Леся і Косівщина

Етнографічні і фольклорно-літературні аспекти перебування Лесі Українки на хуторі Косівщина

Сергій Пятаченко, кандидат філологічних наук, доцент (СумДПУ ім А. С. Макаренка)

Географія подорожей Лесі Українки доволі широка. Серед місць, де побувала письменниця, хутір Косівщина, що під Сумами, згадується нечасто, хоча це нетривале перебування і доволі цікаве з огляду на два факти – тут юна Леся лікувалася засобами народної медицини у місцевої цілительки Параски Богуш, а також під враженням від весняної слобожанської природи та місцевого селянського життя написала прозовий етюд «Весняні співи»

Документів та матеріалів, що висвітлюють цей епізод життя Лесі Українки, обмаль. Це – листи матері О.П. Косач (Олени Пчілки), молодшої сестри О.П. Косач-Кривинюк, самої письменниці, а також спогади про П. Богуш, зібрані сумськими краєзнавцями П.А. Сапухіним, Г.Т. Петровим та П.Т. Гавриловим.

Загалом зв’язок місць, де побувала Леся Українка, з творами, написаними під враженням від перебування, висвітлений доволі повно, втім деякі аспекти залишаються поза увагою. Завданням даного дослідження є з’ясування етнографічних подробиць перебування Лесу Українки на хуторі Косівщина навесні 1889 року, пов’язаних із особливостям народного лікування у місцевої цілительки, а також народнопісенними аспектами нарису «Весняні співи», написаними під враженням від Косівщини.

Відомо, що Лесю Українку переслідували важкі хвороби, серед яких туберкульоз кісток. Багато різних методів лікування вона спробувала за цей час – лікувальні грязі й купання в морі, мазі і соляні ванни, “витягування” і хірургічні операції. У листі до Є.І. Драгоманової від 2 квітня 1889 року О.П. Косач сповіщає про намір забрати Лесю з Києва і після святої неділі везти її на Харківщину, оскільки її не полишає надія на одужання дочки. У спогадах О.П. Косач-Кривинюк знаходимо й точнішу дату приїзду до Сум: «В кінці великоднього тижня Лесина мати має приїхати до Києва, забрати Лесю і повезти її в Суми до народньої лікарки, баби Параски… Мати близько 18 квітня має бути в Києві і везти Лесю до сумської баби» [2, с. 80].

Параска Назарівна Богуш (1826-1907) отримала заслужену славу народної цілительки. «Баби», як переважно називали, а подекуди й сьогодні називають народних лікарок, «не тільки пізнавали терапевтичні властивості рослин, знали пору і час їх збирання, а й уміли готувати різноманітні відвари, настої, мазі тощо» [1, с.37]. Документальних свідчень про цю видатну цілительку, окрім листування Косачів, практично не збереглося. Великою мірою наші знання про цю непересічну особистість базуються на спогадах її родичів та косівщинських старожилів, із якими у 60-х роках зустрічався сумський краєзнавець Г. Петров.

Леся Українка у листі до А. С. Макарової у лютому 1895 року зазначала: “Ся баба не мошенниця, вона не вірить ні в які шептання, виливання і т.п., а лічення її дуже схоже до лічення грязевими ваннами в Криму, тільки що там ванни гріються на сонці, а в неї піч служить сонцем” [4, с. 280-281]. Також письменниця вказує на цікавий факт офіційного визнання методів лікування Параски Богуш: «Я знаю, що над нею була комісія і врешті їй позволено лікарювати» [4, с. 281]. Серед найпоширеніших методів – лікування гарячими солоними ваннами та потогінними напоями й припарками, виготовленими з лікарського різнотрав’я. Особливо активно вона застосовувала стебла та корінь аїру, із яких готувала для хворих на туберкульоз відвари. Згадана система терапевтичних заходів належить до царини фізіотерапії, що «акумулює масові повсякденні знання і демонструє різноманітне застосування тепла (компреси, масаж, теплі і гарячі ванни, інгаляції, так звана «суха пара», тобто парові ванни) [1, с. 226]. Застосування аїру в практиці народного лікування також було досить розповсюдженим явищем – аїр, званий у народі «татарське зілля» або «лепеха», широко використовувався у народній медицині як відвар, спиртовий настій та інгаляції з кореневищ, зокрема, «вживали його внутрішньо також при підозрі на туберкульоз» [1, с.115].

Ще однією особливістю її лікування було те, що «лічить вона тільки літом, починаючи з мая» [4, с. 280]. Згідно з давньою традицією народних лікарів, яка почасти зберігається й до сьогодні, баба Параска не вимагала від хворих плати за своє лікування, а задовольнялась тим, що дадуть. «У неї лічитись не дорого, – писала Леся Українка, – бо вона ціни не назначає, а всякий дає їй скільки може» [4, с. 280].

Майже місяць провела Леся Українка у косівщинської цілительки. Сестра Ольга у своїх спогадах зазначала: «В другій половині квітня і першій травня Леся на хуторі Косівщина біля Сум лікується у баби Параски, народньої лікарки. Лікування те мало допомогло Лесі» [2, с. 80]. У жовтні цього ж року з Одеси Леся Українка писала братові М.П. Косачу: “Сюди в Одесу я приїхала на лихо, бо не тільки масаж не поміг, але, здається, пропало й те, що загорювала собі лиманом, Косівщиною, пов’язками і всім лихом і бідою» [4, с.36].

Враження від знайомства 18-річної Лесі зі слобідським краєм, природою та звичаями лягли в основу оповідання-нарису «Весняні співи», написаному наприкінці того ж року після повернення до батьківської домівки. Під оповіданням зазначено: «Волинь, 1-ого грудня 1889». Пізніше письменниця надіслала його до журналу «Зоря», де із незначними правописними виправленнями 1892 року він і був опублікований (№1, с.6-7).

Свій твір письменниця будує на музичних асоціаціях. Перед нами виразно імпресіоністичної тональності ліричний етюд про весняний вечір на слобідському хуторі, який має оригінальне композиційне вирішення. Стисла експозиція, сповнена елегійного настрою, переносить читача в минуле, спогад про яке й становить власне розвиток дії. «Згадалось мені, – так розпочинає свій твір Леся Українка, – як тихого весняного вечора сиджу, було, я в своїй одинокій хатинці на хуторі, серед степів харківських, та згадую свою рідну Волинь і шлю до неї свої думки сумнії» [3, с. 20].

Яскравою особливістю твору є його глибинний зв’язок з фольклором, що неодноразово відзначали дослідники: «Художня проза Лесі Українки зберігає енергетичний заряд уснопоетичного слова, збагачуючи його індивідуальною стилістикою, суголосною з уснословесною і на рівні сюжетно-образному, і на рівні художньо-виражальному. Доволі показовими в зазначеному контексті є прозові мініатюри письменниці, так звані образки» [6, с. 47].

Фрагменти оповідання поєднуються прийомом «стороннього спостерігача», перед очима якого рухаються живі картинки. Протилежними настроями в оповіданні є сумні, приземлені турботи старших хуторян з одного боку і весняні співи молоді з іншого. Ці два настрої, мов дві мелодії, контрастують, переплітаються і врешті-решт настрої весни, молодості, кохання перемагають сум і журбу.

Серед етнографічних особливостей, на які Леся Українка звернула увагу, – звичай «збирання на колодках»: «Отож хуторяни збираються «на колодки». Щовечора так вони збираються під моїм вік­ном і ведуть розмови, не раз аж до пізнього вечора» [3, с. 17]. Інший звичай, поширений серед молоді, – спільні парубоцькі й дівочі гуляння, або ж «вулиця»: «Співали па­рубки та дівчата, сходячись на «вулицю» [ 3, с.17]. Вказує авторка також на деякі елементи народного вбрання, зокрема, на дівочий одяг та прикраси: «Стрічка має за віночком вродливої дівчини, її гарне убрання та ясне намисто і ввечері здалека видно» [7, с.18].

Найуживанішими словами у творі є «пісня» (9 разів) та «співи» (6 разів).

У невеличкому за обсягом тексті наведено фрагменти дев’яти народних пісень, які вкладені в уста слобожанських селян. Серед цих ліричних пісень зустрічаємо чумацьку (“Гей, та виріс я в наймах, в неволі”), рекрутські «Єсть у полі дві зірниці, отож мої брат-сестриці!», «Набирали некрутоньків у неділеньку вранці»), ліричні пісні про родинні стосунки («Ані роду, ні родини”), нещасливе кохання («Ой, хоч же я убогая», «Сидить голуб на дубочку, голубка на вишні»), освідчення в коханні («Ой дай же нам, боже, та на рушничку стати!»).

Частину цих пісень можна знайти у збірнику «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядкував Климент Квітка» (К., 1917). К. Квітка у передмові пише: «Сі пісні переймала Леся Українка найбільше від люду свого рідного і коханого волинського краю в дитячі літа і в ранній молодості» [5, с.3]. Отже, можна припустити, що Леся Українка творчо поєднала спогади про слобожанські травневі вечори, колодки і молодіжну вулицю та пісні, які там чула, із відомими їй з дитинства волинськими піснями.

За час свого нетривалого перебування на хуторі під Сумами Леся Українка встигла не лише відчути на собі позитивний ефект традиційного народного лікування, а й ближче познайомитись із життям слобожанських селян, що дало творчий поштовх до написання ліричного етюду «Весняні співи», у якому зафіксувала і творчо використала низку ліричних пісень, окресливши контекст їхнього побутування.

Література

1. Болтарович З.Є. Українська народна медицина: Історія і практика / З.Є. Болтарович. – К. : Абрис, 1994. - 320 с.

2. Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости / О.Косач-Кривинюк. – Нью-Йорк, 1970. – 923 с.

3. Леся Українка. Весняні співи // Зібрання творів: У 12 т.– Т.7. / Леся Українка. – К.: Наукова думка, 1976. – С.17-20.

4. Леся Українка. Лист до А. С. Макарової // Зібрання творів: У 12 т.– Т.10. / Леся Українка. – К.: Наукова думка, 1976. – С.280-281.

5. Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядкував Климент Квітка. - К., 1917. – Ч.1. – 230 с.

6. Семенюк Л. Етноестетика художньої прози Лесі Українки (на матеріалі образків «Така її доля», «Святий вечір!», «Весняні співи») / Л. Семенюк // Леся Українка і сучасність : Збірник наукових праць / Волинський нац. унт ім. Л. Українки. – Луцьк, 2010. ­ – Т. 6. – С. 46-53.

Джерело: Історико-краєзнавчі дослідження: традиції та інновації : матеріали II Міжнародної наукової конференції, (24–25 березня 2016 р., м. Суми) / МОН України ; Сумська обл. держ. адміністрація, Сумська обл. рада ; Укр. ін-т національної пам'яті та ін. ; [за ред. В. С. Бугрія]. – [Суми] : [ФОП Цьома С. П.], [2016]. – Ч. 2. – С. 125–129.