НАРЕЧЕНА З ЛАВРСЬКИХ ПАГОРБІВ
Антонія Цвід
Біограви Т. Шевченка досі б’ються над питанням, хто була та загадкова дівчина з „замечательным личиком”, як писав О. Афанас’єв-Чужбинський, з якою поет зустрічався на Лаврських пагорбах. Висувалися різні версії. Нині пропонуємо дослідження авторки відомої трилогії „Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка”, письменниці Антонії Цвід.
Намагаючись максимально охопити історії інтимних переживань геніального поета у своєму романі-перформансі, я звернула увагу на загадковий жіночий образ. Хто та чарівна дівчина, з якою молодий Тарас зустрічався на Лаврських пагорбах?! Звідки вона? Як її звали? Як склалася її подальша доля? Про ці трепетні побачення поета з милою дівчиною на Лаврських пагорбах згадує в своїх спогадах Олександр Афанас’єв-Чужбинський, який мешкав тоді з Шевченком у хатині на Козиному болоті: „Еще я помню его одно увлечение в Киеве. Рисуя Лавру и ее подробности, он познакомился с приезжим семейством богомольцев, в котором была очень хорошенькая молоденькая девушка. По вечерам Шевченко начал пропадать и не говорил, где просиживал до полуночи... На живописной дикой тропинке, ведшей из Царского сада на Подол прямо через скалистый берег, я однажды нечаянно увидел Т. Г. в незнакомом обществе, состоящем из двух старух, нескольких детей и очень хорошенькой девушки. Последняя откинула вуаль. Раскрасневшееся личико ее, окаймленное светлыми волосами, было замечательно. Смеясь чистым, почти детским смехом, она слушала Т. Г., который, спускаясь рядом с нею, рассказывал ей, должно быть, что-нибудь забавное. Я подымался в гору. Т. Г. только спросил у меня, куда я иду, и сказал, что провожает знакомых в Братский монастырь. На третий день он был очень скучен и признался мне в своем увлечении. Незнакомое мне семейство уехало уже в деревню” *1.
Тарас був такий зворушений цими побаченнями з дівчиною, що навіть не став пускати товариша в свою душу, відмахнувшись, мовляв, що вона вже заручена? А що як насправді вона була заручена саме з ним, та він не насмілився озвучити ім’я нареченого, навчений відмовою попівни Федосії? Хто ж була ця дівчина з „замечательным личиком”?
Біографи висувають різні версії, згадуючи, зокрема, і ту ж попівну Кошиць? Можливо, на цю думку навертає вжите Чужбинським слово „богомольці”. Проте в ті часи для людей ходити на прощу до Києва було за звичай. Мої бабуся Ганна Оселедець ходили двічі пішки в Лавру аж з Конотопа. Та й а priori не міг молодий Тарас засиджуватися „до полуночи” у попівни, ще й тієї, що йому відмовила. А коли б то чужа наречена, то чи дозволила б їй старша жінка, схоже на те, що мати, засиджуватися з чужим тридцятирічним чоловіком „до полуночи”? І взагалі, чи могло аж так зворушити душу чоловіка миттєве знайомство? Можливо, ця історія мала свій початок у не такому вже й далекому минулому?
І тоді я перенеслася думкою в ті місця, де Шевченко гостював перед тим, як повернутися до Києва. Седнів! Саме там і могла бути ота загадкова красуня з Лаврських пагорбів, яка „уехала уже в деревню”, бо ж, як відомо, Шевченко напередодні повернувся з Седніва від братів Лизогубів, де мешкав і творив щовесни два роки поспіль? Пригадаймо, з Седніва до Києва Шевченко переїхав наприкінці весни 1846 року. Вбитий „гарбузовим сватанням” до попівни і зворушений одруженням у лютому П. Куліша та зарученням М. Костомарова, Тарас прагне й собі одружитися в Україні. Та й дівчата, нівроку, закохувалися в нього – молодого й знаменитиго, автора „Кобзаря”! Федот Ткаченко, друг і колега Тараса, з яким він навчався в школі Ширяєва, а відтак в Імператорській Академії мистецтв у Петербурзі, згадував: „Лицо у Шевченки было не красиво, но выражение его показывало в этом человеке присутствие великого ума. Когда он говорил с женщинами, лицо его делалось необыкновенно приятным. Женщины его очень любили» *2. Він при цьому зауважує, що дівчата, від наймичок до графинь, так і липли до нього. Володів же наш поет якимись такими чарами, що навіть світські жінки від нього просто мліли!
До речі, в листі до О.М. Бодянського від 3 січня 1850 року з Оренбурга Тарас Григорович з гіркотою повідомляв: „Ось бач, як зо мною діялось. Поїхав я тойді в Київ із Петербурга, тойді як ми з тобою в Москві бачились, і думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть, – уже було й подружіє найшлось (підкреслення авт.). Та Господь не благословив моєї доброї долі! не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні! Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, як тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші!”*3.
Вочевидь, і йшлося саме про його останню седнівську любовну історію! „Думав уже в Києві ожениться” – пряма адреса пошуку нареченої, бо ж таки не в рідному селі з попівною, а в Києві мав „ожениться”! А фраза: „не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні!” – явно вказує на причину того, що весілля Тараса не відбулося саме через арешт! Отже, таки „подружіє найшлось”, тобто вже посватався! До кого ж? „Весной они приехали, но я уже был далеко”, – напише він в повісті „Близнецы” *4, і саме ця Шевченкова фраза підтвердить, що йдеться саме про останню симпатію – як на мене, седнівчанку.
Пригадую епізод з повісті Т. Шевченка „Близнецы”, у якій використано чимало біографічного матеріалу, про зустріч головного персонажа твору біля Лаври з двома жінками – літньою і молоденькою. Вочевидь, саме про цих седнівських жінок і йдеться в творі! І саме їх бачив О. Чужбинський у товаристві свого товариша? Звертаюся до повісті: „Однажды я, давно как-то, отслужив раннюю обедню в Лавре, вышел по обыкновению на типографское крыльцо. (...) И только было начал сравнивать линии и тоны пейзажа с могущественными аккордами Гайдна, как услышал тихо произнесенное слово: «Мамо!.. Мне, мамо, всегда кажется, что я на этом крыльце как бы слушаю продолжение обедни». (Шевченко тут якби відразу наголошує і на святості матері, і дівчини, і на суголосності їхніх з персонажем натур.–Авт.). Зачарований, він ішов за жінками аж до трактира, де жінки зупинилися, а згодом поет чаював у них в номері, а також намалював на замовлення старшої дами пейзаж з Лаврських пагорбів. „Рисунок акварельный был у меня давно начат. Я его тщательно окончил и на первом плане между липами нарисовал моих незнакомок и себя тоже нарисовал…», – пише автор повісті.
До речі, нещодавно мені трапилася репродукція акварелі Тараса Шевченка, на якій зображена картина на Лаврських пагорбах, яка чомусь підписана „Невідомий рисунок Т. Шевченка”. Мені відразу здалося, що дві дами, старша й молода, зображені на ньому в центрі між двома деревами, схожими на липи, що стоять на відстані від них, це і є жінки, згадані у спогадах О. Чужбинського і самим художником у творі. Я звернула увагу на довгу білу вуаль на голові старшої жінки, що вилася на вітрі з-під білого чепця без прикрас. Можливо, це саме її описує поет у повісті: „Голова накрыта была, вместо обыкновенной женской шляпы, белым широким, без всяких украшений чепцом”. На акварелі можна впізнати і самого Шевченка, який відійшов убік від жінок і спілкується з чоловіком, можливо, з О. Чужбинським! Жінка в повісті називала дівчину Глафірою! Ця зустріч біля Лаври сталася на початку літа.
У повісті Шевченко пише: „Следующую осень прожил я у них в деревне и уже называл их своими родными сестрами. А к концу осени старшую называл уже мамою, а меньшую – невестою. Я совершенно был счастлив”. Цікаво, що саме цю останню фразу „Я совершенно был счастлив” автор повторює наприкінці своєї повісті, але це вже звучить із вуст іншого персонажа, Савватія, який у листі запрошує його (оповідача) на своє весілля і посвячує його в доволі розлогу історію свого кохання. Вона виглядає, як продовження попередньої „лаврської” оповіді (цей прийом притаманний Шевченкові, згадаймо звернення до буцім листування у повісті „Хужожник”, коли йшлося про особисте Тарасове життя).
До речі, в образі дорослого Савватія автор зображує себе і своє життя на засланні, щоправда, цю дівчину автор вже називає Наташою. „До обеда я гулял с Наташей в саду и около хутора, осматривали и критиковали их уютный, прекрасный хутор. (...) Взаимные наши посещения продолжалися без малого год и кончилися тем, что я уже другой месяц в роли жениха и совершенно счастлив” Цим визначенням стану героя „совершенно счастлив” Шевченко ніби дає зрозуміти, що йдеться про одну й ту ж особу чоловічої статі, а отже, й жіночої. До того ж, він знову подає повну розшифровку терміну їхнього знайомства – „без малого год”. Саме стільки поет і міг бути знайомий з седнівчанкою з початку березня 1846 року свого перебування в Седневі до моменту його арешту. І це, як на мене, може бути аргументом на користь седнівської красуні. Особливо, коли зважити на оте уточнення, що через рік вони приїхали до Лаври, але його вже там не було. Це було „к концу осени”, а вже в грудні, напередодні Нового року, Шевченко зустрічається з кирило-мефодіївцями і навесні його арештовують – на шляху з того ж таки Седнева до Києва, куди він поспішав за старшого боярина на весілля до М. Костомарова. Весілля, як відомо, не відбулося, нареченого й боярина арештували, а непритомну наречену винесли з церкви на руках.
Яким же було моє здивування, коли я прочитала в одному з листів Т. Шевченка до А. І. Лизогуба (від 22 жовтня 1847 року) ось таке: „Шкода, що я не покинув тойді у вас рисунок київського саду, бо він і всі, що були при мені, пропали. У І. Фундуклея” *6. Це ж як можна було дорожити цим рисунком „київського саду” (так він називав цю місцину у повісті, та вона так тоді й звалася офіційно) з зображенням двох жінок, щоб лише за одним цим малюнком отак побиватися! І цікаво, що саме седнівчанинові він висловлює свій жаль з приводу втрати рисунка „з київського саду”! Це і є прямою вказівкою на те, що дами з лаврських пагорбів і є седнівчанками. І саме це розвіяло мої остаточні сумніви. На щастя, роботи Шевченка були збережені в жандармських архівах. І сьогодні, як на мене, цю роботу можна перейменувати на „Київський сад”.
Виходить, коли б не цей трагічний випадок з весіллям Костомарова, наступне вінчання могло б стати Тарасовим? Адже поет мав твердий намір одружитися в Україні. Саме весіллям і закінчується повість „Близнецы” – нещасливець домріяв те, що не встигло відбутися!
Тільки як же наречену Кобзаря було звати? Глафіра?.. Наташа?.. А може... Анастасія чи Євгенія?
***
І ось сама доля підкидає мені дивовижні факти, не зафіксовані в жодних Шевченкових архівах! У це важко повірити, та все ж уявіть собі – тримаю в руках... лист, який свідчить, що Тарас Григорович мав сина Федора від своєї нареченої, яка мешкала в Седневі! І навіть пожовкле фото сина! Вам не здалося. Після виходу в світ мого роману-трилогії „Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка” один чоловік із Седнева довірив мені свої родинні реліквії, які передавалися з покоління в покоління як найбільша таємниця роду: пожовклу світлину свого прадіда Федора – на його переконання, сина Тараса Шевченка – і такий же пожовклий лист, який цю ймовірність засвідчує. Стверджує, що зберігав його у сховку понад півтора десятка років, до того – берегла, як зіницю ока, його рідна тітка. А з вуст у вуста ця родинна історія майже пошепки передавалася понад півтора сторіччя!
Що ж спонукало цю людину до такого „самовідкриття”? Можливо те, що, прочитавши мій тритомник про коханих жінок Шевченка, він не знайшов тієї, яка, судячи з сімейного архіву, привела на світ єдиного сина великого Кобзаря?.. Зі слів мого співбесідника, його прадіда Федора, який народився після арешту поета від дівчини, з якою він ймовірно мав намір одружитися, седнівчани прозвали „кобздирем”. Так і понині весь рід прозивать кобздирями.
Правда це чи ні, я не беруся стверджувати, це – на розсуд науковців, шевченкознавців, які дослідивши цю історію, винесуть свій остаточний вердикт. Я тут висловлюю лише версії.
***
Ми з ним зустрілися в Магдональдсі у листопаді 2017 року. Невже й справді – прямий нащадок великого Кобзаря? Чоловік 65-ти років зовні й не особливо нагадує геніального поета... Приглядаюся до світлини його прадіда: Федір... Людина літнього віку, міцної статури, з сивою широкою бородою. Порівнюю світлину з зображенням Тараса Григоровича в білому костюмі, що на обкладинці мого роману: очі дивляться у цей світ з-під низько посаджених брів, обидва кругловиді, дещо виражені вилиці, ніс... Вловлюю спільну бокову виямку при кінчику носа... Чимдуж намагаюся знайти щось спільне між Шевченком і цим його ймовірним прямим нащадком... Звертає на себе увагу чоло... О, чоло! За рахунок вираженої надбрівної кістки помітні повздовжні вм’ятини в середній частині чола, які утворюють дві довгі глибокі зморшки. А над ними – розширення опуклої лобної частини, що й видає отой незвичайний розум... Розгортаю лист, але так зопалу мало що можу зрозуміти з цих дрібненьких каракуль на жовтих папірцях...
– Почалося ось із чого, – пояснює мені новий знайомий Михайло Байдаков – у 1812 році один з братів Лизогубів, Віталій Іванович Лизогуб, беручи участь у франко-російській війні, під Дрезденом був поранений гарматним ядром у ліву ногу. Його життя врятував солдат із Седнева Іван Назарович Стадніченко. Про цей факт згадується у Вікіпедії. На знак вдячності Лизогуби наділили його землею і взяли на виховання дітей (сина й доньку). Їх вивчили світським манерам, грамоті, музиці й танцям. Ось у цю дівчину й закохався молодий Тарас. Седнівчани бачили, як вони постійно гуляли вздовж річки Снов і вже сподівалися на весілля, але Шевченка несподівано арештували.
У Седневі про цю історію існує чимало переказів... Одна жінка ще в дитинстві з вуст своєї прабабці, яку звали Марія Іванівна Дрозд, чула, що та була свідком подій... Начебто Лизогуби привезли свою вихованку до маєтку на хутір Глібовка, аби приховати її вагітність. Спочатку наймити думали, що то – небога Лизогубів, але потім виявилося, що це донька Івана Стадніченка. Згодом вже літній колежський асесор на прізвище Кириченко одружився з вагітною дівчиною і забрав її в Носівку, де йому Лизогуби виділили землю й дім як придане. Там і народився Федір, як ми гадаємо, син Тараса Шевченка. Але в селі мало що приховаєш, тому й прозивали Федора „кобздирем”.
Намагаюся уявити Шевченка серед седнівчан. О. Кониський, який побував у Седневі, зі слів очевидців повідомляє, що Шевченко „увечері більш того, що пісні співав або слухав, як Ілля Іванович Лизогуб грав на роялі”. Тут же він наводить цитату М. Білозерського, який пише в „Киевской старине”, що „як був він 1856 р. у Седневі, дак чув від Андрія Лизогуба, що „Шевченко жив у його в окремому флігелі (...) і по ночах чаркував з слугами Лизогуба”*4. Несамохіть пригадую історію перебування Шевченка в Седневі, описану різними його біографами. Відомо, що вперше Тарас Шевченко на запрошення братів Лизогубів приїхав до Седнева з Чернігова, де саме перебував з місією Археографічної комісії у березні 1846 року, провів там і тогорічні Великодні свята. Княжна Варвара Рєпніна давно радила йому познайомитися з Лизогубами, своїми родичами, у яких вона й сама зрідка гостювала. Тоді поет кілька разів навідувався з Седнева до Чернігова, де залишив у готелі "Царград" свого супутника у мандрівці Олександра Афанасьєва-Чужбинського, бо той раптово заслаб, та після того, як товариш одужав і поїхав до Києва, ще мешкав у Седневі зо два тижні. Щось його там тримало, у Седневі?!
Велика родина Лизогубів тепло зустріла Тараса Григоровича: Ілля Іванович з дружиною Єлизаветою Іванівною з роду графів Гудовичів, Андрій Іванович з дружиною Надією Дмитрівною, уродженою Дуніною-Борковською, сестра Лизогубів Феодосія. Брати Лизогуби відвели поетові окреме приміщення у прибудові до флігеля, у якім мешкала на той час сім’я домашнього лікаря Лизогубів Л. Шрага. Там була обладнана майстерня для малювання, де Т. Шевченко плідно працював над літературними та мистецькими творами.
Вдруге Шевченко прибув до Седнева 1847 року, прожив тут від перших чисел березня до перших чисел квітня. Цей приїзд був особливо плідний у його поетичній творчості. Тут він переписав до окремого зошита збірку "Три літа". 7 березня датовано написану поему "Осика", перероблений варіант якої відомий під назвою "Відьма". За переказом, матеріалом для неї послужила справжня подія, що мала місце в сусідньому селі Бігач, розташованого потойбіч Снову. До Бігача Шевченка запросив поміщик князь Микола Іванович Кейкуатов змалювати дружину Катерину Федорівну і дітей. До слова сказати, князь Кейкуатов згодом став прототипом князя Мордатого у його повісті "Княгиня" та поемі "Княжна", а Катерина Федорівна – прообразом Катрусі в цих творах.
Старший з двох братів, Ілля Іванович Лизогуб (1787-1867), колишній ад’ютант князя Миколи Рєпніна, батька однієї з коханих жінок Шевченка – Варвари Миколаївни, який брав участь у Вітчизняній війні 1812 р., на той час був полковником у відставці. Він належав до масонської ложі «З’єднаних слов’ян» в Києві. Якийсь час жив за кордоном, потім оселився в Седневі, збудувавши великий одноповерховий П-подібний палац над річкою Снов і розбивши тут чудовий сад, а оскільки не мав власних дітей, запросив на спільне проживання молодшого улюбленого брата Андрія з дружиною та дітьми. Ілля Іванович мав чудову, як на той час, освіту і хист до малювання, а ще був справді обдарованим композитором. До того ж, будучи знавцем гідравліки, створив у маєтку цілу систему фонтанів, якими з повним правом могли б пишатися уславлені парки. Один з фонтанів, який він назвав «Гетьманом» бив струменем, що перевищував висотою навіть петергофського «Самсона».
Менший брат Андрій Іванович (1804-1864) теж був обдарований – умів малювати, любив поезію, мріяв про волю України. Тому вірші Шевченка, надто його поеми, полонили серце Андрія Івановича і він став найщирішим другом поета. То ж зрозуміло, як боготворили ці люди великого Кобзаря, які влаштовували бали на його честь, як лунала над річкою Снов поезія з вуст Шевченка, пісні у виконанні братів, їхніх дружин та гостей. Не важко уявити серед них і вихованку Лизогубів, доньку Івана Назаровича Стадніченка, яка разом з братом виросла в домі бездітного Іллі Івановича і яку вони, ніби рідну доньку, навчали манерам, грамоті, музиці й танцям. Саме така обдарована дівчина, змисна до музики й співу, і могла зворушити серце великого митця! Дівчина ж бо за його смаками має бути така, „щоб під нею земля горіла на три сажені”.
***
Вчитуюся в кожне слово, в кожну кому, ніби й за нею щось криється незвідане. Ось він, цей лист, написаний у минулому сторіччі, читайте й ви, подаю без перекладу й правок, лише підкорочу дещо, що не стосується суті питання, та виділю курсивом головну особу, про яку мовиться, седнівську наречену Тараса Шевченка. Автор листа – покійний Андрій Степанович Стадніченко, який доводився внучатим племінником седнівській красуні. Він пише до Маргарити Юхимівни – онуки самого Федора.
„9.ІІІ.1973 г. Уважаемая Рита Евхимовна!
В день сегодняшний я решил тебе написать, что долгое время и раньше собирался... Историческое повествование... У моего отца Степана и дяди Василия была родная тетя, имя ея не помню, яе отец Иван Назарович в 1812 г. у войну с Наполеоном, воевал вместе с Лизогубом или был его денщиком. Лизогуб был ранен в бою и его Иван Назарович вынес из боя сражения. За это Лизогуб моего дедушку Петра Ивановича и его сестру (читай, наречену Шевченка – Авт.) выучил грамоте танцевать и спивать дедушку моего женил на дворянке с. Невкля Марфе Григоровной, и нам в дачах с. Клочкова досталось 24 дес. пахотной Земли и 4 дес. хорошего сенокоса в живописном месте от речки кругом озеро и лес. Мой дедушка с Лизогубом ходил на охоту и ловил ему рыбу, и тут познакомился с Т. Г. Шевченко – Кобзарем, и часто они были на сенокосе за Клычковом. (...) Мне старые деды там разсказывали в 1910 – 1917 г. Багура пастух как выпивал с Т. Г. пел песни в Корчме и как Т. Г. разказывал что не буде попов и царя и читал свои стихи, вдове дал 3 руб денег, и детям дарил конфеты... [...] Тетя была красивая, танцевала и пела... и вышла замуж за старого чиновника Колежского асесора Кириченко из Носовки (тут невеличке уточнення: за переказами – Лизогуби, як опікуни, видали її за нього після того, як Шевченка арештували – Авт.). Жил Кириченко на приданной ему усадьбе от Назаренок (Івана Назаровича – Авт.) была хорошая хата на мосту, амбар и сарай, ветряная мельница на черниговском шляху может он и получал и пенсию. И я помню в его сына Василия (брата Федорового – Авт.) были и хорошия ниви, две дочери Проня и Варка и сини Василий фельдшер и Иван мой ровесник, жена Шимковка Настя Христояровна. Кириченко этот служил в Чернигове в больнице... Мне дядя Василий разсказывал, что тетя была знакома с Т. Г. Шевченко и он к ней ходил и у ея родился сын от его (а мой отец кричал на що это ты им разсказываеш...) и его (Федора – Авт.) отправили на жительство и расти в Носовку (там він мешкав разом з матір’ю і асесором Кириченком – Авт.)... и это есть твой дедушка Кириченко Федор по отчеству не знаю, его и прозывали Кабздир, а нас еще старые соседи кабзурятами да и их и еще и дети тоже (треба розуміти – через контакт з великим Кобзарем – Авт.)... Да и ты: Евхим Федорович (син Федора, батько адресатки Рити Євхимовної – Авт.), сватал нашу Марию Васильевну, то дядя Василь сказал да мы родичи далекие можна ити Е. Ф. за это на ея долго серчал... но она ни за кого не пошла замуж, никого не любила и теперь осталася 80 лет девица. Я помню хорошо твой дедушка (Федір, буцім Тарасів син – Авт. ) женился летом на нашей соседке Марии Мироновне Ермоленко, пожилой девице в (нерозбірливо) зеленом платье, а жених в новом черном костюме. У их были два сина, один это Федор Федорович... Многие старики это мое повествование подтверждали тоже, как Луковичи и дед Федор были похожи на Тараса Григорьевича, а Евфим Федорович (батько Рити – Авт.), да и Михаил горячие тоже як Тарас. Рита поговори с Ф. Ф. (з дядьком Рити – Авт.) об этом, что он знает об этом и слыхал в Носовке, он там родился. Прими это к сведению, а не к обиде и мы этим должны гордиться... Д. Е. Кисель основывается на том, что Т. Г. был только 2 раза в Седневе. Конечно это не верно, его пребывание в Седневе они скрывали, т. к. они тоже были в опале, за Дмитрия, що повесили в Одессе и Писаренко-Колодкевича.
С приветом. А Стадниченко
Рита напиши мне ответ на мое письмо, конечно обговорив его”.
***
З листа не зрозуміло, як звали дівчину, до якої залицявся вже славетний на той час вільний парубок Тарас Шевченко. Відомо лише, що мала прізвище Стадніченко і по батькові була Іванівна. А діда її звали Назаром. Брата – Петром. Уже щось! А Коли б копнути давні записи у Носівській церкві, то, можливо, можна довідатися й ім’я матері Федора. Автор листа писав дещо хаотично, тому видається, ніби деякі події у часовому вимірі переставлені місцями. Наприклад, що спочатку дівчина вийшла заміж, а потім зустрічалася з Шевченком, наспрвді треба читати навпаки, це підтверджують народні перекази. Отож з описаного виходить, що Іван Назарович Стадніченко, рятівник В. Лизогуба, доводився дідом ймовірному Тарасовому синові – Федорові. Питань багато, а відповідь має бути одна...
– А ким вам доводиться адресатка, Маргарита Юхимівна? – запитую.
– Маргарита Юхимівна моїй покійній мамі була двоюрідною сестрою. Тобто – моєю двоюрідною тіткою.
– Складнувато тут розібратися – стільки рідні! І це все – Федорова гілка, виходить, і Тарасова, якщо ця історія підтвердиться?
– Тарасова наречена, Федорова мати, імені якої не вказано в листі, – доводиться мені пра-прабабцею. Я людина скромна і не претендую на Тарасового нащадка, хочу лиш, поки живий, з’ясувати правду заради пам’яті роду для дітей і онуків. Нехай моїх нащадків перестанупь прозивати „кобздирями” або хай мають право зватися „кобзарями”...
– Зрозуміло, але ваші свідчення для шевченкознавців можуть виявитися дуже цінні. Вони можуть пролити світло на існування прямої генетичної Тарасової гілки... До речі, а ваша мама щось розповідала вам про це? Ким вона була?
– Моя мама, Тамара Михайлівна в дівоцтві Кириченко, онука Федора, Тарасового сина, працювала в Седневі, пізніше в Чернігові бухгалтером і лише якось раз промовила, коли я став розкопувати одну історію: „Про всіх ти довідуєшся, а свого справжнього родоводу не знаєш. А вона – від великої людини... самого Кобзаря!”. Я вже мусив від’їздити до Чернігова, то вона пообіцяла все описати в подробицях і покласти в тумбочку. Однак несподівано померла, я приїхав, кинувся до тумбочки, а там пусто!.. Не встигла... – Михайло Михайлович змахнув сльозу. – Тож не буду нічого вигадувати.
– А про самого Федора вам щось відомо з родинних переказів?
– Відомо, що був одружений і мав трьох синів – Юхима, Федора, Михайла та доньку Анастасію. (Можливо, дівчину назвали на честь її бабці, Федорової мами?) Його син, Михайло Федорович Кириченко – це і є мій рідний дід, якого теж прозивали Кобздирем... Пра-прадід Федір доживав віку в будинку мого діда, тобто в свого сина Михайла Федоровича в Седневі. Цей будинок тепер належить мені й моїм дітям та онукам. Це історичний будинок. Там протягом тривалого часу мешкали дві одинокі сестри. Після їхньої смерті будинок відійшов до селищної ради. Згодом половину будинку і було передано моєму дідові Михайлові Федоровичу в користування. Так він за ним і закріпився. І досі я в нім мешкаю, навідуючись до Седнева, тут наш город, погреб.
– Можливо, він колись стане музеєм Кобзаря! Якщо ваш дід забрав свого батька Федора до себе в Седнів віка доживати, то виходить, дух Тарасового сина витає у цих стінах?..
– Так. Він помер у нашому будинку, сягнувши 80-річного віку. Про нього розповідала мені Марія Василівна Стадніченко, яка так і не вийшла заміж після того, як її не віддали за Юхима Федоровича, бо вони, мовляв, через Шевченка рідні по крові. Вона мені й повідала, що дід Федір мав знахарські здібності, зокрема, дар зупиняти кров і замовляти біль. Коли якось його онук Гліб, той, що загинув на війні, впав і розбив носа, то старий Федір посадив його на коліна, щось пошептав над ним і все пройшло. Помагав усім людям.
– А скажіть, чому цей лист Стадніченка до Маргарити, який ховали десь глибоко в скрині, як страшну таємницю, раптом дістався саме вам?
– Це сталося тоді, коли я розслідував життя і загибель одного поета, який теж має стосунок до нашого роду. Дід мій, Михайло Федорович, був одружений на сестрі Василя Казки, друга Павла Тичини – Єфросинії Василівні Казці, тобто на моїй бабці. Тож у 2003 році тітка й віддала мені цей лист – а раптом стане в нагоді! Коли я прочитав його, був дуже вражений. Мені нарешті стало зрозуміло, чому нас прозивають кобздирями... Від шоку я переховував його ще 14 років, аж поки оце не привіз вам, прочитавши ваш чудовий роман-трилогію про коханих жінок Шевченка.
– Коли б не трапився вам мій роман про Т. Шевченка, то і ви, мабуть, переховували б цього листа до смерті? Це ж до якої міри, люди були залякані, щоб стільки часу тримати все в страшній таємниці! Хіба є щось цінніше за правду, за історичну справедливість?
– Наш рід можна зрозуміти – одне, що залякані всілякими то царськими, то більшовистськими репресіями, а ще й той факт, що довго жили найближчі родичі й нащадки родини того асесора Кириченка, який дав їм своє прізвище. Та й соромилися, бо тоді це була ганьба – стати покриткою, навіть якщо на це була така поважна причина – як ось арешт і запроторення на каторгу нареченого... Тому уявіть собі, як під час арешту Шевченка всі були сконфужені й настрашені. Тепер уже нам легше відкрити цю родинну таємницю... Інші часи, інші звичаї.
– Коли ж народився Федір?
– На жаль, не знаємо точної дати народження Федора. Припускаємо, що дитина мала б народитися в кінці грудня 1847 року, або на початку січня 1848 року. Тарас Шевченко вдруге гостював у Седневі з початку березня 1847 року, а вже 5 квітня його арештували. Хоча в листі, як бачите, зауважено: „Д. Е. Кисель основывается на том, что Т. Г. был только 2 раза в Седневе. Конечно это не верно, его пребывание в Седневе они скрывали, т. к. они тоже были в опале, за Дмитрия, що повесили в Одессе и Писаренко-Колодкевича”. Наречена могла наїздити до коханого в Київ, куди часто седнівчани ходили на прощу до Лаври.
* * *
Серед інших седнівчан про історію кохання Шевченка розповідала й 80-річна Потапенко Віра Антонівна своїй внучці – історику Олені Дебеленко (по чоловіку Міден), яка все записувала з її слів. Ця жінка разом зі своїм сином, молодим науковцем-істориком Ервіном Міденом, який викладає в Чернігівському університеті і пише дисертацію, записували спогади людей, ходячи в Седневі від хати до хати. На жаль, вона раптово померла.
Минає місяць. Набираюся духу й телефоную до Віри Антонівни Потапенко, на свідчення якої також посилався Михайло Михайлович. Хоч жінці саме на Новий рік виповнилося 80 років, і вона щойно втратила свою небогу, голос у неї по-молодечому приємний, м’який, і вона відкрита до спілкування.
– Чи не пригадаєте ви з переказів, як звали ту дівчину, яку кохав Тарас Шевченко і яка начебто понесла сина Федора? – запитую.
– Євгенія, – без жодних вагань відповідає жінка. – Женя її звали.
Я полегшено зітхнула. А що, як і справді?! Дяка ж їй за ту пам’ять, яку вона зберегла про нашого Тараса Шевченка і ту історію, все ж іще потрібно розшукати документальні свідчення. З полегшенням кладу слухавку. Одначе потрібно все це довести. Але знаю, що основна розмова має відбутися все ж з міцевим краєзнавцем, кандидатом історичних наук Ервіном Міденом, який зібрав свідчення седнівчан про цю історію. Та для цього я маю поїхати до самого Седнева.
Л. Жемчужников у своїх спогадах писав, що Лизогуби Шевченка «любили як людину, як патріота і поета і високо цінували його виконання народних пісень” *5. Мабуть, пани Лизогуби переймалися долею своєї вихованки, спритної до танцю і співу дівчини, яку кохав Тарас Шевченко, не лише через її батька, який порятував одного з Лизогубів, а ще й тому, що ця родина дуже шанувала поета. Ставилася до нього з благоговінням як до великого Кобзаря, з яким вони провели не один вечір за цікавими інтелектуальними розмовами, читанням віршів, музикуванням та співами. То були для Шевченка радісні і незабутні дні спілкування зі своїми седнівськими друзями. А ще Тарас, виконуючи завдання Археографічної комісії, малював: тут він створив малюнки "Коло Седнева", "У Седневі", "Чумаки серед могил". Також виконав портрети братів: олією – Іллі Івановича, олівцем – Андрія Івановича. Звичайно, були й інші малюнки, зокрема, й на стінах помешкання, де він жив і працював. На жаль, більшість Шевченкових автографів загинули у страшній пожежі, що сталася в маєтку Лизогубів у березні 1883 року, коли, як свідчив сучасник, "огонь... пожер силу книжок, силу стародавніх актів і мемуарів, і всі ті малюнки, що лишив Шевченко". Але найбільш прикро те, що не збереглося портрета коханої дівчини, яку він не міг не змалювати! Якщо, звичайно, він не дійшов до нас з жандармських сховків разом з численними жіночими портретами, як носять назви „Портрет невідомої”?! У вільний час Тарас Григорович спілкувався з селянами, цікавився їхнім життям, заводив «крамольні розмови». Лизогуби застерігали поета від необачних вчинків, а Ілля Іванович «вичитував Шевченка за вихватки дуже ризиковані, які траплялися з ним у шинку», про що писав Л. Жемчужников і про що згадується в наведеному тут листі.
Про ті „шинки” тоді ж у Седневі 8 березня поет писав у передмові своєї збірки (це визнано своєрідним маніфестом генія), звертаючись до письменницької братії: «Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже розпізнали своїх мужиків. Е, ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять між собою, шапок не скидаючи, або у польського магнатства кайдани волочать, – то тоді і скажете, «Енеїда» добра, а все-таки сміховита на московський штальт. Отак-то, братія моя возлюбленная. Щоб знать людей, то треба пожить з ними”.. Та не довго довелося Кобзареві порадіти життю на рідній Україні і пожити межи людьми...
***
Коли я працювала над трилогією про коханих жінок Шевченка, мені й на думку не спадало провести відповідні „седнівські” аналогії з написаною після заслання поемою Шевченка „Марія”, у якій він так святобливо й реалістично описує материнство, можливо, саме маючи на увазі седнівську кохану під видом материнства святої Марії, яка понесла від Духа святого?.. Бо чого б це поет у цій поемі так реалістично описував трагедію дівчини, яка мало не втопилася в тій криниці, біля якої кохалася зі Святочним Гостем? В історії Ісуса про таке не згадується. І, можливо, марно шукати ту криницю на Михайловій горі, до чого схильні часом біографи, підозрюючи Марію Максимович!.. Та й не дуже віриться у відчай жінки, яка близько десяти років у шлюбі не мала дітей! Це було б скоріше радістю. Це з одного боку, а з іншого – понести від самого Духа Святого і для Пречистої Діви мало би бути радістю.
Відомо ж бо, що деякі дослідники Тарасової долі, переконують, ніби Максимович таки запідозрив свою дружину в невірності і писав в одному з віршів: „кажуть люди, Олексійко на Тараса схожий”. А Панько Куліш відпускав на цей рахунок гострі шпигачки, мовляв, загубив Михайло життя молодій жінці. Отже, шевченкознавці намагаються бути максимально об’єктивними, не приховуючи якихось і непристойних вчинків Кобзаря. То ж хочеться вірити, що і ймовірне народження його сина Федора поза шлюбом теж може бути вивчене належним чином.
І ще одна думка не дає мені спокою: чому поет назвав свою поему просто –„Марія”, а не „Свята Марія”, коли вже йшлося про матір Ісуса?! Можливо, після повернення із заслання він через когось із земляків довідався про те, що його дівчина в Седневі понесла від нього? Та, будучи змушений мовчати, викричав свою душу в поемі? Адже лишалося одне – творчість, де можна висповідати свій біль. А можливо, він знав про це від самої дівчини ще до арешту? Відчувається намагання піднести образ коханої жінки, яка стала матір’ю, до святості, допомогти людям звільнитися від цього недоброго звичаю презирства до невинних покриток на прикладі Марії, яка понесла від Духа Святого? Та поета натомість звинуватили в єресі. Пригадуємо, що третій арешт Шевченка стався в Україні за звинуваченням у святотатстві, нібито він у спілкуванні з жінкою Максимовича і з селянами називав святу Марію покриткою... Чи не седнівська наречена стояла йому тієї миті перед очима?
Перегортаю листи Шевченка – невже ж ніде жодної зачепки?! І що ви думаєте? У його листі до Варвари Рєпніної від 7 березня 1850 року натикаюся на таке: „Новый завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствие этого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни пречистой девы – матери спасителя. И другая – написать картину распятого сына ее. Молю господа, чтобы хоть когда–нибудь олицетворились мечты мои! (…) Молюся богу и не теряю надежды, что испытанию моему придет когда-нибудь конец. Тогда отправлюся прямо в Седнев и, по мере сил моих, олицетворю мою так долго лелеянную идею” *7. Отже, таки Седнів! У Седневі були його думки, коли зародився задум „Марії”, коли він писав: ”во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни пречистой девы”! Чи не вказує це і справді на те, що він міг знати, що седнівська наречена вже була при надії? І він боготворив її пречистий образ! І саме тому поема не була названа „Свята Марія”, як годилося б, а просто „Марія”.
І слід звернути увагу, що ці думки мало не переслідували Шевченка ще до того, бо в листі до тієї ж Рєпніної від 1 січня того ж таки року, тобто трохи раніше, подибуємо: „Я Вас прошу, ежели можно, достать в Одессе – потому что я здесь не нашел – прислать мне Фому Кампейского „О подражании Христу”. Единственная отрада моя в настоящее время – єто евангелие. Я читаю ее без изучения, ежедневно и ежечасно. Прежде когда-то думал я анализировать сердце матери по жизни святой Марыии, непорочной матери Христовой, но теперь и это мне будет в преступление” *8. Принагідно напрошується паралель і про святість самого Кобзаря, який „поніс свій хрест” саме тоді, коли йому виповнилося тридцять три роки. Це – як знак Небес. Він, либонь, і сам це усвідомлював, про що свідчить бажання мати „Подражание Христу”. І підтвердженням цьому стають рядки з попереднього листа до В. Рєпніної від 25 – 29 лютого 1848 року: „Молитва и ваши искренние письма более всего помогут мне нести крест мой”– виділення авт. *9. Гадаю, невипадково не давали Шевченкові спокою і два „гуляючі” гаки в седнівській церкві – у вище згаданому листі до В. Рєпніної від 7 березня 1850 року він писав: „В седневской церкве над иконостасом два вделанные в стену железные крюка меня неприятно поражали, и я думал, чем закрыть их? И ничего лучше не мог выдумать, как картиною, изображающей смерть спасителя нашего”.
Ні, таки не дає спокою мені вся ця історія...
Коли це перед Різдвом Христовим несподівано отримую запрошення відвідати Седнів від директора Чернігівського музею ім. В. В. Тарновського Тетяни Сергіївни Луговської: „Є багато цікавого і про Шевченка, і не тільки про нього” – натякає вона.
Звичайно ж, я незабаром навідаюся до Седнева – передчуваю цікаву розмову! Та й запрошення ніби від самого Ісуса у його святий день!
– Відразу після Різдва навідаюся, – обіцяю їй, хоч маю високу температуру.
***
І ось уже на Маланку, 13 грудня 2018 року я, попри мороз і доволі нездоровий стан, щедрую в Седневі. Мене тепло зустрічають Михайло Михайлович Байдаков і Тетяна Сергіївна Луговська на подвір’ї садиби поміщиків Лизогубів, нині – філіал Чернігівського музею ім. В. В. Тарновського. І відразу ж – розчарування. Переді мною – великий одноповерховий обшарпаний П-подібної форми палац з глибокими тріщинами. Будинок не отоплюється – всередині холодно й незатишно.У передній кімнаті на стійках у вигляді гармошки – кілька експонатів плакатного характеру. Знаходжу тут старовинне фото Надії Тарновської, якого у моїм трикнижжі, на жаль нема, і портрет літньої – Ликери Полусмак. Бачу ще кілька експонатів у цій же передній кімнаті. Далі – порожньо. Будинок потребує ремонту і наповнення інтер’єру, без чого екскурсії просто неможливі.
– Тут була школа, і лиш пару років існує музей. Не дають нам грошей на реставрацію, – бідкається директор.
– Дуже великі кошти сюди треба вкладати. Область сама не потягне.– Явно потрібна підтримка держави, – журюся й собі. – На жаль, культура у нас нині не дуже-то в пошанівку, та ще й оця війна... Хіба тут до Лизогубів з Шевченком?
А було ж колись, а було... Седнівська садиба Лизогубів з її парками й фонтанами виглядала досить неординарно, і саме тому різними людьми зроблено чимало її описів, кілька з яких дійшли і до наших днів, зокрема й опис Жемчужникова. Ось уривок з одного з них: «Величезний будинок на один поверх, з прилеглими до нього флігелями і чудовою оранжереєю, оточений садом, а точніше великим парком, що складався з двох частин: верхнього і нижнього саду. Найкраща і дуже гарно опоряджена частина саду підходить до балкона будинку і розташована на вертикальній кручі, що має 20 сажнів. Біля самого підніжжя саду протікає річка Снов, береги якої і тепер постають обрамленими здебільшого гіллястими деревами, за річкою простягається широкий луг, на якому видніються в перспективі церкви окремих поселень. Для того, щоб піднятися з нижньої частини саду до верхньої, влаштовані зигзагами широкі алеї, по яких вільно роз’їжджаються екіпажі, призначені для розваги тих, хто гуляє…». Лише пам’ятника молодому Шевченку тоді тут не було!
Пофотографувалися ми з господарями біля пам’ятника Тарасові Шевченку та біля пам’ятника братам Лизогубам, випили чаю, аби зігрітися – морозець таки припікав! – і гуртом попрямували до хати наукрвця й історика Ервіна Мідена.
На подвір’ї нас зустрів, як справжній господар, велетенський волохатий кіт з розумними очима і завів у прочинені Ервіном двері до веранди, де ми й розташувалися на стільцях і диванчику. Ервін Міден з улюбленцем на руках запропонував нам прослухати власну, екскурсійну, як він висловився, версію, яку він, мабуть, під час екскурсій розповідає в седнівському музеї – версію історії кохання Тараса Шевченка з седнівською дівчиною. Ось я цю історію також пропоную тобі, читачу, в чистому (записаному мною) вигляді, як квітесенцію всього почутого з седнівських переказів та описаного в листі. Отож, поглядаючи в мамині записи, збережені у смартфоні та пригадуючи чуте ним від седнівців, краєзнавець повів:
– Під час наполеонівської війни, Віталія Лизогуба порятував його візничий Іван Стадніченко. Під Дрезденом Віталій Іванович, поранений, впав з коня, і тоді візничий підняв його і вивів з поля бою, чим врятував життя. Згодом на знак вдячності Лизогуби побудували йому нову хату, а його малолітніх дітей – хлопчика і дівчинку – взяли на виховання до свого маєтку, вивчили грамоті, музиці, співу і танцю. А треба сказати, що Ілля Лизогуб, який був власником цього маєтку, не мав своїх дітей, тому й взяли собі вихованців. З цієї причини він запросив до себе і брата Андрія, який мав своє власне обійстя в Куликівці. Отож діти отримали аристократичне виховання. Коли виросли, хлопця (Петра – Авт.) Лизогуби влаштували на службу до Чернігова. Дівчина ж мала дуже сором’язливу вдачу, отож вони її лишили в себе за гувернантку.
Все змінилося 1846 року, коли до їхнього маєтку завітав відомий тоді вже в Україні молодий поет і художник Тарас Шевченко, від якого жіноцтво просто шаленіло. (На цих словах я пригадала, як на балах в Україні дамочки навперебій читали його вірші, особливо уривки з „Катерини”, і ставали в чергу з картинками за автографом. Не кажучи вже про закоханих у нього панянок. – Авт.).
Ілля Лизогуб дав бал на честь поважного гостя, де зібралася вся місцева знать і прислуга, виставив білий рояль і став співати українських пісень. І тут, звичайно ж, Тарас Григорович голосом Френка Сінатри полонив усіх. (Нам відомо, як на весіллі Панька Куліша він влаштував справжню оперу, пригадую я). Дамочки так і сипали на поета іскри захоплених віч, а він бачив тільки її, сором’язливу мишку, красуню гувернантку Лисогубів, яка під акомпанемент Іллі Лизогуба вела чудове соло, а часом і сама сідала за інструмент. Через рік Шевченко знову прибуває до Седнева, але вже не стільки до братів Лизогубів – хоч, як відомо, з Андрієм вони близько зійшлися, той теж вважав себе художником – але Тарас поспішав до своєї коханої дівчини. У той час він наїздить до села Бігач, де малює княжну Кейкуатову, і чимдуж мчить до своєї нареченої у Седнів, не криючись, гуляє з нею алеями чудового Лизогубівського парку, зеленими берегами срібної річки Снов, читає їй свої чудові вірші в альтанці, співає з нею пісень – їх скрізь і всюди бачать седнівці і вже сподіваються на... весілля.
Та не так воно сталося, як гадалося. Шевченко їде до Києва і зникає. Його арештовують, відправляють на заслання, а тут розігрується трагедія, бо його кохана дівчина, вихованка й улюблениця Лизогубів, виявляється вагітною. А на той час покритка – це була велика ганьба. Тому Лизогуби знаходять нареченого з Носівки, „підтоптаного” асесора Кириченка, пропонують йому землю. Він бере ту дівчину за дружину, закриваючи очі на те, що дитина народжується через шість місяців після одруження. Далі, як нам відомо з листа Стадніченка, новонародженого сина назвали Федором. Ось така моя версія і висновок з усього, що нам з мамою вдалося зібрати з усних переказів седнівчан і жителів Носівки та Бігача”.
– Як же звали Тарасову красуню? Може, й справді Євгенія?
– Ми з мамою зверталися до воріжки, і та сказала, що дівчина мала якесь старовинне ім’я, яке починається на „М”. Я спробую це уточнити через церковні записи та архіви, – оптимістично повідомляє Ервін.
– „М”... Чи не Марія часом?!” – подумалося мені і пригадалася поема „Марія”, у якій описана доля дівчини при надії.
Позаяк Тарас мав швидко повернутися, то брати Лизогуби вмовляли Тараса не брати рукопис до Києва, бо звідти долітали чутки про посилення пильності жандармів, про їх наступ на вільнодумство, та Шевченко не послухався, що й закінчилося його арештом на переправі через Дніпро біля Києва 5 квітня 1847 року. Попереду були довгі і тяжкі роки солдатчини.
Попри небезпеку молодший з братів Лизогубів Андрій писав Тарасові Шевченку на заслання і надсилав фарби... На жаль, у листах ані словечка, про трагедію з його нареченою, яку Тарас Григорович вимушено покинув. Бодай би хоч який натяк!.. Можливо, це тому, – міркую собі, – що на той час Андрій з дружиною саме мешкали в Одесі через її хворобу, та ще й втратили трирічну донечку? Але цікаво, що старший брат, Ілля Іванович, жодного листа так і не написав до Шевченка. Чому? І це після всього обожнення, стількох вечорів, проведених за музикуванням і співами! За спогадами Жемчужникова, старший брат не схвалював поведінки Тараса в корчмі. Знаємо й про царські заборони. А може, за цим стояло й ще щось, про що той не хотів оголошувати поетові – історія з вагітною дівчиною?
І ще одне: думки шевченкознавців розходяться з приводу того, чому Андрій Лизогуб раптово перестав писати Шевченкові на заслання. Т. Г. Шевченко намагався з'ясувати, що сталося: "Вот уже третий год, как я не имею от вас никакого известия, последнее письмо ваше получил я в Оренбурге 1850 в последних числах мая... право, не знаю, что думать". Адже в останньому листі Андрій повідомляє, що через чуму в Одесі мусить повернутися до Седнева і обіцяє звідти написати . Але не написав! Чому?! Збіг? Дехто схиляється до думки, що Андрій Лизогуб отримав жорсткий наказ з Третього відділення жандармів. А можливо, все було просто – повернувшись з Одеси до Седнева, він дізнається правду про історію з вагітною Тарасовою нареченою, яку мусили віддати за нелюба, і перестає писати Тарасові, аби ненароком не виказати другові того нещастя. Можливо, саме через це обидва брати й не писали Шевченкові – промовчати, все одно що збрехати, згрішити перед Богом. А вони, особливо Андрій, судячи з листів, були дуже богобоязливі.
– Так, – мовить Михайло Михайлович, – коли б його тоді не арештували, бути тій красуні дружиною Шевченка. І тоді б у них з’явилося ще багато дітей...
– І садок вишневий коло хати, – в унісон панові Михайлу, усміхнувшись, проказує Єрвін.
– І нас би називали не інакше, як Кобзарями...
Розглядаю світлини дітей Михайла Михайловича.
– Як ви назвали своїх дітей?
– Я маю двох синів, Віталія і Михайла, а також доньку Вікторію. Цю історію ми маємо відкрити моїм дітям і онукам.
...А що як і справді це прямі нащадки Тарасові?! Чи ж має право світ відвернутися від них? Замовчувати цей факт лише через моральні застороги, які є мінливими... Нехтувати цілою гілкою родоводу лишень тому, що Тарас Григорович не встиг одружитися через арешт? Певна, що нашому шевченкознавству саме час засукати рукави... Та й мені теж, бо саме в роботі вже четверте, доповнене видання мого роману „Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка”!
Примітки:
1 – О. Афанасьєв-Чужбинський. „Воспоминания о Т. Г. Шевченке, стор. 25 – 39).
2. – Спогади Федота Ткаченка. Є.А. Ганненко, Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченко, „древняя и новая Россия”, 1875, кн. 6, т. 11, стор. 193.
3. – „Листи Тараса Шевченка”. Київ. Наукова думка, 1993 р., До О. М. Бодянського від 3 січня 1850, Оренбург, стор. 274.
4. – Тарас Шевченко. Твори в п’яти томах” Повісті. Київ. Вид. „Дніпро”, 1978 р. „Близнецы”, стор. 122 – 133.
5. – Л. М. Жемчужников „Мои воспоминания из прошлого”. Изд. „Искусство”, Ленинградское отделение, 1971, стор. 128 – 134.
6. – „Листи Тараса Шевченка”. Київ. Наукова думка, 1993 р.. До А. І. Лизогуба, стор. 253.
7. – Там же. До В. М. Рєпніної, стор. 278.
8. – Там же, стор. 272.
9. – Там же, стор. 261.