Дмитро Заєць
***
Справжнє ім’я – Микола Григорович Фітільов.
Письменник, засновник Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ).
Емблема літературного об’єднання “ВАПЛІТЕ”
Ініціатор літературної дискусії 1925-1928 рр. (автор закликів «Геть від Москви!», «Дайош психологічну Європу!»)
Представник літературної течії «романтика вітаїзму».
Літературний рід твору “Я (Романтика)”
епос
Жанр твору “Я (Романтика)”
новела
Присвята твору “Я (Романтика)”
«цвітові яблуні»
Літературний напрям твору “Я (Романтика)”
імпресіонізм
Тема новели “Я (Романтика)”:
протистояння добра і зла в душі героя, роздвоєність його особистості (чекіст і людина).
Малюнок Андрія Клена “Я йшов у нікуди”
Головна ідея новели “Я (Романтика)”:
невідповідність між ідеалами революції та засобами їх досягнення, засудження революційного фанатизму, жорстокості.
Композиція новели “Я (Романтика)”:
ліричний заспів і три частини
Характерні особливості новели “Я (Романтика)”:
розповідь ведеться від першої особи;
поєднання картин-марень героя (галюцинацій) та картин моторошної реальності.
Персонажі новели “Я (Романтика)”:
«Я» – главковерх «чорного трибуналу», доктор Тагабат, дегенерат, Андрюша, Марія (мати «Я»).
«Я»
«Я чекіст, але я і людина» (герой про своє роздвоєння).
«Я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках (доктора Тагабата), яка віддалася на волю хижої стихії».
Мати
«Моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна».
Доктор Тагабат
«Злий геній, безжальний до своїх жертв». «Я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб».
Андрюша
«Похмурий, наївний, печальний».
«Андрюшу призначили в “чека”, проти його кволої волі. Цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою — “розстрілять”, завше мнеться, завше не ім’я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а незрозумілий та химерний хвостик».
Дегенерат
«Вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки».
Присвята – ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ
Я (Романтика) має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», новелі М. Коцюбинського, де душа головного героя, батька, у якого померла донька, подібно до душі «Я» подвоїлась (у ній відбувається боротьба між людиною, що страждає від втрати дитини, та художником, який намагається зафіксувати усі деталі смерті, щоб у майбутньому використати для творчості).
[Ліричний заспів]
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія.
…Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози.
I
[У будинку розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни» у складі головного героя («Я») – голови цього трибуналу, а також доктора Тагабата, Андрюші та дегенерата. Це – надзвичайна революційна комісія комуністів (чека), яка виносить вироки усім «ворогам революції». Ця комісія ухвалює один і той самий вирок: «Розстрілять». Увечері «Я» повертається додому, і там його мати, добра жінка з біблійним ім’ям Марія, намагається заспокоїти душу свого «м’ятежного сина», який переживає через скоєне].
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в «чека». Наше помешкання — палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.
Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Я: — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.
Я: — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно): — Розстрілять!
Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері…
— …«Розстрілять»???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
…Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!
…Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м’ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії.
— Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар! Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.
II
[Андрюша, слабкодухий член трибуналу, просить головного героя відпустити його на фронт, щоби він не плямував свої руки кров’ю засуджених, проте «Я» безжальний. Розглядається чергова справа. Цього разу це справа черниць, яких звинувачують у антиреволюційній агітації. Герой радіє через їхню майбутню страту, проте раптом упізнає в їхньому натовпі свою матір. Герой розгублений, проте жорстокий доктор Тагабат наполягає, щоб він, аби довести відданість революційній справі, розправився і з мамою, як зумів розправитися з іншими].
Наші назад: з позиції на позицію. На фронті — паніка, в тилу — теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:
— Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.
В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право» купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю.
…Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
— Ведіть!
В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде! Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
— Роз—стрі—лять!, — але вертаюся і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся — чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: «Сину! Мій м’ятежний сину!» Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:
— «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло!.. «Мамо»?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими.
…Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:
— Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». І я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
Здавив щелепи і кинув різко: «Всіх у підвал. Я зараз буду тут». Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом …з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п’яний, в нікуди.
III
[Андрюша вмовляє героя дозволити відпустити його матір, але той удає байдужість. За містом засуджених черниць ведуть на розстріл, серед них – і мати героя. Щоб довести відданість революції, примарному ідеалу «загірної комуни», герой власноруч із маузера застрелює власну матір. Потім підбігає до її мертвого тіла, цілує в лоб і повертається до своїх].
Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов’язки перед революцією. І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.
…В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустить!
Я: — Кого?
— Твою матір!
Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: «Провалівай!» Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.
Сонце зійшло. Конає вечір. Різко кажу доктору: «Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд». Тоді він іронічно й байдуже:« Ну і що ж? Добре!» Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене — це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним.
Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом.
…Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. За всю дорогу жодна з черниць не вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.
Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м’ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?
Невже я веду її на розстріл? Так, це була дійсність. Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога «до загірних озер невідомої прекрасної комуни».
Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!»
Я подивився — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. …Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене.
Навкруги — пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути:
Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.
І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.
Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала.
Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку… Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилась вона на мене. Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.
Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.
Та раптом — дегенерат: «Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону!»
…Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка.
…Я зупинився серед мертвого степу: там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.
***