Микола Ільницький

Без імені Миколи Вінграновського картина розвитку української поезії протягом двох останніх десятиліть була б неповною. Справа не лише в тій популярності, яку здобула його творчість у 60-ті роки серед читачів, і впливові, який трохи згодом вона мала на молодше покоління.

Річ у тому, що творчість М. Вінграновського — справді помітне, оригінальне явище в українській поезії. Світ цієї поезії передусім концентрує в собі міцну й нерозчленовану злитість минулого й сучасного не лише в світі, а й у самому характері художньої образності. Ядро образу включає в себе і формотворчий, і оцінний світоглядний елементи.

Як відомо, поет формується під впливом багатьох чинників. Пошуки власного стилю проходять крізь небезболісний процес долання впливів... У формуванні творчого обличчя М. Вінграновського основну роль відіграли два джерела: народна пісня і творчість Олександра Довженка.

У кожного поета можна знайти сліди навчання в народної пісні, той елемент фольклору, який стає одним із чинників формування власного стилю. Але із зростанням і зміцненням таланту прямий вплив фольклору виявляється дедалі менше й менше. І все ж можна відчути то образну трансформацію фольклорних символів, то зіткнення сучасного і традиційного понять, то ритмічні повтори народнопісенного походження. Усі ці риси тією чи тією мірою виявилися у творчості багатьох сучасних поетів. Ми бачили, якою виразною сольною партією в багатоголосому оркестрі Івана Драча звучить фольклорний мотив, яким психологічним супроводом вплітається в ситуацію, взяту з сучасного життя, пісенний образ у Б. Олійника, як, хоч і порівняно рідко, «впишеться» пісенна фраза в образну тканину Д. Павличка... Вони, ці асоціації, образні формули, інтонації помітні у віршах, «виглядають» з них, виявляють себе.

У М. Вінграновського справа інша. Його образне ядро існує в такому вигляді, що розчленувати його, аби побачити, як утворилася тканина твору, перевірити алгеброю гармонію, здається, просто неможливо, щоб справді не умертвити цієї гармонії, цієї живої тканини, який характер творчості поета, хоч це зовсім не гарантує його ні від творчих невдач, ні від штучності образів та інтонацій...

Цікаво, що в своєму відгуку на дебюти трьох молодих авторів — Віталія Коротича, Івана Драча та Миколи Вінграновського, добірки яких з’явилися на сторінках «Літературної газети» у 1961 році, Максим Рильський безпомилково вказав на одне з джерел формування поетичного стилю Вінграновського — вплив О. Довженка, точніше — довженківський дух.

Творчість М. Вінграновського підтверджує ту думку, що поняття національного не зводиться до стереотипів, які виявляють психологічний автоматизм у способі почування й мислення, заснований на застиглих поетичних формулах, що склалися віками. Національне — явище рухоме, воно збагачується новою історичною дійсністю й суспільною практикою, живою практикою міжнаціональних взаємин. Сучасність вбирає в себе традицію як законний спадок, що усвідомлюється у своїх визначальних рисах. М. Вінграновський прагне у своїх віршах виразити всю повноту життя, історичні реалії переплітаються з густою насиченістю предметних і духовних ознак сучасної епохи.

Художник — це світогляд і талан!

Його духоозброєння — сучасність!

І план думок, і нервів його план

Лягає в план доби і у всечасність!

М. Вінграновський не часто в такий прямий спосіб проголошує своє кредо, як у цитованому вірші, що зветься, здавалося б, зовсім не відповідно до високого ладу висловлених у ньому думок і почуттів — «Елегія». Але поет не розділяє на окреме лірику публіцистичну й пейзажну, громадянську й особистісну. Твори М. Вінграновського важко згрупувати за тематичним принципом, а заодно побачити його розвиток, шукаючи поглиблення у поверненні до цих тем. І все-таки можна знайти ті точки, вузли, навколо яких найчастіше зосереджується увага поета, ті художні принципи, за допомогою яких він прагне з’єднати «план доби і... всечасність», вмістити в сучасності й історичну долю народу, і його простування у майбутнє.

Адже митець попри всю своєрідність обдаровання, неповторність голосу виступає сином своєї доби, свого оточення, свого покоління, і загальний напрям творчих шукань неодмінно позначиться на його творчості, чималою мірою формуватиме її. Для тих, чиє знайомство з поезією М. Вінграновського почалося з початку 60-х років, особливо з виходом його збірки «Атомні прелюди» («Радянський письменник», 1962), виразно видно, як багато навчився М. Вінграновський в О. Довженка. Справді, молодий поет багато взяв у свого вчителя. Він безпосередньо навчався у видатного кіномитця, будучи студентом Всесоюзного державного інституту кіномистецтва, хоч вплив цей переростає безпосереднє навчання.

Начерки Довженкового кіносценарію «В глибинах космосу» переконливо показують, як уперед сягала допитлива уява художника й мислителя, як зірко передбачив він одну із стрижневих тем літератури 60—70-х років — моральний аспект наукового пошуку.

Це мала бути, за задумом митця, «нова поема про вічний вогонь Прометея». Оскільки американські фільми на космічному матеріалі «переповнені сценами міжпланетних воєн, по суті, продовжують гангстерський жанр у міжпланетному масштабі» й таким чином сіють «у свідомості народів космічний песимізм», фільм повинен бути таким, «що прославляє людський геній, а не пригнічує, не заглушує свідомість людей».

Космічна тема, яка такою хвилею пройшла в українській поезії першої половини 60-х років і винесла на своєму гребені стільки піни, у віршах М. Вінграновського здобула своє оригінальне втілення:

Народе мій! Поки ще небо

Лягає на ніч у Дніпро —

Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро... («Народе мій!..»).

Сусідство «атома» і «добра» свідчило не лише про гостроту стику віддалених понять, а й про те, що ліричний герой поета замислюється над проблемами доби, позначеної величезними досягненнями науки, проникненням людини в космос. Для якої мети будуть використані ці досягнення, чому служитимуть — добру чи злу, стануть творчою чи руйнівною силою в людських руках, — ось які питання хвилювали поета. Спирався він на довженківську ідею утвердження прометеїзму нового вогню, який здобуває наука, його службу на користь людині, людству й прогресу.

Утвердження вселюдської єдності й солідарності, «людської спільності» (О. Довженко) виражало не абстрактний, а дійовий, соціалістичний гуманізм. Прометеївське протиставялося сізіфівському як марному, безперспективному, приреченому. Цими проблемами жила вся радянська література. Коли в 1961 році із’явилася друком відома поема литовського поета Едуардаса Межелайтіса «Людина», в якій образ людини подано укрупнено й через «анатомію» людини розкрито «анатомію» віку, в критиці можна було почути думку про новий — космічйий — пункт спостереження, з якого Земля постає перед людським зором цілком по-іншому, аніж коли стояти на землі, — постає єдиною. Погляд на Землю збоку, з не баченої раніше точки, можливість охопити її всю як єдине ціле, породили прагнення шукати для такого охоплення норі образи, нові ситуації.

Космос виступає в «Атомних прелюдах» як арена зіткнення руйнівної і творчої сил, але сили ці трактуються надто загально, без виразної конкретизації і не раз справляють враження жахної стихії, непідвладної нікому. Молодому поетові часто бракувало ще досвіду, конкретної точки опори для утвердження ідей добра, людяності, свободи. Гасла ці переважно звучать як декларація, а не як життєві цінності, суспільні ідеали.

Характерним у цьому плані є вірш «Фуга» (збірка «Сто поезій», «Молодь», 1967), в якому автор прагнув персоніфікувати суспільно-моральні категорії. Твір починається такою глобально-космічною картиною:

Сутеніло. Сатаніло. Погляд сходив кров’ю...

В скафандрі хмар ішло землею небо.

Сутеніло.

Бомбами, бомбами, бомбами Бийте свободу в лоб!..

Рядок у творі експресивний, підкреслений звукозапис має виражати посилення тривожної атмосфери («Сутеніло. Сатаніло»). Свобода виникає у вірші як поняття, але згодом поет уособлює, персоніфікує його, вводить у ранг живого персонажа.

Свобода в образі жінки давно відома в мистецтві, згадаймо хоч би картину Е. Делакруа «Свобода на барикадах» (1830) або ж образ волі як жінки, зацькованої панами, в поемі Т.Г. Шевченка «Кавказ». Такої органічної злитості символічного образу із загальним соціально-історичним тлом твору, який бачимо в творах великих митців» сучасним художникам варто повчитися.

Вірш «Фуга» не належить до кращих зразків «космічної» теми в поета. У ньому зосередилися деякі характерні негативні риси «космізму». Поет, безперечно, з часом усвідомлював абстрактність у вираженні художніх ідей і намагався подолати цей недолік.

Досягти конкретизації гуманістичного пафосу було нелегко не лише М. Вінграновському, а й багатьом іншим поетам: давалося взнаки засилля алегорій, «глобальних» метафор. У творах поетів бачимо одні й ті ж образи та аналогії. Приміром, у М. Вінграновського:

Бо Всесвіт — не поле, і люд — не глядач.

І час — не ворота футбольних моментів,

І куля земна — не футбольний м’яч

В ногах генералів і президентів! («Народе Мій!..»)

В І. Драча («Соната Прокоф’єва»):

З минувшини йдуть у майбутнє Сократи,

В них небом по вінця налиті сонати,

З плечей не сфутболити їхніх голів,

У правду людську не забити голів.

Такі збіги можна б виявити, очевидно, і в інших поетів. Але головне — не в збігах, а, навпаки, у наявності власних акцентів. Те, що космос усвідомлюється як арена зіткнення доброго і злого начал, було і в інших авторів. М. Вінграновський шукає символів, які б цей конфлікт втілювали, звертається до художнього досвіду минулого. В його поезії з’являється постать Демона. Поет апелює до своїх попередників, які наповнили цей символ конкретним філософським змістом, показали його як втілення драматизму поступу історії.

Демон у поета стає сумним свідком довгого ланцюга помилок і жертв, масштаби яких лише посилили перемоги людини над природою. Згадаймо цитовані раніше рядки, в яких поет прагне поставити поряд «атом» і «добро». Але ця мрія виростала з гіркого досвіду, бо історія вже ставила поряд «атом... і могили». Згадаймо трагедію Хіросіми і Нагасакі. Зміна акценту в трактуванні Демона від неприйняття до майже ототожнення з ним ліричного героя виправдується тернистим шляхом людства, масштаби трагедії, якого вже не вміщаються на землі набирають масштабів космічних («і кров поранених народами народів текла з Землі і сохла на зірках»). Глибока скорбота Демона усе-таки не безвихідна: твір закінчується не реквіємом людству, а колисковою його майбутньому:

Тюрми притихлі, заснулі, Люленьки, люлі, ой люлі,

Сплять президенти і я... Біла Європо моя... («Демон»)

У мотив колискової поета вплетені тривожні нотки — так тривожиться мати про долю своєї дитини, народженої у грізні часи...:

М. Вінграновський, отже, уже на початку свого творчого шляху засвідчив, що мислить сміливо й широко, вивіряючи свій поетичний голос досвідом історії. Лінія осмислення «космосу», розвинута в його творах, майже не дотикається з напрямами пошуків у цьому плані інших поетів. Має ця лінія й свій неповторний спосіб реалізації на рівні символіки, образної палітри. На відміну від безпредметних абстракцій і вигадливості метафор, М. Вінграновський прагнув, щоб вірш його усе ж не поривав зв’язку з конкретними проявами життя, щоб образ не втрачав сили «земного тяжіння» життєвої ситуації, події, випадку. Космос поета предметно насичений, конкретний. Таким він окреслюється уже з перших його творів. Прочитаймо «Прелюд Землі»:

Із океанами, солями і стодолами,

Із місяцем і сонцем на плечах

Лечу, обліплена народами, як бджолами,

І атомні гриби в моїх очах!..

У вірші урівняро в правах зовсім не рівнозначні величини: «океани» і «стодоли». Уява поета мимоволі охоплює для порівняння масштабних понять мікродеталі — Земля «обліплена народами, як бджолами». Така постійна прив’язаність до безпосередніх вражень, до життєвої достовірності деталі, спостережливість не давали поетові потонути в абстракціях, розумуванні та витворенні надто штучних і чудернацьких гібридів-метафор.

Глобальний погляд схоплює не розмиті, стерті рухом Землі загальні й невиразні обриси материків та морів, а вириває конкретні деталі, часом мікроскопічно малі, які для поета мають велике значення (саме завдяки цьому й народжується порівняння народів із бджолами). Завдяки такому урівнюванню величиц персоніфікується астрономічне поняття планети, а до рівня астрономічного підноситься майже мікроскопічне.

Переплетіння понять, породжених сучасною епохою та її рівнем мислення, із побутовими реаліями, повсякденною речевістю у М. Вінграновського здебільшого не наштовхується на опір уяви читача переважно тому, що це нове поняття виступає мовби вихідна засада, поштовх, а далі ліричний сюжет розвивається у новому руслі, де можна стежити за рухом поетичної ідеї, живого чуття.

...А над нами — Чумацький Віз,

Без волів і коліс над нами.

У тім возі мій прадід спить... («Прадід»)

Перехід до прадіда природний завдяки тому, що поняття воза здобуває два значення — пряме й символічне, фантастично-казкове. Власне, вся оповідь теж казкова, адже мовиться про те, що сниться прадідові на возі — тому, звісно, небесному... Але як природно й переконливо співіснують між собою обидва плани, яка тонка й прозора грань, що об’єднує їх. Дідові сни — це картини, які стали історією, факти минулого: «Не поїду, мабуть, у гості — пан на шибенйцю звелить». Оживають тут і інші настрої, зокрема, про те, що «Кармалюк вируша на діло...». Нарешті ще один план — психологічний, суто людський, що надає творові особливої зворушливості й довірливості:

Дай-но, місяцю, ту зірницю —

Третю ніч мені не мигтить,

Я укину її в криницю —

Насті воду позолотить...

Отут ми стикаємося з іншим космосом, що має назву народної космології. В житті людини явища природи завжди відігравали важливу роль, втручалися в її долю. Поет первісний космос непомітно, ніби ненароком, пов'язав з космічністю свого часу, завдяки чому вийшов справді оригінальний мистецький синтез, відчуття історизму мислення й почування. Чумацький Віз і постать прадіда дають відчуття минулого, яке входить у єство сучасної людини.

Особливої повноти й виразності досягає М. Вінграновський у використанні засобів фольклору для осмислення історичної долі народу у вірші «Ніч Івана Богуна» — творі, сповненому надзвичайної насиченості думок і почуттів. Історичні реалії у творі постають як основа сучасного погляду на минуле, вони не існують як фіксація, а як спосіб оцінки, де воєдино злиті сарказм і пафос, захоплення й осуд, де минуле постає класрво диференційованим. Байдужість вищих чинів з їх спогадами про колишню славу сприймається як глум:

Могил нема. Могили повтікали!

Дніпро утік — лишилася вода.

...Тікає воля, дух її і слово.

І грає рабство в сурми золоті.

Коли ж мова заходить про народ, одразу вступають у дію інші ресурси образної палітри — фольклорні, як і символіка дум та пісень про походи, знову ж таки образно трансформована й переосмислена («Та не дай боже, та не дай нікому, як отому народоньку молодому!...»; «То мене несуть, ще й коня ведуть, кінь голівоньку хиле»), де з натяку постає узагальнення, а подія, факт історії стають фактом життя ліричного героя.

«Ніч Івана Богуна» — це передчуття (у певному сенсі) боїв революційних, як у циклі Б. Олійника «Сковорода і світ», написаному згодом, Передчуття духовного розвитку народу. Обидва твори позначені навіть спорідненістю внутрішнього тону: сарказм у змалюванні вельмож змінюється пафосом, коли мова йде про народ...

Поет переконаний у тому, що «нам дорога у ракетнім світі» духовна спадщина предків, і намагається цю єдність минулого й сучасного зробити художньою реальністю, живою плоттю образу, тому «сучасна мить мені вже, як минуле, сучасна мить мені, як майбуття» («Сади»), і саме тому йому «пахне сіном з Чумацького Возу...» («Синій сон у небесному морі...»), і цьому запахові віриш.

Поняття космічного у М. Вінграновського — це поняття максимуму, апогею, своєрідний критерій виміру людських справ, моральних категорій. Поет уміє навіть побачити обивателя на космічному тлі, міщанина, підкреслюючи «глобальний» характер цього явища.

Космос поета веде вже читача в зовсім нову сферу — сферу моральних цінностей. І як відразу високий пафос, урочистий тон обертаються своєю протилежністю — глумом і фарсом, хоч у жодному рядку нема й натяку на шарж, на зумисне зниження тону.

Таким чином, «від космосу», як то визначив поет, і почуття збентеженості світом, його красою, подвигами людини і почуття ненависті до міщанства, проти якого поет воюватиме нещадно уже й на земних плацдармах. З одного боку, об’єкт спостереження звужується, конкретизується. У вірші «Учора ще я в цьому колі жив...» йдеться про міщанський світ, в якому домінує той же живіт, але тепер сам той живіт виступає, ніби небо, найвища мета, а безпосереднім об’єктом уваги є... варення. Як альфа й омега інтересів. Різні варення —

...З малин, суниць, ожин,

З лимонів, клюкв, смородин, абрикосів,

Із райських яблук, аличі, брусниць,

Айви, кизилу, сливи, полуниць...

Та цей парад варень раптом доходить до межі, де пряме значення переходить у підтекст — інформаційний тон перетворюється на глузливо-іронічний, у якому звучать виразні нотки гнівного оскарження. Виявляється, що в це варення перетворюються благородні людські поривання й наміри. Поет непомітно розширює асортимент варень, переводячи розмову від начебто часткової прикмети в річище соціальної характеристики:

...Із київського місяця і зір,

Варення із повітря,

з неба,

з моря —

Не хочете? Тоді скуштуйте з горя, —

Варення з горя

і варення

з вір!

Портрет закінчено. І справа, звичайно, не у вареннях. Сьогоднішні міщани на відміну від тих, що їх показав поет, зосереджуватимуть свої інтереси не на компотах — атрибуті побутового благополуччя, сімейного достатку, їх запити сягнули далі — до атрибутів «благополуччя духовного»: колекціонуються книги за висотою і кольором обкладинок, книги передплатні, дефіцитні, збираються колекції кераміки та графіки... Але суть залишається та сама — усе це «жується», усе це для «всеїжоїжучого живота», що є «небом» усіх надій міщанина, хоч би за якою новою зовнішньою подобою він ховався.

Світ і світогляд у художній творчості — невіддільні, поетична ідея природно формується у творі, а не існує в готовому вигляді, не додається до тексту.

Розвиток М. Вінграновського як поета йшов лінією поступового приборкання хаосу почуттів. Те, що в перших творах нестримно й неконтрольовано виривалося назовні, згодом постає потамоване внутрішньою енергією, переходить у психологічні глибини — чи то як тремка, затаєна мелодія, а чи як драматизм почуття. І широта психологічних станів відкривається поетові в природі. У віршах М. Вінграновського кожна пора року розкриває ще свою привабу, свою життєву доцільність. Поет знаходить прості й дуже переконливі аналогії між природними явищами й життям людини, доводячи фольклорний паралелізм до високого філософського звучання й мистецької довершеності.

Включення свого «я» в кровообіг життя на землі втілено оригінально, самобутньо. Однак поет не визнає паралелей прямих, і в новому вірші неодмінно ускладнить, розгорне накреслене порівняння життя людини і проростання зерна, сповнить його новими відтінками, переведе в настроєвий ключ.

У палітрі М. Вінграновського реалії пейзажу завжди оживлені, причому деякі деталі, улюблені кольори стають у нього постійними. Таким є образ весла, що виступає у найрізноманітніших функціях — то як символ змінності, коли весло обсихає. Або синього кольору — теж повсюдно поширеного: поет не закріплює за ним якогось одного значення, а, навпаки, скоріше дозволить собі червоне чи зелене назвати голубим, аніж примусити голубий колір виражати негативні імпульси...

Природа в М. Вінграновського настільки олюднена, що ввібрала в себе всі відчуття й емоційні стани. Просто дивуєшся невичерпності уяви поета, яка знайде в деревині, гаєві, хмарі, вечорі приховані ресурси психологічного стану, настрою, «Ліщина дивиться горіхами на хмару» («Над гаєм хмара руку простягає...»), «на колінах яблуні спить вітер» («Ходімте в сад...»), любов — це «сльоза, підпалена промінням, по вечоровій стомленій щоці» («Літа жадань...»), «зеленим голосом сади зовуть зозулю» («У білім сні»)... Це не просто вишукані метафори, це конкретне переживання, розгорнуте в пластичний образ і перенесене на ліс, поле, степ... У метафоричнім буйстві велике й мале міняються місцями: «сплять босі села в хаті на печі» («Вже небо не біжить...»), «вітри посивіли, і небо підросло» («Демон») і т. д. Ця асоціативна щедрість — для того, щоб картина природи сприйнялась як психологічний стан.

Поет будує образ і на відчуттєвих враженнях, вводячи в метафору «холодне», «тепле» тощо, наприклад; «Встав я, — снігоптах, —ходило біле холодило» («Встав я...»), «до вечора йде, холонучи, теплінь, і тулиться до каменя щокою» («На синю даль води...»)

М. Вінграновський прагне емоційно наситити сам колір, дати йому стати пейзажем: «...цієї ночі сніг упав — на чорне впало біле» («Цієї ночі птах кричав...») або ж числовим символам надати реального значення: «триста розлук поміж нами було, триста прощань поміж нами. Триста небес понад нами спливло» («Кінотриптих»).

Пастельна пластика і стриманість, погамованість у вияві почуттів, що поступово приходять на зміну розбурханій уяві й парадоксальності образів, не сковують уяви поета. Його асоціації несподівані, але здебільшого психологічно вмотивовані.

Прилетіли коні — ударили в скроні.

Прилетіли в серпні — ударили в серце.

Ударили в долю, захмеліли з болю,

Захмеліли з болю, наіржались вволю,

Отакі-то коні — сльози на долоні.

Оце і весь вірш — суцільна паралель настрою з тупотом коней. Неважко збагнути, звідки йде заміна думок, почуттів — кіньми: йде вона від степових обширів рідного поетові краю, де перелоги історії і спогади дитинства збиті кінськими копитами...

Дозрівання й поглиблення митця виявляє себе, зокрема, і в тому, що він уникає метафор, як часто досвідчений актор уникає гриму. Сама ситуація, тонко підкреслений штрих можуть нести в собі невимірну глибину почуття. М. Вінграновському іноді вдається наповнити такою психологічною глибиною звичайну, буденну ситуацію. Як ось у вірші «Сестри білять яблуні в саду». Сестри білять яблуні, а мати хату. На канапі біля хати «білий батько вигріває війни та журбу». Далі весь вірш мовби повторюється, але з кожним повтором когось не вистачає, меншає. Спершу — сестер, відтак батька, І нарешті коло звужується, все уміщається у двох рядках:

Мати білять яблуні в саду,

Мати білять хату. Білять хату...

Дивуєшся, якими ощадними засобами так тонко, до болючого щему передано тут плин часу — з болями, втіхами й неминучими втратами. Поет виділяє один мотив, підкреслює його завдяки градації фактів по низхідній, а душевної тривоги, настрою — по висхідній. І справді не потрібно у вірші ні просторих описів, ні пояснень, ні метафор, досить фіксації фактів, бо в них — вся суть: адже то не, по рядкові відпадає у кожній наступній строфі, то настає втрата за втратою для матері, то зростає її самотність... А за ними, вже для ліричного героя твору, — переоцінка багатьох понять, зрілість, дорослість.

Вірші про мистецтво «Сікстинська мадонна» та «Слава художнику!» говорять про здатність поета проникати і в цю сферу людської духовної діяльності. Обидва твори сповнені глибокого гуманістичного звучання, узагальнення виростає в них з конкретної події. Так, у першому творі йдеться про врятування радянськими воїнами в роки Великої Вітчизняної війни Дрезденської картинної галереї, коли «Бондаренко Іван із села Ковалі над Дніпром» схилився над твором Рафаеля, втомлена мадонна віддала йому сина і з ним він став «на площі Берліна». У другому творі вгадуються уроки навчання в О. Довженка — в урочисто-ораторському, тоні впізнаємо його пафос, його думки. До того ж поет дуже доречно вдався у цьому разі до гекзаметра з його неквапливістю, можливостями повторів — посилень думки. Нема в цьому напутті молодим, а водночас і прощанні зі світом якихось магічних слів, які треба передати, щоб таємниця не пішла зі світу разом з тим, хто нею володів, — але є наука людяності, доброти.

«Все забувається, губиться в зміні годин бистролетних,

В зміні годин лиш прощення нема за вподіяні вчинки і рухи.

Горе людині, коли недовір’ям стрічає свій ранок.

Важко, хто день свій пізнав нелюбов’ю до нього,

Гірко, хто вечір прокляв свій за марність страждань і тривоги.

Слава, хто все не забув, не згубив, не простив на землі цій!»

...Добре, що ти нас збентежив красою великого серця,

Добре, що ти в наші руки поклав несподівано Землю,

Землю поклав, щоб злітати могли ми над нею для щастя,

Добре, що ти наша совість і мужня упевненість наша.

Епічний розмах, яким дихає кожний рядок цього твору, виправдує високі слова, — яких, до речі, вчив не боятися О. Довженко, — бо вони, слова ці, мають змістовне наповнення. Тут теж знаходимо перегук віків — високий лад оповіді, урочистість гекзаметрів, — з одного боку, і подих сучасності, чуття нашої епохи, позначеної досягненнями людського розуму, людських рук, високих соціальних ідеалів, з другого.

М. Вінграновський — своєрідний митець. Ряд його творів, особливо пізнішого часу, мають виразні: ознаки своєрідної ліричної епічності, яка виростає з традицій фольклору і несе в майбутнє ці риси, збагачуючи їх чуттям сучасності. Тиха вечеря сім’ї під ясними зорями й над тихими водами переходить в поета у вечерю сіл, землі й неба, вечерю серця, в той стан єдності природи і людини, коли найбільша сутність людського виражається у праці, у творенні, у відчутті тієї тиші, коли «сира земля пошерхлими губами припала до грудей сівалок голубих» («Квітень»). Почуття соціального оптимізму розкривається в поета через найглибинніші й найтонші порухи, через ту сокровенну мову серця, в якій найтихіша мова найбільш чутна:

Людино моя з хліборобного роду!

В мені ти живеш і ростеш у мені!

І древню, як світ, твою душу і вроду

В нові свої думи несу я і дні!.. («Вечірнє»)

Поет розвивається далі. Він, як свідчить збірка «На срібнім березі» («Молодь», 1978), на підступах до нового злету, нових вагомих творчих здобутків.