ПЕРЕБУВАННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ НА ХУТОРІ КОСІВЩИНА
Географія подорожей Лесі Українки доволі широка. Серед місць, де побувала письменниця, хутір Косівщина, що під Сумами, згадується нечасто, хоча це нетривале перебування і доволі цікаве з огляду на два факти – тут юна Леся лікувалася засобами народної медицини у місцевої цілительки Параски Богуш, а також під враженням від весняної слобожанської природи та місцевого селянського життя написала прозовий етюд «Весняні співи»
Відомо, що Лесю Українку переслідували важкі хвороби, серед яких туберкульоз кісток. Багато різних методів лікування вона спробувала за цей час – лікувальні грязі й купання в морі, мазі і соляні ванни, “витягування” і хірургічні операції. У листі до Є.І. Драгоманової від 2 квітня 1889 року О.П. Косач сповіщає про намір забрати Лесю з Києва і після святої неділі везти її на Харківщину, оскільки її не полишає надія на одужання дочки. У спогадах О.П. Косач-Кривинюк знаходимо й точнішу дату приїзду до Сум: «В кінці великоднього тижня Лесина мати має приїхати до Києва, забрати Лесю і повезти її в Суми до народньої лікарки, баби Параски… Мати близько 18 квітня має бути в Києві і везти Лесю до сумської баби».
Параска Назарівна Богуш (1826-1907) отримала заслужену славу народної цілительки. «Баби», як переважно називали, а подекуди й сьогодні називають народних лікарок, «не тільки пізнавали терапевтичні властивості рослин, знали пору і час їх збирання, а й уміли готувати різноманітні відвари, настої, мазі тощо». Документальних свідчень про цю видатну цілительку, окрім листування Косачів, практично не збереглося. Великою мірою наші знання про цю непересічну особистість базуються на спогадах її родичів та косівщинських старожилів, із якими у 60-х роках зустрічався сумський краєзнавець Г. Петров.
Леся Українка у листі до А. С. Макарової у лютому 1895 року зазначала: “Ся баба не мошенниця, вона не вірить ні в які шептання, виливання і т.п., а лічення її дуже схоже до лічення грязевими ваннами в Криму, тільки що там ванни гріються на сонці, а в неї піч служить сонцем”. Також письменниця вказує на цікавий факт офіційного визнання методів лікування Параски Богуш: «Я знаю, що над нею була комісія і врешті їй позволено лікарювати». Серед найпоширеніших методів – лікування гарячими солоними ваннами та потогінними напоями й припарками, виготовленими з лікарського різнотрав’я. Особливо активно вона застосовувала стебла та корінь аїру, із яких готувала для хворих на туберкульоз відвари.
Ще однією особливістю її лікування було те, що «лічить вона тільки літом, починаючи з мая». Згідно з давньою традицією народних лікарів, яка почасти зберігається й до сьогодні, баба Параска не вимагала від хворих плати за своє лікування, а задовольнялась тим, що дадуть. «У неї лічитись не дорого, – писала Леся Українка, – бо вона ціни не назначає, а всякий дає їй скільки може» .
Майже місяць провела Леся Українка у косівщинської цілительки. Сестра Ольга у своїх спогадах зазначала: «В другій половині квітня і першій травня Леся на хуторі Косівщина біля Сум лікується у баби Параски, народньої лікарки. Лікування те мало допомогло Лесі». У жовтні цього ж року з Одеси Леся Українка писала братові М.П. Косачу: “Сюди в Одесу я приїхала на лихо, бо не тільки масаж не поміг, але, здається, пропало й те, що загорювала собі лиманом, Косівщиною, пов’язками і всім лихом і бідою».
Враження від знайомства 18-річної Лесі зі слобідським краєм, природою та звичаями лягли в основу оповідання-нарису «Весняні співи», написаному наприкінці того ж року після повернення до батьківської домівки. Під оповіданням зазначено: «Волинь, 1-ого грудня 1889». Пізніше письменниця надіслала його до журналу «Зоря», де із незначними правописними виправленнями 1892 року він і був опублікований (№1, с.6-7).
Серед етнографічних особливостей, на які Леся Українка звернула увагу, – звичай «збирання на колодках»: «Отож хуторяни збираються «на колодки». Щовечора так вони збираються під моїм вік¬ном і ведуть розмови, не раз аж до пізнього вечора». Інший звичай, поширений серед молоді, – спільні парубоцькі й дівочі гуляння, або ж «вулиця»: «Співали па¬рубки та дівчата, сходячись на «вулицю». Вказує авторка також на деякі елементи народного вбрання, зокрема, на дівочий одяг та прикраси: «Стрічка має за віночком вродливої дівчини, її гарне убрання та ясне намисто і ввечері здалека видно».
У невеличкому за обсягом тексті наведено фрагменти дев’яти народних пісень, які вкладені в уста слобожанських селян. Серед цих ліричних пісень зустрічаємо чумацьку (“Гей, та виріс я в наймах, в неволі”), рекрутські «Єсть у полі дві зірниці, отож мої брат-сестриці!», «Набирали некрутоньків у неділеньку вранці»), ліричні пісні про родинні стосунки («Ані роду, ні родини”), нещасливе кохання («Ой, хоч же я убогая», «Сидить голуб на дубочку, голубка на вишні»), освідчення в коханні («Ой дай же нам, боже, та на рушничку стати!»).