Іван Франко

ТАК, ТИ ОДНА МОЯ ПРАВДИВАЯ ЛЮБОВ

Так, ти одна моя правдивая любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;

Ти найтайніший той порив, що бурить кров,

Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.

Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться,

Та ще ніколи слів для себе не знайшов;

Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов.

Коб віра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання,

Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвищеє, чим душу я кормлю,

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, –

Отак, красавице, і я тебе люблю.

* * *

НЕ ЗНАЮ, ЩО МЕНЕ ДО ТЕБЕ ТЯГНЕ

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов

Давно забута згадка піль зелених,

Весни і цвітів, – молода любов

З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,

Мов той, що вирвався з тюрми на світ;

Таким веселим, щирим і лагідним,

Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,

Як перед злою не дрижав судьбою;

В твоє лице тривожно так гляджу, –

Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,

Я б був щасливий, наче цар могучий,

Та в серці щось порвалось би на дні,

З очей би сліз потік поллявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,

І приязнь мусила б нам надокучить,

В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,

Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю,

На мене ж, певно, й не зирнула ти;

Та прецінь аж у гріб мені – се знаю –

Лице твоє прийдеться донести.

* * *

ЗА ЩО, КРАСАВИЦЕ, Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ

За що, красавице, я так тебе люблю,

Що серце тріпаєсь в грудях несамовито,

Коли проходиш ти повз мене гордовито?

За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

Чи за той гордий хід, за ту красу твою,

За те таємне щось, що тліє полускрито

В очах твоїх і шепче: “Тут сповито

Живую душу в пелену тісну”?

Часом причується, що та душа живая

Квилить, пручається, – тоді глибокий сум

Без твого відома лице твоє вкриває.

Тоді б я душу дав за тебе. Та в ту ж мить

З очей твоїх мигне злий насміх, гордість, глум,

І відвертаюсь я, і біль в душі щемить.

* * *

РАЗ ЗІЙШЛИСЯ МИ СЛУЧАЙНО

Раз зійшлися ми случайно,

Говорили кілька хвиль –

Говорили так звичайно,

Мов краяни, що нечайно

Здиблються з-за трьохсот миль.

Я питав про щось такеє,

Що й не варт було питать,

Говорив щось про ідеї –

Та зовсім не те, не теє,

Що хотілося сказать.

Звільна, стиха ти, о пані,

І розсудно річ вела;

Ми розстались, мов незнані,

А мені ти на прощанні

І руки не подала.

Ти кивнула головою,

В сінях окрилася як стій;

Я ж мов одурілий стою

І безсилий за тобою

Шлю в погоню погляд свій.

Чує серце, що в тій хвилі

Весь мій рай був тут – отеє!

Два-три слова, щирі, милі

І гарячі, були б в силі

Задержать його на все.

Чує серце, що програна

Ставка вже не верне знов...

Щось щемить в душі, мов рана:

Се блідая, горем п’яна,

Безнадійная любов.

* * *

Я НЕ НАДІЮСЬ НІЧОГО

Я не надіюсь нічого

І нічого не бажаю –

Що ж, коли жию і мучусь,

Не вмираю!

Що ж, коли гляджу на тебе

І не можу не глядіти,

І люблю тебе! Куди ж те

Серце діти?

Усміх твій, неначе сонце

Листя покрівля зелене,

А з’їдає штучну краску –

Смійся з мене!

Я не надіюсь нічого,

Але як бажання сперти?

Не бажать життя живому,

Тільки смерти?

Жиймо! Кожде своїм шляхом

Йдім, куди судьба провадить!

Здиблемось колись – то добре,

А як ні – кому се вадить?

* * *

НЕ РАЗ У СНІ ЯВЛЯЄТЬСЯ МЕНІ

Не раз у сні являється мені,

О люба, образ твій, такий чудовий,

Яким яснів в молодощів весні,

В найкращі хвилі свіжої любови.

Він надо мною хилиться, страшні

Полошить мари... З трепетом, без мови

Я в тії очі знов гляджу сумні, –

Що жар колись ятрили в моїй крови.

І на моє бурливе серце руку

Кладе той привид, зимну, як змія,

І в серці втишує всі думи й муку.

На привид тихо, не змигнувши, я

Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку

Моргає: “Цить! Засни! Я смерть твоя!”