Маруся Чурай: реальність?

Більш як 350 років тому з уст молодої української дівчини полетіла у світ тиха журлива пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Цю пісню люблять і співають до сьогодні, вона існує в записах фольклористів, обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови.

Вічна тема кохання, зради і помсти хвилює і бентежить наші душі, як хвилювала душі наших далеких предків століття тому. Чарівна мелодія і високе поетичне слово огортають слухача смутком і співчуттям до бідного Гриця і до дівчини, яка його згубила, до скороминущості й трагічності такого короткого і такого солодкого людського життя.

Слід додати, що жодна з пісень не мала такого впливу на українську літературу, як ця. Сюжет «Гриця» став основою для творів Л. Боровиковського («Чарівниця»), С. Руданського («Розмай»), М. Старицького («Ой не ходи, Грицю»), О. Кобилянської («У неділю рано зілля копала»), І. Микитенка («Маруся Шурай»), І. Сенченка («Ой не ходи, ГрицюВ, та на вечорниці»), Л. Костенко («Маруся Чурай») та багатьох інших авторів.

ФАНТОМ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

А чи існувала реальна Маруся, чи існував Гриць? Чи не є вся ця історія фантомом, витвором народної уяви, доповненим фантазією і талантом видатних літераторів?

Перша романтизована біографія Марусі Чурай була створена відомим російським драматургом Олександром Шаховським (1777—1846). У виданому 1839 року збірнику «Сто русских литераторов» було надруковано його історичну повість «Маруся, малороссийская Сафо». За О.Шаховським, Маруся Чурай народилась у 1625 році, її батько козацький урядник Гордій Чурай як один з провідників антипольського повстання 1637 р. був страчений у Варшаві. Маруся залишилась сиротою і разом з матір’ю Горпиною Чурай жила в Полтаві. Саме в Полтаві й розкрився її дар поета-піснетворця.

Маруся була надзвичайно музикальною і володіла рідкісної краси голосом. Вона імпровізувала як слова, так і мелодії до своїх пісень, які за короткий час заспівала вся Україна. Особисте життя Марусі не склалося. В неї був закоханий значковий товариш козак Іскра, але Маруся полюбила свого молочного брата, теж козака Полтавського полку Грицька Бобренка. Це кохання закінчилось трагічно. Мати Гриця мріяла оженити свого сина на дочці впливового і заможного осавула Федора Вешняка Галі. Незважаючи на палку любов Гриця і Марусі, Гриць підкорився волі матері й оженився на Галі Вешняк. Маруся намагалася покінчити життя самогубством, але її врятували. Після цього життя Марусі стало нестерпним. Зустрівши одного разу Гриця на вечорницях, Маруся запросила його до себе. Смертельний напій був вже готовий. Отруївши Гриця, Маруся не приховувала свого злочину, її було засуджено до страти. Під час виконання смертного вироку в Полтаві з’явився вершник з універсалом Богдана Хмельницького про помилування Марусі. Це був козак Іскра. Марусю звільнили з- під варти. Через рік вона померла в одному з жіночих монастирів. Це версія романтичної повісті О. Шаховського.

А тепер розглянемо деякі документальні свідоцтва, що збереглися до наших часів. У 60-х роках XX ст. український поет Іван Хоменко (1919— 1968), працюючи над поемою «Марина Чурай», знайшов в Центральній науковій бібліотеці України текст вироку, винесеного Полтавським полковим судом Марусі Чурай. Він зробив копію цього документа, яка була вперше опублікована у 1973 році музикознавцем Л. Кауфманом (Леонид Кауфман «О популярных украинских песнях и их авторах», М., 1973, Всесоюзное издательство «Советский композитор»).

Наводимо цей текст: «Літа от нарождення Сина Божого тисяча шістьсот п’ятдесят другого, місяця іюня 18 дня. За ведомом єго милости пана Павла Семеновича полковника Полтавського, пред нас: Костя Кублицкого судді полку Полтавського, Андрея Нещинського отамана городового, Федора Суховія войта, Петра Юревича бурмистра і при многих общих персонах, постановившаяся пред нас дівиця Марина, дочка покойного урядника Полтавського охочекомонного полку Гордія Чурая, з Полтави року теперешнєго загубила страх Божий, смертельний гріх учинила. На лугах зібрала; коріння отруйного, зелія — цикути, з поміччю злого духа отруіла Григорія, сина хорунжого Полтавського полку Петра Бобренка.

Ведле (відповідно до. — Aвт. ) того добровольного признаття, той сваволи недопускаючі шириться, винайшли сим декрет з порядку прав Махдебурських часті четвертой, на листу сто двадцать девятому куконцы: «Злодійка по квестом (за результатами слідства. — Авт

.): маєт быти отдана тепер кату на отсеченье голови ея».

Той же карности і сіє реченнє зрайци подлеглим зостали справу сію в книги міскиє полтавскии вписати, что і єсть вписано року і дня вишеположеного.

На покаяння перед Богом і краткой молитві дано время злодійке».

Незважаючи на серйозні сумніви щодо автентичності цієї копії оригіналу документа, я вирішив перевірити реальність наведеного складу суддів і можливість існування нікому не відомого Полтавського полковника — Павла Семеновича. Адже з 1649 р. до 1658 р. Полтавський полк очолював Мартин Пушкар, видатний діяч національно-визвольного руху, один з найкращих полководців часів Хмельниччини. Це відомо з сотень документів і ніким не заперечується.

Але... Події весни і літа 1652 р. внесли свої корективи. В травні 1652 р. за наказом гетьмана Полтавський полк під проводом М.Пушкаря вирушив до Південного Бугу, де брав участь в славетній і переможній для козаків битві під Батогом. Як відомо, на час відсутності полковника в полковому місті призначався «наказний полковник». Але... Наказний полтавський полковник Іван Іскра за розпорядженням Богдана Хмельницького весною 1652 року відбуває до Москви на чолі козацького посольства. І тоді в Полтаві залишається полковник «на той час», а саме Павло Семенович.

Як свідчить дослідник історії козацьких полків Володимир Кривоша, «полковники були повними, наказними і «на той час»... «В разі, коли у полковому місті залишалося лише незначне прикриття, а полк на чолі з повним полковником виступав в похід, на місці залишався полковник «на той час» (як правило, отаман городовий полкового міста чи полковий обозний)».

Але повернемось до особи Павла Семеновича. Прізвище українських шляхтичів Семеновичів відомо ще з першої половини ХVI ст. В переліку старшин Полтавського полку (згідно з «Реєстром Війська Запорозького» за 1649 рік) знаходимо імена Лена Семеновича, Гарасима Семеновича та Михайла Семеновича. Ще один представник цього роду Клим Семенович очолював Іркліївську сотню Кропивнянського полку. 12 козаків з роду Семеновичів: Іван, Денис, Захаря, Андрій, Ігнат, Фесько, Юрко, Кондрат, Миско, Самійло, Лесько і Остап служили в Черкаському полку. Тому цілком можливо, що на час відсутності в місті повного і наказного полтавських полковників (відповідно, Мартина Пушкаря та Івана Іскри), полковником «на той час» було призначено Павла Семеновича, родичі якого були у воєнному поході. Цілком реальною особою виявився і суддя Полтавського полку Костя Кублицький. В «Реєстрі Війська Запорозького» за 1649 рік він записаний як козак полтавської сотні Петраша Яковенка — Костя Кубличенко. Успішна кар’єра перетворює Костя Кубличенка в Костя Кублицького. В документах 1668 року він згадується як один з найближчих соратників гетьмана Івана Брюховецького, за протекцією якого стає наказним полтавським полковником. Про таємну нараду за участю гетьмана Івана Брюховецького, полковників Івана Самойловича, Лазаря Горленка, Костя Кублицького, Василя Дворецького повідомляє і російський історик С. Соловйов.

Незважаючи на політичні зміни, Кость Кублицький вже за часів гетьманування Івана Мазепи перебуває на одній з керівних посад Полтавського полку. У 1688—1690 рр. Кублицький полковий обозний.

Цілком реальна особа і Андрей Нещинський, один з суддів Марусі Чурай. Якщо у 1652 році він перебуває на посаді городового отамана, то згідно з документами Полтавського полку в 1691—1700 рр. Нещинський обiймає почесну посаду полкового сотника.

Щодо війта Федора Суховія, на мою думку, Федір — батько Петра Суховія (Суховієнка), у 1668—1669 рр. кошового отамана Запорозької Січі, суперника П. Дорошенка в боротьбі за гетьманську булаву. В цій боротьбі Полтавський полк виступив на боцi П. Суховієнка.

Прізвище Юревич також зустрічається в реєстрі 1649 року. Козаком Краснянської сотні Прилуцького полку записано Кіндрата Юревича.

Ці, хоча і розпорошені, але, по суті, унікальні свідчення різних документальних джерел ХVП ст. дають підстави вважати знайдений Іваном Хоменком текст вироку Полтавського полкового суду таким, що реально віддзеркалює події 18 червня 1652 року.

Окресливши коло людей, причетних до судового процесу, спробуємо розібратись в ситуації, яка передувала цим подіям; в конкретних реаліях тогочасного українського життя; в особистостях, з якими Марусю Чурай звела доля.

ДРУЗІ Й ВОРОГИ

Однією з цих особистостей був Федір Вешняк, знана і водночас дещо загадкова постать української історії ХVII ст. Відомо, що він походив з Полтавщини, служив на Запоріжжі у козацькому війську, у 1638 р. став сотником, а у 1648 р. полковником Чигиринського полку, деякий час був наказним гетьманом і помер на початку 1651 р.

Але... згідно з офіційним козацьким реєстром 1649 р., підписаним Богданом Хмельницьким і Іваном Виговським, Чигиринський полк очолював Федір Якубович, а прізвище Вешняк серед козаків цього полку, записаних до реєстру, не зустрічається. Ще більше заплутує ситуацію наведений Михайлом Грушевським в «Історії України-Руси», перелік призначених польською владою у 1638 р. реєстрових сотників Чигиринського полку, в якому поряд з іменами Богдана Хмельницького, Федора Якубовича та інших козацьких ватажків згадується сотник Федір Якубович Вешняк. На мою думку, запис в реєстрі 1638 р. як документальне свідчення існування двох сотників — Федорів Якубовичів — у Чигиринському полку є помилковим. Федір Вешняк і Федір Якубович — це одна і та ж сама особа.

Справа в тiм, що за давнім козацьким звичаєм до родового імені козака досить часто додавалось характеристичне козацьке прізвище, яке підкреслювало унікальну особливість людини, його неповторність. Слово «вешняк» означало в ХVII ст. назву наплавного млина, що меле тільки весною. Прибутки від використання млинів, як вітряків, так і вешняків, були досить значними. Часто козацькі старшини (полковники, сотники, осавули) замість грошових виплат за службу отримували у власність земельні наділи і млини.

Для чигиринського сотника Федора Якубовича рангова маєтність у вигляді наплавного млина-вешняка стала передумовою надання йому козацького прізвища Вешняк.

Саме під цим прізвищем він увійшов в історію України як один з найближчих друзів і соратників Богдана Хмельницького, як видатний полководець і політичний діяч. Але... Чи є у нас підстави ототожнювати чигиринського полковника Федора Вешняка з персонажем повісті О.Шаховського, чи дійсно він був тестем отруєного Марусею Чурай Гриця? Так, певні підстави для цього існують, і вони є в тому ж таки «Реєстрі Війська Запорозького». Саме в переліку козаків Жаботинської сотні Чигиринського полку є запис: «Грицько Вешняків зять».

Як відомо, загальний козацький реєстр складався від вересня 1649 до березня 1650 року. У кожному з 16 полків були свої реєстри, які спочатку складалися сотенними старшинами, потім надсилалися до полкового центру, де уточнювались і знову переписувались. Зведені полкові реєстри надходили до гетьманської резиденції в Чигирині, де під наглядом Генерального писаря Івана Виговського найбільш кваліфіковані писарі та підписки військової канцелярії складали і оформлювали загальний підсумковий реєстр. Ця багатоступенева система не могла обійтись без певних зловживань, без помилок в написанні імен та прізвищ, а іноді й у подвійному запису в реєстрі одних і тих же осіб. Прикладом такого подвійного запису є знакова постать козацької України полковник Антон Жданович, який був записаний козаком осавульського куріню Чигиринського полку і паралельно — полковником Київського полку. На мою думку, аналогічна ситуація виникла і з Грицем, який як зять Федора Вешняка був записаний до Чигиринського полку і водночас як знаний полтавський козак залишився в реєстрі Полтавського полку. І дійсно, в складі Зіньківської сотні Полтавського полку ми знаходимо його ім’я: «Грицко Бобровник». Можливість його ідентифікації з Грицьком Бобренком з повісті О.Шаховського очевидна. Як пише дослідник козацьких прізвищ Р.Осташ: «Уживання особових іменувань навіть у суто офіційних документах не було строго регламентованим, відзначалося різноманітністю форм і нестабільністю їх використання». Тому козака Іскру записували Іскренком, Тимоша Хмельницького — Хмельниченком, Костя Кублицького — Кубличенком. Гадаю, Гриця могли називати і записувати як Бобренком, так і Бобровником. Іншого Гриця, пов’язаного з професією «бобрiвник», в козацькому реєстрі 1649 р. немає. Щодо цієї досить рідкісної професії цінні відомості подає Д.Бантиш-Каменський: «Был еще особливий род служивых казаков, по требованию гетманов, полковниками й сотниками определяемых, а именно: бобровники, стрельцы й пташники. Первые ловили для гетмана бобров, вторые стреляли зверей, последние птиц...». Рід Гриця, очевидно, був пов’язаний саме з професією «бобрівник». Це підтверджується і його реєстровим записом саме в Зіньківську сотню, територія якої славилась бобровими угіддями і була для Гриця родовою батьківщиною.

Розглядаючи коло осіб, причетних до життя і долі Марусі Чурай, необхідно зупинитись на постаті, яка в політичній історії козацької України була далеко не другорядним персонажем. Йдеться, власне, про козака, який, згідно з легендою, був закоханий в Марусю і в день виконання їй смертного вироку з’явився в Полтаві з універсалом Богдана Хмельницького про помилування у якому було сказано:

"У розумі ніхто не губить, кого щиро любить, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марусі Чурай як пам'ять про героїчну загибель батька, заради чудових пісень, що їх вона складала. Надалі без мого наказу смертних вироків не здійснювати.

Полтавському полковнику, судді, старшині й всьому Полтавському полку Богдан Хмельницький".

Отже, козак Іскра.

В реєстрі Полтавського полку 1649 р. він записаний як Іван Іскренко, другим в списку після полковника Мартина Пушкаря. Його батько гетьман Яків Іскра-Остряниця (один з керівників антипольського повстання, 1637— 1638 рр.), який після поразки повстання перейшов на територію Московської держави і заснував козацьке місто Чугуїв, загинув у 1641 р. Після смерті батька Іван повертається до Полтави і оселяється в слобідці, яку пізніше назвали Іскрівкою. Вже в липні 1649 р. Іскра залишається замість Пушкаря наказним полковником, виконує особисті дипломатичні доручення Богдана Хмельницького і стає однією з найвизначніших постатей козацької держави. Тому можливостей отримати у гетьмана універсал про помилування коханої дівчини у Івана Іскри було більше ніж достатньо.

Подальша доля І. Іскри склалася трагічно. Він підтримав Мартина Пушкаря в боротьбі з Іваном Виговським і загинув у 1658 р. в бою під Лохвицею. Жалібно співали про його смерть в тогочасній козацькій думі: «Згаснув тоді Іскра, імівший світити». Син Івана, полтавський полковник, теж Іван Іскра, був страчений разом з Василем Кочубеєм за наказом гетьмана І. Мазепи у 1708 році. За зраду.

А тепер повернемось до подій 1637—1638 рр., до постаті батька Марусі — майже невідомого і назавжди молодого героя козацького повстання Гордія Чурая. У 1834 році в Москві вийшов збірник українських народних пісень, половина з яких була записана на Полтавщині Михайлом Максимовичем. Серед цих пісень є і пісня про смерть Чурая:

Орлику, сизий орлику, молодий Чураю,

Ой забили ж тебе ляхи та в своєму краю.

Ой забили ж тебе ляхи із твоїм гетьманом.

Із твоїм гетьманом, що паном Степаном.

Про смерть полкового осавула Чурая згадується також в «Історії Русів», автором якої вважався білоруський архієпископ Георгій Кониський.

На мою думку, участь Гордія Чурая у повстанні 1637 р. як осавула охочекомонного, тобто нереєстрового полку, проходила під військовим проводом «наказного гетьмана» нереєстрового козацтва, одного з найвидатніших керівників цього повстання Карпа Скидана. Тому логічно в текст пісні, записаної М. Максимовичем, внести уточнення щодо особи гетьмана, а саме замість вигаданого «Степана», вписати «Скидана».

Як відомо, після поразки під Боровицею реєстрова старшина для збереження власного життя видала на розправу польській владі найбільш активних учасників повстання: «Видали старших наших... Павлюка і Томиленка з кількома іншими, а Скидана, тих бунтів провидця, що втік, всі загалом обов’язуємося віднайти і до рук ясновельм. п. гетьмана приставити». Серед цих «кількох інших», виданих на розправу, вірогідно, був і Гордій Чурай. Публічна страта повстанців відбулася у Варшаві в жовтні 1638 р.

СИМВОЛ ВІЧНОСТІ НАРОДУ

Під час виступу на варшавському сеймі київський католицький єпископ Соколовський, згадуючи страчених, висловив побоювання, щоб «з тих голів, які тепер бачимо на палях... знову свавілля не піднялося». Проте свавілля піднялося через 10 років і, як не дивно, під проводом чигиринського сотника Богдана Хмельницького, того самого, який в грудні 1637 р. власноручно підписав акт про видачу провідників повстання і козацьку капітуляцію.

Події 1638 року, коли Павлюк і Гордій Чурай були страчені у Варшаві, а Богдан Хмельницький і Федір Вешняк за розпорядженням польської влади стали сотниками Чигиринського полку, засвідчують, що тема зради була актуальною для України не тільки в особистому, а й в соціальному плані. Пізніше Микола Бажан напише про славетного гетьмана:

Було всього: і зрад, і згод,

І перша слава Жовтих Вод,

І сяйво Золотих воріт,

Всього було за плином літ.

Для Марусі Чурай і Богдан Хмельницький, і Федір Вешняк були зрадниками її батька, а зрада її любого Гриця, що одружився з дочкою Вешняка, була продовженням тієї давньої зради.

На початку 1652 року політичне становище Богдана Хмельницького похитнулося. Після поразки під Берестечком, після укладення з поляками катастрофічної Білоцерківської угоди, після страти ним видатних козацьких полководців Лук’яна Мозирі, Матвія Гладкого, Івана Хмелецького проти гетьманування Хмельницького виступила як частина козацтва, так і селяни. Настало загальне обурення «проти Хмельницького, як деспота і зрадника, лядського прислужника». Тема зради знову стала актуальною. Саме в цей час (скоріше за все, в травні 1652 р.) і відбулась Марусина помста. Полтавський полк під проводом Мартина Пушкаря виступив у похід вже без Гриця Бобренка.

У червні ситуація в Україні різко змінюється. Після блискучої перемоги козацьких військ під Батогом, після вигнання польської шляхти з лівобережжя України влада Богдана Хмельницького і його авторитет знову стають загальновизнаними. І тоді, як не дивно, з’являється унікальний (для нашої теми) документ, підписаний гетьманом 27 вересня 1652 р. — «Універсал до всіх музик Задніпров’я». В цьому Універсалі вперше документально засвідчено ставлення Богдана Хмельницького до музики як до невід’ємної частини державної політики.

Відомо, що в козацькому війську музика відігравала об’єднуючу і агітаційну роль, українська дума і українська пісня сприяли самоідентифікації народу. Документи свідчать про використання Богданом Хмельницьким музикантів-кобзарів як для пропаганди ідей козацької революції, так і для роз’яснення серед населення своєї часто дуже складної та неоднозначної політики. Це знаходить підтвердження в текстах багатьох дум та історичних пісень, що дійшли до нашого часу.

Тому «Універсал», в якому йдеться про об’єднання всіх музик Задніпров’я в один цех під проводом цимбаліста Грицька Ілляшенка — Макущенка і наказується підкорятись йому як самому гетьману, сприймається, з одного боку, як бажання посилити вплив гетьманської влади на музик, а з іншого —протистояти опозиційним настроям («А бодай того Хмеля перша куля не минула...»), що існували в середовищі частини українських кобзарів і музикантів.

Для теми нашої розвідки надзвичайно цікава постать згаданого в універсалі музичного цехмістра Грицька Ілляшенка не тому, що він був довіреною особою гетьмана, а через його (на мою думку) особливу роль в розповсюдженні пісень Марусі Чурай.

Судячи з реєстру Полтавського полку за 1649 р., ім’я цимбаліста Ілляшенка було в Полтаві достатньо відомим. Про це свідчить запис в переліку козаків осавульської сотні: «Ілляш цимбалістого брат». Підтвердженням того, що мова йде саме про родича цимбаліста Ілляшенка, є прізвище записаного поряд козака Манка Ілляшенка. Вірогідно, що Ілляш був братом Грицька Ілляшенка, а Манко Ілляшенко — це родич, а, можливо, навіть син Ілляша. Тому можна зробити попередній висновок про те, що вже у 1649 році Грицько Ілляшенко був знаним полтавським музикантом, а можливо, і цехмістром полтавського музичного цеху.

У козацькому реєстрі Полтавського полку зустрічаються прізвища, пов’язані або з музичною професією, або з уподобанням козака до гри на музичному інструменті чи до співу. Це Яцко Дудка, Кондрат Дудка, Федорець Дудка, Процик Дудка; Фесько Скрипка, Іван Скрипка, Лукаш Скрипка; Ян Сурмач, Лесик Сурмаченко; Іван Бубонистий, Гаврило Співаченко та Кирик Соловей. В Полтавському полку було і кому грати, і кому співати. А якщо до цього переліку додати таку постать, як професійний музика цимбаліст Грицько Ілляшенко, то Полтавський полк можна вважати наймузичнішим в козацькій армії. Тому пісні, які створювалися Марусею Чурай, підхоплювалися в першу чергу козаками Полтавського полку, а під час воєнних походів вони розповсюджувались по всій Україні. Власне, вже за життя її ім’я стає загальновідомим (тим більше, що всі знали про трагічну долю її героїчного батька), а подальша історія її життя в народній пам’яті поступово набувала легендарних рис. Чому ж тоді легенда про Марусю Чурай була літературно зафіксована лише в XIX ст., чому саме російський письменник князь Олександр Шаховской вперше опублікував твір про Марусю, порівнявши її з геніальною давньогрецькою поетесою Сафо? Чому?

Часткову відповідь на ці питання дав у свій час Микола Васильович Гоголь. У 1833 році в статті «О малороссийских песнях» він зазначив: «Только в последние годы, в зти времена стремления к самобытности и собственной народной поэзии, обратили на себя внимание малороссийские песни, бывшие до того скрытыми от образованного общества и державшиеся в одном народе».

Саме українська інтелектуальна еліта першої третини XIX ст., яку М. Гоголь називає «образованным обществом», і дала поштовх тому «тяжінню до самобутності», що згодом трансформувалось в національну ідею. Серед цієї еліти були видатні вчені, поети, композитори, художники, педагоги, військові та державні діячі: Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Микола Гнєдич, Іван Мартос, Павло Білецький-Носенко, Олександр Лизогуб, Євген Гребінка, Петро Гулак-Артемовський, Іван Сошенко, Михайло Максимович, Андрій Стороженко, Осип Бодянський, Левко Боровиковський, Іван Розковшенко, Амвросій Метлинський, Микола Маркевич, Орест Євецький, Опанас Шпигоцький та, врешті, й сам Микола Гоголь.

Незважаючи на різні професії, різні політичні уподобання, різні погляди щодо майбутнього України, всіх їх об’єднувала любов до української історії, українського слова, української пісні.

Величезна роль нашої інтелектуальної еліти і в ознайомленні російського суспільства, російської інтелігенції з українською культурою. Українська тема в російській літературі цього періоду знайшла своє найбільш яскраве вiдображення в творах Костянтина Рилєєва та Олександра Пушкіна. Такі поезії, як «Полтава», «Войнаровський», «Сповідь Наливайка», пролог до драми «Богдан Хмельницький» стали знаковими явищами в російській літературі. Зберігся лист К. Рилєєва до Миколи Маркевича (який був консультантом К. Рилєєва з історії України) зі словами подяки і визнання свого творчого боргу перед Україною.

Щодо української тематики в творчості Олександра Шаховського, то вона мала специфічні передумови. Відомо, що князі Шаховські виводили свій родовід від легендарного Рюрика. В ХVII ст. представники цього роду (у 1603—1605 та у 1687— 1688 рр.) служили чернігівськими воєводами. В ХVIII ст. після смерті гетьмана Данила Апостола сенатора Олексія Шаховського (1690—1737 було призначено «правителем Малороссии». Слід також зазначити, що рід Шаховських було внесено до п’ятої частини дворянської родословної книги Харківської губернії.

Сам Олександр Шаховський увійшов в історію російської літератури як автор понад 100 п’єс (в основному на сюжети з російської історії), засновник жанру водевілю, талановитий театральний педагог. Першим твором О. Шаховського, пов’язаним з українською тематикою, стала опера-водевіль «Казак-стихотворец» (поставлена у 1812 р. з музикою італійського композитора К. Кавоса), присвячена долі козака Семена Климовського, автора знаменитої пісні «Їхав козак за Дунай». Незважаючи на незграбну антиісторичну фабулу і перекручену українську мову, опера мала значний успіх завдяки використанню композитором мелодій українських пісень. Саме в цій опері і прозвучала вперше на театральній сцені мелодія пісні «Ой не ходи, Грицю».

Як на мене, контакт О.Шаховського з українською піснею почався ще під час його навчання в Шляхетському пансіоні при Московському університеті, де, крім росіян, виховувалась значна кількість вихідців з України. Але ще більшій зацікавленості О.Шаховського українською історією і піснею сприяла його довголітня співпраця з потомком Богдана Хмельницького видатним драматургом і дипломатом Миколою Хмельницьким (1791—1845). Ні життя, ні творчість М.Хмельницького в українській історіографії не досліджувались, хоча в його творчому доробку понад 20 п’єс (в тому числі драма «Зіновій-Богдан Хмельницький»), частина з яких написана в співавторстві з О.Шаховським. На мою думку, саме від Миколи Хмельницького О.Шаховськой міг дізнатися про долю Марусі Чурай, про її пісні, про історію українського козацтва. Тому повість «Маруся, малороссийская Сафо» була не витвором фантазії письменника, а романтизованим записом реальної історії, яка передавалась з покоління в покоління в українському суспільстві.

Подальша доля цього сюжету знайшла своє втілення вже в українській літературі від Олександра Шкляревського і до наших днів. Але вічна тема пошуку імен творів українських пісень залишається і на сьогодні актуальною. Як сказала Леся Українка:

Були й за гетьманів співці;

З них деякі вічнії співи зложили,

А як їх наймення? і де їх могили,

Щоб скласти хоч пізні вінці!

Тому коло Марусі Чурай, коло збирачів кожної правдивої краплини її життя, коло прихильників її генія збільшується, ім’я Марусі стає символом вічності українського народу, вічності нашої землі.

І летять в нашу душу її пісні «Віють вітри», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори», «Болить моя головонька», «Хилилися густі лози»...

І босонога, чорнява дівчина, як і сотні років тому, тривожить наше серце своєю долею:

Та вже ж мені не ходити,

Куди я ходила;

Та вже ж мені не любити,

Кого я любила.

Та вже ж мені не ходити

Ранком попід замком;

Та вже ж мені не стояти

Із моїм коханком.

Та вже ж мені не ходити

В ліски по орішки,

Та вже ж мені минулися

Дівоцькії смішки...

Давно минулося... Тільки слава сонцем засіяла!

Михайло СТЕПАНЕНКО