Складним видалося життя Миколи Зерова. Пройшов він і бідність, і зраду, і смерть сина, і заслання. Неперевершений неокласик прожив життя повне труднощів, але і перемоги там були. Про це ви навряд чи прочитаєте в підручнику. Найцікавіші факти про життя класика.
Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя. У родині було 11 дітей.
Навчався в одному класі з Остапом Вишнею.
Зеров був надзвичайно розумним, мав гарну пам’ять. Друзі жартома називали його “Енциклопедією”.
У 1920 році обвінчався із Софією Лободою — однією з трьох доньок професора Федора Лободи. Вони зустрічалися 8 років і обвінчалися в Києві на бульварі Шевченка, в Борисоглібській церкві, що була тоді тюремною.
Проте у шлюбі із цією жінкою Микола Зеров мав гіркий досвід. Адже, як кажуть літературознавці, між Софією та письменником Віктором Петровим (Домонтовичем) виник роман. При цьому Домонтович лишався приятилем Миколи Зерова. Про якісь подробиці стосунків між коханцями невідомо, проте Зеров залишив двозначно-іронічні натяки про зраду в своїх епіграмах.
Після загибелі поета Домонтович та Лобода “легалізували” свої стосунки. До наших днів збереглися повоєнні листи Петрова до коханої (він тоді жив у Москві, під наглядом «органів») – сповнені химерних методичних описів одноманітних буднів та бажання зустрітися.
У них був єдиний син Констянтин, який помер у 9 років від скарлатини. У той час дружина поета Софія лежала в лікарні в тяжкому стані, і Зерову довелося самостійно пережити поховання сина. Із ним на цвинтарі були лише двоє колег і двоє студентів. Один з них, Абрам Гозенпуд, пізніше згадував, що над свіжою могилою сина Микола Костьович читав давньоримські вірші. Дорога додому була мовчазною.
У побуті Зеров був непрактичним, нібито не міг навіть забити цвяха. Майже всю роботу дружина виконувала сама.
Під час голоду 1920-их він переїхав до Баришівки, де за лекції платили “продуктовою натурою”.
У 33 роки Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти. Талановитий педагог, Микола Костьович користувався популярністю у студенток. Про його магнетичний вплив ходили легенди.
Зеров товаришував з Хвильовим. І тяжко пережив новину про самогубство однодумця.
Утративши роботу, розбитий особистим горем (зрадою дружини і смертю сина), неокласик у пошуках роботи виїхав до Москви, де його в ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його заарештували на станції Пушкіне.
20 травня відправили до Києва для слідства. Фантазери з НКВД звинуватили Зерова у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. На першому допиті він заявив однозначно: “До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу”.
За справу взялися костоломи і вибили з нього інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучили книжки “Політика” з дарчим написом розстріляного у “справі 28” “терориста” Григорія Косинки та роман “фашиста” Пантелеймона Куліша “Чорна Рада”. Це і були докази тероризму з боку Зерова.
Коли Миколу Зерова відправили відбувати «покарання» на Соловки, він тривалий час намагався морально не зламатися й бодай якось зберегати звички позатюремного життя. Так, у таборі він продовжив свою працю над перекладом «Енеїди» Вергілія, але цей переклад не зберігся.
У 1935 році його засудили до 10 років заслання, але в 1937 вирок був змінений – Зерова 3 листопада розстріляли.
Батько Зерова щотижня писав Сталіну: “Де мій син Микола?”. Нарешті йому відповіли, що син помер від запалення легенів 1937-го. Дружині після війни відповіли, що помер 1942 року. Ні вона, ні батько не дізналися справжньої дати смерті.
Із 11 Зерових вижило семеро
Батько поета, Костянтин Іраклійович Зеров, походив із селян Чернігівської губернії. Закінчив учительський інститут у Глухові. Учителював у Кролевці, Переяславі та Зінькові, звідки родом його дружина, Марія Яресько.
У них народилося 11 дітей. Із них досягли дорослого віку семеро. Микола — старший.
Дмитро Зеров (1895–1971) — академік АН УРСР, директор Інституту ботаніки. Помер на засіданні вченої ради цього інституту. Кость Зеров (1899–1979) — професор-гідробіолог. Михайло Зеров (1901–1963) — поет. Був двічі арештований більшовиками. Від нього вимагали, але не добилися, свідчень проти брата Миколи. Відсидів кілька років у тюрмі, під час війни емігрував на Захід. Писав під псевдонімом Михайло Орест.
Олена Зерова (1903–1939) — свого часу відома дантистка в Одесі. Рано померла від сухот. Валерія Зерова (1912–1982) — лікар. Її чоловіка розстріляли 1937 року. Під час війни пішла добровольцем на фронт. Узяла із собою малу доньку, бо не було на кого лишити. До пенсії працювала в аптеці в містечку Дашеві на Поділлі. Могла цитувати улюблених письменників цілими сторінками.
1923 — професор кафедри української літератури в КІНО (Київський інститут наросвіти — так звався університет). Одночасно викладав у торговельно-промисловій школі, кооперативному й залізничному технікумах, Археологічному інституті, Інституті лінгвістичної освіти. Його лекції з історії української літератури видали повністю 1990-го.
1937, 3 листопада — Миколу Зерова розстріляв капітан НКВС Матвєєв в урочищі Сандормох у Карелії. 1988 року звідти взяли пригорщу землі й перепоховали біля могили його сина Костика на Лук”янівському цвинтарі. Софія Зерова (1890–1985) похована не тут, а поряд зі своїм другим чоловіком Віктором Петровим (Домонтовичем), приятелем Миколи.