Сторінки дружби
Остапа Вишні і Платона Воронька
Охтирщина, як і вся українська земля, щедра на таланти. Чи можна перерахувати всіх тих, кого дав наш край літературі? Мабуть, так, але це буде довга низка, ніби великий разок різнобарвного намиста, у якому кожна намистинка – щось своєрідне, що разом і становить оригінальну окрасу.
Охтирська земля народила і такого митця слова, як Платон Воронько. Співець партизанських звитяг і талановитий лірик, він, як образно кажуть, покорив тисячі читачів.
У Грунському народному літературно-меморіальному музеї Остапа Вишні є фотографія, на якій разом Остап Вишня і Платон Воронько. Хочеться розкрити історію дружби двох великих українців, окраси нашого краю - Платона Воронька й Остапа Вишні.
У збірнику «Живий Остап Вишня» - першій спробі зібрати спогади людей, які особисто знали Павла Михайловича Губенка в житті і вважали своїм громадським обов'язком поділитися враженнями про талановитого письменника, чудову людину (видавництво художньої літератури «Дніпро», К., 1966, упорядник , вступна стаття І.М. Дузя) - на с. 245 уміщено спогади Платона Воронька про Остапа Вишню під заголовком «Великий, веселий».
Ще батько Платона Воронька, коваль Микита, не міг розстатися зі своїм щасливим спогадом, як колись у вечоровий час до його кузні прибув нікому не відомий чоловік. Він швидко розговорився з людьми. Та так розговорився, що регіт не стихав до півночі. За дружним сміхом ніхто не спитав, звідки прийшов та куди прямує той хороший чоловік і як його ім'я. На прощання він випив добру чарку, заїв цибулею, сказав щось дуже дотепне і пішов. А коли вгамувався сміх, то всі майже в один голос висловили здогад, що то був не хто інший, як Остап Вишня. Зі слів Платона Воронька, його батько до смерті принагідно розповідав: «Ось тут, біля цієї кузні, на цім точилі сидів сам Остап Вишня».
Коли Платон Воронько був командиром Олевського загону у складі Першої партизанської дивізії, в одному з боїв за білоруське місто Столин отримав тяжке поранення – дві кулі влучили в живіт, а одна – у праву руку, партизани на руках винесли пораненого командира. Складна операція – просто в лісі, довгі дні без свідомості. Сам же Платон Воронько пригадує, як у 1944 році з глибокого тилу, тяжко пораненого, на санях привезли до Києва. Тут його провідали друзі-письменники П. Панч, А. Малишко, С. Крижанівський. Степан Крижанівський допоміг укласти першу збірку віршів «Карпатський рейд». А в скорому часі незабутньою гостею в шпиталі з’явилася «Зенітка» Остапа Вишні. Перечитувалась «Зенітка», коментувалась «Зенітка» так і сяк, і знову перелунювався сміх, сміх, цінніший за всякі на світі ліки.
«Я безмежно радів,- писав Платон Воронько,- воскресінню свого великого земляка. Я знав, що Остап Вишня вже в Києві після відбуття своєї «десятирічки», і з хвилюванням ждав зустрічі.
Коротким і звичайним було особисте знайомство Платона Воронька з Остапом Вишнею. Це сталося зразу після виходу із шпиталю. « Я не відчував у собі ніякого тривожного хвилювання, ніби Павло Михайлович був для мене справді таким близьким і рідним давно-давно. Надалі Павло Михайлович став для мене справді таким близьким і рідним, що аж незручно торкатися цього почуття словами».
Одужавши, навесні 1945 року Платон Воронько завітав до рідного села. Там застав матір, Марфу Іванівну, і сестру Мотю. На жаль, не сиділи з ним за столом батько та старший брат Степан, якого забрала війна.
Поет любив бувати вдома. Декілька разів приїздив у Чернеччину зі своїм ліпшим другом Остапом Вишнею. Зупинялися тоді у дядька Сергія. «Бувало посідаємо під старою яблунею, а дядина ще й скатертину простеле. І згадуємо, мріємо, радіємо»,- розповідав Платон Воронько.
Спілою антонівкою пахне,
Прілим картоплинням і димком.
В казанку пшоняна каша чахне
Під старим розлогим берестком.
Родичі мої не суєтливі
Повагом сідають на шпориш.
Дядина шепоче:- Ми щасливі,
Коли ти додому приїздиш.
З якою любов’ю говорить поет про рідну Сумщину, Слобожанщину. На старовинному гербі міста Суми зображені три козацькі сумки. Платон Воронько творчо осмислив легенду про заснування Сум і написав вірш-пісню «Три сумки».
Три сумки везли козаки мандрівничі
В свою Слобідську Україну –
В одній повно злота,
У другій – щедроти,
А в третій – пісні про дівчину.
І тому при Ворсклі, над Сеймом-рікою
Стрічають погожі світання –
В полях – повно злата,
У хатах – щедроти,
В серцях молодечих – кохання.
Платон Воронько згадує, як якогось раннього літа вони зібралися з Остапом Вишнею на Охтирщину. Тут чимало людей пам’ятає, як зустрічали земляки свого великого гумориста. У клубах, на вулицях, серед косарів на луках, де з'являвся Остап Вишня, відбувалося веселе народне свято.
Коли зібралися додому, у Київ, Павло Михайлович цілий день просидів над Ворсклою. Він піднімався на Риботянську гору і довго вдивлявся в рідні краєвиди. На Чечві вони розшукали те місце, де була батькова хата. Там лише кущі шелестіли та стояло похиле дерево – єдиний свідок колишнього подвір’я. Павло Михайлович знайшов закурену цеглину, мабуть, з тієї печі, що обігрівала його дитинство. Поклав ту цеглину до машини, і вони рушили на Київ. Що тоді роїлося в могутній пам’яті Остапа Вишні, ніхто не знає. Він мовчав майже всю дорогу.
Про Платона Воронька пише Остап Вишня в усмішці «Травень» (т. 5, с.103).
«Травень… Як усе розрослось, розцвіло!
А скільки ще почне цвісти! Куди оком не кинь – трава зеленіє… Через те й травень.
Весна… Буяють соки, буяють сили весняні… І шуми шумують, і такого весняного, молодого, здорового та красивого у природі народжується! Тай не тільки у природі…
Платон Воронько, молодий і талановитий поет,- із Чернеччини, з Охтирщини, отам, де Монастирщина,- з приводу весни заспівав:
У саду весна,
У саду красна.
Не до сна мені сьогодні,
Не до сна…
Правильно заспівав Платон Воронько: «Не до сна!»
Та коли «у саду весна», не тільки самому поетові «не до сна», дуже багатьом людям не до сна. І кожен має на те свої причини…
Поетові було тої весни не до сна, бо йому треба забезпечити квітами правнуків далеких…і надовго забезпечити, аж на сотні літ.
Назбираю квіт
І пошлю привіт
Нашим правнукам далеким
Аж на сотні літ…
Та це ж не одна в поета робота, хоч і немаленька, бо правнуків у нас передбачається – аби квітів вистачило,- поетові треба ж іще навесні й у ліс сходити, бо й у лісі в цей час інтересно:
Ходімо, кохана, у ліс…
Там зелень березових кіс…
Ходімо, кохана, у ліс…
Перечитавши доробок Платона Воронька як поета за останні два-три роки, не маємо сумніву, що він і в ліс ходитиме, і правнуків далеких квітами забезпечить на многії сотні літ, бо ми знаємо, що розуміє поет під квітами!..»
Літературно-меморіальний музей Остапа Вишні в Груні, на батьківщині письменника, який пізніше став народним, відкрили в кінці 1982 року вдячні земляки, шануючи пам’ять про великого гумориста.
У кількох кімнатах відреставрованого будинку, де не раз бував О. Вишня, розміщено дорогоцінні реліквії.
Є матеріали, що засвідчують зв’язки із земляками, приїзди Остапа Вишні на батьківщину.
У музеї багато творів сатириків і гумористів з «армії» майстрів сміху, незмінним командиром якої довгі роки був Остап Вишня. Тут книги Платона Воронька, Дмитра Білоуса, Федора Маківчука, Олександра Ковіньки, Івана Цюпи, Юрія Кругляка, Павла Ключини, Валентина Лагоди, Олекси Ющенка, Олексія Столбіна, Катерини Квітчастої ,Ніни Багатої, Галини Будянської, Івана Тарасенка, Олександра Галкіна...
У деяких дослідженнях про життя і творчість Остапа Вишні можна знайти, що у 1947 році приїздив він разом із Платоном Вороньком до Груні. Вони обидва любили рідну Охтирщину.
У другій залі Грунського народного літературно-меморіального музею Остапа Вишні розміщено фотографію, що засвідчує спільний приїзд земляків на батьківщину: Остап Вишня і Платон Воронько на вході до приміщення нинішнього Грунського міжшкільного навчально-виробничого комбінату.
Коли Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, дружина Остапа Вишні, втретє побувала на землі Охтирщини, приїхавши сюди з групою працівників Українського телебачення, які проводили зйомки документального фільму, присвяченого 90-річчю з дня народження письменника, мені пощастило запитати, які враження привозили Остап Вишня і Платон Воронько до Києва після відвідин Охтирщини.
Варвара Олексіївна розповіла, що не завжди поверталися веселими. Чому? Зустрічали земляки добре. Тільки спогади напливали на душу і будили далекі почуття дитинства. Згадував Остап Вишня важкі роки життя на Чечві, свого батька, сестер, братів.
Батьківщину Остап Вишня любив. Про земляків писав з теплим гумором і ніжністю.
Прочитайте твори письменника «Якби моя бабуся встали», «Моя автобіографія» або «Отакі колись були на селі клуби». Вслухайтеся в мову людей із Груні. Чи не вони або їхні батьки і діди були головними героями «Вишневих усмішок»?
Цікавим є той факт, що груняни слухали «Зенітку» у виконанні Остапа Вишні.
Як згадує мешканець села Лавриненко Ілько, у Груні, в сільському Будинку культури, яблукові ніде впасти. Культурний заклад переповнений. З’їхалися люди з усієї округи. Автомобілями, підводами, велосипедами. І прийшли пішки. Сидять на лавах, стоять у проходах. Вони прибули на зустріч з Остапом Вишнею і Платоном Вороньком – знаменитими земляками.
Першому слово надали молодому талановитому поетові. Він читав свої нові твори. Останнім виступав Остап Вишня. Зал ахав і охав, то стогнав, то гримів від реготу. Остап Вишня залишався незворушним. Терпляче перечікував вибухи сміху, час від часу кумедно якось посмикував плечем і продовжував. Читав просто, щиро, з властивою йому ліричною усмішкою. І не сміявся.
Після закінчення хтось задав із залу питання:
- Чому вас не чути було так довго ?
- Відбував свою десятирічку, - задумливо відповів Павло Михайлович. І додав :
- Мені дуже приємно виступати перед земляками. Я вас усіх дуже, дуже люблю...
І знову Грунь, Чернеччину разом відвідали Остап Вишня і Платон Воронько.
Під час останньої подорожі письменника на батьківщину вдячні земляки хотіли зробити йому щось приємне. Під час зустрічі з гуртом грунян, в супроводі яких Остап Вишня і Платон Воронько прямували провулочком, що вів до Чечви, одна бідова молодиця запитала:
- Чим нам земляків пошанувати ?
- Хотів би скуштувати вареничків ... з капустою. Дуже ж вони у Груні смачні виходять...- відповів Остап Вишня.
Усі були здивовані. Думали, що вареники Павлу Михайловичу повинні подобатися з вишнями, бо змалку смакував ними на вишневій Чечві.
Незабутній Платон Воронько… Він був українцем – з усіма нашими піснями, думами, казками й легендами, Шевченком і Лесею, запорожцями і кобзарями, рушниками і вишиванками, вербами й осокорами, любов’ю і солов’ями, світанками і зорями…
Остапа Вишню і Платона Воронька єднали література, любов до життя, рідна Охтирщина.
В.Я. Лавриненко