Творчість Тараса Шевченка. «Катерина», «Гайдамаки»

Т.Г. Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.

Геній Великого Кобзаря надзвичайно широкий і багатогранний. Поет, драматург, прозаїк, мислитель, історик, етнограф, географ, фольклорист і художник. Тарас Шевченко відомий у всьому світі як Великий Кобзар, співець життя народного.

Він є основоположником критичного реалізму в українській літературі. Він підняв дух кріпосної України, не зупинився перед зухвалою політикою національного гноблення. Був членом Кирило-Мефодіївського товариства.

Творча спадщина Великого Кобзаря

• Збірка поезій «Кобзар»;

• 9 повістей (із 20-ти задуманих);

• п’єса «Назар Стодоля»;

• кілька уривків інших драматичних творів;

• щоденник;

• листи.

Поетична збірка «Кобзар» названа в народі Книгою Правди; це «епоха в історії духовного розвитку цілого народу українського», бо вона «відразу відкрила немов новий світ поезії» (І. Франко). Перше видання «Кобзаря», що вміщувало 8 творів (відкривалося віршем «Думи мої, думи мої…»), припадає на 1840 р.

Етапи творчості Тараса Шевченка:

I — ранній (1838—1843 pp.);

II — період трьох літ (1843—1847 pp.);

III —невольнича поезія (1847 – 1857 pp.);

1847—1850 pp. (Оренбург, Кос-Арал);

1850—1857pp. (Новопетровська фортеця);

IV — творчість після заслання (1857—1861 pp.).

І. Рання творчість

Т. Шевченко виступає переважно як романтик і реаліст одночасно.

Характерні риси:

• інтерес до незвичайного, яскравого, таємничого, фантастичного;

• піднесений стиль мовлення;

• розчуленість (сентиментальність);

• захоплення історичним минулим.

Основні мотиви ранньої творчості:

• сирітство і соціальна нерівність («Тяжко-важко в світі жити»);

• трагічна доля жінки-покритки і розбещеність панів («Катерина», «Мар’яна-черниця»);

• героїчне минуле України («Іван Підкова», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Гамалія»);

• тема ролі поета в суспільному житті («Думи мої, думи мої…»);

«Катерина» (1838)

Жанр: ліро-епічна соціально-побутова поема з народного життя.

Тема: розповідь про трагічну долю матері-покритки та дітей-безбатченків в експлуататорському суспільстві та зображення розбещеності російського офіцерства.

Сюжет і композиція

Ліричний вступ

Поема розпочинається зверненням-застереженням до дівчат не кохати москалів-па-ничів, бо їхня «любов» зрадлива, легковажна, а покинуті «москалями» дівчата часто гинуть морально або накладають на себе руки.

Сюжетна основа твору — розповідь про нещасливе кохання сільської дівчини Катрі, яка на свою біду полюбила пана-офіцера.

Зав’язка сюжету

Знайомство Катерини з офіцером Іваном, його від’їзд і народження у Катрі позашлюбного сина, що викликало осуд усього села.

Перший розділ закінчується повідомленням про те, що «вернулись москалики», але «іншими шляхами» (не до Катерини, яка все чекає на батька дитини). Батьки, прислухаючись до суспільної думки, не можуть чекати.

Другий розділ починається драматичною сценою. У глибокій зажурі сидять за столом батьки Катерини. Мати докоряє дочці тим, що вона, не пошанувавши ні своєї, ні батьківської честі, народила позашлюбне дитя, що є великою ганьбою. Батькам краще не мати на старості підтримки від дочки, аніж на кожному кроці чути глузування з боку односельців. Тому мати проганяє Катерину, наказавши не зізнаватися нікому, що в неї є мати:

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила…

Катерина падає на коліна, просячи пробачення. Але батьки непохитні у своєму рі-шенні. «Молись Богу та йди собі — мені легше буде», — звучать слова батька.

Третій розділ розпочинається спокійним пейзажем, що підкреслює контрастність між природою і суспільним життям. Катерина з дитиною блукає «чи в лісі», «чи на полі», «чи в діброві з-під колоди вовка виглядає», прямуючи на схід. Зустрічає чумаків, розповідає про свою нещасливу долю.

Настала зима, а Катерина майже боса йде в Московщину. Покритка зустрічає « москаликів », та на ввічливе запитання про Івана почула від них у відповідь грубий, образливий жарт.

Четвертий розділ

Кульмінація — зустріч Катерини з Іваном.. Сподіваючись на обіцяні почуття, дівчина звертається до офіцера ніжними словами, але той робить вигляд, що не знає її, дає грубий наказ прибрати її з дороги.

Розв’язка

У розпачі Катерина залишає дитину серед шляху, а сама топиться у ставку. П’ятий розділ (виконує роль епілогу): син Катерини (уже підліток) — поводир у сліпого кобзаря. Хвилюючою є його зустріч з батьком, тепер великим паном, що відцурався своєї дитини.

«Гайдамаки»

(1839 – 1841)

Це найбільша за обсягом поема Т. Шевченка.

Назва твору: гайдамаками називали учасників Коліївщини — народного антишляхетського повстання 1768 року на Правобережній Україні, що було вершиною національно-визвольної боротьби українського народу.

Жанр: ліро-епічна поема героїчного характеру.

Тема: показ лицарської звитяги українців під час національно-визвольного руху проти свавілля шляхти й корчмарів, зображення сили й працьовитості українського народу, його волелюбності і моральної краси.

Ідея: звеличення національно-визвольного руху України та лицарів Коліївщини, осуд шляхетського свавілля.

Композиція: два вступи, одинадцять розділів, епілог, післямова (хоч і називається вона «Передмова»), гумористичне послання до передплатників.

Особливість композиції — наявність значної кількості вставних пісень і ліричних відступів, у яких поет виступає ніби співучасником подій.

Сюжет

Дві сюжетні лінії:

• розгортання селянського повстання;

• особисте життя Яреми Галайди та пов’язаних з ним персонажів.

Лінії переплітаються, бо Ярема — учасник Коліївщини.

Образи

Основні:

• Ярема Галайда — не історична постать, але, за народними переказами і піснями, існував насправді; «сирота багатий».

• Оксана — кохана дівчина Яреми.

• Максим Залізняк, Іван Гонта — історичні постаті, які очолили гайдамацький рух.

Другорядні образи:

• гайдамаки;

• конфедерати;

• титар (батька Оксани);

• Лейба (корчмар);

• кобзар Волох;

• ксьондз;

• підліток-гайдамак;

• Ґонтині діти.

Стислий переказ поеми “Гайдамаки”

Поема розпочинається лірично-філософським відступом — посвятою.

Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: «Все йде, все минає – і краю немає…» Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки.

Поет знає, що його думки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають:

Коли хочеш грошей,

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, —

От де слава!!!

У поета — інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його «діти» — породжені поетичною уявою образи твору — гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень.співала, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого «щирого батька» (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему).

Інтродукція

Це історичний вступ до поеми, в якому розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєї державності. А конфедерати, які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з народу. їхні дії викликали обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, «ножі освятили».

Галайда

Ярема Галайда — наймит, попихач шинкаря Лейби. Він сирота, але «сирота багатий», бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали, Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану.

Конфедерати

Цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати, виламали двері, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і бити, він сказав, що в нього немає «ні шеляга», а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, «як панночка». Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у Вільшану.

Титар

У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна забарилася, бо в неї занедужав батько.

Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав при-стати до гайдамаків, здобути славу, багатство і все це скласти до ніг Оксани:

Одягну тебе, обую.

Посаджу, як паву, —

На дзиґлику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду…

Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім коханні та й розійшлися.

Тихесенько, гарнесенько,

Щоб ніхто не бачив

Ні дівочі дрібні сльози,

Ні-щирі козачі.

А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати, — ті, хто нібито зібрався волю боронити, — катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав.

«Завзята бестія! стривай!»

Насипали в халяви жару…

«У тім’я цвяшок закатай!»

Не витерпів святої кари,

Упав сердега.

Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. Її, непритомну, ляхи забрали з собою.

Свято в Чигирині

Автор згадує колишніх гетьманів, за правління яких Чигирин був містом козацької вольниці. Колись тут збиралось численне козацьке військо. Минув час, і в Чигирині, «як у домовині». Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над річкою Тясмином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів:

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з’їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з-під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана. Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби, слухали, як співав сліпий кобзар.

Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду:

Молітесь, діти!

страшний суд Ляхи в Україну несуть —

І заридають чорні гори.

Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі «праведні» українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана і Тимоша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам’ять про них). Диякон проголосив:

Нехай ворог гине!

Беріть ножі! освятили…

І народ кинувся розбирати ножі, що згодом «заблищали по всій Україні».

Треті півні

Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання.

Коліївщина, це «пекельнеє свято», охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання «панам жито сіють».

Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал — треті півні).

Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність і, як символ цієї незалежності, у степах України знов «блисне булава».

Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря:

Там Оксана, там весело

І в сірій свитині;

А тут… а тут… що ще буде?

Може, ще загину.

Червоний бенкет

«Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом «Гине шляхта, гине!» «по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали». У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався про те, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав — тяжко тужив за Оксаною.

Гупалівщина

Повстання охопило всю Україну:

…осталися діти та собаки —

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні «ксьондзи, єзуїти», які посіяли ворожнечу між братніми слов’янськими народами.

Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем-підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в, яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Гонта і Залізняк керували повстанням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого: ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішених. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема встиг з Лейбою прокрастися туди, в самий льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.

Лебедин

У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі-черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього.

Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів.

Гонта в Умані

Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни:

Не спинила весна крові,

Ні злості людської.

Тяжко глянуть, а згадаєм —

Так було і в Трої.

Так і буде.

Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака:

Максим ріже, а Ярема

Не ріже — лютує:

З ножем в руках на пожарах

І днює й ночує.

Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров’ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти ксьондза-вчителя і двох його учнів, хлопчиків-католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж:

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ви ляха не ріжете?

А сьогодні, сини мої,

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга.

Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів-учителів, а школярів живих топили у криниці.

Гонта, не тямлячи себе від горя, мов навіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів.

Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їх у поле поховати:

Поклав обох, із кишені

Китайку виймає;

Поцілував мертвих в очі.

Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився…

Тяжко-важко плаче:

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

І я за неї гину».

Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті.

Епілог

Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Гонта гуляли по Україні, караючи ворогів. Згадує свого батька сусідів, які любили слухати оповіді діда про Коліївщину.

Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському кату-ванню і стратили. Не лишилася по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в сте-пу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть.

Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна «навіки заснула». Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад Дніпром, співають гайдамацьких пісень.