НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА

Як засвідчує її сестра Марія Білецька (Картина з життя Івана Франка // Назустріч. – 1937, №10), Франко познайомився з Ольгою «на станції», де мешкала авторка спогадів разом із товаришкою Ю.Карачевською. Франко приходив у гості до цих дівчат із В.Коцовським, свояком сестер Білинських. Уперше Франко побачив Ольгу наприкінці 1883 p., коли народна вчителька Ольга Білинська приїхала до Львова для складання кваліфікаційного іспиту. «І з нею неначе святочний настрій увійшов у хату», – оповідає М. Білецька.

Відразу ж після знайомства Франко у листі, написаному близько 23 грудня 1883 p., запитує У. Кравченко: «Чи знакома Вам трохи дещо учителька панна Ольга Білинська?» У наступному відомому листі 26 грудня розвиває цю тему так: «А щодо Ольги Білинської, то я питався Вас, чи не єсть вона Ваша колежанка. Єсть се сестра (нерідна) одного з моїх добрих знайомих, і я запрошений до неї на свята, а впрочім, дано мені свободу приїздити коли хочу, та тільки що не можу вибратися. А видівся я з нею всього раз, всього з півгодини. Славна дівчина, було б з неї дві такі, як Ви, і ще би, може, дещо трохи лишилося». Трохи гумористична характеристика, проте Франко вмів критикувати не тільки твори своїх колежанок, а й їхню зовнішність. Наприклад, він так охарактеризував Уляну Кравченко (до речі, у тому ж листі, де вперше запитав про Ольгу Білинську): «Ви мені зовсім не сподобались. Взріст зависокий, руки закороткі, очі не блискучі». А ось «компліменти» Климентії Попович: «Я представляв Вас собі фізично більш розвиненою, сильнішою… Тепер я не дивуюсь, для чого в деяких Ваших віршах нема міри фантазії, – се конечний виплив слабкого організму» (лист між 14 – 15 травня 1884 p.).

Климентина Попович

Ольга Білинська, очевидно, дуже вразила занадто критично налаштованого супроти жіноцтва 27-літнього «знателя» жіночих прикмет. Приблизно через місяць після знайомства Франко дарує новій симпатії оправлені в однім томі дві книжки: «Жіноча неволя в руських піснях народних» і «Захар Беркут» – з такою присвятою:

Проте відчуває глибоко, хоч і приховує ці почуття: то не вона, Ольга, а Цішки «затужили за певним Іваном». Ольга турботлива, ніжно любляча, не ображається, коли наречений не з’явився через погану погоду: «мусила бим бути без серця зовсім, аби Вас в таку дорогу витягати до Цішок». Журиться станом Франкового здоров’я і дорікає собі за це, хоча не скидає провини з нього. Ольга Білинська енергійна, діяльна (див. присвячений їй вірш Франка), всіляко намагається отримати роботу у Львові. Та дарма. Мусили розлучитися. І саме тоді найбільше виявляється шляхетність Ольги – вона прагне покінчити з тією історією так, щоб Франкові було легше, а їй – не тяжко. Це останнє, либонь, – для Франкового заспокоєння, щоб його не мучило відчуття провини перед Ольгою.

Отож Ольжиної провини у тій історії немає зовсім, а як і є, то найменша. Чия ж найбільша? Їхнього найближчого оточення. Свояк Коцовський розповсюджує «клевети», панство Дуткевичів вельми дивується з Ольжиного наміру віддатися за Франка, пан Рогальський і пан Фонко рішуче відмовляють дівчині в протекції в тому випадку, якщо вона здійснить свій зухвалий намір.

А провина Франка? Нехай невелика, але вона є. В Ольжиних листах відображений не тільки її виразний автопортрет, а й дрібними штрихами накреслений інтимний портрет Франка. Він не збігається з нашим звичним уявленням про нього як про натуру діяльну, тверду, незакомплексовану. Вражає пасивність Франка. Він не допоміг Ользі знайти роботу чи якимось іншим чином закласти матеріальні основи майбутньої сім’ї. Несподівано довідуємося, що Франко був не проти трохи понервувати наречену, навмисне викликати в неї ревнощі. Чого варта заява «оженитися з поеткою»! Думалося про бурхливу реакцію: а може, Франко просто випробовував другу Ольгу, бо ж перша (Рошкевичівна) була дуже «заздрісною» (ревнивою), і Франко неодноразово жартома трішечки її «заводив», примушуючи ревнувати навіть до Олени Пчілки. А намір присвятити тій же Рошкевич, тепер Озаркевич, твір перед самісіньким шлюбом із Білинською? Однак друга Франкова наречена вміла пробачати милому ці невинні, хоч і жорстокі жарти. Розуміла дистанцію між Франком і собою, не злякалася, що її геній при всім тім «є каприсьний чоловік». Дещо несподівано виглядає і Франкове рішення ніколи більше не зустрічатися після розриву. Знаємо ж бо про його наполегливий пошук порозуміння з О.Озаркевич, про мало чи не тридцятилітню (!) вкрай заплутану лінію взаємин із Целіною Журовською-Зигмунтовською, а тут відрізати – і край.

Була спроба пояснити таку рішучість «нещасливою різницею в переконаннях» (О. Дей, Н. Корнієнко). Однак потім іде фраза: «А Вас то вже так собі представляю, як якого невинно на смерть засудженого». Очевидно, йдеться не про соціалістичні чи якісь інші політичні переконання, а про Франкову нещасливу впевненість у тому, що одруження принесе йому ранню смерть і горе, злидні – аж до жебрацтва – майбутній дружині й дітям. Оце був той Франків комплекс, який фатально вплинув на його долю. Академік Возняк визначив його як «страх перед життєвою незабезпеченістю». Так, але не цілком. Чому ж тоді у листі до Юзефи Дзвонковської Франко пише: він просить її руки тільки тому, що вважає за бідну. Коли б вона була багатою, він би ніколи того не зробив. І справді – чому ж боявся незабезпеченості з О.Рошкевич, А. Павлик, О. Білинською, а з Ю. Дзвонковською – ні? І чи розійшовшись з О.Білинською 1884 р., Франко став більше матеріально забезпеченим через рік, коли почав просити руки О. Хоружинської? Отож тут діяв страх не просто перед матеріальною незабезпеченістю, а страх юнака перед одруженням узагалі. У 1879 р. Іван, маючи 22 роки, просто не був морально готовий до одруження, тому й розійшовся з О.Рошкевич. Подібне трапилося і 1884 p. з ним, 27-річним. Щоправда, можна допустити, що А. Павлик і О. Білинську Франко не кохав, але ж Рошкевичівну так кохав, що аж дістав вилив крові у день її весілля! Проте одружитися не запропонував: «Моя доля – вітер у полі». А Дзвонковській запропонував! Тут виявляється ще один комплекс, що його називають «комплексом Бальзака». Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська, Ольга Хоружинська – що є спільного у цьому ряді жіночих імен? Перші дві – польки, шляхтянки, надзвичайні красуні, які з погордою (жертовність Дзвонковської – чи це не гарна легенда, автором якої був сам Франко?) відкидають хлопського сина. Третя також аристократка, хоч і українка, але ж із-за кордону. Ось це вже справжній Франків фатум.

Тепер про те, що деякі вчені літератори вважають єдино важливим: який відбиток мала любовна історія Франка з Ольгою Білинською у його творчості? Майже ніякого. Крім уже цитованої присвяти (дивно, чому ті вірші такі нездалі – невже був настільки закоханий і щасливий, складаючи їх? Бо ж знаємо: Франко, щоб творити шедеври інтимної лірики, мусив бути нещасливо закоханий, тому він сам собі ці «закохання» й придумував) – один-єдиний отой «солодкий віршик», якого Франко під назвою «Думка» опублікував того ж 1884 р. у «Зорі». М.Білецька вважає, що «випадково», але не пояснює, як це можна «випадково надрукувати». Отож повірити у цю «випадковість» важко. Тим паче, М. Білецька не знала (тому й обурювалася: хто ж то посмів!), що Франко (сам!) змінив назву на – «Олі», спокійнісінько перекреслив дату 24 лютого 1884 p., написав «1886 рік» і подав його до збірки «З вершин і низин». Як зазначав академік Возняк, це мало засвідчити: вірш присвячений дружині, а не колишній нареченій. Найцікавіше, що даруючи 1913 р. збірку В. Щуратові, Франко точно відтворив дату. Отже, пам’ятав і день створення вірша і ту, якій він був присвячений.

Целіна Зигмунтовська-Журовська. Шлюбне фото.

Ще один вірш міг би пов’язуватися з О. Білинською – «Раз зійшлися ми случайно» зі збірки «Зів’яле листя». Принаймні, М.Білецька вважала, що це спогад про останню зустріч розлученої пари у Дібрівлянах. Академік Возняк це заперечує: «Хоч яка складна генеза «Зів’ялого листя» Франка, тяжко в ньому дошукатися згаданого відгомону. Головна героїня «Зів’ялого листя» – це «Целіна Журовська, заміжня Зигмунтовська». Так, Целінина присутність у «Зів’ялому листі» безсумнівна. Однак навряд чи можна стверджувати, ніби вона – єдина натхненниця найатракційнішої збірки в українській літературі. Знайдено у ній і відгомін першого Франкового кохання. А сенсаційна знахідка І.Денисюка та В. Корнійчука щоденника самогубця, який існував насправді і надихнув Франка на кілька сторінок у «Зів’ялому листі»? То чому ж не можна припустити існування й інших джерел Франкового натхнення? Що Ольга Білинська є адресаткою вірша «Раз зійшлися ми случайно», – того стверджувати безапеляційно не можна. Але чи нею є саме Целіна Журовська? Це також піддається сумнівові. Читаємо такі рядки: «Я питав про щось такеє, що й не варт було питать, говорив щось про ідеї…» Про які ж ідеї міг говорити Франко з Журовською-Зигмунтовською? Уся дальша історія їхніх взаємин, зокрема листування, засвідчує: мислення цієї фатальної красуні вище рівня служниці не піднімалося. До речі, майже поряд із цитованим віршем у «Зів’ялому листі» вміщено ще один шедевр «Твої очі, як те море». Вірш, можна сказати, «на слуху». Проте ніхто, здається, не звернув уваги, що це єдиний датований вірш на всю збірку (16. IV. 1883). Безсумнівно одне: не Целіна, з якою Франко познайомився лише 1885 p., була натхненницею цього вірша.

Отож можна погодитися з академіком Возняком, що генеза «Зів’ялого листя» складна. Ще складніша справа – відвоювати у ньому місце скромній Ользі Білинській. Це не можливо. Та й не потрібно. Проте досліджувати сторінки інтимної Франкіани цікаво й необхідно для того, щоб Франко став нам зрозуміліший і ближчий, щоб «хрестоматійний глянець» не затуманював його трагічного й величного обличчя.

ІЗ ЛИСТІВ О. БІЛИНСЬКОЇ ДО І. ФРАНКА

“Почтенний Пане! Казалисьте собі відписати на четвер, а я вже в понеділок зібралася до того, аби скорше позбутися немилого обов’язку. Не знаю, чи єсть на світі щось прикрійшого для мене, воліла бим вже цілий день стратити в Вашім товаристві як оден лист написати. Але може то вже послідний раз пишу до Вас: як оженитеся з поеткою, то на що ж Вам буде моїх листів. Ой, то то добре буде. Коби скоро! Пишете, що ваші жарти готові мені привести кілька ночей безсонних, не знаю, для чого б так мало бути, або ж то вже пропало? Масте єще Богу дякувати, час надуматися. Коли б Ви так собі зачали гадати роnіеwсzаsіе, тогда може би направду прийшло мені трохи перцю покушати, але тепер єще нема чого горювати, коли так легко зарадити лихому: вернутися і конец. Хто знає, може то і на моє добро вийшло, хоч би і для самих листів. Добре, що вже в пості прийшла вам охота женитися з поеткою; якби так скорше, то може бисьте і не могли були вже до нас приїхати, а так до великодних свят можемося єще часом видати. Хіба б і поетка була заздрісна, але я гадаю, що она ту не мала би причин до того. Може не буде гніватися на Вас, якбисьте хоть раз єще приїхали до Цішок, они вже трохи затужили за певним Іваном і раді би Єго повитати скорше як в неділю, таке (!) єще в четвер 6 с.м. і то рано. Я пополудни не маю школи, а рано тілько до 11-ої г. і то Ганя обіцює мене трохи заступити. Правда, який шкандал! Я гадаю, що і для Вас було б ліпше в четвер, бо в неділю може будете потрібні у Львові, у нас знов гості мають бути і я не могла бим з Вами свобідно поговорити, а хотіла бим Вам устно відповісти на оба листи, бо писати якось зле. Ви волите о всім писати, то пишіть, Але не бороніть мені відповідати устно, коли я так волю. Понеже до четверга недалеко, то можна вже попрощати вас на нині, но сама не знаю як, може тепер тілько уклонитися випадає. Але, правда, руку подати можна преці і чужому нареченому, тож може позволите стиснути легонько Вашу руку хоть не Вашій Ольдзі.

Ганя засилає Вам своє поважанє”.

Березень 1884 року.

“Почтенний Пане! Беруся писати до вас, хоть, правду сказавши, сама не знаю об чім, бо нічого нового нема у нас. То, що я утішилася Вашими листами знаєте і самі, тілько може не знаєте, котрим більше, а того власне я написати не можу. Сказати малабим дещо о тім, але писати не умію, тож могло би Вам видатися не так, як я хотіла бим, для того зачекаю до приїзду Вашого, що, хоть не за три неділі (від 9 с. м.), то бодай за десять, а таке (!) колись наступить. А може і за 10 заскоро? Того вже не знаю, длятого і не буду виглядати Мирона, бо, як з досвіду знаю, тільки гризтися дарма добре, але чекати – ні. Тішить мене тоє, що Ви є каприсьний чоловік, бо може схочете коли і чиїм каприсам догодити, от н.пр. моїм. Мені трохи не подобався проєкт, що весілля добре було б урядити так своїм коштом, але коли на то не стає, то може ліпше обійтися без жадного, так цілком тихо. Напишіть мені, чи згодитеся на то, но не конче і писати, буде час єще і поговорити о тім. Перед кількома днями говорилам о Вас з Дуткевичами; дуже жалували, що не знали, коли Ви тут були; пані Д. казала, що бодай сама прибіжить тепер, як приїдете. Радила мені купити собі льос і виграти богато бо без того буде зле. Допитувалася мене також, чи Ви знаєте о тім, що мені здалося б ся що виграти, а я сказала, що не знаєте. Видите, як дивуються ту люди, а що скажуть Ваші знакомі, як мене пізнають? Чи не буде Вам встид? Ой, треба буде (таке (!) добре встидатися.”

“Я читаю тепер Шекспіра Неіnгісh Dег IV, властиво мучуся, не читаю, була бим вже давно покинула, якби не Коцовський, котрому назлість хочу все прочитати. Я гадала, що, як прочитаю одно, друге пійде лекше, а ту противно: Копіg Jоhаnn’а я десять разів скорше зрозуміла як то. В тій хвилі дістала “Зорю” і урадуваламся, що не побачилам “Бурі”, посвяченої п. О.Озаркевичевій. Вправді Ви мені обіцюєте потім щось ліпшого посвятити, але воліла би я, аби Ви тоє лишили для п. Озаркевичевої, аби тоє посвячення вийшло на світ трохи пізніше, не рівночасно з вістею о Вашій женитьбі. От і всьо написалам, о чім хотіла говорити, а то через “Зорю”, котру тепер наднесли. Я хотілам, аби Ви перше посвятили, а потом Вам сказати свою гадку, але зробилам інакше, хоть не маю претенсій, абисьте до того стосували.”

“Ага! дякую красненько за присланий вірш. Єще одно! Може Вам видасться, що я хочу, аби Ви мені таке (!) посвятили “Бурю”, то, прошу Вас, не гадайте так; слово чести Вам даю, що не о то ходить мені, тільки о то, аби не так зараз тамто посвяченє вийшло, але коли тепер виходить що іншого до “Зорі”, то я вже спокійна, Ганя засилає Вам поклін, а я стискаю Вашу руку сердечно. Може занадто? Ольга”.

15 березня 1884 року.

“Я мусила бим бути зовсім без серця, аби Вас в таку дорогу витягати до Цішок, хоть дуже-дуже хотіла бим тепер побачити дорогого Мирона. Мені здаєсь, що так давно, як ми бачилися, не знаю, чи Вам так. Може, Бог дасть, до неділі підсохне або замерзне, або най би і сніг упав та й санна єще була, аби тілько дорога була. Ну, але як то крім дороги і єще інша причина не дозволяє Вам їхати, може, і брак охоти: чи справді дороги боялися? Надіюсь тепер, коли не Вас, то листу, бодай такого, як послідний”.

24 березня 1884 року.

“Почтенний пане! Солодкий віршик прислалисьте мені, нема що казати; подякувати Вам за него не можу, то певно, але за то дякую за одвертість в другій части листу. Маю уже тепер добре понятіє о Вашім теперішнім успособленню, дуже-сьте щасливі!

Поцтивий Коц. може і не знає, що він своїми клеветами помагає місто шкодити, бо і без того мусіло 6 ся скінчити так, що Ви мене знати не схочете; він тільки приспішив такий конец. От тепер можу Вас упевнити, що посади у Львові і навіть з виділовим іспитом не дістану. Протекція Рогальського, на котру тілько малам надію, відпадає на случай нашого подруження, бо він єсть тому дуже противний. Перед тижднем прислав мені лист, подібний до Вашої поезії, тілько що він, не згадуючи о могилі, пророкує мені таку будучність. Спочатку мене гнівали, тії представлення Рог. і не гризла ся, що трачу єго протекцію, гадалам собі: може преці удасться яким способом посаду дістати, але тепер, коли знаю, що і Ви в тім помогти не можете та що Ви з інших причин представляєте собі таку щасливу будучність, виджу, що він не зле радив. Такой треба нам конечно закінчити всьо так, аби Вам було лекше і мені не тяжко, а тяжко мені не раз через ту нещасливу ріжницю в переконаннях. А Вас то вже так собі представляю як якого невинно на смерть засудженого. Можете тепер поняти, яке би то було і моє щастя, якби в такім переконанню що до Вашого задоволення мала зістати Вашою товаришкою. Но хоть так кінчаться наші наміри, не хотіла бим. аби Ви такой направду не хотіли і знати мене, бо то 6 мене дуже боліло, ну, але єсли маєте до того великий повід, то дарма. Я Вас упевнити не можу, чи єще хто з моєї родини не сприяє мені так, як Коц., може бути, що суть такі, і потом би зачали мішатися в такий спосіб, як Коц., та й уже не було б ради. Коц. добре зробив, що єще впору відозвався, і коли власне і інші і стають перешкодою в дорозі.”

“Не знаю, чи Вам ся тоє донесене на що придасть єсли хочете додержати своє приреченє, що єсли ми зриваємо з собою не гадаєте навіть оден раз приїхати тут. Може так не буде.”

24 березня 1884 року.

“Почтенний пане! Дуже мені прикро, що не моглам видітися з вами в середу рано перед своїм виїздом з Львова тим більше, що не зналам, з якої причини Ви не явились під ч. 40 на ул. Галицкій, так близько редакції. А малам много важного до помовленя з Вами. Меж іншим то, що пан Фонко сказав, довідавшися о нашім наміреню. Ото він запевнював мене, що я, вийшовши замуж, під жадним условєм посади не получу і що він навіть мішатися до того не буде. Я якось не хочу його запевненю вірити, хотіла бим від кого іншого довідатися, чи направду було б неможливо. Рогальський також так страшить мене, отже зістає мені тілько просити Вас, абисьте були ласкаві самі довідатися від кого і мені донести, абим могла уже раз вилізти з тої непевности, бо то дуже немила річ.”

“Мала бим єще о чімсь написати, але що ж, Ви мені щиро не відпишете на то, а мою щирість возьмете за Бог знає що, отже лишаю до устного порозуміння, а чим скорше оно наступить тим ліпше для нас обоє. Може бисьте були ласкаві приїхати до нас в сей вторник пополудні, в четвер можемо разом виїхати звідси. Дорога тепер дуже добра і погода красна, то вже можете посвятити трохи часу і грошей, тим більше, що то може послідна жертва для мене. Та й Вам ліпше скорше щось певного знати, на що здоровє тратити на даремній гризоті. А скажу Вам. що теперішній стан Вашого здоровля обтяжає мою совість, хотей то і Ви потроху самі тому винні. Єще раз прошу: приїдьте в вторник, а тепер прийміть щире поздоровлення від щиро Вам жичливої Ольги”.