Справжньою окрасою національної сцени і зіркою театрального простору на зламі XIX-XX ст. була Марія Заньковецька. Вона увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса і саме їй вдалось, у створюваних сценічних образах, стати символом української жінки, пише Перша електронна газета.

Життєвий шлях Заньковецької почався 22 травня 1860 року на Чернігівщині, у селі Заньки, поблизу Ніжина. Батьками її були дрібні дідичі(поміщики) Адасовські. Оповідання старої бабусі її пісні та приказки глибоко запали в душу вразливої дівчинки. Увесь навколишній світ став для Мані (як ласкаво її називали рідні) однією великою сценою. Наприклад широка алея, обсаджена стрункими тополями, вела до улюбленого ставка дівчинки. Саме там, як видавалось майбутній актрисі після оповідок бабусі, що десь у місячну ніч виходять зграї русалок і грають «у ворона».

Історія життя Марії Заньковецької – це історія любові. Велике кохання до Миколи Садовського, яке дало їй багато щасливих і гірких хвилин, своїми драматичними колізіями перегукувалось з сюжетами п’єс, в яких вона грала. Не випадково її вчитель Марко Кропивницький зрозумів, що від цих страждань, яких актриса зазнала через своє кохання, вона не в силах була звільниться ніколи і навіть на сцені.

А прийшло це кохання несподівано. Заньковецька рано одружується: у 18 років вона виходить заміж за військового Олексія Хлистова. За спогадами актриси, погляди її чоловіка дуже мало відрізнялися від поглядів її батьків, які нічого й чути не хотіли, щодо бажання доньки цілковито присвятила себе театральному мистецтву. Тому Марії довелося тимчасово облишити думки про велику сцену і задовольнятися аматорськими виставами. Раптові зміни відбулись, коли у фортецю Бендери (де служив її чоловік) приїхав молодий військовий, який за відвагу при битви на Шипці отримав Георгієвський хрест. Красивий, з чудовим голосом й артистичними здібностями, які уже були випробовані на аматорській сцені, він став учасником театральних вистав, до яких долучив і Марію Костянтинівну. Вони грають закоханих Наталку і Петра в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського, ставлять живі картини на сюжети подій Російсько-турецької війни. Це був Микола Садовський.

Обидва мають великий успіх і друзі радять їм йти на професіональну сцену. Так народився їх дует, в основі якого були любов до сцени і спільна сердечна прихильність. З цього моменту для Марії Заньковецької кохання до Миколи Садовського і театральна сцена будуть пов’язані між собою, захоплять її повністю, стануть її життям.

Взимку 1881 pоку Марку Кропивницькому вдається дістати дозвіл і зорганізувати професійну трупу. До неї долучається Микола Садовський і негайно нагадує Заньковецькій її обіцянку вступити до трупи. Шлях на сцену для майбутньої прими почався з довгої дороги, яка проходила з півночі на південь – зі Свеборга у Фінляндії до Києва, як було домовлено з Миколою Садовським. І от перша прикрість: її ніхто не зустрів і, як з’ясувалось, Миколи Садовського і Марка Кропивницького у місті не було. Марії лише передали повідомлення, про те що треба їхати до Єлисаветграду (тепер Кропивницький).

У настроях молодої жінки переважали тривога і сумніви щодо того, чи правильний вона зробила вибір. Важко було відчувати на собі і тогочасну жіночу безправність, адже у ті часи жінка не мала власних документів, паспорта, а якщо вона хотіла подорожувати сама, то їй треба було випросити письмовий дозвіл на це у батька, або чоловіка. Олексій Хлистов дав дружині “вид на проживання” строком лише на три місяці, і по закінченні цього терміну, він мав право повернути неслухняну дружину додому.

І все ж, не зважаючи на ці обставини, Марія Констянтинівна їде до Єлисаветграду. Тут на вокзалі її вже зустрів Микола Садовський і повіз знайомити з керівником трупи Марком Кропивницьким. А наступного дня мандрівниця вже грала Наталку в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського – першій виставі трупи Марка Кропивницького, з якої, фактично, розпочинається постійне, але дуже складне через цензурні заборони, життя українського театру.

Саме для цього виступу Марія Заньковецька обирає собі сценічний псевдонім, який походить від назви рідного села Заньки. Актриса зробила це для того, щоб ні батьки, ні брати, ні чоловік не дорікали їй за зганьблене “легковажною професією” прізвище.

Пізніше, згадуючи свій перший вихід на сцену, вона скаже: “Я хвилювалась у першій дії. Не чула свого голосу, коли співала “Віють вітри”. За кулісами я від хвилювання упала і пам’ятаю як забігали всі навколо мене. У другій дії я вже оволоділа собою і твердо вела свою роль.”

Наступного вечора вона грала романтичну, ніжну, наївну Галю у “Назарі Стодолі” Тараса Шевченка. Кохання Галі і Назара, якого грав Микола Садовський, критики порівнювали з палким коханням Ромео і Джуль’єтти. Далі Заньковецька грає Ярину в “Невольнику” за Тарасом Шевченком, за яку отримує від Марка Кропивницького бірюзовий перстень зі словами: “Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми”. Присутня на виставі Софія Русова оповідає, що спочатку дебютантка цілком не володіла собою, але починаючи з другої дії, вона відчувала себе вже певніше і закінчила виставу з великим успіхом.

Уже з перших ролей актриса проявила надзвичайну гнучкість та експресію свого таланту, вміння жити життям своїх героїнь, ототожнювати себе з ними, відчувати їх страждання і радощі так сильно, як свої власні. У цьому крилась сила її таланту. І цей неперевершений дар вона доповнювала прекрасною пластикою, вмінням виразно рухатись, майстерно використовувати свій глибокий низький голос. Завдяки цьому вона мала емоційний контакт з глядачами, які плакали і сміялись разом з нею.

У спогадах подруги Заньковецької, акторки Богомолець-Лазурської, наведена її коротенька розмова з великим актором Панасом Саксаганським.

“Знаєте, що — говорив він до Заньковецької, — дуже добре було б зорганізувати наступного літа драматичну трупу, посадити її на пароплав і поїхати вниз Дніпром, зупиняючись і даючи вистави.

Все це мрії, — відповіла Заньковецька. — Нічого з цього не вийде, але які поневіряння нас далі чекають, мені не жалко…”

Так, нічого не пожаліла Заньковецька для рідного театру: свідомо відмовившись від розкошів царської імператорської сцени, вона лишилась на українській сцені, віддавши їй до кінця своє чудове мистецтво свій чудовий талант.Часом, після вистав з участю Марії Заньковецької, численна українська молодь, випрягши коней з візника, сама впрягалася й відвозила її додому, або садовила на крісло й несла кварталами міста, співаючи пісні.

Наприкінці 1886 року Марія Заньковецька виступала з трупою Марка Кропивницького у Петербурзі. Критика в захопленні вітала наших акторів. Микола Садовський писав у своїх спогадах про вплив Заньковецької у ролі Харитини з п’єси І.Карпенка-Карого “Наймичка” на петербурзьку публіку:

“Вперше у житті своїм цей ситий, блискуче одягнений салон побачив, що й під драною свитиною б’ється чисте серце. Перед ним з’явилась не у розкішних вбраннях артистка, а бідне, забите життям дівча-наймичка”.

Саме у Петербурзі познайомились Антон Чехов і Марія Заньковецька. Чехов вперше побачив актрису під час гастролей у Москві у ролі Софії (“Безталанна”), і ще до знайомства у листі до брата він написав: “Заньковецька – страшна сила!”. Дружні стосунки продовжувались між ними і тоді, коли трупа переїхала до Москви. Саме там Чехов написав 12 січня 1892 року листа до Марії аньковецької, з якого стає відомо, що саме Антон Павлович допомагав актрисі у створенні костюму до ролі циганки Ази, письменник також повідомляв актрису про свої справи, про те, що їде до голодуючих. Це єдиний лист Чехова до Заньковецької, який зберігся, адже листування між письменником і актрисою загинуло під час пожежі у Заньках. А у цих листах йшлося про наміри Чехова купити маєток біля маєтку Заньковецької на Чернігівщині і створити для неї п’єсу.

1887 року, з не меншим успіхом, пройшли виступи в Москві. Раніше вже було зазначено, що в цей час український театр довів на ділі, що він може стати як рівний з російським, а в дечому перевищити його. Справа в тому, що на той час ще не існував московський Художній Театр (з’явився у 1888 pоці), що склав собою перший акторський ансамбль психологічно-натурального напрямку, але такий вже був складений на той час Марком Кропивницьким. Тому недармо трупу назвали українськими «Майнінґенцями», бо там ансамблеві принципи стояли дуже високо.

Майже 20 років працювала Заньковецька у різних трупах. У 1905-1906 роках вона з трупою Миколи Садовського виступає в Галичині і знову з величезним успіхом. А вже у 1907, Микола Садовський засновує в Києві перший український постійний театр, і Заньковецька вступає до трупи, працюючи там до 1911 року. У 1908 році святкує свій ювілей (25 років на сцені), що за, означенням Сергія Єфремова обернувся на свято єднання свідомої України з народом.

Актриса стає уособленням всього найкращого в українському театрі. Цьому сприяли не тільки талант, а й людські її якості: весела вдача, почуття гумору в складних життєвих обставинах, прагнення у всьому сприяти молодим талантам і у творчості і у матеріальних питаннях. Вона взагалі надає матеріальну дорогу всім, хто до неї звертається: надсилає гроші, дарує театральні костюми, робить посаг молодим актрисам. Почуття, якими жила в цей час Заньковецька, геніально перетворювались у почуття її героїнь на сцені. Це підсилювала її емоційну енергетику, якою вона захоплювала глядачів.

Але її особисте життя стає все болючішим: постійні зради Миколи Садовського, сварки, спроби вкоротити собі віку. А потім саме вона, жінка, йшла на шляхетне примирення з коханим, як це було зокрема 1899 року у Києві на виставі за участю М. Садовського: вона з першого ряду партеру піднесла актору білу троянду любові. Після цього була ще одна важлива подія в їхньому житті, яка їх об’єднала: Микола Садовський привіз до Марії Заньковецької свого малого сина Юрка. Актриса не мала власних дітей, адже ще в молодості її чоловік Олексій Хлистов, через безпідставні ревнощі, сильно штовхнув її, коли вона була вагітна. Маленький Юрко став їй рідним, вона з любов’ю ним опікувалась, а хлопчик називав її мамою.

Симон Петлюра, який був окрім інших його заслуг, театральним критиком, вміщуючи статтю про Заньковецьку з нагоди святкування її 25-літнього ювілею, епіграфом поставив слова російського письменника Антона Чехова: «Для генія не існує смерть і лише сама смерть наполовину». Ці слова повністю відносяться до Заньковецької — вона жила у вічній юності, не маючи жодної «духової старости».

“Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені”, — саме так писав про Марію Заньковецьку Симон Петлюра.

1917 року трагічна подія – смерть матері спричиняє тяжку хворобу актриси. І в той же час відбуваються революційні катаклізми, які акторка сприймає критично. 1918 року Панас Саксаганський, рідний брат Миколи Садовського запрошує її працювати в Державному Народному театрі у Києві, яким він керував. Віддана праця Марії Заньковецької тривала протягом чотирьох років, у той складний час, коли влада постійно змінювалась і завершилась 15 грудня 1922 року святкуванням 40-річного ювілею актриси.

Свій останній притулок мандрівна зірка українського театру знаходить під дахом будинку у Києві по вулиці Великій Васильківській, 121, де раніше жила родина її рідної сестри Лідії.

4 жовтня 1934 року на просценіумі київського оперного театру (вщерть заповненого глядачами, адже незабаром має розпочатися вистава опери Россіні «Севільський цирульник»), з’явився відомий український оперний співак Михайло Донець.

«Сьогодні, — говорить він, — після тяжкої недуги померла наша відома акторка Марія Заньковецька. Ім’я її протягом багатьох років було відоме не тільки в Україні, але далеко поза межами її. Пам’ять її прошу вшанувати вставанням».

Зойк несподіванки миттю пронісся залою і всі глядачі мовчки піднялись.

Ім’я Заньковецької дійсно було відоме далеко поза межами її батьківщини. Її порівнювали з відомими акторами світу — Елеонорою Дузе, Сарою Бернар, Джемою Белянчіоні, а своєю творчістю вона доводила трагічне положення жінки-українки, більш того, — все трагічне положення України в пастках царсько-російського режиму.

Підготувала Катерина Білоконь, Перша електронна газета