Останні дні Шевченка

Незадовго до смерті, 14 лютого 1861 року поет написав філософсько-глибокий вірш «Чи не покинуть нам, небого...» У ньому смертельно хворий Тарас Григорович, але ще міцний духом, підбиває підсумки життя і збирається у інші світи:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Продовження вірша поет написав 15 лютого. У ньому також червоною ниткою проходить тривожне відчуття неминучої смерті:

А поки те, та се, та оне...

Ходімо просто-навпростець

До Ескулапа на ралець -

Чи не одурить він Харона

І Парку-пряху?..

Російський письменник М. С. Лєсков так згадував свою зустріч із Т. Г. Шевченком у січні 1861 року: «...Сидів за столом боком до вікна. Перед ним стояв аптечний слоїк з ліками... «Ось пропадаю, - сказав він. - Бачите, яка ледащиця з мене зробилась». Я почав придивлятися пильніше і побачив, що й насправді в усій його істоті було щось дуже хворобливе. Він скаржився на біль у грудях і на жорстоку задишку. «Пропаду», - закінчив він і кинув на стіл ложку, з якої щойно проковтнув ліки... Та годі про мене, кажіть, що доброго в Україні».

«Розмова про Україну, - зазначає Павло Зайцев, - підбадьорила хворого. Розмовляли про «Букваря». Шевченко критикував український букварик Строніна. Потім розпитував про шляхи на Україні, про будовану тоді залізницю з Петербурга до Варшави. Казав Лєскову: «Не доїдем на тих клятих перекладних, а їхати треба, бо коли зістанусь тут, то пропаду» (Зайцев Павло, там же, с. 381).

В листі до родича Варфоломія Шевченка 22 січня 1861 року поет писав: «...Чхаю та кашляю, аж обісіло». Перенесене простудне захворювання ще більше погіршило стан здоров’я. Про це ми і довідуємося в наступному листі до

В. Шевченка від 29 січня: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу... Прощай! утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив». Можна припустити, що вельми впертий за натурою Тарас Григорович тривалий час не погоджувався з пропозицією друзів госпіталізувати його. Коли ж всі пересвідчились у необхідності, то вже було занадто пізно.

Упродовж січня - першої половини лютого Тарас Григорович з нетерпінням чекав наміченого на 19 лютого 1861 року (шоста річниця воцаріння Олександра ІІ) урядового оголошення Маніфесту про скасування кріпацтва. Але офіційне оголошення Маніфесту перенесли на Піст, на 5 березня, «щоб народ зустрів волю не по шинках, а по церквах». У розмові з інженером Ф. І. Черненком поет нарікав на своїх братів за те, що вони погодились прийняти від свого поміщика Фльорковського «безземельну волю».

Павло Зайцев зробив майже хронологічний зріз останнього дня життя Тараса Шевченка. Зазначені дані настільки цінні, що є необхідність у повному їх цитуванні:

«24 лютого, в п’ятницю, хворого провідав Костомаров. Застав його за столом, а навколо лежали його незакінчені праці. Шевченко почував себе ніби краще. Казав, що йому полегшало і що він у наступному тижні неодмінно почне

виходити й у вівторок буде у Костомарова. Показував історикові свій новий, дорогий, золотий годинник і тішився ним, як дитина. Це був справді коштовний годинник. Прощаючись, Костомаров узяв з поета слово, що він, якщо зможе, буде в нього у вівторок, а як ні, то сповістить про стан здоров’я.

У той день хворому справді полегшало. Він навіть спромігся написати листа своєму знайомому

І. Таволзі-Мокрицькому, вітаючи його з іменинами, на яких давніше сам бував. Остання фраза листа була: «Я хворію другий місяць, не те що на вулицю, але й до коридору не пускають». Це був останній документ, написаний поетом.

В суботу 25 лютого був день народження й іменин Шевченка.

Перший привітав його, ще ранком, його друг і сусід Михайло Лазаревський. Він застав поета в тяжких муках: усю ніч він не спав, бо його мучили болі в грудях, і він не в стані був лягти. Як цілу ніч, так і тепер, сидів він на ліжку, спершись руками на матрац, і дихав важко, з великою напругою. Він сказав Лазаревському: «Напиши братові Варфоломею, що мені дуже недобре».

Незабаром приїхав доктор Барі. Оглянувши хворого, він сказав

М. Лазаревському, що стан його друга - безнадійний: водянка пішла в легені! Медицина була тоді безсила супроти цієї хвороби в такій стадії. Лев Жемчужников, який надійшов згодом, оповідав, що Шевченко майже не в силі був говорити: «...щоб вимовити слово, треба було йому збирати останні сили і зазнавати тяжкої муки». Проте «муки не вирвали з грудей його ніже єдиного стогону», - він лише «стискав зуби, виривав зубами вуса, давлячи в самому собі болі, що його мучили, але не стогнав».

Лікар наказав покласти на груди хворому «шпанську мушку», щоб відтягнути трохи воду з легенів і тим хоч трохи вгамувати болі. Мушка зробила своє. В цей момент прийшла телеграма з Харкова від Петра Трунова, який вітав Кобзаря з іменинами. На превелику силу Шевченко вимовив «спасибі!». Потім попросив провітрити хату, випив склянку води з цитриною й ліг. Відвідувачі зійшли з антресолів до майстерні. Надходили й нові гості, і всі мовчки сумно сиділи у світличці, внизу. Смерть уже переступила поріг поетової келії.

О третій годині пополудні гості зійшли тихенько по сходах нагору. Шевченко сидів на ліжку і що п’ять хвилин питався, коли приїде лікар. Хотів зажити опіюму, щоб заснути. Лікаря ждали з хвилини на хвилину, а хворий, опанований неспокоєм, все питався про нього.

Всі розійшлися, лише М. Лазаревський залишився при недужому. Йому на якийсь короткий час трохи полегшало. Він почав говорити Лазаревському про своє бажання поїхати на Україну. Казав, що на весні конче поїде... Лазаревський підбадьорював друга й обіцяв, що поїде разом із ним. Тарас радо це слухав і говорив, що українське повітря направить його здоров’я і зміцнить його сили: «От, якби додому, там би, може, я й одужав». Кілька разів сказав, як йому не хочеться вмирати.

Приїхав д-р Барі. Хворий почував себе трохи спокійніше. Доктор наказав і далі вживати тих самих ліків.

О шостій годині хтось привіз іще д-ра Крунєвича, поляка, недавнього товариша поетового по засланню. Це був видатний лікар, який, повернувшись із заслання, дістав навіть титул ляйбмедика. І Крунєвич був безрадний. Стан хворого погіршав. Йому знову тяжко стало говорити.

О дев’ятій годині приїхали знову обидва лікарі. Консиліюм не приніс ніякої надії: вода й далі заливала легені. Знову наказали покласти на груди мушку.

В цей час прийшла телеграма з Полтави: «Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: Утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада». Коли це прочитали Шевченкові, він сказав, утішений: «Спасибі, що не забувають!» Лікарі відійшли. Шевченко попросив забрати світло, думав, що може засне, але за п’ять хвилин попросив завернути лікаря Барі і сказав йому: «Знов пароксизм починається; чи не можна його спинити?» Хворому поклали на руки гірчичники.

М. Лазаревський з якимсь іншим приятелем відвідав хворого ще раз о пів на одинадцяту. Йому було дуже тяжко. Лазаревський запитав його, чи їх присутність йому не перешкоджає. На це хворий відповів: - Справді так! Мені хочеться говорити, а говорити трудно.

Лишили його самого. Внизу, в майстерні, зостався на ніч вартувати слуга Лазаревського. Біль усе не давав хворому лягти - він сидів на ліжку, але не обзивався ні словом, лише то світив свічку, то гасив її. Так минула ніч.

О п’ятій ранку він покликав слугу і попросив чаю з молоком, а випивши, сказав:

- Прибери ж ти тут, а я піду вниз, - і пішов по сходах до майстерні. Зійшовши зі сходів, охнув і впав. Його «серце трудне», «невкрите, розбите» перестало битися.

День 26 лютого ст. ст. навіки став днем української національної жалоби».

Доктор Едуард Барі смерть Великого Кобзаря засвідчив офіційним документом.

«Свидетельство Копия дано сие в том, что Академик Тарас Шев-ченко, 47 лет от роду, давно уже одержим органическим расстрой-ством печени й сердца (vitium organicum hepatis et cordis); в последнее время развилась водяная болезнь (Нydrops), от которой он умер сего 26 февраля.

Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари, ординатор при больнице Св. Марии Магдалины...»

«Сучасна медицина, використовуючи існуючі можливості і лікувальні засоби, звичайно, продовжила б життя Т. Г. Шевченка, але ненадовго. Хвороба внаслідок тяжких умов життя як до, а особливо під час і після заслання дуже вже була запущеною.

Постійне психоемоційне напруження і переживання за рідних, знайомих, простий народ, який так за життя поета і не отримав звільнення з кріпацтва, ще більше погіршувало перебіг хвороби.

Щодо лікування, то лікарі П. А. Крунєвич і Е. Я. Барі лікували на рівні тогочасного розвитку медицини і докладали всіх зусиль, щоб полегшити стан хворого Т. Г. Шевченка», - зазначають провідні українські науковці-медики В. О. Бобров та І. Б. Марцинковський.

Отже, на підставі наявних документів і свідчень сучасників можна зробити неупереджений висновок про те, що упродовж всього життя Російська імперія, офіційна царська влада у лютій ненависті до України та українського народу свідомо і цілеспрямовано вбивала і врешті-решт вбила нашого національного Мойсея. Адже саме Тарас Шевченко ще наприкінці ХІХ міг би об’єднати українську націю у її одвічному устремлінні до волі та незалежності.

Знищення російським царизмом першої потужної української громадсько-політичної організації, Кирило-Мефодіївського товариства, духовним керманичем якої був Тарас Шевченко, майже на півстоліття зупинило і законсервувало подальший політичний розвиток колоніальної України, вберегло тоталітарну Російську імперію від неминучого розпаду.

З Тарасом Шевченком доба незалежності України могла б настати значно раніше. Але творчість Великого Кобзаря сприяла національному пробудженню України і, безперечно, зробила вагомий внесок у національно-визвольну революцію 1917 року.

Петро ВОЛЬВАЧ