"... В умовах жорстокого національного гніту, «під страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й урядування», як згадував Володимир Самійленко, минуло майже все його життя. Тільки два місяці ще в студентські роки він міг відчути, що значить бути вільним, і то завдяки громаді київської української інтелігенції, яка дала йому кошти на поїздку до Галичини. «Дивно було почувати, що над твоєю душею не стоїть російський жандарм, що за одне непевне слово може тебе заарештувати й запроторити бог зна куди». То була відносна воля. Через два роки Самійленків товариш по університету А. Маршинський під час такої ж подорожі разом з Франком, Павликом та іншими, хоч ненадовго, та все ж і там потрапив за грати. Імперські амбіції цісарської австро-угорської бюрократії щодо поневолених народів у своїй суті були дзеркальним відображенням амбіцій царського російського державного апарату, тільки що проявлялися в більш витончених, конституційних, парламентських формах. Володимиру Самійленку властива органічна єдність особисто пережитого і змісту ним написаного в усіх жанрах його літературної творчості — в ліриці, сатирично-гумористичних поезіях, прозових фейлетонах та оповіданнях, драматичних творах і навіть у статтях та рецензіях..." (М. Г. Чорнопиский)

За матеріалами: Володимир Самійленко. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. Київ, "Наукова думка", 1990, стор. 10.

Україна, рідний край - у віршах та піснях Володимира Самійленка

Вірші та пісні про Україну від Володимира Самійленка: "До неньки", "Привіт Буковині", "Україні", "Гей, за наш рідний край", "Україна" (марш).

Поезії Володимира Самійленка, присвячені Тарасові Шевченку

Вірші Володимира Самійленка про Тараса Григоровича Шевченка: "На роковини смерті Шевченка", "Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого", "Українська мова" (Пам'яті Т. Г. Шевченка), "26 лютого".

"Казка про смутного чоловіка" (Володимир Самійленко)

"Був колись смутний чоловік, такий смутний, що ніхто ніколи не бачив усміху в його на виду, не помічав, щоб очі його загорілись веселим блиском. Не чути було від його веселих жартів або дотепних пустощів. Дехто казав, що він був злий. Але він зовсім не був злий; він тільки був смутний і через те не сміявся й не жартував. Його брати не любили його, бо вони були веселі, а він був смутний! Коли вони раділи, добувши собі що-небудь, він бачив, що вони забули про тих, що не можуть добути нічого, і він був смутний, бо не мав сили радіти. І брати не стали ділитись із ним своїми радощами, кажучи, що його не тішить щастя других. Але він бажав щастя другим; тільки він бачив так його мало в людях, а тому щастю, що він бачив, він знав правдиву ціну, і не могло його втішати те, що він бачив..."(Володимир Самійленко)

Володимир Самійленко, вірш "Зорі"