ЛІСОВА ДУША: ліс у життєтворчості Івана Франка

© Наталя ТИХОЛОЗ

Серед численних природних ландшафтів (водойма, болото, поле, пустеля, гора, печера тощо) ліс – чи не найзагадковіший топос. Будучи цілком реальним локусом, він водночас є таємничим, навіть містичним простором, де співіснують і взаємодіють боги і смертні, люди і демони, справжні та фантастичні рослини й тварини. Словом, ліс – це ідеальне місце зустрічі реального та ірреального, перехрестя фантазії і дійсності. Закономірно, що дивовижний світ лісу істотну роль відігравав і в життєтворчості багатьох митців та мислителів, поміж ними – й славетного автора «Лісової ідилії» та «Лісів і пасовиськ».

Сказати, що ліс у житті Івана Франка посідав одне з найважливіших місць – це не сказати нічого. «Співець боротьби і контрастів» (С. Єфремов), мабуть, не меншою мірою був співцем лісу. Ба більше: він жив лісом і – принаймні чималу частку свого життя – жив у лісі. Тут, під могутніми Радичевим та Панщизняним лісами у Нагуєвицькій Слободі, він народився і зростав: дихав його свіжим подихом, зазирав у таємничі хащі, блудив його манівцями. Образ малої батьківщини Івана Франка немислимий без лісу:

Ще хлопчиною Івась часто бігав у ліс по черешні, суниці, малину, гриби, з цікавістю спостерігав за комахами і птахами, плазунами й звірами. Однокласник письменника Іван Яцуляк згадував: «Ходили по малину та по гриби в Дуброву – так зветься ліс, в котрім були дуже грубі дуби. В цих дубах були дупла і діри, в котрих водилися шпаки, то Франко лазив і вибирав молоді птахи, але не казав їх мучити. Казав, що то гріх, і ми пускали їх назад в гніздо. Грибів Франко завжди найбільше набирав, бо він завжди пильно дивився в землю»[2].

У гімназійні роки Іван Франко з вчителями Емериком Турчинським та Іваном Верхратським радо їздив на екскурсії в ліс, зокрема Урицький та Нагуєвицький, де ловив хрущів та лиликів, збирав гадюк та вужів для зоологічної колекції професора Верхратського. Про ці та інші свої лісові мандрівки Франко докладно оповів у статті «Причинки до фавни східної Галичини»[3]. Як характеризував себе сам письменник, він був чоловіком, котрий «замолоду вибирав пташачі гнізда, ловив мотилів, збирав комах» і мав велике «замилування до риболовства» [т. 20, с. 62]. А син Петро свідчив, що батько любив роздивлятися комашок, «збираючи їх у пляшечки та заливаючи спиртом[4].

У юнацькі роки, у час першого кохання, ліс для поета був місцем любовних зустрічей з Ольгою Рошкевич. Саме тут, у лісі, як твердить Михайлина Рошкевич, він призначав побачення своїй коханій:

«Десь так навесні того року, коли Франко вийшов на волю після першого засудження, каже сестра до мене, що писав Франко, що він приїде до Долини, а звідти прийде верхами навпростець до лісу (близенько села) і щоб ми вийшли в ліс, там будемо бачитися з ним, і він поверне назад верхами. <…> Сестра каже, що треба якісь знаки, щоб він знав, котрими стежками йдемо, і доручила мені в’язати по смереках червону волічку. То мусив бути умовний знак. Мене то бавило, і я в’язала волічку й тішилася, бо з села будуть думати, що то якісь чари»[5].

З лісом пов’язані і найбільші пристрасті Івана Франка – грибництво і риболовля. «Найбільшою радістю у житті поета було, коли він наловив багато риб або назбирав багато грибів, – зауважував Михайло Мочульський. – На рибах і грибах він розумівся добре. Мріяв усе своє життя мати свій власний ставок з рибами, і як усе в його житті, так і ця мрія не сповнилася ніколи»[6]. «…В ловлі риб видить він велику приємність, бо хоч би ціле рано ловив і нічого не зловив, то він пополудні знову вибирався на риби. Також по дощі раненько зривався і ішов в ліс на гриби, котрі також дуже любить збирати і – їсти», – записав у щоденнику Осип Маковей[7]. А син Тарас згадував: «У ліс ходив Іван Якович босоніж, з кошелем в руці, рідко з ціпком. Гадюк ніколи не боявся і чимало повбивав їх»[8].

У передмові до збірки «Рутенці» письменник і сам зізнався:

«Маючи від дитинства замилування до збирання грибів у лісах та до ловлення риб у річках та потоках, я також із Дрогобича в неділі та свята, або коли був вільний час, то й серед тижня, при погоді ходив чи то сам, чи з товаришами в околиці міста, до лісу, званого Гіркою, до другого, званого Тептюж, зложеного з самих дубів, а також до ріки Тисьмениці…» [т. 15, с. 9].

Франкове захоплення рибальством стало предметом навіть окремої монографії[9]. Прикметно, що грибами поет не переставав цікавитись навіть тоді, коли був хворий і не міг уже з такою легкістю прогулюватися лісом та збирати його дари. В архіві письменника збереглася невеличка замальовка 1915 р. «Із спостережень над природою», що є промовистим свідченням того, як Іван Франко ретельно відстежував появу різних видів грибів на львівських базарах:

«Д[ня] 10 цвітня я вперве побачив на ринку під ратушем сморжі; купив купочку. Від того дня вони держалися на ри[н]ку два або три тижні – се їх звичайний, хоч сего року з огляду на пізну весну, здається, троха передчасний сезон. Ані в маю, ані в червні аж досі не було на ринку, здається, ані правдивих грибів [білі гриби. – Н. Т.], яких у р. 1914 у ту пору було дуже багато, ані тої misera plebs, що являється звичайно в маю чи червні – козарів, бабок, лисичок та голубінок. <…> Правдиві гриби та маслюки появилися на львівськім торзі перший раз д[ня] 25 липня. Я купив 4 купки дрібних маслюків по 5 кр[ейцарів]»[10].

У ліс він ходив сам. У лісі прогулювався з друзями. До лісу при нагоді водив своїх дітей. Невипадково Івана Франка вважають засновником туризму в Галичині. Щоліта родина Франків виїжджала у котресь із гірських сіл. Географія лісових проходів Івана Франка широка – Сокільники, Жупане, Климець, Любша, Нагуєвичі, Жаб’є, Лисиничі, Дидьова, Косова, Криворівня, Східниця, Урич, Устєріки, Вижниця, Бубнище тощо.

«Проживаючи здебільшого в місті, тато використовував кожну вільну хвилину, а як пощастило, то і днину, на те, щоб вести нас кудись поза місто, – згадувала донька Анна. – Звичайно ми йшли цілою родиною, набравши їди, або до близьких лісків, або до більш віддаленого Вулецького лісу. <…> По дорозі траплялось нам багато цікавого. Тато вчив нас розрізняти роди збіжжя, трав і квітів, учив нас, як розрізняти корисні рослини від шкідливих, кожне дерево чи кущ діставали свої назви, свої прикмети. А як прийшли ми до лісу, нашій цікавості й розпитуванням не було кінця. І на все давав нам тато пояснення, про все знав щось цікаве розповісти. Ми вчились розрізняти пташок за їх виглядом і співом; тато приносив нам чи жабку, чи ящірку, чи вужа веретільника; це все ми хотіли докладно оглянути і, хоч з великим острахом, узяти в руки, подержати так, як тато. Замкнувши очі, ми запевняли, що не боїмося. Тато сміявся й радів нашим зацікавленням та захопленням»[11].

Тож своє замилування природою, зокрема й лісом, письменник прищеплював і власним дітям. Ба більше, ліс для Івана Франка – це не тільки рекреаційний простір, місце відпочинку дорослих та дітей, а й дорогоцінна школа життя.

Педагогічні погляди митця немислимі без великого виховного й пізнавального значення природи у формуванні здорового, «правдиво поступового і сильного покоління» [т. 48, с. 116]. Так, на думку письменника, для дітей до семи років немає кращого виховання, ніж виховання на лоні природи: «Природа, чи то правдива, чи в образі, єсть єдиною на той час багатою і великою книгою, до котрої мати або отець в потребі можуть лиш гдещо об’ясняючого додати»[12]. Тож у творчому доробку Івана Франка як дитячого письменника надибуємо чимало текстів про ліс та його мешканців (збірка «Коли ще звірі говорили», поема-казка «Лис Микита», новела «Мавка», оповідання «Під оборогом», казка «Без праці» та ін.). Компонуючи збірку казок «Коли ще звірі говорили» він відзначав, що саме твори про тварин прививають «…любов до природи і охоту придивлятися близько її творам, прислухатися її таємній мові, чути себе близьким до неї, підглядати, а далі й просліджувати її великі загадки» [т. 20, с. 74]. Природа благотворно діє не лише на дітей, а й на юнацтво. Як організатор та учасник українсько-руської студентської мандрівки влітку 1884 р. Іван Франко відзначав, що такі подорожі знайомлять молодіж «із досить значною частиною нашого краю, його мальовничими місцевостями та його населенням» [т. 3, с. 251].

Неодноразово ліс був свідком Франкової творчості, повірником його думок. Тут, у затишній тиші лісу, він любив працювати. А. Франко-Ключко згадувала: «Тато безмежно любив ліс, його прохолоду, його цілюще діяння на розбурхані нерви, невимовні думки, недодумані думки, невикінчені пляни. Всі розчарування і заведені надії він звіряв своєму приятелеві лісу. Нові пляни, нові думки родились у нього в лісовім затишку»[13]. Секретар поета Андрій Дутчак свідчив: «Перебуваючи на селі, в горах, сидів Франко майже цілий день серед скель і лісів, де й працював, – себто писав і читав. Жодної гірської квітки чи замітнішого мінералу не проминув він, щоб його не оглянути та не сказати мені, яка його назва в науці і як називає його нарід. Тут часто згадував він про сасавоїх героїв з повістей із гуцульського життя та любив про них оповідати»[14]. За легендою, під дупластим дубом, що височіє край Панщизняного лісу вздовж нагуєвицької дороги, Іван Франко написав своє оповідання «Оловець».

Нерідко митець подумки втікав до лісу, ховаючись від міського гамору та безнастанних родинних клопотів. Гай був для нього найвірнішим товаришем, повірником його «найкращих дум» [т. 3, с. 26]. Кожен спомин про ліс грів поетове серце, лікував душу. Цілюща силу лісу натхненно опоетизована в поемі «Лісова ідилія»:

Ліс не тільки відгравав важливу роль у житті Івана Франка, а й посідав помітне місце і в його художній творчості. Показова навіть проста лексикографічна статистика: тільки в поетичних творах автора «Мойсея» слово «ліс» уживається 414 разів (порівняно з лексемами «любов» – 584, «мама» – 439, «пісня» – 413). Досить висока сумарна частотність й інших лексем цього-таки семантичного гнізда: «лісок» (11), «лісочок» (1), «ляс» (3), «бір» (28), «гай» (118), «гайок» (3), «гайочок» (1)[15]. А серед прозових текстів письменника, мабуть, легше назвати ті, у яких немає лісу, аніж перелічити ті, у котрих він є.

Франкові ліси-бори надзвичайно розмаїті. Вони апелюють до усіх людських відчуттів (у питомо франківській термінології – змислів), бо ж різняться своїм кольором і формою, звуком і запахом, дотиковими відчуттями й температурним режимом.

У художній творчості письменника натрапляємо як на могутні, «густі, темні, вічно тужливі» [т. 15, с. 91], понурі, «сумрачні, гомінкі» [т. 15, с. 94] величезні бори, так і на маленькі ліси та гайки, як ось «невеличкий, чотириугольний, самий дубовий ліс, Тептюж» у повісті «Boa constrictor» [т. 14, с. 380] чи «невеликий, но дикий і таємничий» смерековий лісок у повісті «Петрії і Довбущуки» [т. 14, с. 148].

За складом дерев Франків ліс «темний» [т. 16, с. 26] або «чорний смерековий» [т. 16, с. 155; т. 18, с. 155; т. 21, с. 450], «повитий прозорою синявою млою»[т. 15, c. 215]; високий сосновий, від якого віє «свіжим запахущим вітерцем» [т. 16, с. 316]; «густий яловий», що «синівся вкруг гори» [т. 14, с. 8]; «могутній дубовий» [т. 18, с. 308]; мішаний, у якому «самі берези, липи, клени та ясени» [т. 16, с. 256] або ж «густа зелень буків та ліщини» [т. 22, с. 98]. Окрім традиційних для західноукраїнського ландшафту хвойних та листяних лісів, у прозі письменника трапляються ще й трав’янисті «ліси», як-от «будяковий» ліс [т. 16, с. 404] та «ліс високого гінкого бадилля», а також екзотичні тропічні «пальмовий» та «бамбуковий» [т. 14, с. 371] ліси (зокрема на картині, у творі «Boa Constrictor»).

Палітра лісових барв строката: від ясних до похмурих тонів. Щоправда, домінантними є найчастіше вербалізовані «зелені», «сині», «чорні» чи неозначено «темні» колористичні характеристики лісу. Очевидно, таке забарвлення найперше пов’язано з особистим досвідом письменника, з тими рідними лісами малої батьківщини та тими лісовими маршрутами, якими любив прогулюватися Іван Франко. А найчастіше ці мандрівки пролягали крізь гірські ліси, які відзначаються своєю особливою суворістю та похмурістю: ліси гостроверхих Карпат та задимленої Чорногори. Відтак і в творчості письменника ліс стає невіддільним атрибутом гірського краєвиду. Невипадково безлісі гори в оповіданні «Ярмарок у Сморжу» асоціюються з сиротами: гори, «мов сироти, позбавлені лісів» [т. 19, с. 342].

Не менш багата за колористичну й звукова гама лісу, яка вражає «цілою шкалою тонів, шумів і шелестів» [т. 31, с. 78]. Відтак прадавні вічнозелені дуброви у творчості Івана Франка «розкішно шепчуть» [т. 4, с. 171], «празнично» [т. 18, с. 119] чи «тужливо» [т. 1, с. 280] шумлять, «гудуть» [т. 3, с. 163], «стогнуть, і плачуть, і ревуть» [т. 1, с. 280]. При цьому емоційна тональність лісової акустики змінюється залежно від пір року. Похмуро-мінорні звуки характеризують осінньо-зимовий праліс, що стогне важким, могучим, протяжно довгим тоном. Цей стогін борів автор порівнює з заплаканою над сином матір’ю [т. 1, с. 37] або «тисячею ранених на побоєвищу» [т. 15, с. 92]. Весняно-літній ліс елегійно-спокійний, тихий та безвітряний; у ньому чутно «якийсь таємний шепіт, мов зітхання або мов сонне лепотання задріманих на сонячній спеці дерев» [т. 15, с. 92].

Гучність та тембр голосів лісу модифікується від найнижчих до найвищих регістрів: від pianissimo до forte fortissimo. Праліс вабить своєю таємничою «величезною» [т. 16, с. 215], «поважною» [т. 19, с. 343] і «врочистою» [т. 18, с. 303] тишею. А проте ця тиша далеко не німа і тим паче не мертва, а навпаки, «голосна, жива і вічно рухлива, мов хвилювання океану» [т. 18, с. 243]. Вона таїть у собі весь діапазон натуральних, органічних акустичних тонів флори і фауни. Тут і ледве чутний хрускіт чи скрип гілки у гущавині, і «тріск лому» [т. 14, с. 98], і тихий шепіт та шурхотіння дерев, які колишуть «мільйонами своїх листочків» [т. 16, с. 216], і «шум та гомін листя» [т. 15, с. 94], і стогін вітру, що гойдає «верхами ялиць, скриплячи де-не-де проразливо сухими гіллями» [т. 14, с. 104], і «голосний шум» чорногірських смерек, котрі, «неначе величезні птахи, напруго шелестіли всім пір’ям, зриваючися до лету…» [т. 21, с. 440].

Франкові діброви багаті на усілякого роду комах, птахів, звірів, плазунів та ін. Тож відносно тиху мову лісової флористики яскраво доповнюють, підсилюють та увиразнюють значно гучніші звуки фауни. У диких пралісах грали «тисячі сверщків» [т. 22, с. 61], бриніли «рої комариків і золотокрилих мушок» [т. 18, с. 303], «дзвеніло співом пташенят» [т. 18, с. 277], кричала «сердита сойка», стукали об якусь спорохнявілу гілляку жовна та «пишний зелений дятел» [т. 22, с. 97], «плачливо» стогнала сова [т. 2, с. 259], жалібно скиглило нічне птаство [т. 16, с. 296]. Тут стрекотіли вивірки [т. 16, с. 216], «вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетіли олені, ричали тури» та ведмеді [т. 16, с. 105], сичали на розпечених скелях гадюки [т. 21, с. 445]. А іноді навіть долинав «ріг скотаря» чи «металевий дзвоник на шиї у корови, що десь у лісі на плаю пасеться» [т. 18, с. 155].

Утім, найголосніші звуки, котрі порушують спокій предвічного бору, зовсім не пов’язані з первозданною живою природою. Це – звуки людської цивілізації, найчастіше загрозливі, руйнівні та нищівні. Вони і є тією останньою, «лебединою» піснею, яку тужливо співає праліс перед своєю загибеллю. Тут полюють мисливці, невгамовно працюють рубачі, вуглярі, навіть телеграфісти і залізничники. У діброві чуються «крики та гойкання робітників, цюкання топорів та хрускіт валених дерев» [т. 15, с. 219], «гомін стрілецьких труб, крики та верески нагінки», залпи рушниць [т. 20, с. 325], цвірінькання телеграфу та гул поїзда [т. 3, с. 117], а під нею зловісно гудуть тартаки. Ліс моторошно стогне-голосить над своїми порубаними синами: «Зойкнув праліс величезною луною, і зі страшенним лускотом повалилося дерево, мов ударом грому звалене на землю, трощачи в упадку свої й чужі гілляки. Закричали сови і круки, що гніздилися в його розсохатій короні, зафуркотіли <…> кажани, що жили в його розщілинах, і довго ще праліс не міг утишитися по страті одного зі своїх синів» [т. 16, с. 217]. Технократична акустика ґвалтовно руйнує «живу й вічно рухливу тишу» дібров. Франкові праліси волають про допомогу, актуалізуючи тим самим гострі проблеми екософії та біоетики.

Візуальну та акустичну образність лісу (так звані «вищі відчуття») поглиблюють олфакторні (нюхово-запахові) та дотикові враження («нижчі відчуття»). У трактаті «Із секретів поетичної творчості» Іван Франко відзначав, що «на означення різних запахових вражень має мова дуже мало слів. “Пахне” – на приємні враження, “смердить” – на неприємні…» [т. 31, с. 79]. А поза тим його художня творчість не така уже й бідна на нюхові[16] і тактильні відчуття. Тут цілий бенкет запахів. Франків ліс розвіває «пахощі без краю» [т. 3, с.108], манить у свою «пахучу безвість» [т. 15, с. 92], п’янить ароматом «розігрітого чябрику» [т. 18, с. 303] та запахущого зілля, що «медом дише» [т. 3, с. 110]. А свіже лісове повітря пахне так, що аж «захоплює дух, немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобідно» [т. 16, с. 14]. Олфакторна атмосфера гаїв подібна до аромосфери Едему: тут запахи, «наче в раю» [т. 3, с. 26] і «цвіти пахнуть – просто рай!» [т. 4, с. 132]. Ліс «пахощами дише, свіжий, сочний» [т. 3; с. 110], «чудовим смоляним запахом» [т. 18, с. 268], «пахучими вітками» [т. 3, с. 111], «насиченою теплою парою, розігрітою в лісі живицею та пахощами цвітів і скошеної десь на лісовій поляні трави» [т. 18, с. 156]. Благосним нюховим відчуттям нерідко протистоять і неприємні, як-от «запах гнилості», сирості [т. 16, с. 445], «гнилого листя» [т. 4, с. 28] чи технократичний запах «огняного духу» залізниці [т. 3, с. 117].

Ліс обвіває «легким літнім вітерцем» [т. 15, с. 93–94] та «теплим паром» [т. 2, с. 389]. Проте найприкметніша дотиково-температурна ознака Франкових дібров – прохолода. Тож з пралісу тягне «освіжаючим» [т. 3, с. 21; т. 16, с. 215; т. 18, с. 268], «вогким» [т. 4, с. 28; т. 16, с. 296], «проймаючим» [т. 21, с. 209] і навіть «ледовим» [т. 22, с. 47] подихом. Іноді тактильні відчуття є першими, які допомагають персонажеві прийти до пам’яті, опритомніти. Це виразно засвідчує епізод з новели «Різуни»: «Проймаючий холод – се було перше почуття, коли я знов отямилась. Я глипнула довкола, – скрізь темно. Мацнула рукою – підо мною якесь ріщя, листя, трава. Мацнула дальше – рапава кора якогось грубого дерева. Аж тепер я пригадала собі, що я в лісі» [т. 21, с. 209]. Тут дотикові враження доповнюються зоровими, малюючи глибшу й переконливішу картину переполоху, що його пережила Маня.

Загалом у творчості Івана Франка лісообраз рідко подається крізь призму якогось одного змислу. Здебільшого він виводиться у цілому ансамблі відчуттів та асоціацій, компонуючи багатовимірне, синтетичне зображення. Так, гармонійно поєднуючи візуально-температурні («холодна темрява» лісу [т. 16, с. 215]), дотиково-нюхові («свіжий запахущий вітерець» [т. 16, с. 316]), візуально-олфакторні («…темний запахущий ліс» [т. 16, с. 94]), візуально-акустичні («…поважна тишина величезного гірського лісу» [т. 19, с. 343]), акустично-візуально-нюхові («Шумлять дуброви, наче рай, / Понад річки березники / І зелень, запах і цвітки» [т. 4, с. 357]) враження, автор витворює стереоскопічну картину лісового ландшафту.

Художня семантика лісообразу у творчості письменника суперечлива, амбівалентна, бо ж поєднує у собі як позитивні, так я і негативні конотації.

Ліс – простір щасливого безтурботного дитинства, свободи. Для Гави (з однойменного оповідання) бір асоціюється з привільним життям, «повним забав, свіжого повітря і руху» [т. 18, с. 8]. Для Владка і Начка, як і для інших львівських вуличників (з оповідання «Яндруси» та роману «Лель і Полель»), волецький лісок під Львовом – це простір волі, радості та душевної гармонії, «хвилевого, але чистого щастя, яким надихає людську душу гарна природа» [т. 17, с. 222]. Тут малі шибеники щасливі: збирають гриби, палять вогнище, печуть картоплю й кукурудзу. Діброва діє на цих бахурів, «аспірантів до криміналу» ублагородняюче. Ліс як простір свободи протиставляється місту Львову як простору неволі (криміналу, поліції): «…чим ближче до Львова, тим більше змагалося в них почуття якогось неспокою, якоїсь тривоги…» [т. 17, с. 224]. «В дерев’янім домику під лісом» [т. 20, с. 404] благополучно минуло і дитинство Регіни (з роману «Перехресні стежки»), яка з приємністю і легким сумом розповідає Євгенові Рафаловичу про свою дитячу мандрівку темним лісом до вершка гори.

Ліс як локус відпочинку (чи перепочинку) та прогулянок – улюблене місце для багатьох героїв Івана Франка. Так, Тоньо (з незакінченого роману «Не спитавши броду») «від весни до пізньої осені <…> найлюбіше бродив по лісах та полях, збирав рослини та комахи, ловив мотилі та мухи, далі від своїх товаришів, селянських дітей, навчився ловити руками рибу і раки, шукати і розпізнавати гриби» [т. 18, с. 329]. На лоні природи проводять свій медовий місяць Владко і Регіна (з роману «Лель і Полель»), у лісі прогулюється Іван Лінюх з панночкою Ніною (з казки «Без праці»). Тут зупиняються подорожні (в оповіданні «Ярмарок у Сморжу»), щоб перепочити та попоїсти, коли йдуть на ярмарок: «…в лісах, при джерелах, на супочивках гостяться в кружку своїх знайомих і сусідів, на свіжім повітрі, серед урочистої тиші лісу та пахощів полонин» [т. 19, с. 345]. За містом, в лісі, спочивав душею «напоював зір і серце красотою природи» [т. 17, с. 266] і тюремний ключник Спориш (з оповідання «Панталаха»). Блаженний простір дібров, і справді, чи не найкращий для відчуття гармонії з природою, усамітнення, «оживущої святої самоти» [т. 1, с. 188]. Нерідко він стає ще й місцем пустинників і покути: «Сидів пустинник біля свого скиту / Серед лісів безмірних та безлюдних / І слухав пташок голосів пречудних / І вітру в гіллі пісню сумовиту» [т. 1, с. 166].

Водночас ліс – простір кровавих полювань людей та звірів, а значить – локус небезпеки та злочину. Неспроста Півень (з поеми-казки «Лис Микита») наказує своїм дітям: «В ліс мені не вибігати, / Бо там ворог наш зубатий, / він життя вас збавить всіх» [т. 4, с. 75]. Обережний у поводженні з лісовим обширом навіть хитромудрий Лис Микита: «Всяка погань лісом лазить, / Ну ж но хто на нас наважить!» [т. 4, с. 85]. У густих хащах дібров від кігтів ведмедя ледве не втратила життя Мирослава (з повісті «Захар Беркут»). Ліс стає німим свідком і причиною загибелі Івана (з оповідання «Вугляр») та Миколи (з оповідання «Сам собі винен»), що працював при спуску зрубаних дерев. Тут вештаються усілякі розбійники, волоцюги й убивці. Так, у казці «Без праці» на лісовій дорозі на карету пана нападають грабіжники. У лісі «якісь драбуги» замордували матір Шимонової (з роману «Длядомашнього огнища»), тому навіть «найменша подоба лісу вночі наповнює її непоборимим перестрахом» [т. 19, с. 88]. У сибірській діброві вбивають Никанора Ферапонтовича (з новели «Сойчине крило»). Загалом ліс – місце прихистку, криївка для асоціальних елементів. Сюди втікає від людського осуду покритка Матрона-комірниця з однойменної поезії: «Я в ліс втікла – дурна була, / я всього світу ся встидала. / З дитинов день і ніч цілу / в хащах укрита я сиділа» [т. 2, с. 326]. Тут-таки, у «деберці» сидить і перелякана Напуда після дітовбивства під дубом (з новели «Микитичів дуб»). У лісі хоче заховатися від свого нечистого сумління й Анеля Ангарович (з роману «Длядомашнього огнища»), яка наполегливо підмовляє чоловіка купити собі «фільварочок десь у горах серед лісів» [т. 19, с. 50]. Для неї ліс – це свого роду гарантія непорушності сімейного щастя. Одначе лісова ідилія, про яку так мріє Анеля, залишається для неї нездійсненною, ефемерною вигадкою. мрією.

Ілюстрація Тараса Франка до оповідання Івана Франка “Вівчар” (Вівчар у лісі вбиває ведмедицю). Львів, 6-12 лютого 1949 р.

У творчості Івана Франка ліс постає не лише природним явищем, а й соціально-економічним. Архаїчний, доісторичний праліс – це перший дім первісної людини, її схованка від небезпек зовнішнього світу, і водночас необхідна умова її життєдіяльності та подальшого поступу. «Той давній чоловік був зовсім дикий, жив у лісах та вертепах, пізніше по печерах та яскинях <…>. Він живився лісовими плодами та м’ясом звірів, яких йому вдалось убити…», – писав Іван Франко у філософському трактаті «Що таке поступ?» [т. 45, с. 301]. Міркування про спосіб життя лісових людей віднаходимо не лише в наукових розвідках («Мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ?»), а й в художній творчості письменника. Зокрема в науково-пізнавальній казці «Як звірі правувалися з людьми» він розказував дітям, що первісні люди «жили плодами диких дерев, ягодами та корінцями ростин, одягалися в листя та кору дерев і мусили ховатися перед звірами…» [т. 20, с. 151]. Однак життя цих людей, про яких Іван Франко оповідав у казці, зовсім не казкове. Це – «ненастанна війна з природою: з водами, снігами, диким звіром і дикою недоступною околицею» [т. 16, с. 26]. У віковічному лісі на його мешканців зусібіч чатували небезпеки:

У цих афористичних рядках з поеми «Лісова ідилія» сконцентрована ціла лісова натурфілософія з відчутним «присмаком» дарвінізму. Адже життя серед лісів підпорядковане жорстоким законам природного добору та боротьби за виживання. Водночас саме ця страшна і безжальна боротьба за існування[17], яка повсякчас випробовувала людину, змушуючи її гартувати тіло і дух, розвивати розум та кмітливість, як вважав письменник, і «вироблювала силу, смілість і промисловість народу, була підставою й пружиною його сильного свобідного громадського ладу» [т. 16, с. 26].

Давній прадідівський ліс густий та непрохідний, багатий на дичину і ягоди. Для тухольців (з повісті «Захар Беркут») він – основа добробуту, джерело достатку громади. Адже в лісах полювали. Тут, «над шумним гірським потоком, на зеленій поляні серед лісу стояли шатра ловців, курилися раз у раз величезні огнища, де висіли на гаках кітли, оберталися рожни, де варилось і пеклось м’ясиво вбитої дичини…» [т. 16, с. 12]. Віковічні бори забезпечували селян медом, фруктами, лікувальними травами, грибами та звіриною. В пралісах збирали хмиз, рубали дрова, випасали худобу; з деревини будували хати, виготовляли різноманітні предмети домашнього вжитку: хатнє начиння (ложки, миски, макітри, корита), меблі (столи, стільці, лави, скрині), сільськогосподарський реманент (ручки для різноманітних знарядь праці – вил, граблів, сокир) та ін. Тож праліси були запорукою розвитку давніх домашніх промислів, джерелом заробітку. Так, в оповіданні «Вугляр» ліс – незамінний постачальник колод, з яких випалюють вугілля; а у творі «Домашній промисел» – матеріал для виробництва ложок та кропил.

Невипадково, гніву селян не було меж, коли громадські ліси намагались загарбати пани. Відтак ліс стає предметом спору, затятої суперечки, справжнім каменем спотикання у стосунках громади та великого землевласника («Казка про Добробит», «Геній», «Панські жарти», «Розмова в лісі»). Саме за ліс тухольці воюють з Тугаром Вовком та монголами («Захар Беркут»), через нього селяни наймають адвокатів та судяться з панами («Ліси і пасовиська», «Перехресні стежки», «По-людськи»):

Проблема власності лісів особливо актуалізувалася після 1848 р., часу скасування кріпацтва на західноукраїнських землях, коли ліси і пасовиська, що раніше перебували у спільному володінні громад, експропріювали великі землевласники. Відтоді для селян ліс – заказаний простір: «Заборонено хлопам / у ліс – ні кроком, ані оком не входить» [т. 3, с. 27]. Це спричинило занепад, зубожіння селянських господарств, узагалі поставило під загрозу життя селян і, як наслідок, провокувало їх на правопорушення. Тож, як недотримання заборони ходити в панський ліс, виникла ціла низка злочинів: селяни крадькома збирають хмиз, рубають дрова, косять траву, випасають худобу, за що їх жорстоко карають управителі та лісничі. Образ лісничого набирає виразно негативних конотацій. Він – представник «іншого», ворожого селянинові світу, нещадний до крадіїв панського добра. Він справді «злісний» – уособлення зла, жорстокості, нелюдяності, навіть звірськості: «…лісничий у нас, наче звір! / Вже пропав, як го в лісі спіткаєш! / Б’є до півсмерті!» [т. 2, с. 346]. Нерідко панські охоронці, оберігаючи ліс від так званих злочинців, самі ставали переступниками, катами невинних жертв. Трагічну історію безглуздої дитячої смерті у лісі І. Франко змальовує у поезії «Жолудь збирати в ліс побігли діти…»:

Із втратою лісів селяни не просто втратили свій Добробут (якого «Казці про Добробит» так майстерно змалював І. Франко в образі персоніфікованої істоти, що є алегоричним уособленням заможності галицького селянина), а опинились за межею бідності, ба більше – були поставлені перед насущною проблемою виживання. Невипадково, частим гостем галицьких сіл став голод. Так, у примітці до публікації «Казки про Добробит» Іван Франко писав:

«Казку цю написав я під враженням важливої вістки про різню худоби і про марево голову, що нависло над 70 повітами Галичини, а також під враженням цілковитої бездіяльності галицької влади, яка від імені львівського намісництва і крайового виділу впевняла всіх і вся, що в Галичині немає ніякого голоду. <…> Виходить, що зміст її не зовсім видуманий. Згадувані в ній конфіскати громадських шпихлірів, лісів, грошей, т[ак] зв[аної] королівщини і церковного майна, відбирання землі від місцевого населення і передавання її німецьким колоністам <…> – усе це факти, що, на жаль, далеко не вичерпують історії галицького “добробуту”» [т. 18, с. 471–472].

Тож ліс – це величезне багатство. Він гарантує достаток і добробут кожному, хто його має, і зубожіння тому, хто його втратив. Так, «…дві тисячі моргів старого соснового лісу» [т. 19, с. 150] для Олімпії Торської та її сина Адася (з роману «Основи суспільності») – це капітал, цілий маєток, основа заможності та запорука безтурботного життя. Олімпія Торська розглядає ліс як товар, предмет торгу, продаж якого забезпечить вихід зі скрутного матеріального становища: «Я вже що інше думала – продати ліс, хоча він також немала примана і окраса нашої маєтності. Та тепер продавати його – то значить кинути його зовсім у болото, позбутися його запівдармо. Тепер у дров’яній торговлі застій, ціни доброї нема, значить, продаючи його тепер, ми зараз би скомпрометували себе ще гірше, ніж затягаючи позичку. Всякий би сказав: “Ого, мусило їх дуже притиснути, коли аж до такого нерозумного інтересу взялися”. Може, взимі шанси поправляться, тоді, очевидно, я ліс продам і буду в стані очиститися від усіх зобов’язань…» [т. 19, с. 183–184]. Добрим ґешефтом вважає купівлю лісу жид Вагман (з роману «Перехресні стежки»), який настійливо підмовляє Євгена Рафаловича придбати маєток пана Брикальського, мотивуючи вигідність такого «інтересу» тим, що «у тім маєтку є триста моргів мішаного лісу зі старими гарними дубами» [т. 20, с. 225], котрі невдовзі будуть цінним матеріалом для кораблебудівної промисловості.

Жадоба збагачення, корислива діяльність людини перетворює ліс на промисловий ресурс. При цьому споживацьке ставлення до віковічних борів призводить не лише до руйнування природного довкілля, а й до деморалізації суспільства. Відтак як реакція на вирубування лісів у творчості Івана Франка накреслюється екологічна проблема.

Прикметно, що проблему битви природи з засиллям технократичної культури та людської захланності письменник порушує ще на початку 80-х, тобто задовго до публікації новели О. Кобилянської «Битва» (1896), яка вважається першим твором екологічної тематики в українській літературі. Так, «безсмертний і живущий» [т. 16, с. 35] прадівський ліс Захара Беркута з однойменної повісті (1883) ще в експозиції протиставляється сучасним лісам. Древні ліси, наче «сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази; інде із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а з-між них де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший яловець» [т. 16, с. 9]. Тишу прадавнього лісу порушували вівчарська трембіта, рик дикого тура чи оленя, виття вовків в гущавині; натомість сучасний ліс плаче й волає про допомогу, його шум мотрошно страшний, а загроза гибелі невідворотна, бо ж у лісових «…ярах і дебрях галюкають рубачі, трачі й гонтарі, ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір – столітні ялиці та смереки, і або спускаючи їх, потятих на великі ботюки, долі потоками до нових парових тартаків, або таки на місці ріжучи на дошки та на гонти» [т. 16, с. 9].

В оповіданні «Сам собі винен» неподалік лісу містяться фабричні парові тартаки, які, «мов великі невтомні черв’яки» щодень «гризуть кості лісових велетнів» [т. 15, с. 216]. А в романі «Основи суспільності» ворогом лісу є «сперта на чотирьох стовпах, як баба Яга на костилях» сільська кузня: «Тут виковувано сокири і топори, що, виострені на точилі, блискали смертельною погрозою до того лісу, що ген там далеко на узгір’ї дрімав, мов темна хмара, тужливо шумлячи, немов сумуючи заздалегідь над своєю загибеллю, котрої насіння виковувала оця невеличка сільська кузня. Відси йшли в світ пили, свердли та долота, зладжені і виострені на те, щоб різати, лупати, вертіти та довбати зрубані трупи лісових велетнів, немов розжовувати їх залізними зубами людям на пожиток» [т. 19, с. 192].

Вендепунктом антиномії природи і цивілізації, натури й культури у творчості Івана Франка стає нафтовий бізнес. Бориславський цикл письменника – це ціла екософія. Борислав «пожирає молоде покоління, ліси, час, здоров’я і моральність цілих громад, цілих мас» [т. 14, с. 276]. Він висмоктує з природи усі її соки, а з людини усе органічно природне. Краєвид Борислава безлісий, сірий, нужденно убогий та мертвотний, немов царство маркітної Задухи. «А ще гори, обрубані з лісу, покриті голими стирчачими пеньками або зовсім вигорілими шутроватими та каменястими галявами, доповнювали враження того сумного краєвиду» [т. 14, с. 407–408]. Натура й культура існують як виразна опозиція. Не випадково, у першій редакції у фіналі оповідання «Ріпник» (перша редакція) весняна природа, зокрема і сосновий ліс, несуть героєві затишок та душевний спокій, немов протиставляються сірому, задушному й деморалізуючому бориславському життю.

Ліс у творчості Івана Франка – це не лише реалія, багатогранне явище природи та соціально-економічна категорія. Окрім автологічних, він має також і чимало металогічних значень. Відтак у Франковому лісообразі прочитуються глибокі художньо-символічні, психологічно-онейричні, казково-фантастичні, ритуально-міфологічні сенси.

Так, ліс – символ раю (едемського саду), блаженного настрою, внутрішньої гармонії. Це свого роду ідилічний простір, милий серцю locus amoenus (улюблене місце, місце благоденства[18]), що приносить задоволення, дарує відчуття щастя. Саме таким видається ліс Хомі-Массіно з новели «Сойчине крило». Тут, у лісі, герой пережив романтичну любовну історію. Віковічний бір подарував йому кохання, став свідком його глибокої пристрасті до доньки лісничого Мані. Тож невипадково для Массіно ліс асоціюється з образом коханої:

«Тямиш той ліс із його полянами і гущавинами, з його стежками й лініями, з його зрубами та хащами, де стояли високі квітки з тужливо похиленими головками, де до сонця грали тисячі сверщків, а в повітрі бриніли міліони мушок, а в затишках гніздилися рої співучих пташок, а по полянах паслися ясноокі серни, а скрізь розлита була велична гармонія, і життя йшло рівним могутнім ритмом, що передавався душам людським? Тямиш той ліс, мій рідний ліс, якого нема другого на світі? Се не був ліс, се я була» [т. 22, с. 60–61].

Водночас і для Томассо, і для його коханої Мані-Сойки, що «виросла в лісі, при мамі і при батькові, серед добрих, чесних, недосвідних людей» [т. 22, с. 82], а згодом втекла з нього у широкий світ, ліс стає втраченим раєм, милим спогадом про щастя, асоціацією затишку, загубленої любові, непорочності і чистоти, символом туги, примарних мрій, ілюзорних надій, нереалізованої юності.

Схожими є конотації лісообразу також в оповіданні «Вічар». Тут, у невгамовній уяві головного героя, ліс постає як елегійний, оповитий поетичним чаром, «чудовий, тихий, ясний образ» [т. 21, с. 69], що символізує ностальгійний спомин про щасливе патріархальне життя, котре протиставляється глибокій підземній пекельній штольні.

Відтак ліс у творчості Івана Франка стає тим образом, за допомогою якого виявляється душа героя. Дуже часто лісові гаї й діброви стають предметом сновидінь чи напівсонних станів персонажа. Так, у сонній візії Германа Гольдкремера (з роману «Boa constrictor») зелені діброви, загалом чудова, весела, запашна природа, – це ефемерна країна Щастя (варіант того-таки втраченого едемського саду), якою намагається оволодіти нафтовий магнат. У своєму п’яному сновидінні Герман себе відчуває велетом, а Щастя сприймає як персоніфіковану вічно молоду богиню з тихим розкішним голосом та усміхом. Тож цілий епізод сну – це сцена любовних взаємин між велетом (Германом) та богинею Щастя, яка зображається в образі безсмертної любки. Герой силується спіймати Щастя, підкорити його собі, проте воно невпинно вислизає від нього, меркне, блідне й зрештою зовсім розчиняється у холодному повітрі:

«Щастє, се твої звуки, твій запах, твій погляд в тій зелені, в тім чистім лазурі, в тих чудних горах, потоках, дубровах! Щастє – ти моє! Ти віддалося мені, як любка свому милому, ти відкрила мені своє лице, подало мені свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пізнаю тебе, чую віддих твій глибоко в серці… <…> Щастє, ходи в мої обняття, віддайся мені зовсім, навіки!» [т. 14, с. 427].

У сновидінні бориславського підприємця діброва не випадково символізує щастя. Адже у свідомості Германа, історії його життя, ліс був тісно пов’язаний з дитинством. Цікаво, що, за сонником Міс Хассе, бачити у сні «ліс» – це на щастя[19]. Водночас у сонній візії Франкового персонажа діброва не статична. Ліс постійно зазнає змін: модифікується від зеленого, розкішного, гомінкого та запахущого (що символізує удачу, успіх, славу[20], щастя[21]), до темного та густого (символ невдачі)[22], на зміну котрому врешті з’являються «лиш одинокі групи стрімких пальм» [т. 14, с. 430] (символ суспільної ізоляції). Тож онейрична діброва для Германа Гольдкремера – це образ-пересторога, попередження про необхідність змін у системі життєвих пріоритетів, сигнал свідомості, що апелює до глибинного морального перевороту.

Ліс як дзеркало несвідомого (зокрема сонних чи напівсонних станів свідомості) постає у прозовій версії твору «Рубач», загальне тло якого метафорично-фантастичне, подекуди навіть демонічне, оповите ореолом таємничості. Мотив рубання дерев цілком закономірний у цьому тексті Івана Франка. Адже, як зауважує М-Л. фон Франц, рубання дерев – це «очищення місця, де “світло” свідомості могло б приникнути в колективне несвідоме і заволодіти його часткою. Ліс – це сфера простору з обмеженою видимістю, де легко загубити дорогу, де не виключена зустріч з хижими звірами і непередбаченими небезпеками, а тому, як і море, ліс – це символ несвідомого. На світанку людства люди жили в джунглях і густих лісах, і викорчовування лісу (утворення всередині нього галявин) було одним зі щаблів в розвитку культури. Несвідоме – це дика природа, що поглинає будь-який намір людини, і цим вона схожа на ліс, у стосунку до якого первісна людина повинна була неупинно зберігати пильність»[23].

Сюжетна модель «Рубача» архітекстуально перегукується зі структурними елементами фольклорної чарівної казки (а казка – не що інше, як трансформована, секуляризована форма міфу). Так, головний герой під час «далекої і важкої мандрівки зайшов <…> в величезний, густий ліс – і заблукав» [т. 16, с. 215]. Ліс, як відомо, – один із головних просторових атрибутів казки, її топосів.

«Герой казки, – стверджує В. Пропп, – чи то царевич, чи вигнана пасербиця, чи солдат-утікач, незмінно опиняється у лісі. Саме тут починаються його пригоди. … Ліс у казці загалом відіграє роль затримуючої перешкоди. Ліс, у який потрапляє герой, непроникний. Це свого роду тенета, які ловлять заброд»[24].

Саме таким непрохідним, темним та дрімучим і постає образ лісу в казці «Рубач». Головний персонаж, потрапивши в ліс, блудить і не може звідти вийти. Відтак, як завжди буває у таких випадках у казках, з’являється чарівний (у цьому разі – антропоморфний) помічник із чарівним предметом – Рубач із сокирою в руках, – який і виводить персонажа з лісу. При цьому протагоніст та Рубач, як належить, долають на шляху три перепони – темний стовбур, стрімку скалу та чорну безодню. Казкова функція лісу як «затримуючої перешкоди» до певної міри розкриває символічний підтекст Франкового твору: per aspera ad astra (через терни – до зірок). Шлях крізь ліс – це шлях у майбутнє. Адже, як зауважує В. Пропп, «<…> ліс оточує інше царство, <…> дорога в інший світ веде через ліс»[25]. Недаремно саме в лісі у давнину відбувався обряд ініціації[26], «утаємничення», під час якого «юнак перетворювався на свого помічника»[27]. Своєрідне «втаємничення» відбувається й у Франковому тексті: головний герой, пройшовши з Рубачем тернистий шлях, переймає у нього сокиру і сам стає Рубачем. Отож казка, як і годиться, закінчується оптимістично: герой переборює злих духів, темних демонів, які заволоділи його душею, і відроджується до життя, до праці. Прикметно, що Іван Франко, використавши основні морфологічні елементи народної казки, створив власну, ориґінальну літературну філософську казку. Образ лісу у фольклорній казці означається лише кількома постійними епітетами («густий», «темний», «дрімучий») і «ніколи ближче не описується»[28]. Натомість праліс у творі Франка змальований досить детально й, до того ж, яскраво психологізований, тісно пов’язаний із переживаннями та почуттями протагоніста.

Тут ліс суголосний з «подібним до сну», «тяжким», «болючим», «безтямним», перейнятим «стривоженою уявою» та «смертельною тривогою» психологічним станом героя, котрий втрапив у незвичайні життєві обставини. Співзвучні до внутрішніх переживань і пейзажні описи, що зображені крізь призму схвильованої, розбурханої уяви персонажа-оповідача:

«Величезні чорні гілляки грізно висіли надо мною, зловіще шелестячи листям. Круте коріння де-не-де виповзало з землі, заставляючи сильця на мої ноги, немов руки таємних демонів пітьми силкувалися вхопити мене в свої кігті. Сухі ломаки тріщали під моїми стопами, а моїй стривоженій уяві здавалося, що се тріскають, ламаються і болюче шепочуть зів’ялі і зісохлі мрії моїх молодощів. <…> Серце надсильно билося в моїх грудях; слух, дражнений величезною тишею віковічного пралісу, підхапував якісь непевні шуми, що лунали з найглибшого нутра мойого власного єства <…>, помалу западала в дрімоту моя свідомість, тонула в холодній темряві, губилася в лісовій гущавині» [т. 16, с. 215–216].

Автор відтворює найтонші порухи втомлено-напруженої душі героя та водночас порушує вічноживі філософські проблеми мети, сенсу і цінності життя, самоусвідомлення і самоутвердження людини у суспільстві й навколишньому світі загалом. Ці проблеми І. Франко втілює в алегоричних образах, що творяться за принципом метонімії і здебільшого тяжіють до символічності. Так, скажімо, О. Вертій уважає, що герой, який заблудився у лісі, «уособлює в собі народ, що не знаходить виходу із скрутного становища, степ – опустошіння душі, хащі – безпросвітні обставини, в яких він живе, чорна скеля, безодня – тимчасові перешкоди, які необхідно подолати»[29]. Подібно трактує символічні образи цієї казки й Т. Михайлюк: головний персонаж – символ народу, рубач – це «передові сили, які подолавши найрізноманітніші перепони, здатні були зрозуміти сенс життя і повести за собою інших»[30], степ – спустошення душі, вішальники на шибениці – внутрішні перепони (біль невдач, втома, зневіра), а ліс і лісова гущавина – життя з його складнощами.

Ліс як символ душі, зокрема несвідомого її шару, тісно пов’язаний з архетипним для людської психіки мотивом блукання. Неспроста цей мотив часто виринає у сновидіннях як знак нещастя та біди[31]. Неодноразово представлений він і у фольклорі та художній літературі як топос духовної дезорієнтації, життєвої кризи, безвиході. Загубленими в лісі відчувають себе герої в народних чарівних казках на шляху до ініціації. В глибокій лісовій гущавині, пройшовши половину життя, опиняється художній «двійник» Данте в «Божественній комедії». Не знаходячи собі місця після смерті коханої Марічки, бродить по дібровах Іванко у повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського та ін.

Широке автоінтертекстуальне поле функціонування мотиву блукання лісом і в творчості Івана Франка. Так, Прадавній бір – одна із затримуючих перешкод на дорозі Каїна до раю (у поемі «Смерть Каїна»):

Ліричний герой «Зів’ялого листя» без коханої почувається у всесвіті, «мов в лісі без дороги» [т. 2, с. 131]. Виснажується в лісових блуканнях і персонаж одного з віршів збірки «Із днів журби» – поетичне alter ego самого автора в стані глибокої екзистенційно-психологічної кризи:

У прозі Івана Франка віднаходимо більш розгорнуті варіації мотиву блукання. Так, утікаючи від своїх переслідувачів, патер Гаудентій із твору «Місія» вперше опиняється в «такім великім лісі і то ще серед таких незвичайних обставин» [т. 16, с. 295]. У нічному лісі перелякана, розбурхана уява персонажа малює всілякі жахіття-маровища: «Чорні пні дерев росли-вистрілювали в якихось безмірно високих колосів, темних, невдержимих, що головами сягали аж до неба, а своїми чорними сутанами закривали місяць і зорі. Ось вони ушикувались в ряд, в півколесо і тихо, мов хмара, пливуть на схід, на північ. Їх стопи підривають грунт, мов повінь; їх руки сіють якесь сім’я, що убезвладнює всякий опір, а їх голови – ні, у них нема голів, тільки капелюхи на плечах, – у них у всіх одна голова, колосальна, висока, сіяюча якимсь неземним блиском…» [т. 16, с. 296]. Загубленість у лісі Гаудентія – символ особистісної нереалізованості, втрати орієнтирів, невимовного страху перед життєвими випробуваннями.

У романі «Перехресні стежки» заблуканий у лісових хащах «хлоп» уособлює соціальну, національно-духовну розгубленість галицького селянства, загалом безвихідне становище українського народу:

«Отсей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, – чи ж се не символ усього нашого народу? – міркує Євген Рафалович. – Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі» [т. 20, с. 322].

Щоправда, усі фантастичні події, які відбуваються з Іваном Лінюхом в лісі, виявляються у фіналі твору лише сонною фікцією. Водночас образ діда в цьому казково-оніричному сюжеті не випадковий. Старець – це символ колективного несвідомого. У снах цей образ, як твердить К. Юнґ, є архетипним виразником духу:

«Частотність, із якою в сновидіннях тип духу виникає в якості старця, приблизно відповідає такій самій в казках. Старець з’являється завжди, коли герой опиняється в безнадійній і відчайдушній ситуації, з якої його може вивести лише ґрунтовне її обдумування або щаслива думка і, таким чином, духова функція або ендопсихічний автоматизм. Але оскільки герой через зовнішні або внутрішні причини не в змозі це здійснити, то, компенсуючи це безсилля, з’являється необхідне знання – у формі персоніфікованої думки, а саме у вигляді старця, котрий дає пораду і допомагає»[45].

Відтак фігура «старця з бородою» у творчості Івана Франка акумулює в собі типово міфологічні прикмети. Він живе (як у новелі «Хмельницький і ворожбит») чи з’являється (як у казці «Без праці») у лісі, володіє магічним знанням, має здібності до чарів та ворожбитства, «відає» минуле і вміє «бачити» майбутнє. Дід часто виступає у функції чаклуна чи дарувальника, може перевтілюватись сам або перевтілювати інших. Постать старця тісно пов’язана з «іншим світом» та поганською силою. На потойбічне походження цього образу вказує глибокий, «мов з-під землі» голос [т. 21, с. 143]. В народній демонології усяка нечисть – лісовики, водяники, болотяники, польовики et cet. – зовнішньо уподібнюється до старого сивого діда з бородою.

Тож невипадково бескидський дід (з казки «Без праці») – володар гірських лісів, бескидів (звідси, очевидно, і його назва – «бескидський»), скель та урвищ, охоронець підземних скарбів – типологічно схожий з міфологічними лісовиком, охом, скарбником. Він, як і лісовик, зображається скуленим старцем з довгою бородою, «висохлими пальцями» [т. 18, с. 253], «в одежі незвичайній, фантастичній» [т. 18, с. 247]. Дорога до його дому, немов на той світ, довга, тяжка і звивиста: вона веде через ліс, гору, безодню, темну і тісну кам’яну печеру. У Франковій казці бескидський дід живе під землею у «величезній кам’яній світлиці, пишно прикрашеній усякими фантастичними різьбами, яріючими хрусталями, обвішаній нитками золота, вистеленій бляшками чистого срібла. Всі меблі в тій світлиці були з гнутих в різнородні форми жил заліза і срібла, на котрих лежали плити з прозірчастого гірного хрусталю або фіолетового аметисту. По рогах виблискували натуральні фонтани, освіжуючи повітря, а на середині в майстерних козубах горіла найчистіша живиця і ялівцеві ягоди, розливаючи свіжий запах лісів і полонин» [т. 18, с. 253–254]. Підземна кам’яниця бескидського старця, яку осяює «лагідне зеленкувате світло» [т. 18, с. 253], нагадує зелену хатку міфологічно-казкового царя лісу Оха[46]. Дід стереже Довбушеві скарби (як і міфологічний дух-скарбник[47]) і володіє такою нелюдською силою, що на Чорногорі обернув «догори дном той камінь, на котрім Довбуш викував хрест на знак, що під тим каменем є вхід до печери з його скарбами, так, що тепер ніхто ані того каменя, ані того входу віднайти не може» [т. 18, с. 248]. Господар бескидів та гірських лісів має доньку та слугу.

Тож ще однією демонічною істотою франкового лісу є Віюк – старий сліпий слуга бескидського діда, «сторож і опікун лісів бескидських» [т. 18, с. 254]. У казці «Без праці» він зображається як потворна величезна постать, «похожа на колоду дерева, оброслу рапастою корою з вузлуватим корінням і чепіргатими гілляками». Віюк має «почварну, майже шестистінну головище, оброслу жмутами сухого моху та корявими грибами замісто волосся». Очей його не видно, бо заховані «під довжезними навислими віями з товстої кори. Гілляки і коріння – се були його руки і ноги» [т. 18, с. 254]. Слуга бескидського діда – фігура потойбічна. На це вказує не лише зовнішній вигляд, а й його гробовий, глухий голос, а також здатність відчувати «людський дух», «сиру душу» [т. 18, с. 255].

Віюк споріднений з українськими міфологічні образами Вія та Шолудивого Буняки, які, до речі, неодноразово перебували у сфері наукових зацікавлень Івана Франка. Зокрема письменник часто покликався на розвідки М. Сумцова[48] та М. Драгоманова[49], а у примітці до праці «Жерела “Вія” повісти М. Гоголя (За проф. Сумцовом подав Ф. Королевський)» відзначив, що «дивогляд із прикметами Гоголівського Вія звісний у нашій усній традиції під назвою Шолудивого Буняка»[50].

До усілякого роду див, що заселяють Франків ліс належать і мавки – лісові духи, котрі являються у вигляді молодих дівчат «з білим, як березова кора, личком і з довгими зеленими косами» [т. 15, с. 92]; мають голоси, мов «срібні дзвіночки» [т. 15, с. 92], люблять гойдатися на березових гілках, весело сміються, гарно співають і танцюють. Проте їхня краса та веселість дуже небезпечні, для простих людей, яких вони можуть залоскотати на смерть. Тож мавки (нявки) – істоти «нечисті», смертоносні, тісно пов’язані зі світом мертвих (звідси і їх назва: від навь – «мрець»). Невипадково, у новелі Івана Франка «Мавка» (що мала жанровизначальний підзаголовок «літня казочка») беззастережна віра Гандзі у «таких добрих, таких гарних» мавок призводить маленьку героїню до трагічного фіналу. У прекрасний літній день п’ятилітня дівчинка, котра втекла у ліс шукати мавок, помирає: «Отворені очі не блищали вже, тільки на устах застив розкішний усміх; видно, Гандзя тільки що перестала бавитися з мавкою» [т. 15, с. 95].

Події, про які оповідає письменник у творі «Мавка», відбуваються протягом трьох літніх днів, ймовірно, на «розігри», в тиждень по Зелених святах[51] (або, за іншими тлумаченнями, – тиждень перед Зеленими святами[52]), коли, за народними уявленнями, мавки танцюють, гуляють і граються – тобто в Русальний тиждень, бо ж мавки – це лісові та польові русалки. Мавки – персонажі власне української міфології, мешканці лісу, які, за гуцульськими повір’ями, «взимку зникають з землі (живуть у гірських печерах і ямах), а з’являються серед людей навесні і влітку [курсив наш. – Н. Т.], бігають групами, зграйками по лісах і полонинах, саджають або збирають квіти, купаються в річках і озерах, хороводять, люблять музику і танці»[53]. До речі, у міфологічно-фольклорній традиції росіян фігурують лише русалки, які «зазвичай живуть у воді, але після трійці переселяються в ліси і поля»[54], переймаючи таким чином функціональну роль українських мавок. «За народними уявленнями, мавками ставали малолітні діти: мертовонароджені, або ті, що померли Русального тижня [курсив наш. – Н. Т.], або ті, яких не встигли похрестити перед смертю»[55]. Зустріч та ігри з мавками, за повір’ями, завжди небезпечні; у більшості випадків вони доводять людину до летального кінця: «Якби недалеко від них [мавок. – Н. Т.] спав тоді [на розігри. – Н. Т.] хто, а не твердо, то бачив би їх крізь сон»; «Нявки можуть ссати людину і то не лише женщину, але й мужчину й дитину. Така людина марніє, сохне, а в кінці вмирає»[56]; «Якби хто на розігри лишив дитину де сплячу на отвертім місці, то вони [нявки. – Н. Т.] їй щось таке вдіють, що вже більше ніколи не пробудиться»[57].

Смерть дівчинки – переломний момент у рецепції всього твору. Для маленької героїні її «літня казочка» справджується, а смерть як «вічний сон», згідно з міфологічною логікою, обертається на ініціацію – упровадження в надприродну сферу. Гандзя реалізовує свою мрію, віднаходить свою «казку»: вона зустрілася з мавками, ба більше – сама стала мавкою (недаремно твір має заголовок «Мавка»), бо ж мавки – це «душі померлих дітей»[58], мавками стають люди, які вмерли на Русальному тижні[59]. Щоправда, Гандзина мати, читач та й сам автор сприймають усю цю історію зовсім не так «казково», як п’ятирічна дівчинка, а навпаки – трагічно; для них «літня казочка» стає анти-казкою. І в цьому контексті саме означення “літня” набуває смертоносно-зловісних конотацій: невипадково в українців існує вірування, яке суворо забороняє розказувати казки влітку: «Не можна казок казати, як почнуть ягнята плодитися»[60]; «Влітку не можна говорити казок, за повір’ям, що від цього падають вівці»[61]. Отже, «літня казочка» сприймається ще й як порушення табу, що призводить до фатальних наслідків.

Поруч з українськими міфологічними персонажами лісу в творчості письменника з’являються також і герої античної демонології, зокрема дріада (від грецьк. drias – дуб, дерево) – лісова німфа, покровителька дерев; та Фавн – лісовий дух, бог лісів, полів, пасовищ, тварин. Так, у новелі з промовистою назвою «Дріада» у міфологічно-фольклорному ейдологічному ключі змальовано образ дівчини, що раптово з’являється у лісовій гущавині перед Борисом Грабом і видається йому дивною, тендітною істотою, «чудовою появою»: «Він зовсім не надіявся тут, серед диких лісистих гір, побачити в таку ранню пору, в такім місці таке ніжне сотворіння. Хвилину він завагався; в його умі мелькнули старинні казки про дріад, лісових дівчат, богинь дерев, що іноді являються людям, але зараз же його розум висміяв ті міфічні фантазії. Річ мусила бути натуральна, тим більше що дріади напевно не вміли співати пісні, сплодженої над берегами Пруту чи то Черемошу» [т. 22, с. 101]. Літній світанок, таємнича тиша гірського лісу, студена роса, «густий вогкий запах гірських квітів», спокійний плин думок, мрійливий настрій – усе сприяло тому, щоб панночка, дзвінка та мелодійна пісня якої так зненацька порушила лісовий спокій, постала в уяві героя міфологічною лісовою німфою: «<…> побачивши вашу голову серед зелені, я прийняв вас за одну з тих дріад, тих лісових німф, у яких існування вірили колись греки» [т. 22, с. 103]. Водночас дівчині Борис Граб видається давньоримським Фавном: «А я, побачивши ваше лице, вихилене з-поміж листя лопухів, прийняла вас за лісового Фавна» [т. 22, с. 103]. Введення у художню канву твору персонажів античної міфології виконує прогностичну функцію – накреслює наступну любовну тематику, конкретизує, глибоко заховану в душі героя, рожеву мрію про незвіданий плід кохання. Тож дріада – спокусливий демон, прообраз майбутньої коханої, ба більше – сама кохана (на що вказує незакінчений роман «Не спитавши броду», в якому любов Бориса отримує ім’я Густя).

По Франковому лісі тиняються не лише демони, а й люди, т. зв. непрості, тобто такі, що володіють неприродними властивостями. До таких незвичайних істот належить лісничий, або злісний – мешканець і охоронець лісу. Цей образ у творчості Івана Франка модифікується від відносно нейтральних (лісничий як сторож лісу у поемі «Лісова ідилія», поезії «Розмова в лісі») до яскраво негативних конотацій (злісний як ворог селян, котрий не пускає їх у ліс, як злотворець, навіть злочинець у вірші «Лісовою вузькою дорогов…», оповіданні «Злісний Сидір»). Проте виразно міфологічними рисами цей персонаж наділений найперше у творі «Злісний Сидір». Тут лісничий постає як «здоровий, високий, мов буряк червоний, чоловік з блискучою стрільбою за плечем і з борсуковою торбою при боці» [т. 16, с. 436]. Він поєднує у собі риси різних демонічних істот. Так, злісний Сидір, як і лісовик, живе у лісі, має страшний та грізний вигляд, що лякає людей. Навіть його «голос був різкий і дикий, мов справді лісового чоловіка» [т. 16, с. 436]. Здоровий, високий та сильний він «видавався велетом» [т. 16, с. 436]. А після вбивства Кулечкового Миколи, оповідач називає лісничого дводушником, «червоне, кругле, трохи дзюбате лице» [т. 16, с. 442] якого нагадує опиря, котрий щоночі напивається людської крові і котрому «треба якнайшвидше відрубати голову і в плечі забити осиковий кіл» [т. 16, с. 442].

Відтак ліс у металогічному значенні, як і фантастичн істоти, що його заселяють, не можна вважати міфологічними у т. зв. чистому вигляді. Кожен з демонічних персонажів, окрім міфологічної, обов’язково виконує ще й якусь художню функцію чи то психологічну, чи то символічну, чи сновізійну, чи прогностичну тощо. Міфологічний ліс часто є виразником психіки героя, переживань, мрій, бажань або ж персоніфікацією страхів, життєвих розчарувань тощо.

Ліс був для Івана Франка більше, ніж ландшафтом, але й більше, ніж міфом; він був також поезією і філософією самого життя. Це був простір дитинства, простір мрії, простір творчості, простір роздумів, відпочинку та любовних зустрічей. Зрештою – простір свободи. Саме тут, наодинці з природою, втомлений геній почувався собою – отже, вільним і по-справжньому щасливим.