Остап Вишня і театр
Нарис
Театр для Остапа Вишні починався в Груні. Павло Губенко тоді ще не був прославленим Остапом Вишнею, а лише кругловидим, по-дівочому усміхненим Павлушею. У Груні його прозвали коміком. Якщо скажеш «Павлуша», можуть і не знати, а варто додати «комік», то знає старе і мале.
Він, як і всі Губенки, пройшов у дитинстві аматорський гурток.
Грунський «театр» - невелика дерев’яна будівля. Зчорніла від дощів зовні, така ж і зсередини – від самосаду. Під вікном, затягнутим мішковиною, містився кін. По обидва боки кліпали закопчені гасові лампи. Від сили-силенної людей вони задихалися і часто гасли. Поки засвітять, дія припинялася. Недалеко від управи мешкав дід Савка. Він правив за «світлотехніка». Стояв із сірниками на варті.
Грунський драмгурток мав навіть гардероб. Люди зносили до волосної управи всілякі «аксесуари». У запічку лежали гунька, солом’яний бриль, різних кольорів пояси, макітри, горшки, в’язки сухої кукурудзи і маку. А один дядько навіть додумався приволокти добрий шмат домашнього частоколу. Мовляв, знадобиться «ахторам»…
Нелегко жилося, проте пора була бентежна. Незабутня згадка про ті дні в Остапа Вишні: «На серці зелено було… Лоскотало щось… Горіло… Рвалося…».
А скільки вирувало енергії, скільки кипіло вогню в грудях, коли готували нову виставу. Уся Грунь чекала її, як свята. П’єси ставились здебільшого взимку. Літньої пори роботи по вуха, не до веселощів. Поміщиця фон Рот не з добрих. Спуску не жди!
Ще тоді «прорізався» його могутній талант. І люди це одразу відчули. Павлуша черпав із народних глибин велику людську мудрість, тонкі дотепи, щирий сміх. Збирав ті скарби, аби вони не розгубилися, щоб не «вмерла наша дума, наша пісня».
З роками грунський аматорський гурток соліднішав. Павло Губенко вже вчився в Київській військово-фельдшерській школі. Часто приїздив до батькової оселі. Селяни з нетерпінням виглядали свого «коміка». І він знову з’являвся на підмостках рідної Груні. Тільки вже мужніший, статечніший. Знову тряслась від сміху дерев’яна будівля. А хто запізнювався, то штовхався аж на подвір’ї. Тісне приміщення не вміщало й десятої частини односельців.
У Київській військово-фельдшерській школі Павло Губенко був теж, як кажуть, заспівувачем у художній самодіяльності. Тринадцятирічному учневі справжній театр розпалив «божу іскру». Приходив після вистави, лягав на ліжко, а серце стугоніло. Надто опісля того, коли Садовський покаже прем’єру. Хіба заснеш?! А вранці уроки. І що ж? У Павлуші завжди дванадцять балів за відповідь. Лише з єлейним речитативом проблеми…
Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Мар’яненко – митці, які назавжди залишили в серці Остапа Вишні ніжну прихильність до Мельпомени.
Шкільне начальство часто бачило Павла Губенка у новенькій краватці з синіми васильками, улюбленими Павлушиними квітами. Та ніхто не знав, що її вишили вручну грунські дівчата «комікові» і подарували одного вечора після вистави «Безталанна». Вручили найкращому сільському артисту на талант! І не думав учитель закону божого, що цей «бездарний декламатор» назавжди зачарував рідну Грунь соковитою грою в драматичному гуртку.
Дружина Остапа Вишні Варвара Губенко-Маслюченко зберегла дарунок грунських дівчат. А коли популярний читець «Вишневих усмішок» Анатолій Паламаренко вперше виходив на велику сцену, благословила його нев’янучими васильками. Із дорогою краваткою на грудях він читав увесь вечір. Вишиті васильки стали для А.Паламаренка символом невмирущого Вишневого сміху.
Коли Павлуша приїздив із Києва на канікули, починався новий «театральний сезон».
«Комік приїхав!» - чутка вмить облітала Грунь. І Катруся, Павлова сестра, щаслива. Коло майбутньої вчительки згуртувалося скільки аматорів сцени.
- Який же він, отой Садовський? – навперебій допитувалися гуртківці.
- А Заньковецька, певне, красуня?
Усі втихали, а він розповідав про «справдішні театри».
Пізніше Остап Вишня, хитнувши головою, скаже: «…нема ж на Україні такої людини, щоб у «театрі» не грала. І не так просто собі грала, а грала «найкраще од усіх…».І я грав… І, само собою розуміється, найкраще од усіх…».
Знадвору, у напівпрогнилій підвалині навпроти кону, вуличні пси розгребли чималу дірку. Вона і стала «суфлерською будкою». Незмінним суфлером була сестра Катерина. Обмотається здоровенним кожухом, ще дідом, лебединським шевцем пошитим, за текст – і гайда в «суфлерську будку».
На голову сипалася порохнява від гарцювання аматорів, запорошувала очі, які й без того ледь розрізняли букви у напівтемряві. Узимку зуб на зуб не втрапляв, проте весело було й за підмостками. А коли ще йшла одноактівка «По ревізії», в якій Павлуша грав старшину Василя Мироновича!
Як згадує грунянка Агрипина Іванова, смішні ролі грав і Трохим Палатов.
Саме від нього дуже багато дізналася я про грунську театральну діяльність Остапа Вишні.
Поряд із моїм помешканням жили Трохим і Настя Палатови. По воду ми ходили до одного колодязя. Діда Трохима в Груні знали як гарного пасічника. Так і завітала до цих привітних людей у старезну приземкувату хату з кованою скринею, дерев’яними ослонами, вишитими рушниками та чудово виконаним невідомим художником портретом Т.Г. Шевченка.
Високий, похилений роками, худорлявий Трохим Петрович і на диво струнка, сива та світлоока Настя Митрофанівна любили поспілкуватися. Та й розповісти їм було про що. Я вже чула, що в селі позаочі їх звуть «артистами», а чому - не знала.
Сіли Трохим і Настя на лавці проти мене близенько одне до одного та й повідали про минуле, дороге і незабутнє.
Добре знали вони Губенків. Настя Митрофанівна пам’ятала Чечву, панську економію з гарним садочком і ставком. Батько Павлуші управляв цим господарством поміщиці фон Рот.
Розповіла, що малі Губенки зростали серед грунян і вміли виконувати селянську роботу: управлялись на полі, по господарству, пасли худобу. Можливості для освіти мали кращі, ніж більшість сільських дітей, і вчилися.
А саме в ту пору Грунь стала "театральною".
Губенки були до самозабуття закохані в сцену. У містах, де вчилися, опановували акторську майстерність і приносили її землякам.
Сестра Остапа Вишні Катерина Губенко-Даценко згадує: «Від гри брата сміху було такого, що не тільки наша дерев’яна будівля, а й Грунь вся гриміла…».
Трохиму Палатову було дванадцять років, коли він вперше побачив виставу за участю Павла Губенка і його братів. Сталося це в 1906 році. Грав майбутній гуморист Стецька в «Сватанні на Гончарівці» Г. Квітки -Основ’яненка. Грав так, що й стіни сміялися. Ходив у «коміках».
Відтоді Трохим Палатов грунського «театру» не полишав. Став він режисером самодіяльного театру і тридцять п’ять років не розлучався з ним. А потім ще й у місцевій школі гурток вів. Театральне життя Палатових зафіксоване в унікальних знімках 20-х і 30-х років.
Трохим Палатов не те, що годинами, днями розказував би про грунський «театр». До цього часу учасники художньої самодіяльності жартома повторюють його улюблену фразу: «Грай, Грицьку, драму».
Одну з фотографій того часу подарували Палатови мені. На знімку Остап Вишня в смушевій шапці, а поряд - сестра Катерина у вінку серед учасників художньої самодіяльності с. Грунь.
У Груні ніби забули прізвище Губенко. Комік, і квит! А от «любовник» із нього був не зовсім…от коли Федько Гавриш говорив про любов, у грунських дівчат перехоплювало подих.
У цей час до «коміка» прийшло перше кохання. Павлина Кияшко згадує: «Якось читала я усмішку Остапа Вишні про те, як хлопець зустрічався під вербою з дівчиною, а мати, Палажка Федорівна, раптом:
«Пам’ятаю я, де та верба була, і дівчину Галю знала. Кохались вони з Павлом. Це він про себе пише».
Перше кохання Павла Губенка – Ганна Кисіль, мати Юрія Даниловича Кривоколіска, який довгий час працював директором Грунського будинку культури імені Остапа Вишні. Односельці полюбляють слухати вишневі усмішки у виконанні Ю. Кривоколіска, особливо – «Мед». А сам він, справді, пасічник. Не тільки талановито виконує гумореску, ще й медом усіх пригощає.
Павлуша Губенко, як правило, грав старих дідів, хоч сам був зовсім юним. Природна обдарованість допомагала перевтілюватись в образи мудрих, дотепної вдачі літніх селян. Глибока шана до «дідів наших та бабів наших» збереглася в Павла Михайловича назавжди.
Людська пам’ять надовго ввібрала в себе образи затурканого парубка Степана із «Безталанної», старшини Василя Мироновича – з «По ревізії». Це дві протилежні за характером ролі. Але Павлуша зумів для своїх персонажів віднайти потрібні фарби, яскраво окреслити образи приниженого сільського парубка і волосного старшини-головокрута.
Окрім «Безталанної» І. Карпенка-Карого та «По ревізії»
М. Кропивницького, гуртківці поставили кілька п’єс Михайла Старицького. Грунянам припали до серця «Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка», «Крути, та не перекручуй». А як майстерно Павло Губенко грав роль «Халимона-фершала». Сміху було такого – стіни трусилися!
Другого дня Парасці Олександрівні говорили груняни, який у неї талановитий син. Особливо сусідка, тітка Чавунка:
Тільки от біда. Не було свого режисера. Привезли якось аматори «режисера», що служив «ділозводителем» і ніби грав колись у театрах. Забажалося тому, щоб його ім’я вивели на афіші величезними буквами. Так і зробили. А коли чіпляли на бакалійній крамниці, наступив дядько Пилип на афішу й одірвав режисера, разом із «початок о 8-й год. вечора».
Як побачив те Іван Степанович та як закричить:
- Підводу, матері вашій чорт! Я вам покажу, як режисера одривать. Режисер – усе!
- У рідній Груні пощастило Остапу Вишні виступати перед земляками вже після його «десятирічки».
У сільському будинку культури яблукові ніде впасти. Як згадує Ілько Лавриненко, культурний заклад переповнений. З’їхалися люди з усієї округи. Автомобілями,підводами, велосипедами. І прийшли пішки. Сидять на лавах, стоять у проходах. Вони прибули на зустріч з Остапом Вишнею і Платоном Вороньком – знаменитими земляками.
Першому слово надали молодому талановитому поетові. Він читав свої нові твори. Останнім виступав Остап Вишня.
Зал ахав і охав, то стогнав, то гримів від реготу. Остап Вишня залишався незворушним. Терпляче перечікував вибухи сміху, час від часу кумедно якось посмикував плечем і продовжував. Читав просто, щиро, з властивою йому ліричною усмішкою. І не засміявся жодного разу.
Після закінчення хтось задав із залу питання:
- Чому вас не чути було так довго ?
- Відбував свою десятирічку,- задумливо відповів Павло Михайлович. І додав : Мені дуже приємно виступати перед земляками. Я вас усіх дуже, дуже люблю...
«У Грунському будинку культури був і Кость Губенко»,- згадує вчителька Надія Олексіївна Осмоловська.
У 1972 році радісна звістка облетіла Грунь і навколишні села: буде виступати в будинку культури Кость Губенко, рідний брат Остапа Вишні, з театром М.Заньковецької.
Як на велике свято, народ зібрався того дня на виставу п’єси Марка Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Зал був переповнений.
Артисти грали з великим натхненням. А коли вперше на сцені з’явився Кость Михайлович у ролі Антона Завади, батька Оксани, було в усій його поставі щось таке урочисте й величне, що вся публіка встала. У полотняних штанях, сірій свиті, підперезаній поясом, солом’яному брилі – таким його побачили й запам’ятали назавжди земляки.
І довго ще «рецензували» спектакль. Оцінка, звичайно ж, була позитивна. А Грунський сільський будинок культури на той час уже носив ім’я Остапа Вишні. Це була велична будівля із залом на 400 посадочних місць, з оркестровою ямою, оркестром духових інструментів. Цікаву історію придбання його для села залишив тодішній директор місцевої середньої школи Дмитро Андрійович Рябченко:
- У 1948 р. працював я першим секретарем райкому комсомолу колишнього Грунського району. Незнайомий літній чоловік переступив поріг кабінету:
- А знаєте, молодий чоловіче,- давайте познайомимось. Я Остап Вишня.
І відразу попросив:
- Покажіть мені село.
Ходили по Груні довго. Все розпитував мене, говорив з людьми, жартував.
Коли письменник прощався, запрошував у гості, обіцяв допомогти, чим зможе.
Пропозицією невдовзі довелося скористатись. Селу вкрай був необхідний духовий оркестр. Куди тільки не зверталися, нічого не виходило. Тоді й спорядили мене земляки в Київ.
У редакції «Перця» зустрівся з Остапом Вишнею, розповів про нашу біду. Обмовився, що побував у заступника міністра культури, котрий на моє прохання сказав, що «справа – глина».
- Так і сказав?! – від душі засміявся Павло Михайлович.
Уранці він телефонував міністру і просив «глину розбавити».
Так із допомогою Остапа Вишні земляки одержали оркестр для Грунського будинку культури.
Наш земляк любив театр і зробив свій благородний засів на ниві розвитку української драматургії. Спочатку інсценує свої гуморески та памфлети «Заплуталась Божа справа», «Що може циркуляр наробити», «Діла небесні».
Незабаром, назавжди здружившись із театром імені І.Франка, письменник створює «музичний гротеск» на чотири дії «з співами, з танцями, з горілкою і чим хочете» - «Вій», — травестійна обробка відомого твору М. Гоголя; побутово-сатиричну комедію «В’ячеслав» та музичний гротеск-комедію «Запорожець за Дунаєм». Свого часу це був помітний і вагомий вклад письменника в розвиток української драматургії. Остап Вишня не відходив від комедійного жанру і в п’єсах.
Його драматичні твори відзначаються злободенністю, політичною гостротою, сатиричною цілеспрямованістю. Письменник викривав обивателів і міщан, непманів і пристосуванців, українських буржуазних націоналістів.
Мало хто знає про те, що Павло Губенко був членом художньої ради театру "Березіль", коли ним керував Лесь Курбас. Що йому вистачило ерудиції, аби створити комедію "Мікадо" у японському стилі.
Коли Харківському драматичному театру імені І.Франка відзначали п’ятирічний ювілей, Остап Вишня в ту ніч, густо засіяну зорями, лунку від сухого морозу, простував майже безлюдною вулицею з Варею Маслюченко. Згадував свого улюбленого майстра слова – М. Гоголя.
Не хотілося розлучатися із зорями…
Відтоді, як молода артистка дебютувала на франківській сцені, Остап Вишня одним із перших відчув її яскравий талант. Він побачив Варвару на сцені в ролі Рірет. Більше зблизила їх «Свята Йоанна» Бернарда Шоу.
«Я бачу Маслюченко в екстазі Йоанни д’Арк, я бачу її прекрасну постать стрункого французького солдата-діви, я бачу її барвисту гру перед єзуїтським судом…
І я знаю тепер, що на кону українського театру з’явилася ще одна артистка чудесна…»
Після прем’єри «Святої Йоанни» письменник приніс в убиральню Варвари Маслюченко осінні білі хризантеми.
А потім вона стала супутницею життя Остапа Вишні, помічником, другом, дружиною.
Літературний «Гарт» пустив безліч пагінців – театральні, музичні, образотворчі студії і майстерні. Із театральним «Гартом» дружив Остап Вишня, хоча ходив у «диких» і до жодного літературного угрупування не приставав.
При майстернях «Гарту» народилась експериментальна студія. Колективно писалися п’єси і тут же, в Селянському будинку на площі Рози Люксембург, розігрувалися. Великий зал колишнього готельного ресторану не міг умістити бажаючих побачити оригінальне дійство.
Пересувна театрально-сатирична група виникла й при редакції «Червоного перця». Вона показувала веселі, гострополітичні програми. Інсценізувався здебільшого місцевий матеріал. Цікаві сценарії писали Остап Вишня, Василь Чечвянський та ін.
Усюдисущість письменника, який раніше був просто дотепним фельдшером, дивувала.
А як пише про театр! Так пристрасно міг творити тільки Вишня. І лише він!
«Люблю театр до безтями», - скаже якось Остап Вишня. І налетять спогади про Грунь, про дерев’яний «театр», який хтозна-коли завалився, чи згорів, чи ж люди на дрова потрощили.
Багато усмішок Остапа Вишні всіяні дотепами про грунських аматорів, про вечори на колодках і в «театрі». Гуморист перегодом зітхне: «Хотілося б, щоб у кожному селі, при кожнім сільськім будинку культури, при кожній хаті-читальні, а то й просто при просторій клуні – та був би хороший драматичний гурток, злитий, витриманий, солідний».
Письменник створив десятки усмішок-рецензій на театральні вистави. У 1927 році світ побачила книга «Вишневі усмішки театральні» («Театральні усмішки» — це своєрідні рецензії на вистави, а також портретні характеристики акторів, з якими Остап Вишня був знайомий. Він дружив із
Н. Ужвій, Гнатом Юрою, Мар’яном Крушельницьким, Коте Марджанішвілі, Ушангі Чхеїдзе, Юрієм Шумським, добре знав М. Садовського,
П. Саксаганського, любив слухати Л. Собінова, який часто виконував арію Ленського українською мовою. Про свої враження від зустрічей з цими талановитими людьми і писав).
Це «Дев’яносто сім» (Укрдерждрама), «Юра Гнат», «Пластика», «До логічного краю», «Театр імені Заньковецької», «Дуже музичні рецензії на Харківську оперу 1924 року» тощо.
У 1928-му Остап Вишня створив серію «мистецьких силуетів» визначних діячів української культури. Можна лише дивуватися прозорливості автора: пишучи про зовсім молодих людей (деякі з них тільки починали шлях у мистецтві), він уже тоді «напророчив» їм велике майбутнє. Імена ці говорять самі за себе: Петрицький, Курбас, Довженко, Василько, Мар’ян Крушельницький, Галинський…
Остап Вишня підтримував корифеїв національного театру, будив громадську думку, коли митці опинялися в скрутних побутових чи матеріальних умовах, словом і ділом допомагав їм вийти зі складних ситуацій.
Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, з якою пощастило бути особисто знайомою і багато разів зустрічатися у 70-х-80-х роках, з рук якої я отримала неоціненний подарунок – 5-томне видання творів Остапа Вишні, згадувала, що він приходив у театр, як у рідний дім. Запах декорацій, різнобій музичних інструментів на репетиціях, що поволі лаштувалися в злагоджену, хвилюючу мелодію, дзвінки, спалахи рампи збуджували Павла Михайловича й наснажували. Йому хотілося все те чути, бачити. Жадалося щодня, щогодини, забравшись у глибину залу, стежити за репетиціями і відчувати, як із буденної праці, нелегкої, напруженої, проглядають алмазні крижинки, щоб вигранитися й лягти в дивовижне мереживо спектаклю…
Театральна стихія понесла Остапа Вишню в чарівний світ. Часто приходили Олександр Довженко, Сергій Пилипенко, Яків Мамонтов… Митці слова злилися з акторським колективом і творили разом, як згадував гуморист, «із жаром».
Щоб вистави були актуальнішими, одразу ж, під час репетицій, у Остапа Вишні народжувались оригінальні інтермедії, котрими пересипався спектакль.
На літературні вечори в Селянський театр разом із Павлом Михайловичем приходили поети Павло Тичина, Микола Терещенко, прозаїк-гуморист Пилип Капельгородський. Тут звучали і їхні твори.
До Остапа Вишні приїздив Іван Онищенко, режисер Лохвицького робсільтеатру імені І. Тобілевича. Повернувшись додому, він поставив «Діли небесні» і «Заплуталась божа справа». За Вишнівськими мотивами фейлетонів драмгуртківці робітничого клубу імені Карла Маркса на Павлівці створили інсценівку «Наш побут». Слово Остапа Вишні стало окрасою мистецького побуту.
Коли Павло Губенко виступав у театрі імені Луначарського зі своїми гуморесками, то робітники Дніпропетровська плавом пливли, щоб його почути.
Остап Вишня стояв на пульті дня не тільки зі своїми фейлетонами й усмішками. У цьому , зокрема, він вбачав і покликання театру.
Слово Остапа Вишні бринить повсюди. Особливо натхненно - з уст самодіяльних митців. Зазвучало по-новому із започаткуванням Всеукраїнського фестивалю виконавців й авторів гумору і сатири, фольклорного мистецтва ім. Остапа Вишні «Грунські усмішки» з 2013 року на батьківщині письменника в селі Грунь Охтирського району Сумської області.
Щаслива наша українська нація, яка дала світу такий могутній талант і його незбориму силу – український всеперемагаючий гумор. Сонячне слово незабутнього Павла Михайловича, Остапа Вишні, безсмертне.
А в його «Щоденнику» навічно залишився запис: «Як я ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, зіньківчан… Я всіх люблю… Я навіть оперу українську люблю. Слово честі.»
І так до останніх днів. Думав про сцену, як про перше нерозділене кохання. Актором він не став, бо в грудях вибухнув великий письменницький талант.
Вдячні земляки читають, знають, пропагують, люблять Остапа Вишню. Інсценізації грунянами гуморесок «Ярмарок», «Сторожі», «Як ми колись учились», «Жінвідділ», «Отакі на селі були колись клуби», «Дошкільне виховання» перетворилися в літературно-мистецькі свята, справжні уроки пам’яті.
В.Я. Лавриненко