Ольгу Косач (вона ж Олена Пчілка) знаємо як поетесу, драматурга, прозаїка, публіцистку, видавця, етнографа, фольклориста, як відому громадську діячку, зрештою, як маму Лесі Українки. Знаємо, що була першою журналісткою і першою жінкою-академіком… А чи кожен нині може сказати, якою вона була поза щоденними обовʼязками, і що ми знаємо про неї як жінку?
Рідна сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк писала, що їхня мати
«була дуже розумна, горда, певна себе і певна в правості своїх думок і переконань людина… коли кого любила, то прощала йому багато чого, кого не любила, то знаходила в ньому й неіснуючі вади», а ще Олена Пчілка була дуже ревнивою жінкою і була впевнена, що «правдиве відношення до себе в когось можна довідатись, лише ненароком почувши чи прочитавши його думку».
Хатньої роботи («жіночого господарства») не любила, «не вміла його провадити і не провадила», не займалася дамським рукоділлям, але могла ex tempore (без підготовки) спекти чудову паску або зробити викрій доладної сукні. У спогадах дочки пані Ольга постає вродливою жінкою, яка «завжди одягалася і зачісувалася, як показувала тогочасна мода і її жіночий інстинкт, щоб виглядати якнайкраще». Зрештою, про смаки пані Ольги можна судити з її світлин, яких, на щастя, збереглося багато.
Олена Пчілка була дуже привабливою, харизматичною жінкою, і в полон її чарів потрапляв не один світлий ум того часу. Галицький етнограф та адвокат Іван Зілинський, який гостював разом з дружиною у домі Косачів влітку 1911 року, зізнавався в одному зі своїх листів:
«Олена Пчілка зробила на нас сильне враження своїм зверхнім виглядом, а ще більш своєю незвичайною інтелігенцією. Перед нами стояла дуже поважна жінка в силі віку, повна життя та енергії. Дуже симпатичне обличчя, без найменшої зморшки, чорні палкі очі, та чорне, наче в ворона, волосся свідчили про її колишню вроду. Ніхто не сказав би, що вона саме тоді почала 63-й рік життя».
А коли пані Ользі було «трошки за двадцять», замилувані її зовнішністю чоловіки мало не з першого погляду закохувалися у неї і присвячували поезії. Про один з таких випадків написав у своїй статті 1936 року український філолог-славіст Кирило Студинський.
Отже далекого дня 3 жовтня 1871 року Михайло Драгоманов написав листа своєму колезі з Галичини, етнографу Мелітону Бучинському, що тижнів через два його сестра – Ольга Косачева (з дому – Драгоманова) − їхатиме через Львів і Відень в Італію. «Хоть вона вже й дама, але молода, і перший раз буде за границею», тому питав, чи не міг би Бучинський попіклуватися про неї під час того візиту. Бучинський дуже втішився з того приводу (певно, був наслуханий про її вроду і гострий розум) і зізнавався у листі до свого друга Володимира Навроцького, що аж гине з нетерплячки побачити цю «молоду дуже і не бувалу ще за границею – і сподіваюсь, гарну паню». Та ба! Ані через три тижні, ані пізніше Косачева не приїхала ‒ виникли паспортні труднощі, та й маленькій доньці Ларисі (майбутній Лесі Українці) було лише 8 місяців.
Зустрітися з нею Бучинському пощастило аж восени наступного року, коли Косачева їхала з Флоренції і на тиждень зупинилася у Відні. З приводу цього Драгоманов писав Бучинському: «Моя сестра виїде з Флоренції 5 ноября, значить 6-7 буде у Відні. Коли б були ласкаві Ви, або хто другий наставити її у Вашій столиці на путь істини. Зоставте Ваш адрес на імʼя Ольга Косач у Готель Національ» (лист від 1.11.1872).
Відень. 19 століття.
Як справжня дама, Косачева спізнилася – приїхала аж в середині листопада, однак це не захмарило Бучинському солодких митей чекання. Врешті, його очікування виправдали себе: тих вісім днів, які пані Ольга прожила у австрійській столиці, Мелітон сердечно її полюбив. Саме їй присвятив цілий десяток віршів…
«…Ти стиснеш ми руку
Ручкою мʼякою,
То душу тривожну
Утулю, укою,
І мене огорне
Днина золотая,
О, будь там зі мною,
Добрая, святая».
По її від’їзді звірявся своєму найближчому другові Володимиру Навроцькому: «Вісім день пробула тут зі мною Ольга Косачева! Ein herliches Weib (прекрасна жінка)! Розумієсь, моя готовність лицарська, як і моя розкіш, границь не мала. А щоб сто чортів шкварило закордонців. Славну жіноту мають: їх самих я ненавиджу, та їх жінки люблю. Люблю з ними слухати і оперу, і драму, а ще любійше просидіти вечір у затишній кімнаті, читаючи…» (Підпис ‒ 20 грудня, «якраз 4 неділь після відʼїзду моєї ідеальної приятельки року 1872»).
У відповідь Навроцький писав, що ці новини видались йому «як мала перша революція французька». Ще б пак! Закохатись в одружену сестру Михайла Драгоманова! Не щодня таке прочитаєш. Тому й дозволяв собі дружню іронію, мовляв, Бучинський, певно, «покинув вже християнське літочислення і лічить час від нової епохи – від приїзду чи виїзду пані Косачевої».
Кирило Студинський у вже згаданій вище статті писав, що Бучинський полюбив жінку Петра Косача «цілим своїм єством і своєю культурною душею, і все памʼятав про неї в пізнішому часі, коли його дороги з Драгомановим розійшлися».
Мелітон Бучинський
А що ж на те Ольга Косач? Щонайменше, вона вивела образ Мелітона у своєму оповіданні «Товаришки», в якому фактично описала їхню першу зустріч, а відтак прощання на вокзалі. От тільки себе назвала Любою. Коли вона «приглядалась до того добродушного обличчя, до того простого, щирого погляду сірих очей, − щось таке “своє”, “рідне” повівало на її самотну душу. Найпаче ж та мова! Люба просто заслухувалась її».
І далі з оповідання:
«Люба виїжжя з Відня. Бучинський провадить її на вокзал, Люба дякує йому за всі послуги, котрі він з своєї доброї ласки сказував їй у невідомому, великому місті, вона соромиться тільки сказати йому, що в душі своїй дякує йому ще за одну послугу, − що коли вона вернеться додому з міцнішим національним переконанням, то сим вона мусить завдячувати йому! Люба попрощалася з ним по-братерськи. Так багацько послуг, дарованих так щиро, безкорисно, можна памʼятати цілий рік».
Та чи лише з міцнішим національним переконанням, чи ще з якимось теплим почуттям вернулася Косачева додому – про це не писала ані в листах, ані, тим паче, у художніх творах.
Ольга і Петро Косачі з дітьми. 1890 рік.
Життя йшло своїм шляхом. Та щира привʼязаність, а тим паче любов, так швидко не минають. І от Мелітон, який збирав фольклорні, етнографічні та діалектологічні матеріали на Покутті і Гуцульщині натрапив якось на гарні вишивки і вирішив надіслати їх Косачевій. Знав, що вона працювала над «Альбомом систематично упорядкованих взорів малоруської орнаментики» (побачив світ 1876 року).
«Шановна пані! До альбому орнаментів… посилаю трохи взорів. Дуже вони льокальні, без добору брані й неповні, а все ж може послужать на пробу; я ж готов буду, коли зажадаєте, доповнити, справити на місці, коли б, наприклад, потреба зайшла, розвідати, які де в Галичині закордонські, або й чужоземні взори повторяються». А далі ніби між іншим питав «як носяться давні гранатки, що ми купували?»
Певно, роки не охолодили почуттів.
Звісно, такий дарунок розчулив Олену Пчілку. Коли вийшов її збірник орнаментів, надіслала його Мелітону, додавши величенького листа разом… зі своєю фотографією. До речі, цим вона приємно здивувала самого Бучинського, який не сподівався такої реакції, але не міг приховати радості. З того приводу знову писав другові:
«Подумай лише: по 4-літнім глухім мовчанню вислав я їй оногді трохи взорів мережок гуцульських, а тут получаю її збірник орнаментів, гарний-прегарний, до того предисловіє обширне, з котрого видно, що се баба старшенна; до того лист на 2 аркушах трохи обʼєктивний, трохи субʼєктивний, а до того фотографію її самої з допискою; костюмована, ніби сільська шваха, головка у завитю, а до блідого лиця чорні очи и страшенні брови, − але що то казати, лучше приїдь та подивися, як пишно дивиться».
Відповідаючи на такий щедрий дарунок, Бучинський у листі 1877 року дякував Ользі за «портрета і за альбома», якого, до речі, ошатно оправив і так зберігав. Сам же зізнавався, що досі не жонатий: «ось поставив хату, загородив олеандрами та ясмином, та нема нікого, зайшов до кімнати сверщик та вдивляється в мене до опівночі» (Мелітон одружився 1882 року з Софією Громадківною).
Як запевняє Кирило Студинський – обоє (і Бучинський, і Косачева) були щасливі в житті. Пчілка пережила Мелітона на 27 років, але памʼятала про нього до самої старості. Вона особисто розповідала Студинському про цінну «посилку» Бучинського і казала, що то був дарунок від людини, яка її шанувала й любила. Якось до її дому завітала дочка Бучинського з чоловіком. Пчілка довго вдивлялася в неї, намагаючись впізнати риси того молодого хлопця, який закохався у неї в осінньому Відні, а потім раптом спохопилася: «− Ось я вам покажу дуже гарний дарунок від вашого покійного батька, − сказала вона й повела нас в одну з кімнат, де на стіні, на почесному місці, побачили ми невеличкий килим, уложений із цілої колекції гарних зразків вишивок у гармонійну мистецьку цілість… − Оцей килим вʼяжеться з дуже гарними споминами про вашого батька, і я зберігаю його, як дорогу памʼятку».
То були ті вишивки, які Мелітон вислав їй далекого 1876 року…
Матеріали почерпнуто зі статті К. Студинського «Зустріч Ольги Косачевої з Мелитоном Бучинським 1872 р. До історії єднання Великої України з Галичиною» та зі спогадів Ольги Косач-Кривинюк «Мати Лесі Українки».