ІВАН ФРАНКО:

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ГЕНІЙ НАЦІЇ

27 серпня виповнюється 160 років від дня народження Івана Франка — найпотужнішого інтелектуального генія України. Пропоную Вам деякі факти з життя Каменяра.

ОСВІТА

1875 р. закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца Йосифа (нині в кількох спорудах цієї гімназії розташований Дрогобицький педагогічний університет).

1875–1880 рр. — навчання на філософському факультеті Львівського університету (через «соціалістичний процес» із Львівського університету Івана Франка виключили).

1892–1893 рр. — робота над докторською дисертацією у Віденському університеті. 1 липня 1893 р. успішно захистив дисертацію на тему«Варлаам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія» й отримав ступінь доктора наук і диплом.

РІДНЕ МІСТО

Львів — місто Івана Франка, де він прожив сорок років (з 60-ти). У цьому місті він жив, творив, був ув’язнений у Львівську темницю.

У 1900 р. Франко викупив на околиці Львова (район Софіївки), на вулиці Вінцента Понінського 4, 9 сотих землі і розпочав будівництво своєї вілли.На вул. Баторія (тепер Князя Романа) був ряд антикварних магазинів, які відвідував І. Франко в супроводі Василя Стефаника та Леся Мартовича. У пошуках своїх персонажів, вивчаючи обличчя людей, Франко не раз навідувався на львівські базари.

Іван Франко й Михайло Грушевський були безпосередніми сусідами, мешкаючи наприкінці ХХ-го століття в збудованих поруч віллах елітного львівського району Софіївка.

АРЕШТИ

За активну громадсько-політичну діяльність Івана Франка заарештовували тричі. У перший раз (1877) він провів у камері з кримінальними злочинцями 11 місяців. 1880 року Франка вдруге заарештували, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після 3-місячного ув’язнення перебував під наглядом поліції. 1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда»; за зв’язки з наддніпрянцями був арештований утретє (1889).

ЗДІБНОСТІ, ТАЛАНТИ Й ДОСЯГНЕННЯ

Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях. Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, у якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами.

ПЕРСОНА РОКУ

Іван Франко писав не лише українською, а й польською, німецькою, російською мовами. Українською мовою переклав твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур. Вільно володів 14 мовами. Серед перекладів Івана Франка — біблійна «Книга Буття». Досі це найбільш точний переклад цієї частини Біблії українською мовою.

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст».

Іван Франко на сьогодні є єдиним українським поетом, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури.

ІНІЦІАТИВИ

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

ЛІТЕРАТУРНА Й НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

Іван Франко має найбільший за обсягом і найширший за проблематикою творчий та інтелектуальний доробок серед інших українськихписьменників і діячів. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури й науки. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком, істориком, теоретиком літератури, перекладачем, видавцем, журналістом. Писав наукові розвідки з питань філософії, літературознавства, мовознавства, етнографії, економіки, сходознавства, історії, психології.

У Франка було багато псевдонімів — Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко (близько 100 псевдонімів).

Був першим професійним українським письменником, який відважився жити з праці пера.

ПОШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ

Ім’я письменника носять вулиці в Києві, Вінниці, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Сімферополі, Керчі, Луцьку, Львові, Миколаєві, Одесі, Сумах, Черкасах, Чернівцях, Хмельницькому, Луганську, Кіровограді. Є вулиці Івана Франка в Москві, Липецьку, Пермі, Тулі, Уфі, Чебоксарах та Іркутську, у Монреалі.

На честь Франка року місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ (1962), а також селище міського типу Янів було перейменовано в Івано-Франкове.

В інституті германістики Віденського університету, де Іван Франко успішно захистив докторську дисертацію, Каменяру встановлена меморіальна дошка (1993). Пам’ятна дошка також є на будинку, у якому жив письменник за адресою: Відень, Віпплінґерштрассе 26.

На честь Франка астероїд 2428 названо Каменяр.

Цікаві факти про Івана Франка

Перше кохання Франка

Першим сильним почуттям юного Франка було його кохання до попівни Ольги Рошкевич. Але після його арешту батьки дівчини заборонили спілкуватися

Що любив їсти Іван Франко

В їжі Франко був невибагливий: на сніданок — кава з булкою, на обід — квашені овочі талегкий суп з додаванням квасу, кропиви, грибів. Він ніколи не палив. Іван Якович любив пити медовуху, вино. Смачно готував каву, збирав і любив їсти гриби й рибу, що сам ловив.

Арешти Франка

Івана Франка заарештовували тричі. У перший раз він провів у камері з кримінальними злочинцями 11 місяців. А після другого арешту, в 1880 році, ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень в готелі він — без єдиної помарки! — Написав повість «На дні» і на останні гроші відіслав її до Львова, після чого три дні жив на три центи, знайдені на березі річки Прут. А коли їх не стало, лежав без пам’яті, без сил. Спас Франко старий служитель готелю.

Навчання та здібності Івана Франка

Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях. Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Іван Якович переклав українською мовою твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур. Вільно володів 14 мовами.

Де похований Іван Франко

Спочатку поховали Івана Яковича в чужому склепі у Львові, на Личаківському кладовищі. Через 10 років останки Франка були перенесені в окрему могилу, відому своїм пам’ятником, на якому Франко- каменяр «лупає сю скалу».

Мати Івана Франка, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Померла, коли Іванові було 15 років.

У Франка була дружина Ольга, троє синів і одна дочка.

СВІТИ ІВАНА ФРАНКА

( біобібліографічний нарис )

„Я єсть мужик, пролог, не епілог...”

Іди ж собі, душе, у свою путь, -

Що терням встелена тобі, не розмарином !

А чим тобі на світі буть ?

Будь русином і хлопським сином !

Іван Франко

Становлення української літератури як літератури національного типу з особливою інтенсивністю відбувалося в другій половині ХІХ століття і було сфокусоване навколо особи Івана Франка. Всю свою діяльність, творчість і навіть життя Франко поклав на справу цивілізаційного, як говорив він, розвитку національної літератури, культури , суспільної самосвідомості. Створення національної літературної моделі, природно, не могло бути справою однієї людини, але могло активізуватися за поєднання в одній особі талантів організатора літературного процесу, просвітника, письменника, критика, теоретика літературної справи, загалом – робітника на ниві прогресу.

Іван Франко народився 1856 року. У метричній книзі було зроблено запис латиною: „Року Божого тисяча вісімсот п’ятдесят шостого (1856), місяця серпня, дня двадцять сьомого (27) в селі Нагуєвичах, № будинку 7, народився хлопчик, греко-католицької віри, правого ложа, на ім’я Іван, син Якова Франка, землероба з села Нагуєвичі, і Марії, доньки Миколи Кульчицького” . Цей своєрідний мужицький родовід Франка віддзеркалиться на його долі й стане важливим мотивом його творчості, оскільки він символізуватиме невипадковість і закорінену в саме життя традиційність селянського світу, з яким Франко ідентифікує своє Я. Мужичий родовід також служитиме ідеалам цивілізаційної, просвітницької діяльності Франка.

Перші свої життєві враження, дитяче світовідчування, неясні передчуття Франко-письменник детально аналізує й описує у своїх творах. Дитячі роки свої Франко загалом називав картиною „світлою, та в многім поетичною в порівнянні до темної нужди та зопсуття, серед яких виростають дуже часто діти бідних людей по містах” [39, 229].

_____________

1 Тут і далі в квадратних дужках вказуємо том і сторінку в академічному 50-томному Зібранні творів І. Я. Франка

У дитячому світі шукає він чимало вражень, картин, образів, які пізніше часто фігуруватимуть у його творах і стануть частинами його філософсько-образної системи. Таким є, приміром, образ вогню в батьківській кузні. Батько його походив із „панщизняних селян, до того ж був доволі заможний селянин, а до того коваль” [ 49, 240] і був, „як на ті часи, дуже добрим ковалем” [39, 37], зізнавався Франко. У батьківській кузні завжди було людно - „йшлося до коваля, як у гості, як до сусіди, а не як до ремісника” [21, 161]. Це й була перша школа людського спілкування, краси та величності людської праці, ворота в широкий світ, що розкривався перед здивованими очима дитини, охочої сидіти десь у куточку кузні та слухати розмову й оповіді старших. Вогонь батьківської кузні, котрий „освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі” [21, 159], перетворився на символ і став поетичним узагальненням надзвичайно важливих для письменника ідеалів. Праця коваля буде символом власного його шляху:

Сорок літ, мов коваль я клепав

Їх серця і сумління

І до того дійшов, що уйшов

Від їх спин і каміння, -

зізнавався він у поемі „Мойсей” [5, 242].

В шість років батько віддав сина до тривіальної ( чи початкової) школи сусіднього села Ясениці – Сільної. В автобіографії 1890 року Франко зазначав: „Там я пробув два роки і вивчив читати по-руські ( під проводом вуйка, через 10 днів), по-польськи і по-німецьки ( се ще були часи германізації), писати, рахувати (чотири операції) і співати служби Божої” [49, 241].

Жвавість характеру, внутрішня цілеспрямованість, зібраність і самозаглиблення – такі риси характеру автобіографічних персонажів Франка нагадують його власні риси, які визначились ще у дитячі роки. „По двох роках батько віддав мене до Дрогобича, - зауважував письменник, до так званої німецької, або нормальної, школи у василіан до другого класу, де я, по-мужицьки вбраний, боязливий, несміливий та часто немитий хлопець, цілий курс бувши посміховищем у класі і, перетерпівши досить від деяких нелюдських учителів < ... >, при кінці першого курсу на превелике диво цілого класу і своє власне одержав першу локацію” [49, 241]. Через два місяці після цього, 15 травня 1865 року, якова Франка не стало.

У родині залишилася мати з чотирма дітьми, розладнане господарство та багато рідні, звиклої жити у щедрому патріархальному батьківському домі.

Так само як уособленням духовного шляху для Франка став батько, образ матері нерозривно пов’язаний у його художньому світі з піснею, поезією, творчістю. Мати його померла у 1872 році, коли Франко мав 16 років і закінчував 5 клас гімназії.

Саме від матері ще в молодших класах гімназії Франко записує перші пісні, потім зацікавленість народнопісенною творчістю стає постійною, і вже в Дрогобичі він має два великих зошити записів ( біля 800 штук) . Чи то з народних пісень, чи зі спогадів про рано втрачену матір, чи з класичної літератури – в художній світ Франка входить ідеальний образ жінки, а материнський мотив звучить часто і бажано. Муза, мати, богиня поезії – це добрий ангел, який часто супроводить героїв Франка на життєвому шляху. Мати-природа – така ще одна іпостась материнського образу у творчості Франка. До неї звертається, як Антей, ліричний герой ранньої Франкової поезії: „Земле, моя всеплодющая мати”, заклинаючи відкрити йому божественну життєдайну силу:

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов ! [ 1, 28]

Життя ніби готувало й навчало майбутнього письменника у своєму безпосередньому потоці бачити й зіставляти минуле та майбутнє, звіряти життя з книжними ідеалами, з закоріненими у дитячій душі нормами справедливості та добра. Поки ще весь світ ( школа, дім) сприймається безпосередньо, природно. У цьому світі є простір для паростків дитячої особистості, він поки не перешкоджає, не тисне на неї. Франко вчиться в Ясениці – Сільній і живе у брата матері, шляхтича „загонового” Павла Кульчицького, „досить бідного селянина і одного з най симпатичніших людей” [ 49, 241], котрих довелося зустрічати в домі своєї бабусі Людвіки Кульчицької, що належала до ходачкової шляхти.

Нові враження приносить життя, коли Франко перебирається до Дрогобича і живе в родині „цьоці” Кошицької біля Бориславського тракту, де довелося пробути перші три роки міського життя.

Ще з юнацьких літ Франко починає збирати бібліотеку, і на пору закінчення гімназії у ній було вже біля 500 книжок. У ці-такі роки активно формується коло інтересів і світогляд Франка.

У старших класах гімназії ( з 1874 року) Франко посилає свої вірші до львівського студентського журналу „Друг”, органу львівського студентського товариства „ Академічний гурток”. Зв’язки з ним Франко підтримував , аж поки приїхав до Львова, потім він став членом редакції журналу. 1875 року Франко витримує „матуру”, „ генеральний іспит гімназіальний”, і записується до Львівського університету. Писати, за власним свідченням, почав ще в молодших класах гімназії, наслідуючи своїх товаришів. У старших класах гімназії Франко багато читає Шекспіра, Шиллера, Клопштока , Красицького, Гете, Ежена Сю, Коцебу, „Пісню про Нібелунгів”, Міцкевича, Словацького та ін.

Франкові судилося в українській літературі ( і не тільки в українській) стати межовим каменем різних ідеологічних світів. Цей світ підтримувала тінь патріархального минулого, а основою світогляду Франка, його космосу буття, була ідея природності, свободи та рівноправності людини в загальнолюдській спільноті („людськості”).

Весь світ дитинства, такого близького та рідного села, школи, гімназії, віддаляючись, поставали як моменти далекого щастя, ідилії.

Образ шляху – для Франка надзвичайно важливе смислове узагальнення. Всю сучасність сприймав він у дорозі: і людина, і нація, і народ, і особисто він сам, і ціле покоління всього світу торують „правді шлях” – „І щастя всіх прийде по наших аж кістках”, як зауважує він у програмному вірші „Каменярі” (1878). Цей вірш, як і „Товаришам з тюрми” (1877 року Франко разом із М. Павликом та іншими був заарештований за соціалістичну пропаганду й 9 місяців провів у в’язниці), „Гімн”, а пізніше – „Вічний революціонер”, „Не пора...” (1880), відбивав настрої, ідеї, філософсько-моральні колізії молодого покоління, що його Франко називав „Молодою Україною”. Суспільно-політична активність письменника перекриває шлях до кар’єри та освіти: після другого арешту в 1880 році й тримісячного ув’язнення за обвинуваченням про підбурювання селян проти влади, після якого Франко перебував під наглядом поліції, він був змушений припинити університетські студії.

На кінець 70-х – початок 80-х років припадає особливий інтерес Франка до робітничого руху. Симпатії Франка до нього значною мірою пояснювалися тим, що письменник розглядає пролетаріат як „чинник цивілізації”, який сприяє вселюдському поступові.

Інтенсивність творчого пошуку Франка цих років незвичайна: протягом чотирьох років написано збірку оповідань „Борислав” (1877), цикл „Рутенці” (1877), повісті „Boa constrictor „ (1880), „На дні” (1880), незавершений роман „Борислав сміється” (1881). Конкретні, детальні описи життя ріпників не лише окреслюють специфічний предмет зображення, а й покликані зафіксувати майже наукову їх об’єктивність, недаремно Франко називав бориславські оповідання „студіями”.

На початку 80-х Франко, крім „натуралістичного” роману „Борислав сміється”, створює й „ідеальну” повість із давньоруського життя – „Захар Беркут”. Обидва твори слугували за ілюстрації соціальних ідеалів письменника – ідей колективістських, етичних.

У повісті „Захар Беркут” Франко відобразив свій патріархальний ідеал, виявлений через співвіднесення минулого із сучасним. Повість мала бути утопічною („ідеальною”) за формою та „реальною” за змістом, тож її можна розглядати як суспільно-політичну утопію, яка зростається з реаліями та колоритом історичної повісті.

У цей час тематично-проблемне коло прози Франка значно розширюється. Письменник створює серію малих творів – студій буденного життя, „правних понять і обичаїв” люду, записаних із народних вуст, де авторська оцінка досить тонко ховається за іронічним, хоча зовні цілком нейтральним тоном оповідача („Добрий заробок”, „Історія моєї січкарні”, „Хлопська комісія”, „Домашній промисел”, „Сам собі винен”). Ці оповідання майстерно втілюють пізнавальний і соціологічний інтерес письменника в серії індивідуальних характерів, а розповідь стає фактом суспільної історії. Поруч із соціологічним студіюванням чіткіше виступає тенденція до стилізації, інакомовлення, сатири. Серед творів такого плану можна виділити оповідання гофманівського типу („Без праці”), сатиричні сюжетні казки („Куди діваються старі роки”, „Наша публіка”) казки з апокрифічно-сатиричною та бурлескною тенденцією („Як русин товкся по тім світі”, „Як пан собі біди шукав”, „Як-то Згода дім будувала”), оригінальні притчі-новели („Поєдинок”, „Рубач”).

У малій прозі цього періоду Франка цікавить процес становлення людської особистості, особливий світ дитини, формування понять про добро і зло. В оповіданнях „Малий Мирон”, „Оловець”, „Грицева шкільна наука” та інших показано перші прояви морального чуття маленької людині, виникнення понять совісті та відповідальності.

Маючи намір стати професором Львівського університету, Франко 1892 року складає докторат у Відні у відомого словіста В. Ягича, попередньо прослухавши цикл лекцій і поповнивши свої знання зі славістики. Докторська дисертація Франка базувалася на дослідженні старохристиянського роману „Варлаам і Йоасаф”. Раніше Франко пропонував у Львівському університеті для здобуття докторського ступеня свої дослідження про політичну лірику Тараса Шевченка й творчість Івана Вишенського, проте обидві теми було відхилено. Перебування у Відні, вивчення стародруків і апокрифів, зацікавлення пам’ятниками східної літератури підготували грунт для нового етапу творчості письменника . Серед творів 90-х років – повість „Для домашнього вогнища” (1892), поема „Цар і аскет” (1892), лірична драма „Зів’яле листя” (1896), збірка морально-повчальної лірики „Мій Ізмарагд” (1898), кілька оригінальних поем.

У 1900 році у видавництві „Просвіта” виходять друком „Староруські оповідання”.

Після Відня й отримання докторського ступеня з філософії Франкові, однак, не вдалося влаштуватися на вільне місце викладача Львівського університету. Попри те, що Франко витримав усі випробування, його з політичних міркувань не затверджує міністерство. Намісник Галичини К. Бадені відхиляє кандидатуру Франка, незважаючи на його „надзвичайні здібності та красномовство”.

Наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. криза ідеального світовідчування і амбівалентність свідомості, наднатуралізм, якого набувало відтворення зламів психіки, втрата старої віри, замилування штучним, переоцінення моралі, фантазми реального й навіть елементи готики формували естетсько-декаденський комплекс в європейських літературах. І Франкове зацікавлення хворобливими станами людської психіки виявляло тяжіння його до модерної школи європейського художнього мислення, яку започаткував натуралізм і розгорнули такі літературні течії, як імпресіонізм, символізм і неоромантизм. Отож Франко був чи не першим українським письменником модерного типу в українській літературі.

Проте Франкові твори, як і раніше, були позначені глибоким соціологізмом. Він загалом був схильний занурювати новітні конфлікти в проблематику суспільно та культурно значущу, заакцентовувати просвітительсько-гуманістичну тенденцію в їх освітленні, узагальнювати типологічно й аналітично виразні явища. Водночас у творах Франка початку ХХ ст. наростає зацікавлення явищами колективного несвідомого, тобто комплексу вірувань, переконань, інстинктивних відрухів людських мас, що були предметом аналізу й художнього осмислення в європейській культурі початку сторіччя.

Усі ці старі й нові риси Франкового письма виразно виявлені в романі „Перехресні стежки”, що датується 1900 роком. У цьому творі письменник утілює свій ідеал інтелігента мужика, тип українського радикала, який „належав до того покоління, що виховалося вже під впливом європеїзму, якому в Галицькій Русі виборов горожанство Драгоманов” [20, 226].

Історія взаємин „русина”, „мужичого” адвоката, радикального діяча Євгенія Рафаловича з селянами, євреями та польською адміністрацією, його спроби політичної діяльності, промови, діалоги головного героя „Перехресних стежок” становлять зовнішній план твору, що як на перший погляд, продовжує традиції позитивістської повісті про формування характеру героя-радикала та змальовує його здобутки і поразки. Однак „Перехресні стежки” – це полілогічний роман, де сюжетна лінія про життєві випробування Рафаловича сполучається і химерно переплітається з фрагментами любовної драми, кримінальним сюжетом – себто мотивами, властивими популярній літературі; а садизм, божевілля, очікування Антихриста, авантюрні пригоди – з „ музикою многолюдного рухливого міста” [20, 183]. Франко був одним із українських авторів, хто, подібно до Достоєвського, використовував форми міської популярної літератури ( детективу, сентиментальної любовної повісті, готичної повісті). „Перехресні стежки” є ще й зразком міського роману, де майже імпресіоністично точно відтворено сцени життя провінційного міста.

Про зростання уваги Франка до психологічних тем свідчить новела „Мій злочин”, у якій несвідоме почуття провини пов’язується з вчиненим у дитинстві насильством. Письменник звертається до психоаналізу, проявляючи свій давній, намічений іще в ранніх натуралістичних творах інтерес до явищ підсвідомості.

Протягом 1890-х і на початку 1900-х років Франко перебував у центрі літературного життя не лише Галичини, а й цілої України. Значною мірою до цього спричинилася демократична програма журналу „Літературно-науковий вісник”, спрямована на об’єднання всіх літературних сил України, зокрема молодих. Загалом же Франко перебував у центрі історико-літературного процесу в Україні понад тридцять років, фактично формуючи суспільно-естетичну свідомість і спрямовуючи її до творення національної літератури. Франкові належить заслуга створення цілої літературної школи українського письменства (Осип Маковей, Наталя Кобринська, Борис Грінченко, Олена Пчілка, Клементина Попович, Уляна Кравченко). Його статті й рецензії охоплювали майже всі явища тогочасної літератури ( серед них – статті про Лесю Українку, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Володимира Cамійленка, Івана Карпенка-Карого). Окрему групу становлять рецензії та відгуки на найновіші явища української літератури – твори Володимира Вінниченка, Олександра Олеся, Петра Карманського , Остапа Луцького, Миколи Чернявського, Христі Алчевської, Сильвестра Яричевського та інших.

Протягом 1894 – 1897 рр. Франко разом із дружиною Ольгою Франко видавав журнал „Житє і слово”, а починаючи з 1898 року керував Етнографічною комісією при Науковому товаристві імені Шевченка. Окремої розмови потребує також колосальна праця Франка-перекладача. Чимало імен з літератур польської, німецької, чеської, сербської, хорватської, англійської, французької, старогрецької тощо було введено в обіг української освіченої людини саме ним.

Мала проза Франка 900-х років позначається драматичним напруженням пристрастей, концентрацією дії і замкнутістю форми. Письменник звертається до аналізу неординарних людських характерів, часто одержимих пристрастю, до складної взаємодії свідомого та несвідомого в їхній поведінці. Особливого значення тут набувають спогади, щоденники, листи, які сповільнюють дію, а то й повертають її назад, як в оповіданні „Сойчине крило” (1905).

Досить частим у Франка є й образ „фатальної” жінки, який набуває в оповіданнях початку ХХ віку особливого, майже демонічного забарвлення (Киценька в „Батьківщині”, Маня із „Зойчиного крила”). Такий контекст мають і галюцинації та образи богині щастя в „Boa constrictor”, Регіни в „Лелі і Полелі”, коханої жінки в „Зів’ялому листі”, що нагадують демонічний і сексуальний образ femme fatale європейського декадансу і модернізму (Бодлер, Ніцше, Гамсун, Пшибишевський, Шніцлер, Д’Анунціо). Психологічна колізія „зойчиного крила” так само пов’язана з проблемою гри й природності.

Тяжка хвороба – параліч рук, починаючи з квітня 1908 року, змусила Франка, за його власним зізнанням, покинути „всі праці, які я міг виконувати власними руками, і обмежитися такими працями, які міг виконувати при допомозі інших, передусім своїх синів” [50, 368]. Після передчасної смерті старшого сина Андрія Франкові допомагають студенти, що виконують роль особистих секретарів. Проте й у цей час Франко багато працює: перекладає, диктує свої твори, впорядковує і переписує окремі з них, готує до видання п’ятитомний збірник „Апокрифів і легенд з українських рукописів”.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 року.

Розмова з Роландом Франко - внуком Івана Франка

Розмовляв Валентин Лабутинський, «Львівська газета», №161(237), 29 серпня 2003 р.

Роланд Тарасович Франко - внук Івана Яковича Франка, прямий його нащадок - син Тараса Франка. Він - останній із Франків за чоловічою гілкою роду. Після нього вона, на жаль, всохне, оскільки дітей у пана Роланда немає. Кореспондент «Газети» здивувався, зустрівши на VIII Світовому конгресі українців, який щойно закінчився у Києві, внука одного з найвеличніших українців усіх часів: на нього зовсім «не полювала» преса! Цей надзвичайно скромний немолодий чоловік ніколи не хизувався своєї приналежністю до роду великого мислителя. Ні тоді, коли багато років поспіль працював у Київському інституті автоматики, ні тепер, коли після роботи в посольстві України в Лондоні, викладає в Міжнародному технічному університеті.

- Для мене Іван Франко - це насамперед велетень духу, а вже потім - рідний дід, - зізнається Роланд Тарасович. - Тільки зараз, у немолодому вже віці, я почав інакше сприймати творчість Івана Франка й розуміти, наскільки він актуальний для всіх нас.

На Світовий конгрес українців Роланд Франко прибув не випадково - його цікавить усе, чим живуть Україна й українці. Особливо в контексті взаємин українців із різних країн і різних поколінь. Онук автора «Не пора, не пора...» - легендарної поезії, яка стала гімном для тисяч борців за волю України, найбільше побоюється міжусобних чвар і сварок земляків. Про це Роланд Франко зізнався у розмові з кореспондентом «Газети».

- Що привело вас на Світовий конгрес українців?

- Цей конгрес - важлива подія в житті світового українства. Нас, за приблизними підрахунками, у світі є майже 70 млн. осіб. Ми - великий європейський народ, велика частина якого внаслідок сторіч неволі й цькування всього українського опинилася за кордоном. Я дуже радий, що на конгрес прибули не лише представники західної діаспори, а й ті, хто мешкає на теренах колишнього Радянського Союзу. За часів комунізму більшість із них під час перепису населення зголошувалася росіянами. Проте нині у країнах, які утворилися на руїнах СРСР, вони називаються українцями. Парадоксально, але навіть у Росії, де, здавалося б, невигідно називати себе інородцем, наші земляки з гордістю заявляють: «Ми - українці!»

Конгрес світового українства є цінним уже тому, що зумів зібрати під нашими прапорами й гаслами українців із багатьох, часто віддалених одна від одної тисячами кілометрів, країн світу. Це спілкування дасть дуже багато, допоможе невеличкій групі українців, скажімо, десь у Новій Зеландії, відчути приналежність до великої нації, якою ми були, є і завжди будемо. Спілкування тут допоможе уникнути чвар і сварок між українцями - одвічній нашій біді, яка заважала здобути волю та перешкоджає розбудовувати свою державу.

- Якими, на вашу думку, мають бути пріоритетні завдання українських організацій на кшталт Світового конгресу українців?

- Завдання в усіх нас має бути одним - витягнути Україну з «болота», в якому вона опинилася. Ми декларуємо, що Україна - демократична країна, яка прагне інтегруватися в європейські структури, яка буцімто готова ввійти в європейський дім. Насправді ж нам до демократії дуже далеко. Між деклараціями й дійсністю - величезна прірва, здолати яку дуже нелегко. Бо на цьому шляху стоїть величезна «скала» деспотії, яку треба лупати так, як і в часи Івана Франка.

Тільки тоді, коли всі разом, незалежно від того, де живемо й що робимо, розіб’ємо цю «скалу», зможемо «засяяти у народів вольнім колі». Франко знав, що це рано чи пізно обов’язково станеться. Нині ми, як ніколи в нашій історії, наблизились до цього «кола». Треба лише змінити провідників, які ведуть нас хибним шляхом. Цей форум, на жаль, не ставить таких завдань. І помилково вважати, що це - прерогатива лише українського народу, а не діаспори. Адже діаспора - це також український народ. Вона повинна чітко й однозначно сказати: кого підтримує, кого хоче бачити наступним президентом України. Оця невизначеність може зіграти дуже погану роль у майбутньому.

Уявімо собі: Україна перебуває під владою іноземного окупанта і десь у Нью-Йорку організували Світовий конгрес українців. Які лунали б там слова? Геть окупантів! Свободу українському народу! Але свої доморощені окупанти, які не дозволяють Україні рухатися до демократії, які обкрадають її народ, є більш небезпечними, ніж іноземні. Проте делегати конгресу чомусь про це мовчать, хоча про це треба кричати. Цього я абсолютно не розумію.

- Чи актуальні для України й українців ідеї вашого славетного діда?

- Так сталося, що я залишився єдиним прямим нащадком Івана Франка за чоловічою лінією. Звісно, часто перечитую його праці. Франка в радянські часи записали в марксисти, але він марксистом ніколи не був, хоч прочитав праці Маркса й Енгельса повністю. Він був соціалістом європейського зразка й мріяв про устрій для України на кшталт нинішньої шведської моделі соціалізму. При цьому Франко був справжнім патріотом України і не мислив її майбутнього без незалежності. Іван Якович пророче писав, що на практиці ідеї Маркса й Енгельса призведуть до диктатури ще більш жорстокої, ніж за монархізму. Перечитуючи його, переконуюся знову й знову, наскільки могутнім є його слово, на скільки пророчими є його слова. В його літературній, філософській, науково-економічній спадщині можна знайти речі, неначе написані для нинішньої України. Шкода, що нікому ця спадщина, крім невеличкої купки дослідників, у нашій державі не потрібна. Просто дивуюся: чому не користаємо з того, що маємо, з того, що може вивести нас із прірви, в якій опинилися!

Намагаюся пропагувати спадщину діда, зорганізував навіть громадський центр «Франко та Європа». Мій дід був європейцем у найкращому розумінні цього слова (деякі літературні європейські критики називають його найвизначнішим письменником і філософом Австрії, адже Іван Франко - професор Віденського університету). Він дуже хотів, аби Україна стала органічною часткою Європи, а не лише географічною. Не вірте демагогам, які стверджують, що Франко був сепаратистом, закликав до відокремлення Галичини від Великої України й інтеграції її в Європу. Франко виступав категорично проти поділу України, вбачав у цьому величезну небезпеку для нашого народу. Він був націоналістом, але у правильному розумінні цього слова, а не в тому, як трактували комуністичні ідеологи. Націоналіст Франко - це насамперед патріот Франко. Він не заперечував прав євреїв, поляків, росіян чи будь-кого жити на нашій землі. Але жити за нашими приписами і з повагою до нашої мови, віри і звичаїв. Український народ - дуже толерантний. На жаль, цим уміло користувалися окупанти в усі часи, а нашу доброзичливість сприймали за слабість. Я бачив, як живуть українці в інших державах. Вони шанують мову того народу, серед якого живуть, його правила й закони. У нас же - все навпаки. Борці за права російської національної меншини в Україні, де більше російських книжок, газет, російських радіо- і телеканалів, ніж українських, кричать про якісь утиски. Нехай спитають, як ставляться до національних меншин у демократичних країнах.

Делегати Світового конгресу українців ходять вулицями прекрасного Києва і, мабуть, думають: не все тут уже й так погано. Але їх треба повезти в українську глибинку, в провінцію, у село, аби показати, до чого довела Україну нинішня влада. Я не знімаю за це відповідальності і зі себе. За те, що мовчав, за те, що все своє життя не був таким безкомпромісним, як мій дід.

- Як узагалі вам, онукові такої людини, вдалося пережити репресії і полювання на «українських буржуазних націоналістів»?

Я - вже в такому віці, що мені немає чого лукавити. Скажу вам чесно: я не належу до тих людей, які за ідею йдуть на плаху. Колись давно-давно, коли наша родина ще мешкала у Львові, а я вчився в десятому класі, мене ледь не заарештували за приналежність до молодечого націоналістичного гуртка «Кров України». Ми читали заборонених українських письменників, в тому числі й заборонені до друку в СРСР твори Франка. Хтось доповів в органи, майже всіх заарештували. Мене кілька разів викликали на допит, проте врахували, що я з Франкової родини, і відпустили, але суворо попередили: дивися, мовляв, із вогнем граєшся. Відтоді, усвідомлюючи, що боротьба за Україну неминуче приведе мене до кулі в потилицю в катівні НКВС, я відійшов від будь-якої політики й займався технікою. Закінчив Київську політехніку, працював у галузі автоматизації виробничих процесів різних галузей промисловості.

- Ви були навіть секретарем парткому Київського інституту автоматики і розмовляли тоді лише російською мовою?

- Я цього ніколи не приховував й не приховую. Я прийняв той лад, але намагався і в ньому жити чесно. Партійним функціонером ніколи не був, працював інженером, а партком у ті часи - керівний орган нашого інституту. Тому у ньому я займався не пропагандою марксизму-ленінізму, а наукою й виробництвом. Щодо російської мови, то це правда - розмовляв. А як, скажіть, міг я ще розмовляти в інституті союзного підпорядкування, в місті, де навіть на вулиці на почуєш українського слова?! Розумію, що це не знімає з мене провини й потреби каяття. Моя покійна сестра Зиновія виявилася сильнішою. До останнього дня вона спілкувалася тільки українською і в найсуворіші часи ніколи її не зраджувала. Я, повторюю, не належу до героїв, які не бояться заради ідеї піти на ешафот.

- Після здобуття незалежності України ви раптом опинилися в українському посольстві у Великобританії. Який зв’язок між автоматизированими системами управління, якими ви все життя займалися, й дипломатичною роботою?

- Мені запропонував перейти на дипломатичну службу академік Комісаренко - тодішній посол у Великобританії. Я знав англійську мову й вирішив різко змінити своє життя - став аташе з питань науки й освіти. Не шкодую, бо саме за ті чотири роки, які я пропрацював у Великобританії, спілкуючись із місцевими українцями (там після війни оселилися вояки Української дивізії «Галичина»), відчув, як багато в житті втратив, як далеко відійшов від свого джерела.

Не повірите, але мені попервах було навіть важко розмовляти українською мовою, адже десятиріччя спілкувався російською. Важко було «в’їжджати» в українські проблеми, від яких давно відійшов. Робота у Великобританії повернула мені моє «я». І коли відома перекладачка Віра Річ читала в англійському перекладі поезії Івана Франка зі збірки «Зів’яле листя» чи «Каменярі», мене душили сльози. Боже, думалося, як далеко я був від цього дідового скарбу! Нині я щасливий, що думаю українською, читаю українською, пропагую спадщину мого великого діда. Великою нагородою вважаю оцінку своєї праці в посольстві від простих людей.

Якось у літаку «Київ-Лондон», уже після того, як завершив роботу в посольстві, підслухав розмову двох українців. Один із них уперше летів у Лондон і розпитував у старшого вже чоловіка з числа дивізійників, до кого можна звернутися в нашому посольстві за допомогою. Той відповів:»Шкода, що тобі не пощастило. Раніше там працював онук Івана Франка. Він би тобі напевне допоміг, а нині там ніхто людьми з України не займається й займатися не хоче».

Нині всі сили віддаю підготовці до 150-річчя від дня народження Івана Франка. Цей ювілей відзначатимуть у 2006 році і в Україні, й у всьому світі. Зокрема, по лінії ЮНЕСКО. До його рідних Нагуєвичів приїдуть українці з усіх усюд. Приїдуть вони й у Львів, де він жив і творив. І треба багато зробити до ювілею - реставрувати, відремонтувати, перевидати... Треба показати всім, хто приїде до нас, який чудовий Франковий край. І не тільки своєю диво-природою, а й тим, що після радянської сплячки він відроджується й воскресає.

- Розкажіть трохи про себе, про те, який відбиток наклала на ваше життя приналежність до Франкового роду?

- Я народився в тому ж будинку, в якому Іван Франко багато років свого життя жив, творив і зустрів свою смертну годину. Прожив у Львові до юнацьких років, закінчив школу й вступив на перший курс Львівської політехніки. На відміну від всіх інших нащадків Франка, не став гуманітарієм. Хоча мушу зазначити, що син Івана Франка - Петро був за фахом інженером-хіміком. Мій батько - Тарас Іванович Франко -один із трьох синів Франка - професор латинської й давньогрецької мов у Львівському університеті, а матір - із роду збіднілого польського шляхтича Фалькевича - займалася вихованням дітей. Вана була справжньою берегинею нашої родини й виховувала нас у патріотичному дусі.

У 1950 році батькові під виглядом «запрошення» наказали покинути Львів й відбути на постійне місце проживання у Київ. Це був час, коли вбили Ярослава Галана, КДБ «чистило» Львів від націоналістів. Звісно, що одними з перших до їхніх списків потрапила родина сина Івана Франка. А оскільки батько за родом занять був далекий від політики, вирішили його приручити, виславши з націоналістичного Львова якомога подалі. За батьком відкрито стежили, а потім до нас приїхали Корнійчук, Мануїльський, секретар ЦК Назаренко й сказали: «Треба їхати». Так ми опинилися в українській столиці. Мене перевели на гірничий факультет Київського політехнічного інституту. Я закінчив навчання й пішов працювати за фахом. У Київському інституті автоматики пройшов шлях від інженера до заступника директора. А все інше ви знаєте.

- А яка доля спіткала інших нащадків Франка?

- В Івана Яковича було три сини й дочка. Найстаршим був Андрій, який в дитинстві отримав травму і хворів на епілепсію. Мій батько Тарас народився через три роки після нього, а його брат Петро - ще через рік. Уночі 1913 року Андрій несподівано помер. Це підкосило Івана Яковича, він страшенно переживав. Ще дужче горе вдарило по моїй бабусі, яка занедужала психічно. Життя Івана Франка перетворилося на суцільні страждання. Невдовзі параліч розбив руки, він втратив можливість писати, тому диктував свої твори й праці синам.

Мій батько закінчив університет, два роки навчався у Відні. Дядько Петро закінчив хімічний факультет університету і здобув фах інженера-хіміка, але особливо відзначився в лавах Січових Стрільців, де став першим українським пілотом. Мій батько також був в усусах, потім потрапив у російський полон і перебував у Харкові у в’язниці на знаменитій Холодній горі. 1922 року він повернувся в Галичину й одружився з моєю матір’ю.

Наймолодшою дитиною Франка була моя тітка Ганна. Вона емігрувала до Канади й щасливо прожила там до 96-річного віку. Її чоловік був одним із керівників Карпатської України, після розгрому якої вони й емігрували. Діти Ганни Франко вже померли. Є внучка, про яку я багато чув, але поки що зустрітися нам не довелося. Сини моєї сестри Зиновії - теж онуки Франка, але вони по батькові Ірачківські. Мені Бог діточок не дав, а тому я - останній з роду Франків за чоловічою, «франконосною», лінією. Це зобов’язує мене працювати, аби видати неопубліковані твори Франка, гідно відзначити його 150-річний ювілей, якщо доживемо до нього. І головне - жити заради добра Україні, як жив і творив задля її добра мій великий дід.

Останні твори Іван Франко писав лівою рукою

Він завжди говорив, що той твердий мужицький хліб, яким його вигодовано, поклав на нього обов’язок працювати для свого народу, стверджує онук поета Роланд Франко