєю темно-зеленою амазонкою. Тож Ольга користувалася жіночим, бічним сідлом, небезпечнішим за звичайне й від початку винайденим, щоб зробити вершниць безпорадними без допомоги асистентів-чоловіків.

Костюм-амазонка приблизно такого фасону, як носила Ольга Кобилянська. Фото: з відкритих джерел

Попри все, Кобилянська впевнено їздила горами навіть учвал — майже щодня, що суттєво вплинуло на частотність записів у щоденнику. Після тривалого депресивного періоду, коли фраза "я не маю щастя" була лейтмотивом її записів, спілкування з кіньми мало іпотерапевтичний ефект: "Я щаслива, що можу їздити верхи, люди мені заздрять, але визнають, що я чудово сиджу на коні… Так, краще любити коней, ніж мужчин, фальшивих хвальків" (15.09.1885); "...мені потрібні пара стін, кусок хліба, кінь — і буде спокій" (10.06.1886); "...тепер я холодна й дуже поважна, мене тільки книжки і кінь можуть привести в екстаз, все — тільки не чоловік. Я горжуся цим" (17.06.1886).

Вочевидь, в Ольги таки трапився роман зі згадуваним конюхом Василем, про що недвозначно свідчить драматичний запис: "Своє волосся хотіла б я привести в безладдя, рвати його, те саме волосся, яке він колись любив і пристрасно цілував… О Боже, Василю, Василю, Василю!" (27.01.1889).

Судячи з усього, про ці стосунки дізнався її тато й вирішив позбутися парубка разом із кіньми, з чим пов'язана найемоційніша інвектива письменниці на адресу голови її патріархальної родини: "Батько навіть і чути не хоче, щоб Василь дресирував коня. Я упакувала все спорядження верхового коня і сховала. Я не буду вже їздити верхи. Батько, щоб для мене щось зробити, так доброзичливо ставиться до мене, наче б я була шмата, яка мала б радіти з того, що нею витирають меблі від пилюки. Для всіх дітей батько щось зробив, тільки для мене нічого… Батько був мені інколи ненависний. Так. Коли б я була хлопцем, то інша справа. А чого варта якась там дівчина?" (06.01.1889).

Батько Ольги Кобилянської та сама письменниця сидять крайніми справа. Фото: з відкритих джерел

Патріархальні погляди, з якими затято боролася Ольга Кобилянська, на жаль, нікуди не зникли. Однак поблажливо-зверхнє ставлення до письменниць в українському літпроцесі все-таки нівелювалося. А її втрачений, знайдений, знову забутий і нині перевідкритий щоденник — це анітрохи не "брр", це яскравий документ доби, що заслуговує на гідну славу.

ЯК ПАВЛО ТИЧИНА ПРОДАВ ДУШУ ДИЯВОЛУ

Молодий чоловік на ім’я Павло блукав вулицею Кузнечною. Рахував паркани, звірявся з папірцем. Нарешті знайшов потрібний будинок під №107. Хоч і двоповерховий, але без зручностей. Отже, платня буде помірною. Вікна тихі, не прочинені. Затуплений дах. Рипуча хвіртка. Розхитана третя сходинка. Все свідчило про те, що дім не має сильної господарської руки.

Двері відчинила сполохана дівчина зі скуйовдженим волоссям. Оскільки матері не було вдома, охоче показала кімнату й нишком придивлялася до майбутнього квартиранта. Той щось лопотів про свої двадцять п’ять років, досвід роботи роз’їзного інструктора та рахівника-статиста.

Про те, що служить хормейстером у театрі Садовського, «знає, як липа шелестить», трохи співає. Юна господиня не зводила очей із його вродливого одухотвореного обличчя й думала: «Господи, справжнісінький Христос».

«Христос» носив стару зношену шинель. Замість підкладки — лахміття. Вся вата осіла, закудлалась, збилась в груддя. В руках — вузлик. У ньому — спідня білизна, кілька книжок, бандура чи кларнет. Шістнадцятирічна Ліда на той момент навчалася у жіночій Ольгинській гімназії, що на Терещенківській, і ще нічого не відала про потойбіччя почуттів.

Опановувала гуманітарні науки, домоведення та рукоділля. Вирізнялася веселою вдачею. Все дівчині здавалося смішним: і собака, що вовтузився на цепу, і некваплива кішка, і квартирант Павло, який постійно збирав рими до купи.

 Поет віршував кумедно. Увесь час стрибав по кімнаті й знімав потрібні слова зі стелі, зі стіни, ловив на льоту, наче ґедзя в повітрі. Далі читав, заливаючись сороміцьким рожевим. Ліда слухала, хитала головою чи то від захвату, чи то від гіркоти, адже вірші були присвячені не їй, а якійсь невідомій Поліні. Не збагнула, як закохалася, тож була рада прислужитися.

Збігати за потрібною книжкою, щось передрукувати чи переписати. Непомітно стала для нього незамінною, хоча спілкувалися виключно на «ви». Жили під одним дахом, але на відстані. Її мати, Катерина Кузьмівна, все помічала й теж намагалась догодити квартиранту: нишком лагодила його шинель, прала спіднє, смажила яєшню до сніданку. Що завгодно, аби не ображав доньку.

Відмічала його зовнішню порядність, але навіть не здогадувалася про гаряче еротичне внутрішнє єство. Юнак встиг зазнати й романтичної, і плотської любові. Побувати у трикутниках та чотирикутниках. У перипетіях, пристрастях, халепах.

Спершу любив доньку Коцюбинського Оксану, але та не відповідала взаємністю. Далі — сестер: Поліну та Інну. До кожної відчував щось особливе, своє. Поліна юнака ігнорувала, насміхалася, Інна (молодша) споглядала цей фарс та страждала.

Все було так кепсько та неправильно, що навіть вчитель малювання не витримав і написав картину «Чорне й біле» у стилі модерн. В центрі — два янголи: чорний із сопілкою, зовні дуже схожий на Павла, в білому ангелі ховалася Поліна. Виходить, художник вже тоді знав про те, що Тичина спродає свою душу за пару срібних монет.

Після сестер була Наталя. Зустрілися у Добрянці (Чернігівська область). Хвора дівчина приїхала дихати сосною, щоб хоч трохи зміцнити рештки легень, а він — теж хворий, із кумедним діагнозом «переродження серця» — прибув чи то жити, чи то помирати. У дорозі писав: «Я хотів би, коли я умру (Ах, якби мені вмерти улітку!), щоб, закутавши в білу намітку, Ви спалили мене у бору».

Якось пізнього вечора, коли листя шурхотіло надто гучно й нагадувало старий папір, залишився у дівчини на всю ніч. Розпрощалися, коли ранок вкотився у кімнату тумановим кавалком, а всі сім церков вдарили гуртом у свої мідні дзвони:

— Зоставайся, ніч настала,

Все в тумані-молоці. —

Спать мене поклала Тала.

На дівочій руці.

Наступного дня за Тичиною приїхав Хвильовий, і поет не роздумуючи залишив Добрянку. Згодом отримав передсмертного листа, в якому жевріло всього чотири слова: «Прощавай. Вмираю. Люблю. Наталя». Миттю пригадав сон, в якому палала червоним височенна калина. Вона була вищою за Лавру, а її кетяги нагадували скривавлені дзвони.

Далі були інші жінки. Дивні, простоволосі, застуджені. Безіменні, безпричинні, безжурні й, навпаки, надто зажурені. Когось просто лоскотав, когось роздягав до останньої нитки. У Ліді жінку ще не бачив, лише її обриси.

Згодом Павло став відомим, незважаючи на те, що шлях мав «з костриці та жоржин». Вже у вісімнадцятому році закінчив свої «Сонячні кларнети»: збірку з повноводними римами, незвичною мелодією та ритмікою. У його віршах «акордились планети», «тополі арфи гнули», а він зростав, веснів. Поета відразу охрестили голосом української землі, але подібний «ярлик» затримався ненадовго.

Він ще встиг написати «Прометей» та «Чистила мати картоплю», де порівняв Леніна з антихристом, а потім — все. Злякався. За колегами-сміливцями почали приходити, зазвичай під ранок: забирали та вели у невідомому напрямку. За його спиною теж подейкували про ненадійність. Звинувачували у тому, що пише не те і не так.

Особливо наполягав один чекіст та член ЦК КП(б)У. Якось викликав до кабінету, щоб пригрозити та вчинити шантаж. Від пережитого ноги стали ненадійними, а мова — уривчастою. Хлопець нервував: постійно оглядався, прислухався, озирався, а потім сів коло груби й спалив фото, вірші, нотатки. Все, що бодай якось могло його спровокувати. Кожен наступний лист підписував пафосним: «Осяяний світлом Леніна та Сталіна». Втік до Харкова, подалі від допитів, чорних «воронків», катівень НКВС.

У Харкові спершу працює в газетах «Вісті» й «Селянська правда». Живе в коморі при редакції. Спить на купі непроданих газет, підстеливши солдатську ковдру. Постійно пише Ліді, тримаючи її на короткому поводку. Називає десюкою, хлопчиком, пупсиком, зайчиком, пушкою і племінником. Хвилюється, чи купила собі на зиму ковдру та калоші.

Цілує на прощання «лапки» й «голівку». Просить не сумувати, бо «Павлусь, хай би там що, вас найбільше шанує». Ліда здогадується про насиченість його інтимного життя, але вперто закриває очі. Продовжує спілкуватися на «ви».

Згодом Павло переїздить на вулицю Московську. Там теж нема зручностей. Плита стала письмовим столом, духовка — шафою для книжок. Рукописи складав у бак для білизни й накривав кришкою. Боявся, що набіжуть миші. Саме тоді замислився про контракт із дияволом. Вирішив наступити собі на горло, бо розумів, що висока поезія його вб’є. З того моменту не стало генія. Замість нього народився провідний радянський поет.

Диявол — ще та хитра сволота. Він не полює за пересічними душами, а спокушає лише тих, хто володіє потужною енергією та може повести за собою. Його приваблюють будь-які таланти. Люди, що вміють говорити пензлем чи пером. Тому охоче продиктував клятву латиною, а Тичина тремтячою рукою її підписав. Про наслідки ще не думав.

Ані про темряву, яка оселиться в душі на віки вічні, ані про повну зміну світосприйняття. Втрату здатності відчувати бодай щось і, як результат, примітивні тексти. Поет не підозрював, що думки стануть логічними, швидкими, спритними, проте холодними. Більше ніяких «праворуч — сонце, ліворуч — місяць, а так — зоря». Взамін — чималі гроші, слава, визнання. Вважав, що цього для щастя достатньо.

Відтоді Павло жив без душі. Прокидався мерцем, клав їжу в мертвий рот, віршував мертві поезії, зате мав апартаменти, найвищі посади, кухарку, покоївку, власного водія й повну недоторканість. Міністерський портфель. Митець не відразу второпав, що ідеї генерує душа, ось чому миттю закінчився «кларнетизм».

Кудись поділась імпресіоністична манера. Вщухла музика. Спинився ритм. За якихось шість чи сім років зник приспів, дивні асонанси та алітерації. Зблідла поліфонія. Більше не повторювалися однакові голосні у рядках та строфах. Те саме стосувалося й приголосних. Нутро заклякло. Перестали «горіти-тремтіти ріка», «обійматись дзвони», «розцвітати вогонь», «згасати чорнобриві дні», «примружуватись гаї» та «замислюватись оселі».

Більше не ходили над житами з медами, не брязкали синім кадила, не поблискували хмаринні крила. Перестали співати стежки і думати про сонце гарбузи, розцвітати грози, дніти, квіти — лебедіти. У його засіках ще залишалося повно-повнісінько ідей, метафор, смислів, якби не та угода з дияволом.

З тих пір вів богемний спосіб життя. Частенько вживав алкоголь ще й підморгував: «Я гіркеньку люблю». Одружився, але невдало й ненадовго. Писав пафосне та блюзнірське «Партія веде», а коли в Україні було влаштовано голод, захлинався нещирим: «Оживляєм гори, води, Вибудовуєм заводи, Ростимо ж ми, гей». От і отримував звання, посади, премії.

Його вірші ставали дедалі гіршими, а поезія — гнилою. Колишні друзі з болем відмічали, що від сонячного кларнету зосталась лише пофарбована дудка, ясна весна обернулася на кривавий жовтень, а сам Тичина з жовто-блакитного перетворився на червоного. Олександр Олесь з часом підкреслив: «І ти продався їм, Тичино, і ти пішов до Москаля». Тичина вперто мовчав. Йому було нічого сказати.

Він не хотів мати ані дружину, ані дітей. Нащо йому зайвий клопіт, коли можна жити вільно й легко, як Шевченко та Сковорода. Жінку розцінював як найвищу насолоду і водночас як гріх. Гріх не перед Богом, перед творчістю. Ліда знала його позицію і свідомо віддавала у жертву себе та своїх ненароджених дітей. Що завгодно, аби бути поруч.

Поет перебував у пошані. Після холодних занедбаних кімнат переїхав у будинок «Слово», що на вулиці Червоних Письменників. Не втрачав зв’язок із Лідою, але й не відмовляв собі у нових пригодах. Спершу була Олена Журлива. Молода й енергійна поетка-співачка. Кажуть, Ліда навіть примчала до Харкова, щоб з’ясувати стосунки й саме тоді вперше опинилася у поетовому ліжку.

Після цього Павло охолонув до Журливої та захопився артисткою театру «Березіль» Ритою Нещадименко. Всіх жінок, які подобалися, єднало одне — хист до музики. Це було обов’язковою умовою. Навіть десь зазначив: «Я ніколи не покохаю жінку, якій бракує слуху».

Якось улітку навідався в Київ і вкотре зупинився у Ліди. Молоді люди попрямували на пляж, де вдосталь поплавали, а потім сіли на пароплав і помандрували до Канева. Провели разом десять днів. Нарешті перейшли на «ти», а у листах з’явилися пульсуючі еротичні нотки. Але й це не закінчилося шлюбом, просто зблизило.

Згодом столицю з Харкова перенесли до Києва, тож приїхав і Тичина. На нього вже чекало одне з найкращих помешкань. Трикімнатна квартира в будинку письменників Роліт («Робітник літератури»), що на вулиці Леніна, будинок №68. Туди він перевіз свою бібліотеку, пожитки та рояль.

Мешкав у Роліті сам. Ліда залишалася вдома на Кузнечній, але слухняно навідувалася куховарити та прати. Часом заночовувала, на ранок — знову до матері. Катерина Кузьмівна теж годила майбутньому зятю: поливала квіти, приносила у каструльках вареники, обшивала. Той охоче носив змайстровані «тещою» штани, але доньку заміж не кликав. Навпаки, ніяк не афішував свої стосунки. Коли приходили гості, ховав Лідине пальто та черевики, а саму жінку зачиняв у ванній кімнаті. Вдавав одинака.

З часом трикімнатне житло здалося замалим, і поет переїхав у пʼятикімнатні апартаменти. Палко закохався у співачку Оксану Петрусенко. Разом вони вокалили, обговорювали музичні новинки, прогулювались Ірпінськими доріжками.

Ліда божеволіла, худла, брала уроки вокалу. Продовжувала сподіватись на спільне майбутнє, та прорив у стосунках стався, коли Тичині виповнилося сорок дев’ять років, а Ліді — сорок (через двадцять чотири роки від моменту знайомства). Одружилися таємно, РАГС обрали подалі від центру, на Деміївці, щоб про подію довідалось якомога менше людей. Тому друзі продовжували думати, що Тичина й досі холостяк, та охоче його сватали.

Одруження, на жаль, нічого не змінило. Павло Григорович, як і раніше, цікавився жінками та щиро захоплювався. То музикознавицею Валентиною Василівною Юдіною, то актрисою Наталею Михайлівною Ужвій. Звично тримав факт свого шлюбу у строгому секреті, а Ліда слухняно німувала, продовжуючи жити під своїм прізвищем.

Про Тичину писали та казали різне. Що лише вдає із себе живу людину, а насправді давно мрець, адже обличчя не випромінює світла, так само, як і його поезія. Що давно проклятий, тому коли чимчикує сонячною дниною, його постать не залишає тіні на обпаленому асфальті. Адже продажність не змивається й не спокутується ніякими чеснотами та благодійністю, незважаючи на розмаїття добрих справ.

Павло дійсно багато працював і підіймався по кар’єрних сходах дедалі вище й вище. Знав двадцять мов, навіть складні до безтями: вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. У своїй квартирі проводив літературні вечори. Збирав талановиту молодь, і, коли ті декламували вірші, Ліда тихцем ховала в їх діряві кишені гроші.

Вигадував «премії від міністра». Вручав невелику матеріальну допомогу викладачам та директорам, а педагоги навіть не здогадувались, що гроші не були передбаченими у бюджеті (поет роздавав гонорар за свою останню збірку). Купував далеким родичам пальта та калоші. Вдягав дітей у дитячих будинках. Обстоював українську мову. З повагою ставився до комах. Переступав мурах на тротуарі, не будив метеликів, які солодко спали на його рукописах. Сам також частенько засинав на пленарних засіданнях. От і сидів «покійник» серед живих.

Наприкінці життя з болем відмітив, що напрацьовано-наримовано багато, але чесні та талановиті речі з легкістю помістяться у тонкий учнівський зошит. Зате не зазнав тюрем, тортур, заслання. Зате жив у пʼятикімнатній квартирі, мав безліч коханок, не переймався дітьми: їх плачами та хворобами. Гарно вдягався (одних лише краваток налічувалось… аж шістдесят штук).

Останні місяці Павло відчував, що за ним слідкують, а у його квартирі встановлена апаратура для прослуховування (насправді так воно й було). Перед смертю здіймав догори руки, все диригував невидимим хором з оркестром.

Причалив, на жаль, на чуже місце, бо тим, хто продав душу, не передбачено персональних апартаментів (раніше в тій ямі лежав меценат та купець Григорій Гладенюк). Ліда перевірила всі його щоденники та вирізала «компромат». Особливо згадки про інших жінок. От і вийшов нудний комуністичний образ. Образ генія, який уклав із дияволом «вигідний» контракт.

Ірина Говоруха

Петро Франко. Трагічна доля сина Каменяра

Петро Франко. Авіатор, хімік, письменник, громадсько-політичний діяч, спортсмен, педагог, видавець. Усе це – про наймолодшого сина великого Каменяра. Людина багатьох талантів й обдарувань, він був безжально знищений радянською владою, яка так лицемірно демонструвала пошану до пам’яті й творчості його славетного батька.

Петро Іванович Франко – третій, останній син Івана Франка – з’явився на світ 28 червня 1890-го, у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області), де народився і провів дитинство його батько. Зростав дуже активною, непосидючою дитиною. Мати, Ольга Франко (з Хоружинських) писала про це у листі до чоловіка:

“Петрушка кинув колодку і збив шкло в шафі, щось недавно купив у жида. Збив горнятко, мисочку. Вообще, проявляє буйство, не знаю, що й робити, що придумати, де б діти могли зужитковувати свою силу: чи гімнастику, чи кольця купити, а то страшенно бʼются, на хвильку не можна їх лишити. Усі подряпані ходять, як би мали діло з котами”.

Петро здобув освіту спочатку в народній школі, потім – в академічній гімназії Львова. Змалку виявив схильність до точних і природничих наук – математики, хімії, фізики, біології, техніки, медицини. У гімназії багато займався спортом, став членом організацій “Сокіл-Батько”, “Пласт”. Протягом 1910-1914 років навчався у Львівській політехніці на хіміка, закінчив із відзнакою. Але працювати за фахом одразу не довелося – вибухнула Перша світова війна.

У роки світового лихоліття Петро Франко долучився до лав Легіону Українських січових стрільців – першої у XX столітті регулярної української військової частини. Брав участь у боях із російськими військами, командував сотнею. Маючи великий довоєнний досвід туристичних походів і спортивних заходів, став умілим розвідником у Карпатах. Восени 1915 року в боях за Семиківці особливо відзначився хоробрістю, очолив контратаку стрільців, внаслідок якої вдалося відтіснити противника. За це був нагороджений срібною медаллю за хоробрість.

Петро Франко – єдиний з дітей Каменяра, хто зумів приїхати на похорон батька до Львова у 1916 році. Сестра Анна згадувала:

“Він єдиний з нас мав змогу сповнити сумний обовʼязок відпровадити покійного тата в його останню дорогу (я в той час була в Києві, а Тарас на італійському фронті). Хоч відомо було, що тато запалення легенів не переживе і що він бажав хоч когось з нас бачити перед смертю, – Петро ніяк не міг дістати відпустки, тільки аж на похорон”.

У 1918 році Петро Франко разом із січовими стрільцями, як ад’ютант сотника (майбутнього генерала УГА) Осипа Микитки брав участь у поході на Наддніпрянщину. Восени, коли закінчилася Перша світова війна, Австро-Угорщина розпалася і постала Західно-Українська Народна Республіка, він став організатором авіації Галицької армії, оскільки перед цим пройшов авіаційну школу поблизу Сараєво у Боснії.

Протягом 1918-1919 років Петро Франко як льотчик-спостерігач брав участь у боях проти польських військ, які прагнули окупувати Східну Галичину. Виконував бойові вильоти на розвідку та бомбардування ворожих позицій. 4 січня 1919 року в одному з таких вильотів польська артилерія підбила його літак. Петро Франко та другий член екіпажу Василь Кавута запопали в полон. Але там він, син Каменяра, не затримався – купив у охоронця польську уніформу й втік до українських військ.

“Полетів я із пільотом Кавутою на північ, кинув бомби на кілька двірців, але літак, мабуть, ушкоджений обстрілом із низу, упав у глибокий сніг коло села Дубнова, недалеко від Володимира-Волинського, де ми попали в полон. Прийшлося посидіти на Люблинськім замку, а потім переїхати до Кракова та Домб’я. Я на другий день утік уже з Кракова до близької чеської гряниці, а тоді через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станиславів назад до Красного. І так 21 січня я знов повнив свою службу”.

У 1920-х роках, коли Галичина була окупована поляками, Петро Франко викладав у коломийській гімназії та Українському таємному університеті у Львові. Критично налаштований до польської адміністрації, яка здійснювала репресії проти українських селян, переслідувала національно свідому інтелігенцію, Франко на початку 1930-х виїхав до Радянської України. Там, у Харкові, він працював в Інституті прикладної хімії.

Але більшовицька практика відлякувала його. Особливо після того, як на власні очі побачив жахи Голодомору. 1936-го Петро знову повернувся до Галичини. Коли ж восени 1939 року туди прийшли радянські війська, комуністи вирішили використати відому й популярну постать сина Каменяра з пропагандистською метою. Франко став депутатом Народних Зборів, які одностайно проголосили про об’єднання західних областей з УРСР.

Однак не минуло й двох років, як життя Петра Франка трагічно урвалося. У перші дні нападу Німеччини на Радянський Союз сталінські спецслужбісти вивозили на схід усіх науковців та викладачів, які, на їхню думку, могли долучитися до “антирадянської” діяльності в умовах окупації. Вивезли і Петра Франка. Проте він так нікуди й не доїхав. Що саме і коли трапилося з Франком – досі невідомо. Але у фондах Російського державного архіву соціально-політичної історії знайдено шифротелеграму від 6 липня 1941 року, згідно з якою Петро Франко був заарештований за вказівкою Микити Хрущова. Як писали київські кадебісти, “у зв’язку з тим, що вивезти його з Києва проблематично, вважаємо доцільним розстріляти. ЦК КП(б)У дотримується такої ж думки”. На документі олівцем – резолюція Берії, Молотова і Маленкова “за”.

Так радянська влада, використавши сина Франка у своїх інтересах, розправилася з ним без найменших докорів сумління.

Мар'яна Шевелєва

Ще про Лесю (до 152-річчя)

ЦІКАВО ЗНАТИ!

10 маловідомих фактів про Лесю Українку...

1. Перші півроку життя Леся провела з батьком – у Ольги Косач після народження доньки розвинулася анемія і вона поїхала лікуватися в Європу. Петро Косач на цей час узяв відпустку і цілком зосередився на опіці над старшим сином Михайлом та Лесею, фактично, врятувавши її від смерті.

2. У Лесі та Михайла був особливий духовний зв’язок. Їх в родині навіть називали спільним іменем Мишелосіє. Також Лесю часто називали Зея, Зеєчка – за назвою сорту кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина), бо вона була тоненька і тендітна, як стебло кукурудзи. В Колодяжному, де пройшло дитинство і юність поетки, вона товаришувала з сільськими дітьми, зустрічала череду, купалася в озері, потайки бігала до лісу, заступалася за селян, якщо худоба чинила шкоду.

3. З дитинства була допитливою. Читати навчилася в 4 роки, у 5 почала писати драматичні твори, в шість – майстерно вишивала. У 9 років написала перший вірш «Надія» під враженням під враженням від засудження тітки Єлі (батькової сестри Олени Косач) на заслання до Сибіру за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна. У 12 років переклала Гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Псевдо «Українка» запозичила від рідного дядька, Михайла Драгоманова, який підписувався «Українець». Вперше так підписала свої вірші у тринадцять років у львівському часописі «Зоря», а в чотирнадцять опублікувала першу поему «Русалка».

4. Могла стати першою в Україні жінкою-композитором, мала абсолютний слух і надзвичайний хист до музики. У 5 років почала грати на роялі і написала власну музичну п’єсу. Грати вчила спочатку батькова сестра, Олександра Косач-Шимановська, потім – перша дружина Миколи Лисенка Ольга о’Коннор. Але хрест на кар’єрі поставила хвороба – після чергового загострення у Лесі було видалено частину вражених хворобою кісток і дівчинка кілька місяців провела в гіпсі.

Також Леся прекрасно малювала, зокрема й морські пейзажі, деякий час брала уроки у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. Її називали першою жінкою-мариністкою в українському мистецтві. На жаль, збереглася лише одна картина Лесі Українки олійними фарбами.

5. Родина Косачів належала до аристократії, але при цьому всіляко підкреслювала свою українськість. Усі змалечку розмовляли українською, діти носили народні строї. У Києві початку ХХ століття, коли після вбивства Олександра ІІ почався період реакції, таких родин лишилося тільки три на всю столицю: Лисенки, Старицькі і Косачі. До речі, у 1903 році в Полтаві на відкритті пам'ятника Котляревському, де зібралися видатні письменники та громадські діячі, мама Лесі Українки, Олена Пчілка проігнорувала заборону виступати українською і звернувся до присутніх рідною мовою.

6. Леся Українка була надзвичайно працездатною. Свою «Лісову пісню» вона написала за 12 днів. А поему «Одержима» – за одну ніч, перебуваючи біля ліжка помираючого Сергія Мержинського. Загалом повне зібрання творів Лесі Українки становить 14 томів. Найперша ж збірка «На крилах пісень» побачила світ у березні 1893 року у Львові за сприяння Івана Франка – наклад книги тоді був лише 500 примірників.

7. У ніч з 17 на 18 січня 1907 року на київській квартирі Косачів поліція провела обшук, вилучивши 121 брошуру соціалістичного змісту, що належали переважно братові поетеси. Лесю Українку та її сестру Ольгу заарештували і протримали у відділку ніч. З того часу Леся Українка опинилася під негласним наглядом поліції – навіть для поїздки в Колодяжне вона змушена була давати заяву поліції. Цензура не раз забороняла її твори – більшість своїх робіт поетеса публікувала за кордоном Російської імперії: на Галичині чи в Буковині, які тоді входили до Австро-Угорщини.

8. Чоловік Лесі Українки Климент Квітка був молодшим від неї на 9 років і теж хворів туберкульозом. Довгий час Леся жила з ним «цивільним шлюбом» – повінчалися вони тільки в 1907 році, під тиском родини. В останні роки підтримувала чоловіка, заробляючи на життя та лікування перекладами та приватними уроками.

9. Климент Квітка пережив Лесю на 40 років, присвятивши життя збереженню її пам’яті. Вони зблизилися на ґрунті захоплення фольклором, разом бували у фольклорних експедиціях. Сама Леся Українка знала більше 500 народних пісень, і їхнє знайомство почалося з пропозиції записати ці пісні. Пізніше Лариса Косач-Квітка дала 300 рублів на організацію фольклорної експедиції Філарета Колеси, в ході якої були здійснені унікальні записи на воскові валики виступів кобзарів. На одному з таких валиків Климент Квітка записав голос Лесі Українки – цей валик зберігся до нашого часу.

10. Пам’ятники Лесі Українці є в Києві, Луцьку, Ковелі, Новограді-Волинському, а також в Торонто, Клівленді, Батумі, Саскатуні, Телаві та багатьох інших містах світу. За значний внесок Лесі Українки в українську літературу, її ім’ям у 1970 році назвали астероїд — «2616 Леся».

Автор: Колісніченко Наталія.

10 ЦІКАВИХ ФАКТІВ З ЖИТТЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У НОВОГРАДІ-ВОЛИНСЬКОМУ

Чи знали ви, що…

1. У родині Косачів був фотознімок, на якому 1 ½ - 2-річна Леся, товстенька з круглим веселим усміхненим личком, сидить на руках у тітки Олександри Антонівни Косач. На жаль, фото загубилося. Але погодьтеся, було б цікаво побачити, як тоді виглядала Леся Українка.

2.  Лесю хрестила її бабуся (по матері) Єлизавета Іванівна Драгоманова. Того ж року Єлизаветі Іванівні виповнилося 50!

3. Дядько Михайло Драгоманов жартівливо називав Лесю «жабенятком новоградволинським». Саме він навчив її плавати в Случі.

4. Леся вважала, що кожну людину можна характеризувати якоюсь барвою. Так, тітку Олександру, яка часто гостювала у Новограді-Волинському, вона називала «тьотінька моя голубая».

5. Свою звягельську подругу (і до того ж хрещеницю своєї матері) Наталку Вишинську Леся хотіла навчити говорити. Але почавши чомусь зі слова «казан», не могла добитися ніяких успіхів у науці в своєї учениці.

6. У своєму першому в житті листі, адресованому з Новограда-Волинського Драгомановим, Леся написала про їхню з братом спробу вивести вуженят із вужачих яєць.

7. Під час проживання у Новограді-Волинському Олена Пчілка збиралася купити мікроскоп (!) Про це написала своєму дядьку 5-річна Леся.

8. Малою Леся казала, що вона сама – «Віла біла» («віла» по-сербському – «русалка лісова»), бо сама була русявенька та біленька і їй дуже подобався цей образ. Отак вона захопилась «Сербськими народними думами і піснями» у перекладі М. Старицького!

9. Леся їздила з батьком на полювання. Звичайно, рушницю їх ніхто не давав. Доки Петро Антонович з «дядею Гришою» полювали, вона в колі матері і тіток відпочивала: співала, плела віночки. Або бігала до лісу по ягоди і слухала, як собаки ганяють зайця. 

10. Перед від’їздом з Новограда-Волинського Леся роздавала приятелям свої речі, серед яких були малий на неї одяг, лялька без голови, але в золотих черевичках, братикова дзига.

Василь Герей

Факти про Василя Стуса. Він сучасний

6 січня 1938 року народився Василь Стус.

Він — символ непохитності переконань: за захист української мови і культури та боротьбу за права людини радянська влада двічі засуджувала поета. А його смерть у таборі для політв’язнів досі залишається нерозгаданою таємницею. Ми зібрали 6 фактів про поета-борця, які досі вражають.

Робив промо української мови, коли це ще не було трендом

Усім відомо, що Василь Стус був учителем. Після закінчення педагогічного інституту в місті Сталіно (тепер Донецьк) та служби в армії він викладав українську мову та літературу в Горлівці. Радянська влада вважала українську мову «неперспективною» і всіляко витісняла її зі шкільної програми. Батьки учнів нерідко писали заяви на звільнення своїх дітей від вивчення української. Тож Василь Стус намагався зробити свої уроки цікавими та привабливими, використовуючи те, що ми зараз називаємо сторітелінгом: він розповідав дітям історії з української минувшини та читав власні поезії. Так учні принаймні чули українську мову і не втрачали інтерес до неї.

Захищав політичних в’язнів

«Хто проти тиранії — встаньте» — певно, найвідоміша фраза Стуса. Її він вигукнув на повний голос під час прем’єри стрічки Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна». Це сталося 4 вересня 1965 року, а рівно через 20 років у цей день Стус загадково загине в ув’язненні. Учасники прем’єри фільму згадують, що не домовлялися про акцію протесту. Але коли Іван Дзюба зі сцени кінотеатру сказав про масові арешти української інтелігенції, Стус не міг змовчати. У залі одразу з’явилися працівники служби безпеки і арештували багатьох глядачів, а самого Стуса відрахували з аспірантури.

Протестував проти знищення української культури

За три дні до першого арешту 12 січня 1972 року Василь Стус разом із друзями-письменниками ходили різдвяним вертепом у Львові. Так молодь з Києва та Львова протестувала проти політики заборони українських національних традицій. Зібрані гроші (250 рублів) колядники планували передати для допомоги політв’язням та їхнім рідним. Щойно Василь Стус повернувся до Києва, як його та ще 18 учасників коляди заарештували — згодом історики називатимуть цю подію «Арештована коляда». Під час обшуку в Стуса вилучили понад 500 оригінальних віршів, десятки статей, переклади поезії — загалом усі праці, які він писав упродовж 15 років.

Фото: історична правда

Вертеп у домі Садовських у Львові. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура (“циган”), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані

Фото: історична правда

Навчився жити і плідно працювати у повній ізоляції

Із 47 років життя 13 Василь Стус провів у слідчих ізоляторах, камерах-одиночках, карцерах та на каторжній роботі. Коли Стуса заарештували вдруге у 1980 році, його засудили до 10 років примусових робіт та 5 років заслання. 5 із цих 15 років він не мав жодного побачення з рідними: за різні «провини» йому заборонили візити дружини, сестри, сина. Попри це поет не припиняв писати, навіть у багаторічній ізоляції.

Писав таборові блоги

Останні тексти поета — це таборові блоги (так їх називає автор книжки «Справа Василя Стуса» історик Вахтанг Кіпіані). Це роздуми Стуса про життя та історії людей, які разом із ним відбували покарання. Щоб приховати ці тексти від наглядачів табору, Стус писав їх дрібнесеньким почерком на тонких смужках технічного паперу. Ці 16 нотаток не мали шансів побачити світ, якби не дружина литовського політв’язня Баліса Гаяускаса Ірена. Вона на собі вивезла тексти Стуса на свободу. Згодом їх видали під назвою «З таборового зошита».

Навчав і виховував сина дистанційно

Через арешти Стус був поруч із сином лише в його ранньому дитинстві та 9 місяців між першим і другим ув’язненням. Дмитро був 14-річним підлітком, коли батька вдруге засудили 15 травня 1980 року. Тоді, згадує Дмитро Стус, він поздавав борги з російської літератури у школі і збирався йти на футбол, але вдома вже був обшук. Того дня вони з батьком бачилися востаннє. Але Василь Стус займався вихованням сина через листи: радив, що читати, пропонував поміркувати над певними творами, надсилав переклади поезій, давав настанови. Ось кілька з них:

«Ти повинен мати міцне тіло. Для цього тобі потрібно: розвивати ноги (вони в Тебе слабкі), виправляти поставу (Ти горбишся). Допомагати мамі в домашній роботі».

«Вчи англійську мову — разів у 5 вивчай більше слів, ніж дають у школі».

«Візьми собі за правило: завше бути справедливим, спокійним, розважливим, мужнім».

«Буває часто: людина знає бозна-скільки, але розмовляти з нею вкрай нудно, бо вона нічого не тямить розповісти цікаво: в неї нема свого стержня, хребта, до якого кріпиться вся кісткова система. Тобто, така людина не має самої себе (все інше — телевізор, машину, дачу, штани, професію — має!)».

«Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати».

ОСВІТОРІЯ

8 творів класики української літератури, які має прочитати кожен

Журнал Vogue пропонує список найвідоміших творів української літератури.

“Енеїда”, Іван Котляревський, 1798

Мабуть, початок поеми “Енеїда” пам’ятає кожен, хто хоч раз у житті читав цю книжку – настільки яскраво вона написана й легко запам’ятовується.

Котляревського називають батьком української літератури: його “Енеїда” – перший твір, написаний сучасною українською мовою. “Енеїда” – це інтерпретація поеми римського поета Вергілія, що розповідає про пригоди героя Троянської війни Енея. Головна цінність “Енеїди” в тому, що вона написана живою, яскравою розмовною мовою, якою спілкувалися тогочасні українці.

Саме із цією книгою пов’язують не тільки зародження української літератури, а й українського національного відродження.

“Кайдашева сім’я”, Іван Нечуй-Левицький, 1879

Один з найвідоміших творів української літератури, який і сьогодні залишається натхненням для сучасних режисерів та авторів (наприклад, для серіалу “Спіймати Кайдаша”, в якому повість Нечуя-Левицького яскраво інтерпретувала Наталка Ворожбит).

У центрі цієї трагікомічної й дуже реалістичної повісті – стосунки в родині Кайдашів, що живуть у селі Семигори на Київщини. Батько Кайдаш, його дружина Маруся, їхні діти Карпо й Лаврін – яскраві персонажі, які уособлюють  певні вади, та водночас, саме завдяки своїм живим характерам, вони харизматичні й привабливі.

“Лісова пісня”, Леся Українка, 1912

Дивовижна, дуже сучасна й новаторська для свого часу драма Лесі Українки, яку вона створила в 1911-му під час перебування в Кутаїсі. Письменниця написала твір буквально за два тижні.

Натхненням для нього стала її рідна Волинь, тамтешні народні пісні, обряди та міфи. «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними, – описує Леся Українка в листах свій поштовх до написання „Лісової пісні“. – А то ще я й здавна тую Мавку „в умі держала“, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами».

Наскрізь символічний, філософський твір про кохання звичайного хлопця та лісової Мавки поставив Лесю Українку в ряд з такими світовими авторами, як Генріх Ібсен.

Valse mélancholique, Ольга Кобилянська, 1898

Ольга Кобилянська — не просто талановита авторка, а й піонерка феміністичного руху. У 1894 році вона стала однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок».

Кобилянська говорила про важке становище жінок середнього класу, активно виступала за рівноправність між чоловіками й жінками і за право жінок на гідне життя. Свої ідеї вона втілювала безпосередньо у творах. Її героїні — сильні духом, з характером, готові кинути виклик суспільству.

Героїні повісті «Вальс меланхолійний» — троє талановитих жінок (вчителька, художниця та піаністка), які випередили свій час та намагаються знайти своє місце у світі.

“Вишневі усмішки, Остап Вишня, 1924—1928

Якщо ви періодично втрачаєте віру й вам здається, що майбутнього нема, то найкращі ліки проти цього — це книги Остапа Вишні.

Українського письменника переслідували та відсилали до сталінських  таборів, але попри це він зберіг неймовірну життєрадісність, почуття гумору та любов до людей. З 1924 року Вишня почав випускати «Вишневі усмішки» — збірки коротких творів, народних «анекдотів» про життя та людей. Вони написані самобутньою мовою, просякнуті гумором і життєвою мудрістю.

Читайте та усміхайтесь — бо життя має тривати.

“Тіні забутих предків”, Михайло Коцюбинський,1911

Традиції та характер гуцулів, таємнича природа українських Карпат, романтизм українців, їхнє поетичне сприйняття світу — ніхто не описав все це так влучно, як Михайло Коцюбинський.

«Тіні забутих предків» — його найвідоміший твір, що знають і читають у всьому світі. Повість створена під враженням від подорожей Гуцульщиною — і неймовірно надихає поїхати в Карпати, щойно ми переможемо і війна скінчиться.

«Я Романтика», Микола Хвильовий, 1924

Твори письменника, поета Миколи Хвильового, борця за українську мову й культуру і автора вже культової фрази «Геть від Москви» — обов’язкові для прочитання для будь-якого українця.

«Я романтика» — один із програмних його творів, психологічна й відверта повість, яка засуджує більшовицький режим і говорить про один з вічних світових конфліктів — боротьбу добра і зла.

“Місто”, Валер’ян Підмогильний, 1928

Ще один «обов’язковий» автор у нашому списку — це представник Розстріляного відродження Валер’ян Підмогильний.

Він увійшов в історію української літератури як письменник-новатор, який одним із перших почав писати урбаністичні твори.

Серед них найвідоміший — це, безперечно, роман «Місто», перший урбаністичний український роман. Його герої — українська молодь, яка на початку 1920-х років їде з села до міста, щоб підкорити його.

Ольга Хоружинська - не серцем вибрана дружина Івана Франка

Ольга Хоружинська народилася 10 квітня 1864 року в селі Бірки, що на Харківщині. Батько дівчинки був членом Київської громади, родина жила досить заможно. Оля здобула ґрунтовну освіту, навчалася в Харківському інституті шляхетних панянок, потім закінчила вищі жіночі курси в Києві. Знала п’ять мов.

Сестри Олі вже вийшли заміж, їхні чоловіки також були членами Київської громади. Якось до них завітав Іван Франко, а тут нагодилася й вона – найменша з Хоружинських. Франкові було 29, він досі парубкував, репутацію мав ще того ловеласа. Почувши, що 21-річна Ольга має досить небідний посаг, вирішив одружитися. До речі, він ніколи того й не приховував, що цей союз був скоріше з розрахунку, аніж з любові. Дівчина ж просто закохалася. Вони бачилися лише зрідка, трохи частіше листувалися. Саме в одному з послань Іван освідчився:

“Що сказали б ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?”.

Рідні противилися такому союзу, та дівчина затялася: “Піду й все”. Робити нічого – благословили.

Їхній шлюб називали возз’єднанням Сходу та Заходу, мрією всього українського народу. Проте щастя не було. Ольга Хоружинська хотіла стати Франкові коханою дружиною, а він у ній бачив лише друга. Ба більше, навіть у день весілля спізнився на церемонію. А пояснив це досить просто – мовляв, знайшов старовинний вірш і заходився його переписувати. Дружби довго вмовляли письменника схаменутися, насилу вдалося випхати його. Після одруження молодята одразу попрямували до Львова.

Посаг дружини – а це 500 тисяч золотих рублів – одразу ж пішов на справи Франка. На ці кошти видавався заснований Іваном журнал “Життє і слово”, книжка “В поті чола”, збірка “З вершин і низин”. Окрім того, дружина писала статті, адаптовувала українською іноземних авторів, допомагала чоловікові збирати український фольклор.

Ольга Хоружинська наполягла, щоби Франко вступив до Чернівецького університету, навчила його французької мови. Її коштом письменник подався до Відня, захистив дисертацію, отримавши диплом доктора філософії. Але на роботу не зміг влаштуватися. До університету у Львові його не взяли. Хотів стати головою Наукового товариства імені Шевченка (це була платна посада), але її перехопив Грушевський. Тож відтоді Франко з презирством згадував про дисертацію, і говорив, що це були амбіції його дружини, а не власні.

Ольга й далі продовжувала фінансово утримувати сім’ю. Невдовзі Іван завів звичку ходити на каву у дорогий ресторан, обідати там же, а ще став частим гостем у закладах інтимної гостинності.

Ольга Хоружинська була дуже далекою від управління господарством. Витрачала величезні гроші, але все йшло, як у провалля. Заходилася будувати двоповерховий дім у престижному районі, та хитрі робітники обдерли жінку, а в результаті лише одна кімната опалювалася, в інших взимку жити було неможливо. Невдовзі у Франків посипалися діти – троє синів і донька. Малеча була мазаною, матір і за вухом не вели, авторитетом був батько. Сусіди потерпали від франчат, бо ті через паркан кидалися камінням, цвяхами, язикалися, ще й лаялися. Грушевський, що жив за парканом із іншого боку, частенько подавав позови в суд, але не на дітей, а на собак, що скавчали та вили – ані спати, ані працювати не давали.

А винуватою була Ольга. Причім у всьому. На базарі ніколи не торгувалася, платила стільки, скільки скажуть, бо жалувала чужий труд, часто пригощала солодощами чужих дітей, нужденних стариків – фруктами. А за спиною все одно шипіли: “Проклята москалька”, “Роздайбіда” тощо.

Франко ніколи не втручався у хатні справи, він або натхненно писав, або як ошалілий скуповував раритетні видання рукописів, хоча вже тоді його бібліотека містила понад 15 тисяч першодруків. Жінка намагалася пояснити, що це дуже дорогі придбання, та це тільки підливало олії в огонь.

Усе було – достаток, книги, лише любові не було. У листі до свого друга Агатангела Кримського Франко писав:

"З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою. Но то дарма”.

До того ж, уже давно розвіявся посаг. Злидні почали обсідати Франків. Не привчена до домашньої роботи жінка не знала, що і як робити далі. А порадитися, отримати підтримку не було в кого. Львів’яни її ненавиділи, намагалася знайти в серці чоловіка бодай крихту співчуття, та дарма. Його серце було постійно зайняте.

У 1914-му Франко привів у дім економку Целіну. Жінка цілий рік прожила на повному утриманні, лише пізніше з’ясувалося, що це була давня коханка письменника.

Франко ніколи не писав дружині тих віршів, які присвячував Ользі Рошкевич, Юзефі Дзвонковській, Целіні Зигмунтовській (Журовській). Особливо Ольгу зачіпала історія з Целіною. Десять років не давала спокою. Якось Франко, коли вже втратив зір, змусив дружину відвести його до коханки та в найдрібніших деталях описати, який вона зараз має вигляд, у що вдягнена. А ще була Еліна, до якої Франко їздив у Перемишль. До всіх бід, ще й захворів та помер син Андрій. Це остаточно підірвало здоров’я жінки. Сухоти, нерви, як наслідок – повний психічний розлад. Відтоді психіатрична лікарня стала її другою домівкою.

Коли в 1916-му помер Франко, Ольга Хоружинська тулилася в кімнаті свого дому, який перетворили на музей письменника. Целіна ж неначе оселилася в музеї, виступала на конференціях у пам’ять Франка, влаштовувала тут же зустрічі з його прихильниками, або ж просто блукала домом чи заходила на чашку чаю до бідної вдови, доводячи жінку до божевілля.

Ольга пережила чоловіка на 25 років. Покинута й забута всіма. Самотня. Хвора. Усе своє життя шкодувала про шлюб, про весілля у травні (у народі кажуть – той хто ожениться в маї, весь вік маятиметься). Вона віддала Франкові все: любов, душу, життя, віру. Не оцінив. А вона, вмираючи, тримала фото чоловіка в руках.

17 липня 1941 року Ольги не стало. Похована на Личаківському цвинтарі, неподалік від чоловіка. Але її могила, як і все її життя – закинута, занедбана, покоїться за могутньою тінню пам’ятника Франка.

Михайло Старицький: таємне кохання

 Василь Герей  

     14 грудня 1840 року народився Михайло Старицький — батько українського театру і драматургії, один із засновників українського Театру Корифеїв, автор п’єси „За двома зайцями” та автор відомої пісні „Ніч яка місячна, зоряна, ясная”.

Михайло Старицький розгорнув масштабну за розмірами та значенням літературну, видавничу, театральну та громадсько-просвітницьку працю, суцільно підпорядковану єдиній великій меті — піднесення із занепаду Української Нації.

Пісня «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…» вже давно стала народною. Але написав її не народ, а відомий український драматург Михайло Старицький. І в оригіналі вона звучала не зовсім так, як ми співаємо нині.

Закохався в заручену дівчину

Доля у талановитого хлопця з Черкащини Михайла Старицького була непростою. У дванадцять років він залишився круглим сиротою. Опікувався хлопчиком родич по матері Олександр Лисенко. А що дядько був освіченим і добре знався на українській старовині, то свою любов до всього народного передав і племіннику. Михайло здобув хорошу початкову освіту, а згодом його разом із сином дядька Миколою відправили на навчання до Харківського університету. Хлопці мали стати математиками, але у 1860 році перевелися до Києва здобувати освіту юристів. Саме тут, в українській столиці, і відбулося становлення двох талановитих і знакових для української культури особистостей: Микола Лисенко став знаним композитором, а Старицький – письменником, перекладачем, драматургом і одним із засновників професійного українського театру.

У студентській юності зустрів Старицький своє перше кохання. Він приїхав у рідне село Кліщинці на Золотоніщині, щоб успадкувати батьківський маєток. І якось на вечорницях побачив селянку Степаниду. Кажуть, вона справді була дуже вродливою. Щоб не зашкодити репутації чесної дівчини, юнак вирішив попросити у її батька дозволу на зустрічі. Але на закоханого чекало величезне розчарування – Степанида була зарученою. Ця звістка так вразила хлопця, що він захворів і зліг, бо з дитинства мав хворе серце. Нерозділене кохання надихнуло його згодом до написання вірша «Виклик» – спершу таку назву мала пісня «Ніч яка місячна…».

В оригіналі її початок та деякі куплети звучали інакше: «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». За совєтів про Бога, звісно, згадувати не можна було, тому в новітньому виконанні ці рядки зникли. Музику до цього вірша написав Микола Лисенко, хоч майже скрізь зазначається, що пісня народна.

Таємне кохання

Повернула Старицького до життя ще одна любов на ім’я Софійка. Вона була сестрою Миколи Лисенка, і їй доручили доглядати за хворим Михайлом. 

"В нашей детской дружбе все было общее: и радость, и горе, и делились мы каждой мыслью, каждым настроением, не скрывая друг от друга ничего. С университета мы идем почти неразлучно по жизненному пути. Общность убеждений и национальных симпатий сблизила нас еще больше", – писав Михайло Старицький про композитора Миколу Лисенка.

Софія Віталіївна Старицька (з роду Лисенків), дружина М. П. Старицького. Фото 1860-х рр.

Вони практично однолітки – Старицький народився 14 грудня 1840 року в Кліщинцях – тепер Чорнобаївський р-н Черкащини, а Лисенко 1842-го.

Потоваришували ще у дитинстві. Коли Михайлові було 8 років, помер його батько Петро Іванович, відставний ротмістр. За чотири роки не стало й матері. Хлопця взяв на виховання її брат Віталій Лисенко, батько майбутнього музиканта. Разом із Миколою вони розпочали навчання у Харківському університеті, а потім перевелися до Києва.

Коли Старицькому минав 21 рік, він зліг через загострення ревматизму. Лисенко-старший забрав племінника до себе в сусіднє з Кліщинцями село Жовнин. Доглядати за хворим доручив молодшій сестрі – 14-річній Софії. Вони закохалися одне в одного й вирішили утекти, щоб одружитися. Ніхто не знав, що 14-річне дівча було таємно закохане у свого троюрідного брата, старшого за неї на вісім років.

Та батьки викрили задум і несподівано для тих підтримали молодят. Священик із сусіднього села повінчав їх 12 листопада 1863-го, приписавши у свідоцтві Софії два роки. "Яка вона була молоденька, Софія Віталівна, на свої скоро 30 років! Як дівчинка! І гарнесенька! З ніжним дитячим обличчям", – захоплювалася обраницею Старицького її племінниця, письменниця Валерія О'Коннор.

Подружжя мало п'ять дітей: Марію (1865–1930), Людмилу (1868–1941), Оксану (1875–1942), Ольгу (1881–1892) та Юрія (1883–1936).

Дворянські родини Старицьких, Косачів, Лисенків, Антоновичів удома спілкувалися українською. Для Києва другої половини ХІХ ст. то була дивина. "Ми були першими українськими дітьми, – писала Людмила Старицька – Людя, батькова улюблениця. – Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку. Нас було небагато таких українських родин; решта ж нашої дитячої суспільності, з якою нам доводилось раз по раз здибатись, були змосковлені діти-паненята. Ми балакали по-українськи, і батьки балакали до нас по-українськи. Нас вбирали дуже часто в українські вбрання. І звичайно і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею – глум, посміх, кепкування, призирство".Пізнавайте минувшину з спільнотою "На скрижалях"

Але доля була не дуже прихильною до нащадків Старицького. Одна донька померла від тяжкої хвороби ще в одинадцять років. Марія, талановита актриса, режисерка, подруга Лесі Українки, закохалася у Марка Кропивницького, старшого за неї на 40 років. Та Старицький не благословив 20-річну доньку на цей шлюб. І Марія більше не вийшла заміж, проживши життя самотньою. Кропивницький теж затаїв образу на свого колишнього товариша. Для того, щоб утримати перший професійний український театр, Старицький навіть продав родовий маєток. Коли ж їхня справа здобула славу і визнання, Кропивницький пішов з нього, забравши всіх старших акторів. Трупа Старицького через трохи розпалася, і він з підірваним здоров’ям геть відійшов від театральної діяльності, поринувши з головою в літературу.

Михайло Старицький помер 27 квітня 1904-го у Києві. На похороні Микола Лисенко називав його "братом і другом". Дружина, Софія Віталіївна, пережила чоловіка на 23 роки.

Рід Старицьких знищили під корінь

Ще дві доньки Старицького за українські погляди потрапили у жорна сталінських репресій. Людмилу Старицьку-Черняхівську, письменницю, перекладачку, громадську діячку, арештували 20 липня 1941 року.

Її разом із сестрою Оксаною встигли вивезти до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності і запхнули до невільницького вагона, що прямував до Казахстану. 73-річна письменниця дороги на каторгу не витримала. Коли вона померла і де похована – невідомо. Ще до арешту Людмила Михайлівна по всіх тюрмах шукала свою доньку, але так і не натрапила на її сліди. Вероніка свого часу вийшла заміж за іноземця й жила в Німеччині. Але ностальгія змусила її повернутися в Україну. Невдовзі жінку звинуватили у шпигунстві і розстріляли. Ще одну доньку Старицького, Оксану Стешенко (вона була дружиною першого міністра освіти в уряді УНР Івана Стешенка, якого вбили у 1918-му), теж відправили у Казахстан. Вона ненадовго пережила сестру і померла у 1942 році. Її сина Ярослава, літературознавця, теж засудили і розстріляли у Норильську в 1939 році. Вціліла лише одна онука Старицького – Ірина, донька Оксани. Вона дожила до 1987 року.

52 цікаві факти з життя Ольги Кобилянської

ПРО НАРОДЖЕННЯ Й СІМ’Ю

1.Офіційна дата народження Ольги Кобилянської – 27 листопада 1863 року. А насправді це сталося 26-го листопада. За сімейними переказами, Ольга народилася пізно вночі з 26-го на 27 листопад у містечку Ґурагумора (нині – Румунія). Їй дали подвійне ім’я – Ольга-Марія.

2.Тато – українець, мати – напівполька, напівнімкеня. Класично на той час – тато працював і забезпечував всю сім’ю. Зрештою, підрахував, що працював 47 років, 1 місяць і 2 дні. Мати – домогосподиня, мала тільки домашню освіту. Кобилянські народили й виховали 7 дітей. Ольга – четверта дитина.

3.Тато був суворим, стриманим, відповідальним і дещо деспотичним. Натомість мама для Ольги Кобилянської – символ доброти, ніжності й любові. Леся Українка назвала матір Ольги Кобилянської Святою Анною. Як пише Ольга в автобіографії: “Те не доконав у нашому вихованні тато суворістю і консеквентністю, те доконала мама любов’ю і ніжність. Чого не доконав батько у вихованні на дітях своєю повагою, строгістю і фанатичною консеквенцією, те довершила вона своїм супокійним розумом, лагідним наказом, погладженням, повним любові”

4.Найбільше Ольга спілкувалася з найстаршим братом Максимом. Юліан часом дратував Кобилянську, бо йому було дуже легко в житті. Сестра Євгенія була знатною красунею, але це не бентежило Кобилянську. До того ж Ольга опікувалася трьома молодшими братами. Загалом усі брати й сестри підтримували й хвилювалися одне про одного.

ПРО НАВЧАННЯ, ТВОРЧІСТЬ Й ПЕРЕХІД НА УКРАЇНСЬКУ

5.Кобилянська мала лише початкову освіту, закінчила так звану нормальну школу в Кимпулунзі. Є припущення, що у 1–2 класі вона навчалася не в школі, а вдома під наставництвом старших братів.

6.У 3–4-му класах Ольга ходила до школи. Набір предметів був дуже схожий до сучасної початкової школи. Навчання відбувалося німецькою мовою, також Ольга вивчала румунську, знала польську й українську. Лише з одного предмету й лише у 3-му класі в неї були проблеми – з арифметикою.

7. З чого почалася творчість Кобилянської? У своїй автобіографії вона пише: “Одного разу я взялась за перо”. Однак це сталося не просто – у неї був хороший бекграунд. Ольга малювала, любила музику, захоплювалася театром…

8.Перший прозовий твір – повість “Гортенза, або нарис із життя однієї дівчини” датується 1880 роком. Тобто Кобилянській було 17 років. До цього вона писала поезії, усні казки й легенди. Також зізнавалася: “Мої особисті переживання відігравали немалу роль у моїх писаннях”.

9.Спочатку Кобилянська писала потайки й не знала, з ким поділитися цим. Паралельно вела щоденник. На початку 80-х у її оточенні з’явилася Софія Окуневська. Їй Ольга розповіла, що пише. А Софія була кузиною письменниці Наталії Кобринської. Так, Софія написала першу рецензію на “Гортензу”. Її зауваги були дуже слушні: що треба писати із життя й українською мовою (оскільки твір був написаний німецькою). Кобилянська дослухалася до порад.

10.Чи не в кожній героїні творів є риси Кобилянської. З часом коло тем, які її цікавлять, розширюється. Наприклад, з’явилася тема емансипація (урівняння жінки в правах із чоловіком, можливість для жінки здобути освіту, працювати).

Джерела зацікавленості емансипацією можна знайти в багатьох чинниках. По-перше, у родині було 5 хлопців і 2 дівчат. Ольга здобула лише початкову освіту. Батько бачив її життя інакше: вміти читати, писати, вести господарство, вийти заміж, а далі – діти й чоловік. Тобто про реалізацію чи талант взагалі не йшлося. А от 5 братів мали гімназійну й вищу освіту.

Можливо, Ольга не хотіла повторити долю матері, яка вийшла заміж в 19 і майже 20 років була “в декреті” з дітьми, займалася вихованням і господарством. До того ж Ольга уявляла себе іншою, а це вимагало реалізації. І для того, щоби жінка мала право на самореалізацію, треба було змінити суспільні звички й обставини, у яких перебуває жінка.

11.Кобилянська була учасницею жіночого “Товариства руських жінок на Буковині”. Кажуть, що вона була однією з його ініціаторок. У юності ставила собі за мету стати кимось величним для жінок і “освобождающим їх із кайданів”. Вона вплинула на свідомість людей, які читали її твори, наголошуючи, що жінка – це людина, яка має однакові із чоловіком права. Зокрема, це питання порушується в першому друкованому творі Кобилянської “Людина”. Так поволі відбувається тиха революція.

12.Перехід на українську мову стався, зокрема, через любов. Вона закохалася в щирого українця Євгена Озаркевича. А Євген – рідний брат Наталії Кобринської. Кобилянська від Софії дізналася, що його ідеал – це освічена українка.

Також на неї вплинуло оточення, яке знайомило її з українською літературою. А ще українська була розмовною в її родині. Попри те що тато був австрійським чиновником, він спілкувався тільки українською зі своїми дітьми.

13.У Кобилянської є твори, які мають варіанти на різних мовах. Наприклад, німецькою й українською написана “Природа”.

ПРО ЛЮБОВ

14.У листі до Кобилянської хтось писав: “За що вас люблю – це за стан вашої постійної закоханості”. Йдеться і про закоханість і в життя, і в природу, і в чоловіків. Багато віртуальних романів живили її фантазію, а це було потрібно для творчості.

15.Юнацьке кохання Ольги Кобилянської з Євгеном Озаркевичем не склалося. Євген цікавився питанням емансипації, Ольга розуміла, що бачить у ньому однодумця. Обоє цікавилися літературою, він був студентом Віденського університету й був цікавим співрозмовником.

16.Далі був Осип Маковей. Він настільки припав їй до серця, що саме цьому чоловікові Ольга зробила пропозицію спільно жити й почати життя спочатку. Пропозиція була виваженою, оскільки Кобилянська була знайома з Маковеєм 6 років. Це був сміливий крок. Втім, вона не отримала тієї відповіді, на яку чекала. Ще довго Ольга Кобилянська шукала в собі причини відмови.

17.Її гнітила різниця у віці з Маковеєм. Він був 1867-го року народження, а вона – 1863-го. Частково вона бачила причину відмови в цьому. Раніше вона збрехала йому про свій рік народження. Сталося це так: Осип писав критичну статтю про Ольгу Кобилянську, і йому були необхідні її біографічні дані. Він запитав її, якого вона року, а вона відповіла, що 1865. Пан Маковей кілька років вважав, що вона 65-го року народження, а загал українців так вважав ще кілька десятиліть.

Коли Кобилянська зробила пропозицію, то вирішила відкрити Маковею цю таємницю. Але Маковей на це не зважав. Проблема була глибинна: чоловік не мав того ґатунку почуттів, який мала Ольга. Та вона однаково сподівалася, що вони зможуть бути разом, але так не сталося.

18.Маковей одружився із жінкою, на ім’я Ольга. Злі люди кепкували, що одружився з Ольгою, та не з Кобилянською. Ольга Кобилянська в листі до Лесі Українки називала дружину Маковея “Грубий елемент”. А Маковей у своїй автобіографії писав таке: “Найрозумнішим кроком у моєму житті було моє одруження. Ніхто стільки добра мені не зробив, як моя дружина”.

19.Ольга часто уникала інтимних тем. У її листах трапляється: “Я б могла вам більше сказати, але про це усно”. Останню крапку вона поставила, коли їй було за 50. В автобіографії вона пише про повість “За ситуаціями”, яка була опублікована після Першої світової війни: “У ту новелу вложила я послідні лілії своєї душі й молодих іще почувань”.

20.Почуття Остапа Луцького до Кобилянської називають романсом. Він був молодший від неї на 20 років, але в його почуттях простежувалося якесь лицарство.

ПРО ЗАРОБІТОК І ОРЕНДОВАНІ БУДИНКИ

21.Вона заробляла творами, але не стільки, щоби вистачало на життя. Хоча й Кобилянська, і Лесі Українка обстоювали тезу, що письменник – це людина, якій треба одягатися, відпочивати, мати свої гроші.

22.Найбільше коштів було з утримання батька, оскільки Ольга не вийшла заміж. Після смерті батька Кобилянська успадкувала і гроші, і майно від своїх батьків. Вона була основною спадкоємицею, оскільки жила з батьками й допомагала їм.

23.У Димці Чернівецької області був будинок, трохи землі й лісу, який завжди був в оренді – із цього також годувалися Кобилянські. Вони не мали власного дому, а постійно винаймали помешкання. Довго в Ольги не було поняття “рідні стіни”. І лише будинок у Чернівцях, де нині працює музей письменниці, Ольга купила за гонорар – за 9 томів творів, які видали в Харкові у 1927–1929 роках.

24.Коли Кобилянські винаймали будинки, мали кілька кімнат у своєму розпорядженні, а в суборенді в них були чи гімназисти, чи студентки.

ПРО ДІТЕЙ

25.Ольга хотіла мати дітей. У своєму щоденнику вона розмірковує про те, як вийти заміж, мати дітей, віддати себе дитині, виховувати її. Але в житті все склалося інакше: вона не вийшла заміж, а мати дитину поза шлюбом для неї було неприйнятно.

26.В Ольги була названа донька й водночас племінниця. У її брата Олександра з’явилася позашлюбна дитина, яку не могли офіційно визнати батьки. Мати передоручила дитину татові. Так дівчинка опинилася на руках у сестер Кобилянських, а згодом її офіційно удочерила Ольга. Дівчинку звали Олена. У сім’ї її ніжно називали Галюсею, оскільки ім’я виникло від “Гелена”.

27.Олена знала свою історію й іменувала Ольгу “тетою”. У них були справжні взаємини доньки й матері. Ольга була наставницею для Олени, турбувалася про дитину. Коли Кобилянська мусила часто їздити на лікування після інсульту 1903-го року, вона писала додому й запитувала: “Як мала? Чи нічого не турбує?”. А ще привозила їй подарунки.

28.Олена вийшла заміж і мала дітей. Вони жили з Ольгою в останні роки, доглядали її у важкий час, вона обожнювала своїх онуків.

ПРО ЗОВНІШНІСТЬ, ХАРАКТЕР, УЛЮБЛЕНІ ОДЯГ І ЇЖУ

29.Ольга, аналізуючи сама себе, писала: “Я замкнена з природи”. Вона була врівноважена й писала, що коли матері відпускали дівчат на вечірки й знали, що там буде Ольга, то все буде гаразд. Це був знак якості – на цю людину можна покластися.

30.Точність, педантичність, скрупульозність – це про неї. Ольга вміла розпланувати свій час, правильно його використовувати, усе встигати. Не могла повністю присвячувати свій час літературі. Вона жила з батьками, а тому мала вести хатнє господарство, доглядати батьків, допомагати.

На Кобилянській було багато обов’язків і вона на це скаржилася. Наприклад, в 1898–1900 вона інтенсивно писала: “У першій половині дня, коли б я найрадше писала, мушу варити, підмітати, газдувати. А по обіді я лиш можу читати й писати – і те, якщо гості не заберуть мого часу”. Вона була “жайворонком”, але життя складалося так, що вона мала працювати з літературою в другій половині дня.

31.Ольга Кобилянська дуже раціонально й ощадливо вела господарство. Як зазначили її знайомі, в Ольги немає нічого зайвого й нічого не пропадає.

32.Кобилянська оцінювала себе об’єктивно, іноді комплексувала, іноді – ні. У щоденнику, коли їй було за 20, пише: “Я не гарна, але чоловікам подобатись вмію”. В інший час пише й запитує себе, чому вона така нещаслива, і робить висновок, що все тому, що вона негарна.

33.Вона була небагатослівна, стримана, врівноважена, вміла влучно поставити запитання і слухати людей. Влучно і вчасно радила, вміла приваблювати своїм інтелектом.

34.Чорноволоса, чорноока, мала матовий відтінок шкіри, тонкі риси. Носила стриманий одяг, любила темні тони, хоча не відмовляла собі в ясно-зелених сукнях. Одна з її близьких приятельок, коли вперше побачила Кобилянську, була вражена дисонансом між письменницею (серйозною людиною) і яскраво-зеленою сукнею, яку вона одягла.

35.Під час знайомства завжди помічали її очі й погляд. У декого виникало враження, що Ольга знає про тебе більше, ніж ти про себе говориш.

36.У їжі була невибагливою. У 27 років вона мала 44,5 кг ваги. Була невисокою.

37.Її зять зазначив, що Ольга віддає перевагу рослинній їжі, злакам, каші. З м’яса найбільше любила птицю. У Чернівцях говорили, що Кобилянська “знову на вечерю мамаличку має”. Це – каша з кукурудзяної крупи на воді, її можна подавати з молочними продуктами, тертим сиром чи шкварками. Якщо додати мармелад, буде солодка мамаличка. Любила фрукти й овочі.

Ольга пережила Першу світову війну в Чернівцях, а це – голод і холод. Пізніше в неї виникла думка, якою вона ділилася з усіма: “Якщо ти маєш борошно, картоплю і жири, а на додачу – дрова, то можна пережити будь-яке лихоліття”.

38.Любила солодощі: цукерки, тістечка. У неї все було раціонально: можна все, тільки потрохи.

ПРО ХОБІ

39.Читання. Це те, на чому вона виростала. Це для неї було й хобі, і потреба. У юності, завдяки тому, що читала, вона пізнавала світ.

40.Малювання. Вона малювала з прицілом – аби заробити гроші. Пригадує, як вони малювали з братом Степаном, у якого був дар художника. У музеї в Чернівцях зберігається багато його робіт. А малювали й потайки продавали малюнки, щоби купити кукурудзу й нагодувати голубів.

41.Музика. Від музики Ольга внутрішньо шаленіла. Практично кожен твір Кобилянської мав свій саундтрек – у кожному з них звучала якась мелодія. Наприклад, новела “Меланхолійний вальс”, який вивчають у школі, має навіть структуру вальсу. “Фантазія експромт” – це назва і її твору, і твору Шопена, який її вразив. Вона володіла цитрою, трохи грала на фортепіано, співала. Любила відвідувати концерти.

42.Верхова їзда. Вона не розцінювала це як спорт. Це було те, чого вона хоче навчитися, те, чим володіють чоловіки. То чому вона не може спробувати?

43.Альпінізм. Вона виросла в горах, писала, що іноді бували такі місяці, що день не минав, аби вона не залізла на якийсь верх, між скелі чи не скупала ноги в гірському потоці. Часом на такі прогулянки вона кликала й товариство.

44.Театр. Вона хотіла стати акторкою – аби мати гроші й побачити світ. У Кимпулунзі вона гуртувала молодь навколо театру, вони ставили вистави, Ольга грала головні й другорядні ролі.

Якось у неї виникла думка запропонувати свою кандидатуру театру товариства “Руська бесіда” зі Львова. На листа-пропозицію, який писала під її керівництвом її сестра, вона отримала відповідь, що її запрошують у Дрогобич. Вони хотіли її побачити, готові були взяти театр – за умови, якщо вона отримає дозвіл батьків. Кобилянська наткнулася на цю умову, як на стіну. Вона навіть не уявляла, як розкаже про це батькам і як вони відреагують. Тому розпрощалася зі мрією стати акторкою. Натомість твори Кобилянської напрочуд сценічні, а це лише підтверджує, що їх писала нереалізована актриса.

Також вона хотіла інсценізувати твір “В неділю рано зілля копала…” і зверталася із цим до Лесі Українки. Писала: “Я можу із цією пропозицією звернутися або до вас, або до Івана Франка. І добре, щоби головну роль відіграла така актриса, як Марія Заньковецька”.

45.Коли з’явилося кіно, Кобилянська стала кіноманкою. Зазвичай ходила на фільм тричі: уперше – для загального ознайомлення, вдруге – придивитися до гри акторів, а втретє – стежити за конкретним актором. Особливо їй подобалося німе кіно.

46.Спіритизм. Вона брала участь у спіритичних сеансах. Вона в це вірила й казала, що добрим медіумом була її сестра Євгенія. Часто вона передавала Євгенії список запитань. Наприклад, чи перекладе домогосподарка пічку в кімнаті брата й чи вийде вона заміж за пана М.

47.Любила трактувати сни, вірила в знаки. Наприклад, “Земля” – наскрізь містичний твір, побудований на передчутті, злому знакові.

48.Любила товариство. Її зять згадував, що в 30-х роках вона кликала приятельок у кабінет-вітальню, зазвичай щосуботи, і влаштовувала посиденьки за чаєм і тортиком. Обговорювали, як зять іронізує, найважливіше: хто одружився, а хто розлучився, хто й де вінчався, що люблять їхні чоловіки, що у світі робиться. Жінки, як правило, були учасниками різних товариств, тому також говорили про те, як допомогти тим, у кого чогось немає.

49.Їй щастило на друзів ще з юності. Серед подруг була й Леся Українка. Їхня дружба цікава з погляду статистики: 14 років спілкування, 3 – зустрічі, і єдина нагода зробити фотографію, де вони двоє – в 1901 році в Чернівцях. Одну фотографію Леся Українка тримала в себе на робочому столі, а іншу – Ольга тримала в себе в альбомі. Вони розуміли одна одну. Леся Українка стала свідком признання-пропозиції Кобилянської. Вона підтримала Ольгу й розраджувала її. Коли Ольга у відчаї запитувала, навіщо вона це зробила, Леся Українка казала, що вона зробила так, як зробила б кожна людина, щоби бути щасливою.

Леся Українка говорила про Ольгу Кобилянську, що та належить до людей, що не лізуть силоміць у душу й не відпихають холодністю.

ПРО ХВОРОБИ Й СМЕРТЬ

50.Інсульти – це прокляття Кобилянської. Перший інсульт трапився в 1903-му році, коли їй не було ще і 40 років. Це сталося за обідом, як пригадував її брат, – Ользі раптом стало погано, і вона сповзла зі стільця, не могла вимовити й слова. Інсульт поділив її життя на “до” й “після”. До того вона намагалася все встигнути й осягнути. А після зрозуміла, що безпорадна, що за нею не буде кому доглядати в разі чого, вона неодружена й не має дітей, батьки старенькі й хворі.

На допомогу прийшов брат, приїхала сестра, яка мешкала недалеко від Чернівців. Вона іронізувала й писала Маковеєві (вони продовжили спілкуватися), що “приходять “наші”, стоять біля мене, начебто я вмираю, кивають головою”. Це співчуття боляче торкало. Далі вона пише, що, як вийде із цього, змінить своє життя і буде більше уваги приділяти собі. Зрештою, вона це зробила. Після 1903-го року вона поволі одужувала, їздила на лікування, менше хапалася за все, ставилася до всього поміркованіше.

51.Наступний інсульт стався в 30-х роках. Тоді їй було кому допомогти. Біля неї були названа донька, чоловік доньки, який став другом і секретарем. Завдяки йому, зокрема, цікаві подробиці дійшли до нас.

52.Третій інсульт стався в 1942 за 10 днів до смерті. Ольга Кобилянська померла 21-го березня в суботу о 13:30. У кабінеті письменниці є годинник, який тоді ж зупинили.

Текст - Марія Марковська,  Нова Українська Школа

Колиска цих письменників - Полтавщина

На Полтавщині народилося 16 видатних письменників України Бо немає мови без письменників - її світочів, творців, носіїв і хранителів.

1. Маруся Чурай. Легендарна піснярка вже народних пісень «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», "Розпрягайте, хлопці, коней" та інших, жила у Полтаві за часів Хмельницького.

2. Григорій Сковорода. «Всякому місту – звичай і права, всяка тримає свій ум голова» – ці слова належать мандрівному поету та філософу, що вирушив у свій путь з полтавської землі, а саме – з села Чорнухи.

3. Іван Котляревський. Батько "Енеїди" народився в Полтаві.

4. Євген Гребінка. «З панами добре жить, водиться з ними хай тобі господь поможе, із ними можна їсти й пить, а цілувать їх — крий нас боже!». Видатний український байкар та поет, чиї вірші стали популярними піснями, народився на хуторі Убіжище біля Пирятина.

5. Микола Гоголь. Російський письменник, що зробив український фольклор літературним трендом 19 сторіччя, народився у Великих Сорочинцях, провів дитинство та юність у Василівці (Гоголеве), навчався у Полтаві.

6. Леонід Глібов. Поет та байкар, на чиїх творах зросло не одне покоління українців, народився в селі Веселий Поділ, що зараз входить до Семенівського району Полтавської області. Вірші почав писати під час навчання у Полтавській гімназії.

7. Панас Мирний. Автор геніальних романів у стилі реалізму «Хіба ревуть воли, як ясла повні» та «Повія» народився в Миргороді, навчався в Гадяцькому повітовому училищі та половину життя прожив у Полтаві.

8. Михайло Драгоманов. Український публіцист, критик, історик, філософ, фольклорист та літературознавець народився в Гадячі та навчався у Полтавській гімназії.

9. Олена Пчілка. Українська письменниця, перекладачка та етнограф, чиї дитячі проза та поезії цікаві й для сучасного читача, народилася в Гадячі.

10. Архип Тесленко. Український письменник, над чиїм «Школярем» плакав не один сучасний школяр, народився в селі Харківці Лохвицького району.

11. Олесь Гончар. «Собори душ своїх бережіть!..» Автор знакового роману «Собор» народився на Катеринославщині, але у віці трьох років його забрали до себе на виховання дідусь та бабуся, що жили в селі Сухе Кобеляцького району. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях та анкетах своє місце народження саме село Сухе (колись слобода Суха).

12-13. Григорій та Григір Тютюнники. Брати-письменники, майстри прози. Григір - започаткував новелістику 60-х, неодноразово бував та писав у Лубнах. Обидва народилися в селі Шилівка Зіньківського району.

14. Василь Симоненко. Видатний поет-шестидесятник, автор легендарної поезії «Лебеді материнства» народився в селі Біївці Лубенського району.

15. Павло Загребельний. Автор легендарних історичних романів «Диво», «Євпраксія», «Роксолана» народився в селі Солошине Кобеляцького району.

16. Борис Олійник. Український поет, автор зворушливої поезії «Пісня про матір» народився в селі Зачепилівка Новосанжарського району.

Від себе додам, хоча Володимир Малик родом із Київщини, але саме в Лубнах були написані його знамениті історичні романи.

Отож колиска наша неймовірна.

Джерело _ Гуляй_Полтава

Допис Олександр Радченко

Тарас Шевченко: 15 несподіваних фактів про нього, як про звичайного чоловіка, а не великого Кобзаря

105 165

10177

Досліджувати, а тим паче щось писати про цього українського поета і письменника небезпечно – ризикуєш або бути занудно-книжковим, або “побитим” тролями, що бачать Шевченка виключно як непорочне безгрішне божество української нації. Але автор сайту ukrainky.com – історик, викладач, автор незвичних історично-тематичних екскурсій Києвом Таня Адамус ризикнула і зібрала про Шевченка цікаві і несподівані факти, які не викладають у школах і не тиражують під час традиційного ажіотажу з нагоди його дня народження і роковин смерті.

«У школі я Шевченка не любила, але коли вже професійно вивчала його епоху, творчість, версії його біографії, зрозуміла: він зовсім не той, за кого його видають, – він набагаааато цікавіший. І зараз, розповідаючи про нього своїм учням чи учасникам своїх екскурсій, кажу: Шевченко різний. І різна його творчість. І тому він такий ласий шматок для спекуляцій. Як і його обожнювання, так і його демонізація – все від лукавого. Справжній, живий Шевченко дуже… прикольний. Тому учітесь, читайте і не забувайте про критичне мислення»

– зазначила Таня.

Картина «Одаліска», Тарас Шевченко (1840 р.)

СЕРЕД КОХАНИХ (КОХАНОК?) ШЕВЧЕНКА ЗГАДУЮТЬСЯ НАЙМИЧКА, КНЯЗІВНА, ПРАЧКА, НАТУРЩИЦЯ, АКТРИСА, ОДРУЖЕНІ ЖІНКИ І НАВІТЬ ДРУЖИНА ДРУГА – ЗАГАЛОМ ДЕВ’ЯТЬ ЖІНОК

Шевченка зображають задумливим вусатим дідом. А він помер, за нашими мірками, у молодому віці – в 47 років. Насправді він був душею компанії, любив жартувати і навіть у казематі після арешту тримався молодцем. В його житті були жінки – дуже різні. Серед його коханих (коханок?) згадуються наймичка, князівна, прачка, натурщиця, актриса, одружені жінки і навіть дружина друга – загалом дев’ять. З роками Тарас Григорович більше захоплювався молоденькими дівчатами.

Цілком можливо, що задокументовані батьки Тараса – Григорій і Катерина були йому не рідними, а названими. Адже в примірнику метричної книги ім’я матері поета – Катерина – вписано поверх імені Агафія. А так звали сестру Катерини. Є ще гіпотеза, що він був бастардом великого князя Костянтина Павловича Романова.

Талант Шевченка дуже різносторонній. Він написав 237 віршованих, 11 прозових та 2 драматичних твори; збереглося 835 художніх творів у різних стилях і напрямках. Наприкінці життя він захопився гравіруванням і ліпленням, отримав звання академіка з гравюрного мистецтва і до нього слід було звертатися «ваше превосходительство».

Шевченко став знаменитим ще за життя – і як художник, і як поет. Ним захоплювалася не лише українська інтелігенція та академіки мистецтва, а й аристократи і світські левиці. Він був частим гостем в українських дворянських маєтках, як от Качанівка та Сокиринці, був запрошений на бал одіозного київського генерал-губернатора Бібікова.

Шевченко був вільним лише 13 років свого життя. Більшу частину прожив у Росії. Коли Тарасів пан вперше застав його за малюванням портрета, то нам’яв слузі вуха і наказав побити його різками. Хоча згодом зробив з нього свого особистого художника, аби мати зиск з його картин.

ІСНУВАВ МІФ, ЩО КАРТИНУ, ВИСТАВЛЕНУ НА АУКЦІОН ДЛЯ ВИКУПУ ШЕВЧЕНКА, КУПИЛА ЦАРИЦЯ. ПРОТЕ КАРТИНА НА АУКЦІОНІ ТАК І НЕ БУЛА ПРОДАНА

Пан Енгельгардт погодився відпустити Шевченка за 2500 рублів – на той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла. У викупі Шевченка з неволі брали участь люди з безпосереднього оточення царської родини. Вони організували аукціон з продажу картини Карла Брюллова. Ще за життя поета існував міф, що картину купила цариця і тим самим дала гроші на звільнення Шевченка. Проте картина на аукціоні так і не була продана.

Павло Енгельгардт був позашлюбною, але визнаною дитиною Василя Енгельгардта – племінника князя Потьомкіна, найбагатшої людини Російської імперії. Павло Васильович успадкував від батька більше трьох мільйонів грошима та кріпаків, тільки на Київщині – 18 000 душ. Незаконною дитиною – сином поміщика і полоненої турчанки – був ще один товариш Шевченка Василь Жуковський – придворний поет і наставник спадкоємця російського престолу.

До слова, єдиний портрет Енгельгардта, який дійшов до наших днів – робота Шевченка.

Шевченко не був бідним. Наприклад, 1845 року він малює 12 картин, вартість яких становила 5 рублів сріблом – чималі гроші на той час. Міг дозволити собі ром, додавав його в чай – тоді дууууже дорогий елітний алкоголь, який ще й було вкрай важко дістати.

Шевченко любив модно одягатися і купував дорогий одяг. Його знаменита смушева шапка і комір – це не буденний одяг пересічного українця, а столичний петербурзький «шик».

Шевченко міг мати сина. Після відвідин друга Михайла Максимовича (першого ректора Володимирського, тепер Шевченківського університету) його дружина народила через дев’ять місяців сина Олексія.

Картини Тараса Шевченка: автопортрет в Орській фортеці (1847 р.) і до екзамену “Натурщик” (1841 р.):

ДОНЕДАВНА ТАКІ КАРТИНИ ТРИМАЛИСЯ ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ. ЗА МАЛЮНОК ДО ЕКЗАМЕНУ ШЕВЧЕНКО, МІЖ ІНШИМ, ОТРИМАВ ТРИ БАЛИ

До нас дійшло 11 автопортретів Шевченка. Це немало, враховуючи, що ще понад 200 його картин і малюнків вважаються втраченими.

Шевченко неодноразово малював голу натуру, і донедавна такі картини трималися за сімома замками. За малюнок до екзамену “Натурщик” Шевченко отримав три бали.

Всі знають “Кобзар”. Проте це лише перша збірка, в яку увійшло всього 8 творів. Пізніше Шевченко видавав й інші твори. В останні роки життя вийшов “Буквар” Шевченка. Згодом власті таки вилучили примірники, хоча у донесенні вказувалося, що він «ничего в себе противного законам не заключает».

Попри велику кількість віршів українською, майже всі прозові твори Шевченка написані російською: це 9 повістей і 2 драми (одна російською, друга – частково перекладена на українську).

Попри заборону писати і малювати, саме в засланні в Оренбурзі Тарас написав більшу частину своїх повістей та створив велику кількість малюнків. Це стало можливим завдяки добродушності російських офіцерів, яким підпорядковувався письменник.

Фото з сайту http://taras-shevchenko.com.ua

Джерело: ukrainky.com

 Т.Шевченко  малюнок "Тигр.Акварель. 1848"

Т. Шевченко  малюнок "Тигр.Акварель. 1848". Історія про полювання( за розповіддю Василя СОКУРА, кандидата історичних наук, автора книжки «Мій, твій, наш Шевченко»...

Тигр середньоазіатський.

«А тепер нарешті про Шевченка-мисливця. Як ми вже говорили, полювання він не любив, але одного разу мисливцем довелося стати мимоволі і навіть убити тигра! Так-так! Справжнього тигра. Не того віртуального, на якого «полював» наш неперевершений гуморист Остап Вишня в далекій «Бенгалії», загинаючи молоточком кігті тигреняти, що вчепилися в лист фанери. Йдеться про тигра середньоазіатського. З довжиною тіла 3 метри і вагою до 320 кг! Такі водилися в Закавказзі та Середній Азії ще наприкінці 60-х років ХІХ ст. Сьогодні тигри у всьому світі стали «червонокнижниками». На території колишнього СРСР ці представники роду котячих (Panteratigris — лат.) водяться тепер лише в Уссурійському краї.

На тигрове полювання Тарасові Шевченкові не довелося летіти на сафарі, як нинішнім олігархам. Справа була в Киргизії, в Раїмському укріпленні на березі Сирдар’ї. Сюди рядовий Оренбурзького лінійного батальйону №5 Шевченко був відряджений на два роки (1848-49) як художник експедиції, що проводила дослідження Аральського моря.

Далі надамо слово згадуваному нами Д. Г. Клеменсову, посилаючись на його спогади «Дещо з життя Т. Г. Шевченка в Раїмі». «Раїмський гарнізон» (а це близько 500 чол. — Авт.) не потребував ніяких консервів; нетрі очерету Сирдар’ї давали йому так багато всякого постачання. Солдати ходили цілими командами в очерети, і кожне полювання давало таку велику кількість дичини — кабанів, качок, гусей, фазанів, що весь гарнізон харчувався тільки цим. Весною здобувалася така маса яєць диких птахів, що їх возили в Раїм повнісінькими човнами. Зрозуміло, що Тарас Григорович не залишався без їжі, але тоді, коли йому не хотілося їсти солдатське вариво з суміші кабанячого, гусячого та іншого м’яса, він ішов обідати до кого-небудь з офіцерів, які завжди охоче приймали Тараса Григоровича до співтрапезників.

Сам Тарас Григорович ніколи не ходив на полювання, але був один випадок, де Шевченко брав діяльну участь у вбивстві тигра. Тигрів у непролазних очеретах Сирдар’ї була досить велика кількість, але солдати і козаки уникали цього полювання; били леопардів, але тигрів боялися, незважаючи на те, що за шкуру убитого звіра казна платила тоді по 10 рублів.

У Раїні не влаштовувалося жодного полювання на тигра. У ту пору при поганих кременевих рушницях тигрове полювання навряд чи могло кого привабити.

У 1849 році був такий випадок: якийсь ласун-тигр уподобав стійбище киргизів. Спочатку він тільки тягав потроху худобину і нишком з’їдав її де-небудь в очеретах. І поки все кінчалося тільки верблюдами, киргизи особливо не турбувалися. Але скоро непрошений гість вирішив спробувати й людського м’яса. Варто було якому-небудь киргизеняті висунути ніс зі своєї юрти, тигр уже тут як тут. Цього знести було вже не можна; киргизи вирішили віднадити «гостя».

Чоловік сто, озброєних списами, шаблями, кинджалами, луками, рушили на людоїда. Тигр, побачивши їх, піднявся, розпрямив спину і почав вичікувати наближення непокірних данників. Страшна сутичка скінчилася тим, що тигр «здав» свою позицію, відступив, страждаючи від тяжких ран. Але на місці бою залишилося 6 людських трупів та чоловік 20 покалічених привезли в укріплення під опіку військових лікарів.

А полювання Шевченка відбулося за таких обставин. Одного вечора козаки вбили величезного кабана. Тушу ледь витягнули з очеретів і залишили на березі, щоб уранці прислати за нею віз. Та на ранок половина двадцятипудової туші виявилася з’їденою тигром. На зібраній iз цього приводу солдатській раді Тарас Григорович запропонував залишити тушу на місці, а на неї насторожити декілька рушниць і пристосувати їх так, щоб тигр, взявшись за свою вечерю, неодмінно спустив всі курки. Тарас Григорович тут же продемонстрував модель пристосувань на особливих ріжках. Наступного ранку, на велике задоволення Тараса Григоровича, тигра знайшли вбитим, але за півверстви від місця події! Шість рушниць випустили свої заряди, шість куль всадили в звіра, але він мав ще сили відійти майже на півверстви. Шкура цього царя очеретів, не рахуючи хвоста, була не менше чотирьох аршинів у довжину (3м 20 см. — Авт.)».

Період перебування Тараса Шевченка в експедиції, на Кос-Аралі, як він сам засвідчив у «Біографії», був для нього надзвичайно плідним. Тут він написав 65 поезій, 5 поем. Склав два альбоми зарисовок, ескізів, етюдів, які відображають життя казахів і киргизів у пустелі, на Сирдар’ї й на Аралі.

А картина Тараса Григоровича «Тигр. Акварель. 1848», яку ми відтворюємо, — з цієї ж серії зарисовок. Цього середньоазіатського тигра по-праву можна вважати мисливським трофеєм Тараса Григоровича.                                                                                     

Ю.В. П'ятаченко 

Леся Українка. 58 фактів із життя

15 Листопада 2021    Марія Марковська

Про Лесю Українку побутує безліч міфів. Завідувачка науково-дослідного відділу з вивчення життя і творчості Лесі Українки Музею видатних діячів української культури Ірина Щукіна починає з найпопулярніших і найбезглуздіших.

Наприклад, про те, що в 10-річному віці, після операції з видалення уражених хворобою кісток, обидві руки та одну ногу Лесі Українки зафіксували в гіпс, вільною залишилися лише одна нога, пальцями якої вона навчилася грати на фортепіано…

Такого ніколи не було.

Лесі Українці у 12-річному віці в університетській клініці Києва зробили операцію на китиці лівої руки. А коли їй було 28, у Відні зробили операцію на берцовому суглобі правої ноги. Втім, такого, щоби три кінцівки були загіпсовані одночасно, не було.

А ще говорять про те, що операція була невдала, що в 5 років Леся почала писати драматичні твори, що навчалася на дистанційному й не любила свого чоловіка. Усе це – неправда.

Ми поговорили з Іриною про розвінчування міфів щодо Лесі Українки, як її п’єса провалилася і як вона жартувала через це, як хотіла писати казки й бути піаністкою, про її стриманість і 47 кілограмів ваги.

Далі – пряма мова.

ПРО МІФИ Й ПРАВДУ

1. Кажуть, операція на руці було невдала. Це неправда. Незважаючи на те, що фрагмент кістки, вражений туберкульозом, видалили, Леся все життя чудово грала на фортепіано. Втім, не могла здобути блискучої техніки, тому довелося розпрощатися із мрією бути професійною піаністкою.

2. Пишуть, що Леся Українка 5-річною дівчинкою почала писати драматичні твори. А в 9 років написала свій перший вірш. Правда така: Леся Українка в 5 років навчилася писати взагалі, у 9 – написала перший вірш. Тоді як першу драму – у 25.

3. Коли школярі опинилися на дистанційному навчанні, часто проводили паралель, що Леся Українка також навчалася дистанційно. Однак у неї було індивідуальне домашнє навчання. Це зовсім різні речі.

Домашню початкову освіту здобували всі діти в родині Косачів. Це була принципова позиція мами, Олени Пчілки. Вона навчала дітей сама й запрошувала приватних учителів, бо не хотіла віддавати їх до навчальних закладів у Російській імперії, де мешкала сім’я й де навчали виключно російською.

Лариса Косач навчалася разом зі своїм старшим братом Михайлом (у них різниця менше 2 років). Михайло пішов до гімназії аж у 5 клас, а в Лесі на той час уже виникли проблеми зі здоров’ям, тому її залишили вдома, як спочатку думали, на певний час. Але сталося так, що вона ніколи в жодному навчальному закладі не навчалася. Однак дуже багато й наполегливо працювала вдома.

ПРО ІНТЕЛІГЕНЦІЮ, ЗНАННЯ МОВ І ТВОРЧІСТЬ

4. Великий вплив на формування Лесі Українки як особистості мало оточення родини Косачів – передова українська інтелігенція, дворянські родини, прихильні до української ідеї. Серед них були видатні вчені, митці, громадські діячі. Друзями батька, Петра Косача, були Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Володимир Науменко та інші.

5. Оскільки Лесю вчили вдома за програмою гімназії, то основи знання іноземних мов починалися з латини і грецької, а потім додавалося вивчення й інших мов. Мама вчила Лесю німецької і французької мов, які знала досконало. До речі, перший опублікований літературний твір Олени Пчілки написаний німецькою мовою.

Протягом життя Леся Українка оволоділа в різній мірі 11 іноземними мовами: латина, грецька, німецька, французька, італійська, англійська, польська, болгарська, грузинська, іспанська, шведська, а також українська й російська. У колі інтелігенції тоді було нормою читати твори іноземних авторів мовою оригіналу.

Коли ж Леся Українка почала займатися творчою діяльністю, то наголошувала, що прозові твори в перекладах можна читати, а віршовані важливо читати мовою оригіналу. Адже в перекладі втрачається мелодика вірша і його смислове наповнення.

6. Першу свою друковану книжку Леся Українка тримала в руках у 14 років. Тоді їй зробили операцію, наслідки відчувалися, а душевний стан був не найкращий. Тож мама вирішила підтримати доньку й надрукувати спільний переклад двох старших дітей “Вечорниць” Миколи Гоголя з російської українською. На обкладинці зазначені три псевдоніми літераторів із родини Косачів: Михайло Обачний і Леся Українка, редакція Олени Пчілки. До слова, третя дитина в родині, Ольга, також займалася літературною працею й мала псевдонім Олеся Зірка.

Лариса Косач з братом Михайлом. Фото 1880..1881 рр.

Леся Українка з братом Михайлом на березі Чорного моря.

Євпаторія, 1891 р.

7. Олена Пчілка дбала про долю літературних творів усіх своїх дітей і, зокрема, зверталася по допомогу до Івана Франка. Так, перші збірки Лесі Українки вийшли під патронатом Франка й Олени Пчілки. Йдеться про збірку перекладів з улюбленого автора Лесі Українки Генріха Гейне “Книга пісень” 1892 року (співатором-перекладачем був Максим Славинський) та збірку власних поезій Лесі Українки “На крилах пісень”, що вийшла друком наступного року.

8. Перші збірки надруковані за кордоном, у Львові (тоді Львів належав до Австро-Угорщини). А в Російській імперії було неможливо надрукувати твори українською. Тож свої збірки Леся Українка змогла побачити лише за рік. Їх збирали з окремих сторінок, які надсилали в різних конвертах або перевозили в таємних кишенях чи валізах із подвійним дном.

Подруга Лесі Українки Людмила Старицька, донька Михайла Старицького, згадувала, як її батько від початку до кінця з великими повагою і трепетом читав збірки вголос. А потім він, чоловік кремезний, “душив” Лесю у своїх обіймах – настільки був щасливий, що поруч є така талановита людина. Збірки відразу помітили в літературному світі.

Оксана Старицька, Ольга Косач, Леся Українка. Фото 1896 р. Фото виконано у фотосалоні Епштейна (Ковель, Волинь)

ПРО СТАВЛЕННЯ ДО КРИТИКИ

9. Леся Українка розірвала всі шаблони драмою “Блакитна троянда”. Тоді в театрі ставили п’єси з українського селянського життя, і навіть при дворі дуже любили ці постановки: колоритні люди в цікавому національному одязі співають і танцюють…

Натомість Леся Українка написала психологічну драму з життя інтелігенції. Певний час вона перебувала в психіатричній клініці дядька, Олександра Драгоманова, щоби вивчити необхідні їй матеріали, відчути атмосферу цього закладу. Вона завжди дуже ретельно вивчала історичні свідчення і джерельну базу тієї доби, про яку писала твори.

У серпні 1899 року п’єсу поставила трупа Кропивницького в Києві. Схвальних відгуків не було. Усі київські газети безжально висміювали п’єсу. Найбільше критиків дратувало те, що драму написано на сюжет із життя інтелігентів, і вони до того ж говорять українською мовою. Тоді вважалося, що українська придатна лише для вживання простим людом у побуті.

У пресі задавалися питанням: де авторка змогла знайти інтелігентних людей, які б говорили на “малоросійському “наречии”, якого не існує”? Згодом письменник Василь Королів-Старий писав: “Не раз потому, коли здибаєш Лесю і запитаєш її, що робить, над чим працює, була відповідь: “А, пишу “чистую глупость на несуществующем наречии”.

10. Леся Українка розуміла, що її драма “Блакитна троянда” не досконала. Керуючись висловом Віктора Гюго про те, що один твір треба виправляти іншим, свої невдачі виправляла саме так.

Леся писала Осипу Маковею: “Я надзвичайно привчила себе вислуховувати різні критичні відозви і знаю, як багато значить, коли хто впору пробере добре за недотепний твір. Холодна вода часом дуже корисна буває, хоч і не дуже приємна”, “Нашій літературі багато чого бракує, але найбільш бракує доброї і талановитої критики”.

ПРО ВЗАЄМИНИ З БРАТАМИ Й СЕСТРАМИ ТА СТАВЛЕННЯ ДО ДІТЕЙ

11. Леся Українка була дуже відповідальна й розуміла, як багато коштів витрачає на неї родина, як усі піклуються про неї. Тому хотіла чимось віддячити. Коли в родині підростали менші (окрім Лесі, у Косачів було 5 дітей, менших від Лесі – четверо), вона навчала їх різних наук, аби батькам не треба було платити приватним учителям. До точних наук у неї схильності не було, а в гуманітарній сфері вона розкошувала.

12. У 19 років Леся написала підручник зі Стародавньої історії східних народів для молодшої сестри Ольги на зразок створеного Луї Менаром і виданого в Парижі 1882 року. Під час роботи багато цікавого дізналася сама, ще й полегшила працю сестрі.

Щоправда, оскільки підручник одразу не був виданий, а з часом Леся Українка мала бажання зробити його більш досконалим, то повернулася до рукопису підручника за 20 років – і почала редагувати. На жаль, сестра Ольга змогла надрукувати його вже після смерті Лесі. Інформація в підручнику нині дещо застаріла. Але не втрачають своєї цінності в часі виняткові переклади давньоіндійських гімнів “Рігведи”.

13. Леся Українка прекрасно грала на фортепіано і вчила грати молодших сестер, адже в той час усі панянки мали опанувати який-небудь музичний інструмент. Згодом її сестра Оксана навчалася в консерваторії (м. Льєж, Бельгія), а подруга Наталка Вишенська-Гроздова – у Київському музичному училищі. Вони були дуже вдячні Лесі за уроки музики.

14. Наймолодша сестра Лесі Українки Ізидора згадувала, що коли б діти не забігали до сестри-письменниці, вона намагался за можливості відкласти нагальні справи і приділити їм увагу. У нашому музеї можна побачити скопійовані сторінки альбому Лесі Українки “Poesie”, у куточках яких є малюнки. Екскурсанти часто запитують, хто їхній автор. У дітей родини Косачів були трафарети, і за згоди Лесі Українки вони прикрашали малюнками сторінки її рукописів. Так діти відчували причетність до її поважної літературної праці.

15. Також у музеї є зворушливе свідчення любові Лесі Українки до дітей – сорочка для немовляти, яку вона вишила власноруч. Вона дуже любила дітей, але через хворобу не зважувалася мати своїх, аби не передати в спадок тяжку недугу. З листів письменниці розуміємо, що вона з теплом ставилася до свого племінника Михайлика Кривинюка, сина сестри Ольги, і саме для нього вишила сорочечку. Вона не раз говорила, що подарунок, зроблений власноруч, – найцінніший, бо зберігає частинку душі.

ПРО ВИШИВКУ

16. Леся Українка, хоч і не часто, робила власноруч подарунки – вишивала. Завдяки мамі всі дівчатка в родині любили вишивати. Олена Пчілка була в той час чи не найвидатнішою збирачкою й дослідницею української вишивки. Вона лишила в спадок 6 виданих альбомів українських узорів.

Тож Леся Українка з дитячих років мала мрію – вишити батькові сорочку. На один із днів народження їй подарували нитки й гольничка, і в 9 років вона здійснила свою мрію. Також є свідчення, що з великою вдячністю за фахову допомогу в скрутні часи письменниця подарувала вишиту сорочку лікарю Дережанову з Ялти.

17. Є ще одна річ, вишита Лесею Українкою та її подругою Маргаритою Комаровою, – рушник на могилу Тараса Шевченка. Він зберігається в Національному музеї Шевченка. Є й фото, на якому вишивальниці тримають на колінах цей рушник, а поруч із ними стоїть Михайло Косач.

Леся Українка (ліворуч) з Маргаритою Комаровою. Фото 1889 р.

ПРО ЗАРОБІТОК

18. Перший заробіток Леся Українка отримала, коли їй було 29. Вона почала друкувати свої літературознавчі огляди про новітні на той час процеси у світовій літературі в петербурзькому журналі “Жизнь”. Звичайно, російською мовою. Мала мету ознайомити сучасників із процесами, що відбувалися у світі літератури, а також відчути, хоч якоюсь мірою, свою фінансову незалежність.

19. Пізніше друкувалася в “Літературно-науковому віснику” й неодноразово жалілася, що гонорари були невеликими, а виплати – нерегулярними. До того ж треба було довго про них просити. Наголошувала, що письменницьку працю не шанують, і редактори дозволяють собі редагувати її твори, спотворюючи текст, навіть коли вона була вже знаною письменницею. Були прикрі випадки, коли редактори пропускали слова й цілі рядки, а подекуди неправильно надрукована літера в слові змінювала його сенс. Леся Українка була надзвичайно вимоглива до текстів, її це страшенно обурювало.

В одному з листів читаємо про ставлення редакторів до Лесі Українки: “Я маю від них багато компліментів, але вони мене за людину не вважають, а тільки за якусь пишущу машину, се для мене ясно. Тільки ж вони колись побачать, що справити собі другу таку “машину”, коли сю змарнують, не так-то вже легко…”.

20. Леся писала, що не вміє писати “хлібних п’єс”. Йдеться про твори на замовлення, на догоду, які щедро оплачувались. Тому заробляти творчою працею, щоби повністю себе забезпечувати, їй ніколи не вдавалося.

Вона писала матері: “Звісно, якби я вміла продавати не так рукописи, як “вдохновенье”, то може б і досі з самих авторських забагатіла, та коли ж я маю таку прокляту натуру, що замість “хлебных пьес” з серця вирощую якісь лісові, мовляла ти, “квітки”, а з квіток же, відомо, хліба не їсти…”.

До того ж жінки, як ми знаємо, тоді зазвичай не працювали й не могли здобути вищу освіту. Тому фінансове підґрунтя закладав Лесин батько Петро Косач.

ПРО БАТЬКА

21. Петро Косач був юристом за фахом, посідав солідну посаду за царату. Він закінчив свою кар’єру в чині дійсного статського радника (ранг цивільного генерал-майора), був дуже шанованою людиною. Окрім усього, був маршалком повітового дворянства, крупним землевласником і опікувався більш ніж 800 гектарами земель. Він був добрим менеджером на своїй землі, слідкував за технічними новинками, навіть замовляв їх за каталогами з-за кордону, завдяки чому родина мала хороше фінансове підґрунтя.

22. Попри це, був прихильним до української ідеї, членом напівлегальної організації “Київська Стара громада”, фінансував українські видання, допомагав політичним емігрантам. Оскільки був на державній службі, не міг афішувати свою діяльність на підтримку національного руху.

Маємо поодинокі свідчення про те, що Петро Антонович, використовуючи свої зв’язки на різних рівнях, сприяв залагодженню гострих питань, послабленню тиску й репресій, спрямованих на діячів українського руху. Зокрема, й у своїй родині. Він подбав про швидке визволення з тюрми доньки Ольги. За кілька місяців до закриття журналу “Жизнь”, у якому публікувалася Леся Українка, Петро Антонович попередив її, що журнал закриють, і порадив подбати про матеріали, які потім можуть їй нашкодити.

23. Сестра Лесі Ольга Косач-Кривинюк писала про батька так: “Хто шанує Лесину пам’ять, той повинен віддати належну пошану і пам’яті її найщирішого, найкращого приятеля-друга, пам’яті її батька, що все своє життя не поклав і марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї”.

ПРО ДУХОВНОГО БАТЬКА, ПСЕВДОНІМИ Й ПОЛІТИКУ

24. Часто говорять, що псевдонім “Леся Українка” з’явився завдяки Олені Пчілці. На той час він був дуже промовистим, бо містив назву країни, звідки походить письменник. Такий різновид псевдоніму називається “геонім”. Але самостійної країни України тоді не існувало, її територію називали Малоросією.

Обираючи такий псевдонім, юна письменниця зробила свідомий вибір служити Україні й розвитку її культури. Цей свідомий вибір підказав другу версію появи псевдоніма “Леся Українка”: дівчина вибрала його сама з поваги до свого духовного батька (як вона його називала) Михайла Драгоманова. Адже серед його численних псевдонімів і криптонімів (їх понад 60) є і “Українець”.

25. У Лесі Українки був іще один псевдонім, про який мало хто знає, – Незалежний Українець. На порубіжжі 19–20 століть поетеса захоплювалася ідеями соціал-демократів. Вона наголошувала, що соціал-демократичний рух, що охопив усю Європу, “занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього”.

Леся Українка перекладала просвітницькі твори для простого народу, які увійшли до так званої Народної революційної бібліотеки. Наприклад, у виданні “Казка про неправедного царя, як він до розуму прийшов і яку людям пораду дав” зазначено: “Написав Фелікс Волховський. Переклав із московського Незалежний Українець”.

26. Також у Лесі був криптонім “Н.С.Ж” – Незалежна Спілка Жіноча. Ще багатьох псевдонімів ми можемо не знати. Бо це була нелегальна діяльність. Свої літературні твори Леся Українка підписувала псевдонімом, але листи – здебільшого своїм ім’ям.

27. Завдяки своїй активній громадянській позиції Леся Українка з 23-річного віку була під таємним наглядом поліції. У нашому музеї є копія поліційної справи, що заведена на дворянку Ларису Петрівну Косач. Причини “уваги” поліції були такі: зв’язок з особливо небезпечним політичним емігрантом Михайлом Драгомановим, прихильність до української ідеї й до соціал-демократичного руху.

А після послаблення Емського указу 1905 року Леся Українка взялася опікуватися бібліотекою товариства “Просвіта”. Однак її відсторонили від цієї роботи через політичну неблагонадійність.

ПРО ХАРАКТЕР І ВДАЧУ

28. Колись я шукала інформацію, чому Леся Українка надає перевагу Роберту Шуману серед інших композиторів. Так-от, дослідник психології Лесі Сергій Михида пише: “Мемуари дають підставу говорити про наявність у психоструктурі письменниці рис, як мінімум, двох типів: холеричного й меланхолійного. Які, у свою чергу, належать до полярних: екстравертного й інтровертного. Ситуація для психології – нестандартна”. Згодом я знайшла аналогічні свідчення про Роберта Шумана в статті Бориса Штейнпресса.

29. Тож якою була Леся Українка? Ольга Косач-Кривинюк, сестра Лесі, яка стала біографинею поетеси й написала книжку “Леся Українка. Хронологія життя і творчости”, дає паралельну характеристику Лесі Українки та її батька.

Ольга зазначала, що батько і Леся “обоє однаково були лагідні та добрі безмежно, однаково обоє бували здатні страшенно скипіти, коли їх дійняти чимсь особливо для них дошкульним. Обоє були надзвичайно стримані, терплячкі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу собі уявити тієї людини, тієї справи, взагалі, тієї сили, що могла о примусити батька, чи Лесю однаково, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди, чи користи, чи безпечности, то про те не може бути й мови, – таке це щось зовсім не до уявлення в поєднанні з ними.

Обоє мали напрочуд гарну пам’ять. Батько мав лише, певне, гострішу спостережливість, а може скоріше й краще вмів комбінувати свої спостереження, бо він, наприклад, надзвичайно скоро й вірно складав ціну людям і явищам, влучно й дотепно характеризував їх і майже ніколи не помилявся в тих своїх характеристиках. Лесі ж траплялося й помилятися, правда, зрідка, в своїх перших вражіннях.

Обоє вони, і батько й Леся були однаково делікатні у відносинах з людьми, намагаючись нікого собою не затруднити, не клопотати, не намагати. Терплячи самі біль, чи жаль, чи горе, намагалися не журити чи не мучити інших тими своїми почуваннями і тлумили їх у собі з якоюсь не людською силою”.

30. В останній період життя письменниці до неї приходили лікарі й не могли за тим, як вона трималася, визначити її стан. Такою ж була її мама. І вони, щоби не засмучувати одна одну перед смертю Лесі, трималися. А коли мама виходила від Лесі, то зомлівала від болю, бо розуміла реальний стан доньки.

31. Про деякі риси вдачі ми дізнаємося з листів Лесі Українки до мами: “Ти знаєш, як я релігіозно ставлюсь до обітниць, кому б вони не були дані?”. Якщо вона дала слово, щось комусь пообіцяла, вона мусить виконати. І ще: “Кожен довг я мушу виплатити. Інакше – не буду в згоді з собою”. З листа до Агатангела Кримського: “Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі  “трагічний світогляд”, а він такий добрий для гарту”.

32. Лесі Українці були притаманні тонке почуття гумору й самоіронія. Скажімо, у ситуації, коли їй на два місяці наклали гіпсову пов’язку й витягували хворий суглоб за допомогою гирі в 9 футів, вона вирішила написати лист у віршах до брата Михайла. У ньому є такі рядки: “Прив’язана за ногу фантазія моя. Ба, що ж робить, не всім же на світі вільним буть. Століття люди б’ються, щоб воленьки здобуть”. А потім з іронією: “Могла б про “сміх крізь сльози” сказати я при сім, але вже сяя тема давно обридла всім!..”.

33. У листі до Ольги Кобилянської Леся Українка писала, що в житті вона більша оптимістка, ніж у літературі. І часто говорила про те, що їй краще пишеться, “коли на душі йде дощ”. А потім зауважувала: “Але він же не щодня йде”.

Леся Українка (ліворуч) і Ольга Кобилянська. Чернівці. Фото 1901 р.

34. Дослідниця Лариса Мірошниченко свого часу аналізувала рукописи Лесі Українки і простежила, як письменниця працювала над тим, аби зробити твір більш оптимістичним. Вона підбирала необхідні слова, заміняла вислови, видаляла строфи.

35. Леся Українка була дуже скромна й писала: “Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма, що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої”. Письменниця вважала: щоби розуміти життєпис автора, достатньо читати його твори.

Леся Українка (праворуч) з мамою. Ялта. Фото грудня 1897 – січня 1898 р.

ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА ДЛЯ ДІТЕЙ

36. На той час спеціальної дитячої літератури було мало, ба більше українською мовою. Олена Пчілка з прагнення дати своїм дітям, а потім і іншим дітям України, літературу рідною мовою, власне, і стала дитячою письменницею. За прикладом мами Леся Українка також писала твори для дітей. Однак знаємо їх небагато.

Якби не публікації у львівських часописах, ми б ці твори взагалі не знали. Наприклад, історії “Біда навчить” і “Метелик” у 1890 і 1891 роках надруковані у львівському часописі “Дзвонок”. А чарівна казка “Лелія”, яку часто ставлять у шкільних театрах, надрукована в 1891 році в журналі “Ілюстрована бібліотека для молоді, міщан і селян”. Знаємо, що Леся Українка надсилала до журналу “Дзвонок” ще якісь свої твори. Але, на жаль, вони втрачені.

37. Усі ми чудово знаємо драму-феєрію “Лісова пісня”. Це найвідоміший твір Лесі Українки, який перекладається багатьма мовами, знаходить відповідні твори в інших культурах, а близькі до Мавки героїні, виявляється, є у фольклорах Індії та Японії.

Тому, коли я вперше прочитала рядки Лесі Українки до Агатангела Кримського, пов’язані з історією створення цієї драми, пам’ятаю, була шокована: “Чи ви знаєте, що я люблю казки і можу їх видумувати мільйони? А от досі не одважувалась писати”.

Тоді був дуже поширений стереотип, що Леся Українка стримана, мужня й дуже серйозна письменниця, а виявляється, її душа прагнула чарівного світу казки! Довгі роки Леся Українка вважала, що її фантазії не сприймуть. У цьому ж листі вона пише: “Несподіваний був для мене успіх фантастики серед авдиторії старшої родини, людей, вихованих в традиціях реалізму”.

Стало прикро, що ми маємо лише “Лісову пісню”, а подібних творів Леся Українка могла створити більше…

ПРО КОХАННЯ

38. Найчастіше пишуть, що Леся Українка мала єдине серйозне кохання в житті – це Сергій Мержинський. Узагалі ж відомо про 4 ліричні епізоди в житті Лесі. Перше – кохання юності Максим Славинський, з яким вона разом перекладала Гейне.

Наступне – Нестор Гамбарашвілі, у період 1895–97 років. Так сталося, що на перешкоді розвиткові взаємин стала хвороба: тривало надзвичайно болюче для Лесі лікування уколами йодоформу, вона 5 місяців була прикута до ліжка. У цей період до неї прийшло розуміння, що, вочевидь, через хворобу, вона в особистому житті ніколи не буде щасливою. Це й відображається в її творах.

39. Наприклад, нарис “Голосні струни” – історія нещасливого кохання, певною мірою автобіографічний твір. Хоча героїня – піаністка (Леся мріяла бути піаністкою) зовні не схожа на Лесю, але має серйозну фізичну ваду – вона горбата. Розгортається сюжет традиційного любовного трикутника, у якому піаністка Настя розуміє, що юнак, якого вона кохає, віддає перевагу іншій дівчині.

Твір завершується вербальною імпровізацією з ефектом порваної струни. За цей твір Леся Українка одержала єдину нагороду у своєму житті – премію й золотий жетон Київського Літературно-артистичного товариства. До слова, Леся Українка сама чудово імпровізувала й могла грати в повній темряві.

“Її музику було надзвичайно приємно слухати, далеко приємніше, ніж багатьох блискучих техніків-віртуозів, – писала її сестра Ольга. – В музиці Леся всю свою душу виявляла своєму другові фортепіано, то й була та музика така многогранна, як її душа”.

40. У Лесі Українки є твір, подумки адресований Сергію Мержинському, “Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами”. У ньому є такий фрагмент: “Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тілько з тобою я не сама, тілько з тобою я не на чужині. Тілько ти вмієш ратувати мене від самої себе”.

Тоді в Лесі був непростий життєвий етап. Вона зрозуміла, що чоловіки сприймають її як подругу, захоплюються нею як митцем, але не бачать у ній свою майбутню дружину чи матір своїх дітей, адже вона тяжко хвора. За цих обставин найважливішим стає саме духовний зв’язок.

41. У неї з’являються такі риси як жертовність і одержимість. Вона пише, що готова принести себе на “олтар дружби”, навіть якщо в тому немає жодного сенсу, і їде доглядати Сергія Мержинського до Мінська, коли в нього була відкрита форма туберкульозу легенів. Попри те, що їй роком раніше зробили операцію в Берліні – і вона почувалася значно краще, усі сподівалися на одужання.

Біля Сергія, який помирає, вона лише за одну ніч пише драму “Одержима”. Незрозуміло, як вона її написала за одну ніч. Драма віршована й велика, у ній порушені дуже складні проблеми.

42. Климент Квітка був останньою надією Лесі бути щасливою. І саме тому вона з ним поєднала своє життя. Спочатку бачила тільки те, що він її обожнює.

З часом у листі Ользі Кобилянській вона зізнається: “… хтось завжди тримався добре з Квіточкою, але тепер тримається ще ліпше. І тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати, як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне”.

43. Климент Квітка був однодумцем Лесі Українки. Вони обоє любили музику. Він, як і Леся, мріяв бути професійним піаністом. Проте не зміг ним стати, бо вихід на сцену потребує високої концентрації нервової системи, а для нього це було важко. Тому відмовився від цієї кар’єри, але в Лесі була можливість слухати музику вдома досхочу.

44. Окрім усього, вони обоє захоплювалися фольклором. Климент був етнографом, фольклористом. І тепер ми говоримо про нього як про етномузиколога світового масштабу. Адже довгі роки його постать була дуже невиразно окреслена, бо за часів УНР він був в уряді, заступником Міністра юстиції. До нього була прискіплива увага з боку радянської влади.

45. Ще зовсім юною, в 19 років, Леся почала записувати фольклор. І на той час вона мала півтори сотні записаних пісень із мелодіями. На жаль, нотних записів нині збереглося лише 29. Вони всі увійшли у 9-й том нинішнього 14-томного видання. Климент Квітка записав із голосу Лесі Українки 232 мелодії.

Вони разом організували фольклористичну експедицію в 1908 році за свої кошти й витратили 365 австрійських крон. Тоді за ці гроші можна було придбати невеликий будинок. Леся не хотіла, щоб усі знали, що вона це спонсорує, і від імені невідомого субсидіарна листи до організаторів писав Климент Квітка.

ПРО ЗОВНІШНІСТЬ І ЇЖУ

46. Сучасники писали, що Леся здавалася високою завдяки довгим сукням. Насправді вона була середнього зросту, завжди худа. За кілька місяців до смерті з Єгипту писала: “я найлегша з усіх тут живучих дам, і мене дражнять “невесомою”, “эфирною” та spirituelle dans tous les sens. Я сама не почуваю від сього ніякої невигоди, а лікар скандалізований, що людина мого віку і зросту важить всього 47 kilogr”.

47. Завжди була засмагла. Тоді вже була методика так званого світлолікування. Мовляв, під впливом ультрафіолету руйнуються бактерії туберкульозу. Через те Леся завжди засмагала на сонці й у селі Колодяжному на веранді мала солярій із піском на даху.

48. Климент Квітка зауважував, що Леся не мала звички крутитися перед зеркалом. Вона заглядала в нього рівно настільки, щоби мати акуратний, ошатний і належний вигляд.

49. Любила гарні елегантні сукні без особливих покраплень, досить стримані. Коли бувала за кордоном, могла купити собі щось цікаве. Але до шопінгу ставилася радше негативно – їй було важко фізично. Часом вона шила собі гарний одяг, бо вміла це робити.

50. Сережок немає на жодній фотографії, але носила гердани. 2 гердани є в експозиції нашого музею – обидва зроблені з бісеру. У родині Косачів любили ніжні мережані комірці.

51. Очі в Лесі були сірі з блакитним відтінком. У багатьох спогадах чоловіки згадують про надзвичайні Лесині очі. Акцент не стільки на кольорі, як на виразності, особливо, коли вона розповідала те, що їй цікаво, очі набували магічного блиску.

52. Конкретних уподобань у їжі не було. У родині готували традиційну українську кухню. Олена Пчілка випікала мазурики. Леся могла зробити англійський кекс. Подекуди вони ласували дичиною, бо батько з другом часто їздили на полювання.

53. В останні дні життя, коли Леся була в Грузії, їла лише морозиво з ожини. Коли приїхала до Грузії, то казала, що там усі тотально захоплюються вином. Схильності до алкоголю в неї не було. Хоча, коли вона юною була у Відні, то є спогади, що вони з мамою заходили до кав’ярні – пили каву, помаранчевий сік і пиво.

54. Коли залишалася в Колодяжному з меншими, то традиційно збирали ягоди, що там росли, і варили варення. Тоді це була новітня хвиля й було дуже популярно.

ПРО СМЕРТЬ

55. Вислів Людмили Старицької дуже посутній: “Українська література втратила з нею одного з найбільших поетів життя, втеряла душу, яка рідко коли пробуває на землі”.

Лесю Українку ховали в повній тиші: жодних промов, слів пошани, поваги, вдячності. Це – через поліційну заборону. Перед тим, як у 1912 році помер Микола Лисенко, у Києві були маніфестації. Після цього заборонили проголошувати промови, співати, навіть “Вічная пам’ять”, нести квіти. Тому, коли рухалася жалібна процесія, були вози, на які люди мали поскладати квіти, щоби не нести в руках.

56. Було 2 ряди поліцейських: піші й кіннотники. Сучасники обурювалися, що коли вагон із тілом Лесі Українки прибув на вокзал, поліцейські зайшли до вагону, навіть не знімаючи кашкети. А коли люди почали зносити вінки, зрізали всі стрічки, щоби не було нічого зазначено.

57. Коли траурна процесія підійшла до Байкового кладовища, поставили кордон і до могили пускали лише найближчих людей. А коли відбулася відправа і священник сказав останні слова, люди через огорожі пробралися до кладовища й почали співати “Вічная пам’ять”. Людей було орієнтовно 1000. Поліція нічого не могла вдіяти. Згадують, що співали не традиційно тричі, а приблизно годину безперервно.

58. Труну на Байкове кладовище заносили на своїх плечах жінки. Це зафіксовано на фото. Є дослідження науковців про давню традицію українського народу, що жінок, особливо найбільш видатних, на своїх плечах в останню путь проводжають жінки. Знаємо навіть імена перших жінок на фото: поетеса Олена Журлива й перша виконавиця ролі Мавки Наталка Дорошенко.

Похорон Лесі Українки. Київ, 26 липня (8 серпня) 1913 р.

Похоронна процесія на старому Байковому цвинтарі. Спереду труну підтримують Наталя Дорошенко (ліворуч, у світлому одязі) та Валерія Пахаревська (у темному одязі). Більше фото тут.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Пантелеймон Куліш: таємниця залицяння

 Василь Герей  2 years ago  Персони, Побут, Українознавство

Видатний письменник, історик і фольклорист був занадто емоційним чоловіком і не цурався вродливих жінок, час від часу поринаючи в шалені романи. Один із них вже давно перетворився на легенду. Йдеться про бурхливе взаємне почуття Пантелеймона Куліша й Параски Глібової, дружини відомого байкаря. 

ЙОГО ШЛЮБНА ПОДОРОЖ ЗАВЕРШИЛАСЯ АРЕШТОМ 

«Як мужчині й письменникові, Кулішеві для душевного комфорту і творчого натхнення потрібна була жіноча увага. Його цікавило, чи здатен він зачарувати собою жінок, наскільки вони можуть захопитися ним. Насамперед йому йшлося про те, щоб закохати в себе дівчину або чужу жінку. Цього й добивався він першою чергою, а не реальних ближчих, надто ж сексуальних, зв’язків — хоча й солодких, але неминуче обтяжливих, та й осудливих з морального погляду», — вважає літературознавець Євген Нахлік.

Пантелеймон Куліш з дружиною Олександрою Михайлівною, 1877 рік

Крім жінок, Пантелеймон Куліш захоплювався літературою та історією. Але його наукова кар’єра обірвалася в найщасливіший момент його життя — коли молодий викладач історії Петербурзького університету, щойно одружений з юною Сашею Білозерською, їхав на закордонне стажування до Європи. Російська академія наук оплатила навчання в університетах Праги й Берліна, визнавши таким чином талант Куліша. Сімнадцятирічна дружина віддано ловила кожне його слово. До речі, здобути дворянську доньку невгамовному Пантелеймону допоміг Тарас Шевченко, який і благословив молодят «кохатися й розмножатися». Здавалося б, сімейне щастя вже розпростерло крила над новою сім’єю.

Однак Куліш невдовзі записує в своєму щоденнику (13 лютого 1847 року — через три тижні після весілля): «Розумію, як багато моя дружина повинна мати глузду, щоб назавжди зберегти мою прихильність. …Справді, ніколи в житті я не мав так багато влади над своєю прикрістю, як після того, коли одружився. Дріб’язковість жіночих бажань і незадоволення з того в дивний спосіб обертають мою душу до ідеалу високого терпіння. Іноді мовчати для мене — справжня втіха, особливо коли згадаєш, що, втручаючись в дрібні суперечки з жінками, ставиш себе на одну з ними дошку...». Невисоку думку про власну дружину й переважну більшість інших жінок він збереже до кінця життя. І це незважаючи на те, що письменник прагнув любові, ніжності й покори від них!

Портрет Пантелеймона Куліша пензля Тараса Шевченка

Зарубіжне відрядження Куліша перетворилось на шлюбну подорож. Однак сталося непередбачене: 2 червня 1847 року Пантелеймона заарештовують у Варшаві за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Цей страшний удар долі, а згодом тяжкі роки поневірянь, злидні, поліцейський нагляд гнітючим тягарем лягли на плечі молодого подружжя. Через нервове перенапруження у дружини Олександри зірвалась вагітність, після якої вона вже не могла стати матір’ю.

Долю Куліша вирішував особисто імператор Микола I. Він наказав вислати Куліша до Вологди без права працювати в системі освіти та заборонивши писати й публікувати твори. Але самовіддана Олександра Куліш таки вмовила царя пом’якшити вирок, і хворому на легені чоловіку замінили Вологду на Тулу. Вона його кохала до нестями. І на схилі свого життя Олександра Михайлівна згадувала: «Я хоч господарством і займалася, та цілком йому (чоловікові) співчувала, його палким душевним пориванням – самозреченню, що він робив для добра України і розвитку народу. Він самозрікався заради ідеї… Він мав у собі стільки магнетизму, що навіки підкорив мене собі... Ми прожили 50 років, і бажала б, щоб увесь світ був наповнений такою тихою чарівливою ніжною симпатією…».

ЗАКОХАВСЯ У ДРУЖИНУ БАЙКАРЯ ГЛІБОВА 

«Я уже писал Вам, что со мной тут происходят чудеса. Женщины за мной волочатся, как за Дон-Жуаном… Между тем человек открывается мне в женщине поразительно! …Теперь я осмотрительнее; но никогда не буду считать сближенье с женщинами недостойным возвышенного характера. Это и есть именно жизнь; а то, что называют жизнью ученые и деловые люди, то — надворная работа», — зізнавався Пантелеймон Куліш 4 липня 1860 року до свого приятеля і петербурзького компаньйона Данила Каменецького.

Такі відкриття під час подорожі Україною зробив 40-річний чоловік, який мав за плечима вже не один позашлюбний роман. А найдраматичніший з них — з Марією Вілінською — пережив власне тільки рік перед тим. Однак це не завадило видатному письменнику й історику закохуватися в красивих жінок і змушувати їх робити дурниці. Власне, влітку 1860-го Пантелеймон Куліш вирвався на рідну Україну, щоб відпочити від суєтного Петербурга та, найголовніше, — оговтатися від гіркого розчарування у жінках. А винуватицею глибокої депресії була саме та Марія Вілінська-Маркович, яка увійшла в історію української літератури під псевдонімом Марко Вовчок.

У Чернігові «гарячий» Куліш заприятелював ще з одним класиком — байкарем Леонідом Глібовим. І раптом …закохався в його дружину Параску. Лагідний, млявий і хворобливий Глібов не міг задовольнити палку натуру жінки, яка постійно шукала нових любовних пригод. Тому чоловік змирився з непоправним і дав дружині свободу вибору.

«Параска ж, певно, була натурою гарячою, легко й швидко збуджувалася і хотіла палких стосунків, глибшого душевного й чуттєвого контакту. По шістьох-сімох роках шлюбу зі спокійним чоловіком вона знудьгувалася. Запрагнула різноманітности, нових вражень, свіжих почуттів. Вийшовши заміж надто рано й не надівувавшись, пробувала потім надолужити втрачене. Тож Куліш з’явився у Чернігові саме вчасно. До того ж він мандрував по Україні далеко не як суворий, аскетичний подвижник національної ідеї, а й собі шукав розради від розладу власного подружнього життя, що наближалося вже ледь чи не до краху. Його зустріч із Параскою припала на той період, коли обоє переживали стан невиправданих сімейних очікувань. Їх обох об’єднав весняний настрій…», — переконаний літературознавець Євген Нахлік.

Пані Параска тоді просто обожнювала Куліша. В тому єдиному листі, що зберігся, написаному на початку їхнього роману, жінка зізнавалася: «Я не хочу быть тяжелой ношей для кого-нибудь. А тем больше для Вас. Потому что больше Вас люблю, чем себя. Мне кажется, что Вы любите меня потому, что мало меня знаете».

Параска Глібова була якоюсь мірою «тургенєвською» жінкою — зосереджена на своїх почуттях, душевна, ніжна, вразлива та мрійлива. І весь час шукала ідеального чоловіка. А таких просто не існує. Тому її особиста драма полягала в тому, що її обранці не давали їй того, що вона хотіла. Однак вона не кинулася у вир пристрасті. Можливо, жіноча обережність підказала їй, що Куліш не здатен зробити її щасливою. І невірна дружина байкаря на півдорозі до Києва залишає історика, щоб повернутися в слабенькі, але вже звичні обійми слухняного законного чоловіка, вважає Євген Нахлік.

Коли їхній роман завершився, Пантелеймон Куліш у листі до пані Параски визнав її жіночу звабу й сильний еротичний вплив: «Вы меня помолодили в Чернигове. Но когда я окунулся в свою сферу, опять сделался прежним. У вас в Чернигове как-то молодо живется, но этак нельзя всегда жить…».

Анатолій Котов

"Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Автори: Панас Мирний, Іван Білик (брати Рудченки). Рід: епос. Жанр: соціально-психологічний роман. Історія створення: нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» → повість «Чіпка» → роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (інша назва – «Пропаща сила»). Місце дії: село Піски. Композиція: 4 частини, 30 розділів. «…будинок з багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом» (О. Білецький). Тема: зображення майже столітньої історії села Піски та життєпису Чіпки Варениченка. Ідея: засудження боротьби з неправдою через кровопролиття. Основні сюжетні лінії:

• рід і життя Чіпки,

• рід і життя Максима Ґудзя;

• Грицько та його дружина;

• пани Польські.

Усі вони розвиваються на широкому суспільно-історичному тлі.

Перша частина твору виконує роль експозиції: автори знайомлять читача з Чіпкою та його матір’ю Мотрею, а також із «польовою царівною» Галею. Тут описано й дитинство та юність героя.

Друга частина переносить читача в історію закріпачення села Піски панами Польськими, описано тут й історію роду Максима Ґудзя.

Третя частина твору, по суті, є зав’язкою. Вона починається промовистим розділом «Нема землі» - тут описано, як Чіпка втрачає землю. Із цього моменту починається стрімкий розвиток дії, що сягає кульмінації в епізодах на вигнання героя із земства, його духовному зламі.

Розв’язку твору наведено в останній частині – це винищення бандою Чіпки козацької родини Хоменків, арешт головного героя та ув’язнення на каторгу.

Сюжет Частина перша

• «Польова царівна»: зустріч Чіпки з Галею.

• «Двужон»: історія Вареника — Притики — Хруща — Хрущова.

• «Дитячі літа»: важке дитинство Чіпки.

• «Жив-жив!»: Чіпка в наймах, потім підпасич із Грицьком у діда Уласа.

• «Тайна-невтайна»: Чіпка-вівчар, смерть баби Оришки, розкриття таємниці про батька.

• «Дознався»: знайомство з Галею.

• «Хазяїн»: зростання Грицька як доброго господаря.

Частина друга

• «Січовик»: історія села Піски (перехід козаків у хлібороби; історія родини Мирона Ґудзя).

• «Піски в неволі»: приїзд генерала Польського до Пісок; реєстрація селян; шинкарювання Лейби; смерть Мирона Ґудзя в 99-річному віці.

• «Пани Польські»: приїзд у Піски пані генеральші, вечірки, одруження її дочок; «котяче царство» генеральші, доведення до смерті генеральші красивою й веселою дівкою Уляною; приїзд старшого панича – поручика Василя Семеновича, пізніше – молодшого панича Степана; розростання роду панів Польських.

• «Махамед»: дитинство й молодість Максима Ґудзя, смерть його батьків.

• «У москалях»: служба Максима-москаля.v

• «Максим – старшим»: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання «чистої» й повернення в Піски.

Частина третя

• «Нема землі»: звістка про те, що якийсь Луценко — справжній хазяїн Чіпчиної землі; Чіпка в Пороха.

• «З легкої руки»: Чіпка в суді, спілкування із секретарем Чижиком, який просить хабара 50 рублів, щоб «поправити діло»; пиятика Чіпки в Пороха; повернення додому.

• «Товариство»: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й Пацюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; «пропивання» нажитого Чіпкою (крім снопів пшениці).

• «Сповідь і покута»: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка й Христі; дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка.

• «Перший ступінь»: розробка Матнею, Лушнею й Пацюком плану пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого.

• «Слизька дорога»: убивство Чіпкою сторожа; Чіпка зі своїм товариством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі.

• «На волі»: звільнення від кріпацтва піщан і звістка про відпрацювання панові ще два роки; обурення селян через їхню «дармову» дворічну працю на пана; звинувачення паном селян у «бунті»; приглушення селянського бунту становим.

• «Сон у руку»: сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління Чіпки.

• «Наука не йде до бука»: повернення Мотрі додому; щоденна праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про крадіжки.

Частина четверта

• «Невзначай свої»: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його товариством) у Максима Ґудзя.

• «Розбишацька дочка»: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізнається про те, що Максим Ґудзь віддає Галю за москаля Сидора.

• «Козак – не без щастя, дівка – не без долі»: Чіпка вмовляє Сидора за гроші відмовитися від Галі, виставляє всій роті могорич і домовляється з Грицьком про сватання Галі.

• «На своїм добрі»: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна).

• «Новий вік»: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після смерті пана Василя Семеновича Польського); піщани поважають Чіпку як господаря; вибори Чіпки в земство.

• «Старе — та поновлене»: обрання Чіпки в управу; компромат на Чіпку за колишні злодіяння (у нерозкритій давній судовій справі підозра за крадіжку пшениці в пана Польського й убивство сторожа); відсторонення Чіпки губернатором від управи «по неблагонадежности»; гнів Чіпки; смерть Максима Ґудзя.

• «Лихо не мовчить»: Явдоха Ґудзь, продавши свій хутір, переїздить після смерті чоловіка до Чіпки; сварки Явдохи з матір’ю Чіпки; повернення Чіпки «до старого» (пияцтво з товариством Лушні, Матні й Пацюка); смерть Явдохи.

• «Так оце та правда!»: Чіпка і його товариство вирізає Хоменкову родину («вісім безневинних душ»); смерть Галі; повідомлення Мотрі про скоєний сином злочин у волость; арешт Чіпки; конвой Чіпки до Сибіру через Піски.

Образи

Нечипір (Чіпка) Варениченко

• «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника…».

• «Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка».

Іван Вареник

• «Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска».

Грицько Чупруненко

• сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички-удови, а вже потім у діда Уласа.

• «сидів, рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забирають його до двору, і не журився долею Уласа». Разом із тим хлопець виростає роботящим, адже мріє жити заможно, мати чепурненьку, хазяйновиту жіночку і «діток маленьких коло неї».

• «Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда».

• Мав намір одружитися з багачкою, але з того нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю. «І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою».

• його життєва філософія — «своя сорочка ближче до тіла».

Максим Гудзь

• «Як же дійшов до літ та убрався у силу, — біда з ним та й годі! Високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця — повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, лискучим усом, — він був перший красень на селі».

• Ні Максим, ні його батьки не знали кріпацької неволі (його дід Мирін зумів свого часу відстояти козацьке звання), тому родина жила у відносному достатку.

• Виростав жвавим і непостійним: за все брався із запалом і швидко охолоджувався до тієї чи іншої роботи. Найбільшою розвагою для нього, малого, була гра в бої з татарами. Так він виховував у собі сміливість, яка виразно виявилася в поєдинку з панським бугаєм.

• У парубоцькому віці Максим верховодив усіма: красивий, сильний, веселий, сміливий, гострий на язик хлопець подобався всім ровесникам. Однак витівки його ставали все дошкульнішими: заніс ворота на верх дуба, вимазав удові дьогтем ворота, звів молоду дівчину… А коли полюбив горілку й почав допікати кріпакам, батько змушений був віддати Максима в солдати. Солдатською наукою він оволодів швидко і з часом дослужився до унтер-офіцера. Так само швидко й опанував нечесний промисел — «прокормлєніє»: виряджала рота кількох солдатів, щоб ті збирали милостиню від населення, щоправда, цю «милостиню» то випрошували, то відбирали, а то й крали. Максим одружився із злодійкуватою Явдошкою. Він збирав данину з «прокормлєнія», а жінка — перепродувала крадене.

• Під час Кримської війни, скориставшись пораненням, вийшов у відставку, потім повернувся в рідний край і збудував біля Пісок дім-фортецю. Тут він продовжив своє злочинне життя: грабував заможних і ділився зі спільниками «здобиччю». Під час одного з пограбувань його вбили.

Галя Гудзь

• «Польова царівна»

• уособлює дівочу красу, подружню вірність і моральну чистоту;

• «І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини?»;

• Дівчина щиро вірила, що коханням відверне Чіпку від злодійства. Образ Галі розкривається в інтимно-побутовому плані;

• Добра, щира, справедлива, Галя допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесної хліборобської праці. Та слабкими виявилися сили молодої жінки, зломилися під тиском брутальних умов;

• накладає на себе руки.

Христя

• Дружина Грицька Чупруненка;

• сирота змалку, вона на все життя залишилася доброю й співчутливою людиною.

• вийшовши заміж за Грицька, відчула радість праці на себе, спокій родинного затишку.

• На відміну від чоловіка, вона переймається стражданнями інших людей.

Мотря

• Чіпчина мати

• викриває його злочин.

• «Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою».

Лушня

• був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, — такий балакучий.

Пацюк

• собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий — на селі перший співака.

Матня

• одрізнявся од усього товариства й норовом, і околом. Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху.

Пани Польські й представники чиновництва генеральша, її син Василь Семенович, голова повіту Кряжов, попівський син Шавкун, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко.

Ганна Закревська і Т. Шевченко

Ганна Закревська, з роду Заславських,  яку кохав Тарас Григорович Шевченко, була молодою дружиною найбагатшого поміщика Полтавщини Платона Закревського із Березових Рудок. Правнук українського гетьмана Кирила Розумовського, відставний 42-річний полковник Закревський, 29 червня 1843 року привіз свою красуню Ганну Іванівну, матір 2-х дітей, на бал іменитих дворян, князів і графів у палац поміщиці Тетяни Густавівни Волховської із села Мойсівка. Туди заїхав поет-байкар Євген Гребінка зі своїм знайомим — молодим 29-річним Шевченком. Це було на початку літа 1843 року. У палаці старої поміщиці зібралося знатне ліберальне українське дворянство, а серед них

Тарас Шевченко, який  вільно почувався у будь-якому середовищі, ніколи не зважав на титули і звання присутніх, не виявляв жодної запопадливості. Саме тоді у його життя увійшла гарна й молода, але одружена мати двох дітей, яка свого часу втекла і повінчалася із старшим сином сім’ї Закревських Платоном, прабабкою якого була Ганна Розумовська, рідна тітка матері княжної Варвари Рєпніної. Тарас і Ганна зустрілися серед шумного балу, де разом танцювали “Дудочку”. Шевченко сидів біля неї і жартівливо просив на пам’ять хоч одну блакитну квітку, якими була оздоблена сукня княгині. Молода жінка жартувала і, жартуючи, відмовляла. Але Тарас все-таки відірвав квітку. Сучасник поета Олександр Афанасьєв-Чужбинський випадково побачив цю квітку в Тараса років через два. Шевченко зніяковів, бо це був дорогий і таємний знак спогаду. Згадував про це поет навіть після заслання, а  1860 року, давав до друку свій найліричніший вірш, над яким стояли лише дві літери “Г. З.”..

“Він почав пильно дивитись на неї. Вона усміхнулася і глянула на нього привітно — і поміж ними почалася німа розмова очей. Він був веселий і балакучий, вона мовчазна і уважна лише до нього одного”, — згадує Варвара Рєпніна.

“А ти, доле! А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве, і досі меж ними тихо, пишно походжаєш? І тими очима, аж чорними — голубими, і досі чаруєш людські душі? Чи ще й досі дивуються всує на стан гнучкий? Свято моє! Єдинеє свято!”.

У записці до брата чоловіка Ганни, поет із Яготина напише: “А Ганні вродливій скажи… Зараз й прибуду з пензлем і фарбами на цілий тиждень; скажи, і що я аж плачу, що проклята хуртовина на цей раз зо мною так пожартувала…” Шевченко  намалював дивовижний портрет Ганни Закревської, про який М. Шагінян напише: “Ні на якому іншому з портретів, стилізованих по моді того часу, нема таких очей, немає такого повного, трагічного, душевного життя очей, такого повного сліз і ніжності промовистого погляду, як на портреті Ганни Іванівни Закревської. Очі мають особливість, вони здаються чорними, але, коли придивишся, бачиш, як старанно Шевченко утримав у них справжній їх колір, сяючу навколо великих зіниць глибоку блакить”, адже очі у Ганни були синіми. Раюванню святого диво-кохання поклала край фатальна записка Олексія Капніста від 2 липня 1843 року. “Мені доручено просити Вас не вступати, як Ви планували, до Закревського, а головне не писати йому ні в якому разі. Я знаю Вас і цілковито впевнений, що Ви свято й непорушно це виконаєте. Не горюйте, добрий Тарасе Григоровичу, не засмутіться моєю відвертістю: вона не з поганого джерела. Якщо пригадаєте мої слова, то визнаєте за мною право говорити Вам зі щирістю. Тимчасове захоплення зникає як дим, але часто-густо лишаються плями невидимі й вони тьмарять нашу душу, що відкликається в сумління. Я розраховую на твердість Вашого характеру і думаю, що Ви виконаєте моє прохання не для мене…” Це прохання було, очевидно від Ганни, що зазнавала тиску від чоловіка й сім’ї, які не бажали “родичатися” із Шевченком.

Непогашене почуття набрало ще трагічніших і міцніших форм, бо про Ганну він міг лише мріяти, перед ним стояв її недосяжний образ, який уже не його, а її очі бачить лише нелюб. Про цього мужа-нелюба Шевченко пише у наступному вірші, де є такі рядки: “щирий пан, потомок гетьмана дурного”, але в зовсім зашифрованому вигляді, щоб не вразити кохану жінку, яка назавжди відібрала спокій, стала недосяжним ідеалом, з яким порівнював кожну іншу дівчину, яку впізнавав, і яка не витримувала порівняння...

     Ю.В. П'ятаченко

Петро Франко

Кажуть, на дітях геніїв природа відпочиває. У випадку із молодшим сином Івана Франка Петром це твердження не витримує критики, адже саме його природа обдарувала щедро. Він міг стати відомим спортсменом, педагогом, військовим, льотчиком, хіміком чи письменником.

Власне, чому міг – на усіх цих теренах він здобув неабияких успіхів, ставши співзасновником «Пласту», «батьком» військової авіації Української галицької армії, автором 36 винаходів у галузі хімії (пов’язані із збільшенням терміну зберігання молока) та кількох книг, які мали своїх читачів і шанувальників.

Але для радянської влади він виявився надто яскравою і публічною особою. Тому в червні 1941 року коли до Львова наближалися війська вермахту, Петро Франко отримує наказ на евакуацію на схід. 28 червня він під вартою був проваджений до потяга. Більше живим його ніхто не бачив.

Від спорту до «Пласту»

Петро Франко народився в батькових Нагуєвичах, під Дрогобичем 28 червня 1890 року. Змалку був шибайголовою, із 12 років уже сам вибирався в мандри Карпатами, дуже любив їздити з батьком на рибу, захоплювався полюванням. Дуже любив усілякі екстремальні випробування. Мати часто застерігала в листах: «Пильнуйте за Петром, бо він же лазить по печерах, а то бездонна пропасть».

Взагалі Іван та Ольга Франки виховували дітей (а їх у родині було четверо) у майже спартанських умовах, змалечку привчаючи до простої селянської роботи. Ольга Франко у серпні 1904 року в листі до чоловіка повідомляла з Підгірців: «Діти могли би похвалитися умінням і працею. Гандзя уміє жати і їхати верхи на коні. Петрусь навчився плавати… Андрусь і Тарас возять снопи, косять сіно від рана до вечора».

Петро Франко (посередині) з братами та сестрою

Любов до природи та до екстріму вилилася у Петра Франка у серйозне захоплення спортом.  Навчаючись у Львівській політехніці, він захопився футболом, тенісом, грав у футбольній команді «Україна», любив судити матчі, організовував спортивні товариства «Луґ», був членом «Сокола-батька», а пізніше здав іспит на право викладати руханку у гімназіях. Тоді ідеї фізичного вдосконалення були дуже популярними серед молоді, передусім завдяки сподвижництву теоретика і практика української національної фізичної культури, організатора сокільсько-січового руху Івана Боберського, з яким Франко-молодший був знайомий особисто.

До фізичного виховання додалося і патріотичне. Так восени 1911 року у Львівській академічній гімназії вчитель фізичного виховання Петро Франко разом з Іваном Чмолою створює перші пластові гуртки, проводить спортивно-військові заняття. Назву взяли від аналогії з англійським скаут – розвідник (пластунами звалися розвідники в козацькому війську). У 1913 році він став одним із ініціаторів першого з’їзду «Пласту», видав книжечку «Пластові ігри та забави». «Для нас, пластунів, Петро Франко найбільшою мірою співтворець Пласту — тієї організації, яка переможно пережила дві світові війни, ворожі окупації і сьогодні виховує оце вже п’яте покоління української молоді дослівно по цілому світу», – згадувала відома письменниця і журналістка Леся Храплива-Щур.

Учительський відділ товариства “Сокіл-Батько” у Львові. Зліва направо: проф. Іван Боберський – провідник відділу, Степан Гайдучок, Тарас Франко, Омелян Гузар, Петро Франко, Іван Ігнат, Олесандр Довбенко, Ігор Федів. Весна 1913 р.

Пізніше, у 1922-му році, вчителюючи у Коломийській гімназії, Петро Франко знову створив пластовий гурток, цього разу – таємний, оскільки Польща боролася з будь-якими проявами самоідентифікації серед українців. Однак за деякий час пластуни настільки почали вирізнятися на загальному фоні своєю вихованістю й організованістю, що це не лишилося не поміченим. І хоча ніхто з гімназистів не відкрив таємницю, усіх 22-х пластунів зрештою було виключено з гімназії без права продовжити навчання в іншому польському навчальному закладі. А заодно – і шістьох вчителів, які за них заступилися. Серед останніх був і Петро Франко.

З початком Першої світової війни Петро Франко з багатьма друзями-пластунами записався легіону Українських Січових Стрільців, де, прослуживши рік четарем сотні Романа Сушка (був і розвідником, і кулеметником) захопився літаками. У 1916 році його, як дипломованого інженера, відрядили в авіаційну школу в Райльовац, біля Сараєва, де він отримав кваліфікацію технічного старшини, і згодом деякий час служив у авіаційній частині на Італійському фронті.

Ці навики дуже стали в нагоді, коли проголошена у 1918 році Західно-Українська Народна Республіка взялася за формування підрозділів військової авіації Української Галицької армії. Петро Франко стає командантом «летунського відділу», сам бере участь у бойових операціях і як розвідник, і як винищувач. Головним завданням авіації УГА була повітряна розвідка, яка фактично стала єдиним джерелом інформації про розташування та пересування польських військ, але і повітряні бої, обстріли з повітря та бомбардування також траплялися.

В один із таких вильотів на початку 1919 року його літак збивають і Франко разом із  другим пілотом, Романом Кавутою, потрапляють у польський табір для інтернованих Домб’є. Однак, довго там не затримується: вимінявши на фамільний золотий перстень польську уніформу в одного зі своїх охоронців, Петро тікає з табору і через Прагу, Відень, Будапешт та Станіславів повертається до своїх.

Чотар Петро Франко

Петра Франка по-праву вважають одним із фундаторів української військової авіації. Він особисто контролював розбудову аеродромів, навчання молоді, кілька разів літав у Проскурів, пропонуючи Директорії об’єднати сили і облаштувати під Проскуровом спільну авіабазу. Ще дві авіабази на той час діяли в Красному та Стрию. Його зусиллями до 1919 року авіазагін УГА налічував 35 старшин і 300 вояків і складався з 3 авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні і сотні обслуги. Після Чортківської офензиви частина цього авіазагону була переправлена в Кам’янець-Подільський і об’єдналася з авіазагоном УНР, частина була інтернована Чехословаччиною.

Заслуги Петра Франка високо відзначила Директорія – Симон Петлюра присвоїв воїну Франку звання полковника армії УНР. У квітні 1919 року Франко за рішенням уряду ЗУНР вирушив у Белград, щоб у складі Міжнародного Червоного Хреста займатися питаннями звільнення військовополонених. Коли у 1922-му він повернувся, Визвольні змагання, практично, закінчилися, тож він осів у Коломиї та повернувся до вчителювання та наукових дослідів. У 1923-му народилася його донька Віра, за два роки – Іванна (Ася).

Тріумф і трагедія

З радянською владою Петро Франко уперше зіткнувся віч-на-віч у 1931 році, коли його на прохання тодішнього президента Польської республіки професора Ігнатія Мосьціцького включили до групи польських інженерів, які поїхали працювати в СРСР на запрошення радянського уряду. П’ять років Петро Франко прожив у Харкові, займаючись в  Інституті прикладної хімії проблемами збереження та переробки молока та молокопродуктів. Він же став свідком Голодомору, зберігши у своїй пам’яті страшні картини напівпримар, які в 1932-1933-му намагалися знайти в тодішній столиці порятунок. Уже одне це віднесло Петра Франка до неблагонадійних в очах НКВД. Як і те, що на неодноразові пропозиції від НКВС прийняти радянське громадянство, відповідав категоричною відмовою. Зрештою, у 1936 році як польський підданий, змушений був протягом доби залишити Радянську Україну, надавши розписку про нерозголошення відомостей про те, що бачив. Хоча таке не забувалося – після повернення на Галичину в приватних розмовах страшні факти, бувало, зривалися з вуст Франка.  Це пізніше зіграло фатальну роль у його долі, приліпивши ярлик «націоналіст»..

Хоча, спочатку радянська влада спробувала переманити Петра Франка на свій бік. Одразу ж після приходу «перших совітів» у вересні 1939-го його викликали до щойно сформованого обкому КП(б)У. Там пояснили, що син Каменяра дуже потрібний радянській владі, наговорили компліментів, запропонували золоті гори. І він погодився, хоча у нього, за протекцією того ж Ігнатія Мосьціцького, включили до групи польських інженерів, яких запросив на роботу уряд Японії і 20 вересня делегація  уже мала виїжджати.

Його обирають депутатом Верховної Ради УРСР. Саме Петро Франко зачитав на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР ухвалене в Львівському оперному театрі рішення про включення Західної України до складу УРСР. Хоча, як згадував у одній із передач Вахтанга Кіпіані «Історична правда» директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз, уже тоді він відчував, чим це може обернутися. «Його зробили одним із фігурантів так званого Золотого вересня, він був у президії народних зборів, а потім – представником Галичини, що приїхав до Верховної Ради Радянської України і зачитував там «привітання від братів з-за Збруча». Та, коли чуємо цей запис кінохроніки, його голос дрижить. Ми відчуваємо, що насправді він почувався далеко не комфортно», – зазначав Тихолоз.

Напозір же все виглядало дуже пристойно. Ім’я Петра Франка та його брата Тараса не сходило з газетних шпальт. Петра призначили деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі (нині – Комерційна академія) та директором щойно створеного музею Івана Франка з дуже пристойними окладами. Він став символом єднання наддніпрянців і галичан.

Однак це все була лише ширма. Щойно Німеччина із союзника Радянського Союзу у Другій світовій війні обернулася на ворога, із Москви надійшла вказівка евакуювати Петра Франка зі Львова, щоб не дати можливості йому компрометувати радянську владу можливою співпрацею з німцями. 28 червня його разом з мовознавцем Кирилом Студинським під вартою посадили на потяг до Києва. І на цьому сліди обох губляться.

Про загибель Петра Франка існує кілька версій.

За однією з них потяг потрапив під обстріл на станції Прошова під Тернополем і коли Франко та Студинський залягли за насипом, конвой прошив їх кулеметною чергою, імітувавши спробу втечі. Однак, останні розсекречені матеріали дають дещо іншу картину.

Зокрема, у тій же передачі «Історична правда» директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус розповів, що вдалося розшукати шифротелеграму НКДБ СРСР за 9 червня 1941 року, у якій є прохання про дозвіл на розстріл Петра Франка. «Указаниями товарища Хрущова нами арестованы: Студинский, Франко, киевский артист Донец, националисты. В связи с тем, что вывести их из Киева затруднительно, считаем целесообразным их расстрелять. ЦК КПУ такого же мнения. Прошу немедленных указаний», – значилося в ній мовою оригіналу. «Є висока імовірність, що їх таки довезли до Києва. А потім не знали, що з ними робити, тому вирішили просто знищити. Тоді ж масштаб розстрілів був просто шаленим», – зазначив Богдан Тихолоз.

Місце поховання Петра Франка досі лишається невідомим. Можливо, він став одноєю із численних жертв Биківнянських могил.

Джерело СВІТ

Цікаві факти про роман "Чорна рада"

Сьомого серпня минає 200 років від дня народження Пантелеймона Куліша. В історію він увійшов, поряд із Тарасом Шевченком і Миколою Костомаровим, як діяч «Наддніпрянської Трійці», яка заклала підвалини розвитку модерної української культури. Він творець правопису «кулішівка», що ліг в основу сучасного. Здійснив перший повний переклад Біблії українською мовою (працю завершили Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький), переклав 13 п’єс Шекспіра, твори Байрона, Шилера тощо. Але, мабуть, найвідомішим його твором є перший історичний роман в українській літературі «Чорна рада», який надійно увійшов в освітню програму як обов’язкове чтиво. Тут стисло подано цікаві факти з історії створення цього роману, малознані або зовсім незнані не тільки широкому загалу, а й фахівцям.

«Чорна рада» повна назва «Чорна рада. Хроніка 1663 року» – перший історичний роман українською мовою, вперше виданий у 1857 році

1. Свій роман Куліш писав близько 14 років. Перша згадка про твір, ще тільки задум, датована 1843 роком, а вийшов він у світ 1857 року.

Сторінка копії роману «Чорна рада» з дописками і виправленнями Пантелеймона Куліша. 1846‒1849 роки. Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України

2. Роман «Чорна рада» існує у двох різномовних версіях ‒ українській і російській, тотожних за сюжетом, але відмінних у багатьох деталях і навіть сценах. Це два самодостатні твори, які вийшли в один і той самий рік, але в різних містах: український ‒ у Петербурзі, російський ‒ у Москві. І водночас ці тексти є вільними авторськими перекладами один одного.

Сторінка Кулішевого автографа «Чорної ради». 1846 рік. Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського

3. Спершу Куліш створив роман російською мовою ‒ у 1844‒1845 роках, а завершив на початку 1846 року. Відтак створив українську версію, і написав її дуже швидко, «на одному диханні» ‒ від березня до кінця літа 1846 року. Місцями він перекладав текст, а місцями писав наново, кардинально відходячи від російського протооригіналу.

Пантелеймон Куліш (1860 рік). Літографія Адольфа Мульєрона

​4. Якби Куліша не заарештували навесні 1847 року у справі Кирило-Мефодіївського братства, українська «Чорна рада» неодмінно з’явилася б уже того року. Текст роману автор передав своєму товаришу Осипу Бодянському, професору Московського університету і редактору «Чтений в Обществе истории и древностей российских», де твір мав іти до друку. Цей текст у рукописі зберігся донині повністю, і він дуже сильно відрізняється від того, який відомий у публікації.

Ескіз ілюстрації, намальований Пантелеймоном Кулішем, до його ж роману «Чорна рада». 1855‒1856 роки. Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського

​5. У своїх листах і в післямові до російського роману (статті «Об отношении малороссийской словесности к общерусской») Куліш позиціонує обидва твори ‒ український і російський ‒ як оригінал і переклад, водночас визнаючи за ними усі прикмети самодостатніх творів. Однак у дійсності, як бачимо, спершу було створено російський текст, а за ним український. Позиціонування українського твору до російського як оригінал і переклад зумовлювалося ідеологічними чинниками: письменник прагнув вивищити український текст над російським, поставивши його на чільне перше місце і відвівши російському місце другорядне.

Ескіз ілюстрації, намальований самим Пантелеймоном Кулішем, до його роману «Чорна рада». 1855‒1856 роки

​6. Стаття «Об отношении...» ‒ знакова для української словесності. У ній письменник маніфестує право українців на власну літературу, заявляє про неї як явище, яке підносить на небувалий рівень. Статтю було писано як передмову до українського роману, але цензурні перешкоди завадили опублікувати з ним. Тому автор вирішив подати статтю як післямову до російського твору.

Пантелеймон Куліш (1861 рік). Світлина С. Левицького

​7. Усі розділи в російському романі мають епіграфи (і вони в ньому були на всіх етапах опрацювання тексту), а в українському їх немає (і їх ніколи в ньому не було). Епіграфи істотно доповнюють текст і є посутнім авторським ключем до розуміння його національної проблематики. В епіграфах Куліш широко цитує рядки Шевченкового послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», на той час крамольного, та поезії гетьмана Мазепи. Авторство обох він змушений був приховати, подавши їх як «Анонім». Особливо виразна цитата із Мазепиної «думи»:

«Всі покою щиро прагнуть

Да не в один гуж всі тягнуть –

Той направо, той наліво,

А все браття – то-то диво!

Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати!

. . . . . . . . . . . . . . .

Зжалься, Боже України,

Що не вкупі має сини!»

Цей епіграф є ввідним до розділу, де описано перебіг «чорної ради».

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада», 1949 рік. Музей книги і друкарства України

8. «Чорну раду» Куліш планував випустити з ілюстраціями. Він сам зробив ескізи, а також залучив до створення малюнків Сергія де Бальмена (художника-аматора, рідного брата Шевченкового друга Якова де Бальмена). Пропонував також зробити малюнки й Шевченкові, однак той відмовився. Декілька Кулішевих ескізів до роману збереглися донині.

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману «Чорна рада», 1949 рік

9. До початку квітня 1856 року Куліш перебував в обструкції: його твори мали проходити попередню експертизу жандармського ІІІ відділу. Щойно у квітні з нього було знято це обмеження, і він відразу подав українську «Чорну раду» на розгляд цензури. Цензором українського роману був російський письменник, історичний романіст Іван Лажечніков. Він не читав українською, тож Куліш для ознайомлення з текстом надав російський «переклад», де Лажечніков і робив цензурні помітки. Куліш задіяв впливових урядників, які поручилися за нього, і цензор дозволив твір ще вчора опальному письменникові майже без зауважень.

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману «Чорна рада», 1949 рік

​10. Із назвою твору Куліш повсякчас вагався. Властиво, основна назва «Чорна рада» уже фігурувала від середини 1840-х років, а клопоту завдавала друга назва, у підсумку ‒ підназва. До останнього вона мала відрізнятися в російському та українському текстах. Наприклад, первісний український варіант: «Чорная рада, або Історія нещасливого 1663 року. Із старосвітських рукописів, із древніх козацьких архивів повиймав, зложив і написанію предав П. Куліш», або один із варіантів російського тексту: «Черная рада, или Малороссия в 1663 году».

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману «Чорна рада», 1949 рік

​11. За 14 років, коли Куліш писав і проредаговував твір, він створив багато варіантів. Цілі розділи і сцени, які містилися в ранніх редакціях, не увійшли до фінального тексту. Наприклад, був вилучений великий розділ зі сценою в пекарні, де Шраменко зустрічається із Череванівною і відразу закохується в неї, або цілий розділ, присвячений подіям у Святій Софії. Усі ці зміни наявні в рукописах роману, які значною мірою збереглися до нині.

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада», 1949 рік. Музей книги і друкарства України

​12. Від початку створення і до першого повного видання 1857 року російська версія «Чорної ради» мала чотири манускрипти. За час написання української версії автор створив шість рукописів, п’ять із яких переписав власноруч. Кожний рукопис спершу був біловим, але в перебігу редагування ставав чорновим, так що автор був змушений його переписувати знову і знову.

Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець

​13. Усі сучасні публікації української «Чорної ради» містять численні похибки в текстах (російська востаннє з’явилася аж 1899 року). Є системна хиба цих публікацій ‒ вони здійснені за другим і останнім прижиттєвим виданням «Чорної ради», яке вийшло 1890 року у Львові, але без участі автора, а не за першодруком 1857 року.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Україна vs Росія. Пантелеймон Куліш керувався тим, що саме мова є основою української нації

Ось декілька прикладів, які ілюструють, наскільки сучасні тексти є неточні. У Куліша: «На чім держиться Україна, як не на Запорожжі? а на чім держиться Запорожжє, як не на давніх, предковічних звичáях?», у всіх нинішніх виданнях: «На чім держиться Запорожжє, як не на давніх, предковічних звичаях?». У Куліша (автор пише про руки княгині): «Чи на те ж вони викохані, випестовані, щоб, покинувши високі князькії замки, застилати стіл козакові?», натомість замість «викохані» скрізь читаємо «виховані» і так далі.

Тепер в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України разом із зарубіжними партнерами готується критичне видання «Чорної ради» у двох томах для «Повного зібрання творів» Куліша (видавництво «Критика»).

Олесь Федорук – старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України, кандидат філологічних наук

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

• Олесь Федорук
  Літературознавець, текстолог, кандидат філологічних наук, автор багатьох праць з історії літератури, відповідальний секретар редколегії «Повного зібрання творів» Пантелеймона Куліша, керівник Центру дослідження життя і творчості П. Куліша, старший науковий співробітник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Остання книга – «Роман Куліша «Чорна рада»: Історія тексту» (2019 рік).

Ганна Барвінок

5 травня (23 квітня) 1828 р. на Чернігівщині, на хуторі Мотронівка поблизу Борзни народилася Олександра Михайлівна Білозерська (літературний псевдонім Ганна Барвінок). Її батько Михайло Білозерський з козацьких сотників, закінчив Київську академію, поміщик (мав 6 душ кріпаків), кохався у книжках, обирався повітовим комісаром, предводителем дворянства. Помер, коли Сані було шість рочків.

Мати Параска Григорівна Костенецька (по матері Забіла).

Усі їхні діти стали окрасою України:

Василь – письменник, кирило-мефодієвець;

Микола – дослідник українських літописів;

Люба була коханою та музою Віктора Забіли (вийшла заміж за поміщика Івана Боголюбцева);

Надія – мати письменниці Надії Кибальчич, бабуся Любові Яновської.

Дівчата закінчили пансіонат, знали французьку та німецьку, мати учила дочок хатній економіці. Олександра дуже любила кулінарію, тому отримала прізвисько «господарські здібності». Зрештою, один із найбільших гурманів України – Костомаров любив гриби, що їх готувала Саня Куліш, а Шевченко обожнював мариновану господинею корюшку. З дитинства Саня була навчена ставитися вимогливо до кріпаків. У 14 років освіта її була завершена.

15-річна Олександра та її майбутній чоловік (старший від неї на дев’ять років) познайомилися в Мотронівці; Пантелеймон Куліш, уже тоді амбітний письменник, приїхав погостювати на запрошення свого друга, Василя Білозерського, рідного брата Олександри. Упродовж літа він жив у окремій хатині, де написав “Чорну раду”. Куліш посватався, але мати не погодилася, зупинили безрідність Панька та його важкий характер. Гоноровий Куліш ридав усю ніч, а вранці поїхав до Петербурга. Як згадував Василь, сестра, вихована «під уважним наглядом матері», була стриманою з Кулішем. «Він пристрасний і нетерплячий, хотів неодмінно домогтися її освідчення, але не міг, і коли виїжджав від нас для подорожі Київською губернією, просив її прийняти його портрет на згадку, проте вона відмовилась, і він, виїхавши від нас, за ворітьми знищив його й викинув у рівчак». Втім, «сором’язлива» Олександра заявила матері: «Ви не бажаєте, щоб я вийшла заміж за Пантелеймона Олександровича, — я з вашої волі не вийду, але ніхто інший не буде моїм чоловіком»

Гордий та самолюбний, Куліш майже рік намагався забути про Олександру і знову з’явився до Білозерських. Відбулася відверта розмова між ним та невблаганною матір’ю дівчини; Олександра, покликана «заявити вирішальне слово», заявила, що кохає Пантелеймона, проте Білозерська-старша заявила, що дочку заміж у жодному разі не віддасть. Кулішів роман на деякий час припинився. Але в 1846 році письменник дістав наукове відрядження за кордон (для вивчення слов’янських мов). Перед від’їздом він побував у Мотронівці; і кохання відродилося з новою силою. Тепер вже Олександрина мати згодилася на шлюб. Після 50 років подружнього існування, у 77 років, Ганна Барвінок писала: «Всем ли так удается в молодости три года обоюдной горячей любви? И теперь еще этот пыл любви не угас, и оттого я так долго живу, что есть горючесть жизни, есть фундамент — воспоминания прошедшего».

Весілля молодих відбулося 24 січня 1847 року; «старшим боярином» був сам Тарас Шевченко, який так і сипав жартами, дотепами. Молоді поїхали до Варшави, куди Куліша направила Академія наук. Під час шлюбної подорожі дружина Панька Куліша почала писати оповідання з народного життя.

Завершити медовий місяць судилося на засланні. Три роки молоді провели в Тулі. Подружнє життя не було медом: Санечка стала економкою, нянькою чоловіка: економила кожну копійку, сама ходила на ринок, готувала їжу. Можна було не витрачатися на чоловіка, спрямувати кошти на себе: гардероб, косметику, поїхати за кордон. Олександра ж економила на власному одязі, мусила носити цератовані панчохи. Читати, займатися собою було ніколи. Таке існування змінило фігуру і руки Олександри, чоловікові Саня здавалася немудрою, заземленою, неохайною.

Коли у юної Сані народилася мертва дитина, Куліш почав дорікати дружині безплідністю, начебто він мріяв мати багато дітей. Його прискіпливість так доводила, що Олександра серед зими тікала з дому в одній сукні. Зрештою у Сані склався комплекс вини, розвинулася важка психічна хвороба. Куліш вибачався за поведінку дружини, наче вона малограмотна і психічно хвора селючка. Пізніше цим він аргументував і свої стрибки в гречку. А він же був майстром зі стрибків: 38-річний Панько написав дружині листа, що познайомився з 16-річною Манею де Бальмен, донькою графа Сергія де Бальмена, ілюстратора Кулішевої «Орисі». Ця закоханість тривала все літо. Потім була 17-літня Леся Милорадович (її батько поміщик Григорій Милорадович із Калюжинців, мати — француженка зі Швейцарії). Дівчина грала на арфі, мала рідкісне драматичне сопрано, розмовляла українською. Більше двох років Панько зваблював Лесю, розповідаючи нюанси дружині. У січні 1857-го Олександра не витримала: кинула все і поїхала до матері.

Куліш не зважав: він одночасно атакував Марка Вовчка. Невдовзі Куліш написав Милорадович: «Знаєте що? Покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати. Це мені невелике ще буде горе, бо тепер Марко Вовчок коло мене». Розійшлися вони восени 1860-го, за три роки Леся побралася з фон дер Флітом.

А той роковий 1860? Куліш почав бурхливий роман із Параскою Глібовою, дружиною байкаря. Куліш щасливий з нею: на сцені, у поїздках — Чернігів, Ніжин, Київ. Навіть смиренний Леонід Глібов дав Парасці право вибору – з ким бути. Та Куліш запевнив чоловіка в своїй дружбі й переконав, що Параска не варта Куліша.

У травні 1860-го в Полтаві Куліш побачив юну Ганну Рентель, дочку поміщика з Диканьки. У Ганну був закоханий Олександр Кониський (автор «Боже великий, єдиний, нам Україну храни»), але Куліш відбив дівчину. Кониський не зміг цього простити колезі.

Восени Куліш здався: визнавав, що жінка тягне увесь життєвий клопіт за двох, без неї жодна книга його б не була написана. Всі вільні кошти роду Білозерських пішли на Куліша: на видання його творів, на друк журналу «Основа». Перші оповідання Олександри П. Куліш видав у «Основі» і сам придумав псевдонім: А. Нечуй-Вітер. Дружині не сподобалося чоловіче прізвище. Вона обрала вірну долю вічнозеленого барвінку, видала збірочку «З народних уст» за підписом Ганна Барвінок. Борис Грінченко назвав письменницю «поетом жіночої долі».

Куліш помирився з дружиною, поїхав із нею на Кавказ, віддався творчості. 14 лютого 1897 р. П. Куліш помер на хуторі Мотронівка.

Вона пережила чоловіка на 13 років, упорядкувала його архів, спогади, листування. Хатинку, у якій Куліш писав “Чорну раду”, перенесла до маєтку Кочубеїв. Доглядала його могилу в Мотронівці.

23 червня (6 липня) 1911 р. упокоїлася в рідній Мотронівці.

FacebookTwitter

You Might Also Like

Петро Іларіонович Симоненко

Онука гетьмана Кирила Розумовського

Залишити відповідь

ГАННА ЧЕРКАСЬКА

Краєзнавець, вчитель, журналіст.