“СОН (Гори мої високії)”
“СОН (Гори мої високії)” — лірична поема історіософського змісту, написана орієнтовно між кінцем червня — груднем 1847, в Орській фортеці. Основний текст — єдиний повний автограф у “Малій книжці” (Інститут літератури НАНУ — Ф.1. — № 71. — С.97–103). Поема вперше надрукована у виданнях: “Кобзарь Тараса Шевченка” (СПб., 1867), та “Поезії Тараса Шевченка” (Львів, 1867) — за “Малою книжкою” з пропуском рядків 81–91. Твір становить суто індивідуальний шевченківський жанровий різновид великої ліричної форми, в якому синтезовано елегію, інвективу, ліричний опис (портрет, пейзаж), молитву. Ліричний сюжет побудовно на умовності — мотиві сну. До цього прийому поет зазвичай вдавався з тим, щоб забезпечити свободу просторово-панорамного огляду (пор. “Сон — У всякого своя доля”), або викликати з могил свідків та учасників давніх трагічних подій (“Буває, в неволі іноді згадаю”), або подати власну візію майбутнього (“Сон — На панщині пшеницю жала”, “І досі сниться: під горою”). В аналізованому творі присутні всі ці моменти.
Ліричний герой-поет уві сні переноситься на дніпровські береги й бачить вікопомний, насичений історико-політичними асоціаціями пейзаж довкола Трахтемирівських гір та Переяслава — місцевість, де розгорталися урочі для України події від часів Київської Русі до Руїни. Тут згадано Виблу могилу із залишками стровинного укріплення, як тоді вважалося, часів Київської Русі (за переказами, які чув сам поет, мандруючи Україною за завданням Археологічної комісії, в цьому укріпленні оборонялася й загинула легендарна княжна Домна), і Трахтемирів, де раніше був козацький Зарубський монастир із шпиталем і старе козацьке село Монастирище із церквою-“мерцем” — символом загибелі вільної козацької України й аналогом суботівської церкви-”домовини”, де похована воля України (“Великий льох”). Згадується “собор Мазепин” у Переяславі й могила “батька Богдана”. Київ, сердце України, присутній у згадці про “київський шлях”, коло якого — Трибратні могили — пам’ятка козацької слави й символ волі. Не менш промовисті й назви річок — також свідків героїчної української історії: це Дніпро — “сивий наш козак”, це “з Трубайлом Альта”: місце, де вони злилися — поле битви героя поеми “Тарасова ніч” (1838) Тараса Трясила (Федоровича) з військом С.Конецпольського (1630). У поемі згадано й Гетьманщину — як Лівобережжя (Чернігівщину, Полтавщину) з гетьманським устроєм і як час гетьманських чвар 60–70 рр. 17 ст., що призвели до Руїни (“Недоуми! // Занапастили Божий рай!”).
За художнім топосом, отже, це осереддя шевченківського національного міфу, його сакральний центр. Названі символічні топоніми та імена уособлюють злами історичної долі України, етапи її трагедії. Поет веде уяву читача від часів волі, оплаченої великою кров’ю, до сучасного занепаду під ярмом “панів лукавих” та царів “неситих”. Поема відзначається колосальною концентрацією символічного змісту: національний міф постає тут як опозиція славного минулого й похмурого сучасного, і цей контраст породжує емоційний сплеск великої сили, виражений у першій і третій частинах твору ліричним героєм-поетом, у другій — ліричним персонажем, старим козаком, поетичним двійником самого поета.
Твір поділяється на три частини. У першій (рядки 1–60-й: “Гори мої високії… За неї душу погублю!”) скорбота ліричного героя спричинена усвідомленням тяжкого контрасту краси природи й злиденного животіння в цьому раю міщан і селян — нащадків колись вільних козаків. У пошуках тих, хто спричинився до історичної трагедії України, поет готовий звинуватити навіть самі “найсвятії” гори в тому, що “все пішло царям на грище”, але, схаменувшись, благає у них прощення й за національну зраду картає “гетьманів, // Усобників, ляхів поганих”. У монолозі ліричного героя-поета змінюють одне одного ліричний пейзаж, медитація на історичну тему, звернені до гір інвектива й благання, вилив палкої любові до України. Відповідно змінюється й тональність — од суму до інвективи й клятви на вірність Україні — шляхом зміни віршової інтонації. Спершу вона наспівна, з ритміко-синтаксичною симетрією, чергуванням 14-складового вірша з 4-стопним ямбом; з 31-го рядка розвивається висхідна ораторська інтонація, насичена риторичними фігурами, сягаючи вершин у 48–50-му рядках і знижуючись до фінального акорду у 57–60-му рядках.
Тональність початкового пейзажу спочатку замріяно елегійна. Герой бачить уві сні куточок України, дорогий йому не лише красою природи, а й славним історичним минулим. Настрій замилування передано лагідними епітетами у зверненому до гір описі (“високії”, “хорошії”, “блакитні здалека”), порівнянням зі сфери ідилічного сільського побуту (“Хатки біленькі…, // Мов діти в білих сорочках // У піжмурки в яру гуляють”), метафоричною персоніфікацією в ясних емоційних барвах (“сивий наш козак // Дніпро з лугами виграває”). Антропоморфізований образ старої козацької церкви спочатку спокійно співчутливий: “Козацька церква невеличка // Стоїть з похиленим хрестом. // Давно стоїть, виглядає // Запорожця з Лугу… // З Дніпром своїм розмовляє, // Розважає тугу”, але в останніх словах уже з’являється тривожна нотка. Почуття безнадійності цього чекання ніби матеріалізується у “портреті” церкви-мерця: “Оболонками старими, // Мов мертвець очима // Зеленими, позирає // На світ з домовини”.
Із видивом занепаду колись багатих козацьких селищ пов’язана тема руйнівників України: “Та все пішло царям на грище: // І Запорожжя, і село… // І монастир святий, скарбниця, — // Все, все неситі рознесли!”. Епітет “неситі”, як у поемах “Сон — У всякого своя доля” та “Кавказ”, стає постійним стосовно царів, пов’язуючи колоніалізм із світовим злом (“неситий” — усталений епітет диявола).
Апофеозом любові до рідного краю, до вбогої України завершується риторичний монолог ліричного героя-поета. А Далі слово передається ліричному розповідачеві, який малює портрет ліричного персонажа центральної частини поеми — старого козака, свідка Руїни та учасника тогочасних подій. Він є духовним двійником автора, виразником його погляду на історію України.
Друга частина твору (рядки 61–163) містить символічний пейзаж усієї Гетьманщини, портрет козака, його монолог-медитацію громадянського змісту, вечірній пейзаж (який символізує також вечір життя старого звитяжця), його молитву та ліричний вилив — мрію про те, щоб закінчити життя “на Дніпрових горах”. І для цієї частини характерна зміна тональностей та віршової інтонації. Через обидві частини твору проходить тема нищівного осудження гетьманських усобиць в часи Руїни, егоїстично недалекоглядної боротьби за гетьманську владу, нерідко за допомогою віроломних союзників; та й самі козаки, ворогуючи між собою, нищили рідну країну (”Упивались і чужої // І своєї крові!”).
Імперська православна церква виправдовувала кріпосне рабство всупереч християнському ідеалу рівності всіх перед Богом. Особливої ваги в поемі “Сон” набула тема несумісності кріпосництва з християнством, жаль за кров’ю, намарне пролитою “за правду, за віру Христову”, бо нащадки героїчних козаків — пани християни, перетворившись на малоросійських дворян-кріпосників, “Без ножа і автодафе // Людей закували // Та й мордують”. Цей справедливий осуд не применшує глибокої релігійності ліричного героя-автора й ліричного персонажа-козака, який молитвою складає подяку Богові за порятунок у тяжких випробуваннях. Обидві постаті — ліричного героя-поета і персонажа-козака — єднають спільні мотиви: самотній життєвий шлях, сповнений знегод, любов над усе до України, згадки про втрачене кохання, про мандрівне бурлацьке життя, образ “побитого серця”; спільною є їхня історіософія. Завершення життєвого шляху старого козака — об’єктивована мрія самого ліричного героя-автора: “Хоч на старість стати // На тих горах окрадених // У маленькій хаті”. Ця мрія — тема третьої частини твору (рядки 164–175), якою є заключний ліричний монолог поета — молитва, щоб виблагати собі таку ж долю бодай в кінці життя.
Лірична поема “Сон” належить до найвищих здобутків поетичного Шевченкового генія.
Валерія Смілянська