«Він – сатирик, гуморист – брат Остапа Вишні рідний…»
(У нарисі використано матеріали Грунського народного
літературно-меморіального музею Остапа Вишні)
Кулю випущено в потилицю. Вирок був остаточним і оскарженню не підлягав: розстріл із конфіскацією…
Ніхто не знає, де могила Василя Чечвянського. Немає й пам’ятника йому. Ні каменя чи альтанки на місці хутора Чечва. Не знайдете меморіальної дошки там, де стояла хата Губенків у Груні. Усе це буде колись…
Його голос уперше почули на хуторі Чечва 12 березня 1888 року в хаті прикажчика поміщиці фон Рот Михайла Кіндратовича Губенка. Сина-первістка щасливе подружжя назвало Василем.
Судилося йому стати відомим українським письменником-гумористом та сатириком 30-х років XX століття – Чечвянським. Це й був той «первак», про якого Остап Вишня писав у гуморесці «Моя автобіографія».
Благословенна Чечва… «Як ординці спочивали, Віднайшли ручай. Дива!- Хутірець малий прозвали «Витік річечки» - Чечва». Колиска дитинства… Десять хат, і люду трохи, степ вітрила напина. Тут тоді гуляли дрохви, де Ташань неголосна. У ярах такого цвіту! Мерехтить в очах здаля. Роси вранці – діаманти, у траві шумить ручай. Ось таким побачив хлопчик первозданний рідний край. Як же не назвати себе в дорослому житті Чечвянським?
У Губенків було вже два сини – Василь і Павлуша, коли батько купив у Груні величенький будинок, ніби знав, що тут народиться ще п’ятнадцятеро дітей. Під час війни в нього вцілила бомба, від чого згорів, а на цьому місці збудоване одне з приміщень школи-інтернату, відоме в селі як «ракушник».
Василько був гарним на вроду, темнооким, чорнявим. Ріс життєрадісною, жвавою і допитливою дитиною. Батько все на роботі. Дитячу цікавість задовольняла Параска Олександрівна:
- Матусю, чому вчора туману не було, а тепер наліг такий, що й лісу не видно? А звідки береться дощ? – засипав запитаннями.
Діти в Губенків не були білоручками, змалечку працювали: допомагали по господарству, пасли худобу. Улітку розкошували лісовою малиною, восени носили кошиками опеньки, а Параска Олександрівна їх сушила на зиму. А горіхів, було, понаривають повні пазухи.
Хлопець змалечку прилучався до народного гумору, яким володіли батьки. Рідні рано навчили Василя читати, і він подружився з книжками. Мав гарний голос, грав на фортепіано. У родині навіть не знали, де взявся цей хист:
- Василю, де ти так навчився грати?
- Так я ж виріс при дворі!
- Якому, царському?
- Та ну вас,- відмахувався, сміючись.
Важко знайти сьогодні ту парту в Грунській загальноосвітній школі, за якою сидів майбутній письменник (будівля ж до цього часу збереглася й функціонує як навчальний заклад). Тут він закінчив сільську трирічку. А потім – Зіньківська міська двокласна школа.
Незабаром у Василя «прорізався» ще один талант. Грунь мала здружений драматичний гурток. Грав у ньому й молодший брат Павлуша-комік, а незмінним суфлером була сестра Катерина. Почуття гумору мали всі Губенки. Найбільше ж, за словами Остапа Вишні, було його в Катерини: «Якби вона почала писати, то й мене б за пояс заткнула».
На підмостках ветхої сцени, що розмістилась у невеличкому приміщенні волосної управи, гуртківці поставили «Безталанну» І. Карпенка-Карого, «Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка», «Крути та не перекручуй» М. Старицького, «По ревізії» М. Кропивницького. А грали як!
- У вас, Парасю, усі комедіянтщики. Регочу-лопаюсь, коли згадаю, як Василь мірошника грав…» - на другий день після вистави говорила матері сусідка Чавунка.
Таке, справді, було. Василь так захопився роллю мірошника, що просадив головою раму і вилетів через вікно на подвір’я волосної управи – сторчма в сніговий намет. Будівля тряслася від реготу, а він уліз назад і кинув нашвидку придуману репліку: «Чорт забирай, треба ж так у борошні вивалятися…» А борошно те через кілька хвилин почало капати. Добре грали…
Михайло Кіндратович прагнув дати дітям освіту. Він не був бідним, отримував вісімнадцять карбованців платні. Проте й не багатир - тринадцятеро дітей. Батько днями трудився в маєтку. Часом виїздив до сусіднього Зінькова й привозив подарунки, наприклад, валянки. Цілу купу скидав на підлогу й гукав:
- Приміряй, братва!
Статки прикажчика не дозволяли дати дітям вищу освіту, то довелося скористатись наказом київського генерал-губернатора та своєю колишньою службою і відправити спершу Василя, а через рік і Павлушу на безкоштовне навчання до Київської військово-фельдшерської школи. Це була єдина освіта, що тоді світила синам відставного солдата.
У 1902 році Василя привозять у Київ. Навчається, багато читає, бере участь у художній самодіяльності. Після закінчення військово-фельдшерської школи вісімнадцятирічним юнаком почав службу у військових госпіталях. Скуштував усілякого хліба, переважно гіркого. Довелося побувати на фронтах Першої світової. Служив у Червоній Армії, займаючи ряд високих інтендантських посад у Першій кінній. Був начальником постачання Кавказького фронту. Одержав тяжке поранення, отже, за радянську владу пролив кров. У ті роки й народився як Чечвянський, бо пробував перо у військових газетах.
Після демобілізації, на початку 1924 року, живе й працює в Ростові-на-Дону. Тут теж активно співробітничає в місцевій пресі як газетяр-фейлетоніст. А потім повертається в рідну Україну, у саме її серце - столицю Харків.
Бадьорий, задирливий, жалючий сміх В. Чечвянського пролунав, коли українська гумористика тільки зароджувалась. Звідси, напевно, псевдонім (а їх у нього було багато!) - Чечвянський-Колумб.
Журналістика перекваліфіковує медика на письменника. В.М. Губенко стає одним із фундаторів «Червоного перця». Предотепний гуморист. На річницю видання журналу розмістив карикатури на весь колектив редакції. Про себе теж написав: «Василь Чечвянський. Шахіст і гуморист. Талановитий шахіст серед гумористів і талановитий гуморист серед шахістів. Пише багато. Найвидатніший його твір: «Передплачуйте «Червоний перець». Передплатна ціна на місяць – 30 копійок…»
Після виходу часопису «Всесвіт» В. Чечвянський співробітничає з ним, одночасно публікує свої гумористично-сатиричні твори в інших газетах і журналах («Червоний перець», «Літературна газета», «Вісті»).
Якраз у Харкові зародився театр малої форми «Веселий пролетар». Ось тут і знадобився досвід актора й режисера, набутий у Груні. Василь Чечвянський створює для театру ряд смішних гострополітичних програм. Написав також кілька жартівливих і сатиричних сценок, зокрема, «Хитрий лікар».
Усе він умів робити натхненно, зі справжнім творчим горінням. Деякі критики підозрюють, що писав гуморески з допомогою Остапа Вишні. Ні, не наслідував брата, ішов власною дорогою. До гумору мав хист свій, Чечвянський, своєрідний».
Засміявся весело. голосно, і відлуння того сміху долинуло до найвіддаленіших куточків. Із читачами розмовляв часто. 1928 року вийшла його перша збірка «Царі природи». Уже наступного з’являється ще вісім: «Ех, товариші…», «Фактор», «Між іншим», «Кадило», «Переливання крові», «Оздоровлення апарату» та інші. У 1930 світ побачили такі веселі книжки: «Пародії», «Не вам кажучи», «Республіка». 1933 рік - збірка «Нещасні». Остання - «Утилю – путьовку» - у 1934-му. До цього року разом із перевиданнями мав 16 книжок.
Старт був добрий, розгін що треба. Здавалося, попереду - лише успіх і визнання, що зростатиме і зростатиме… Але на все (він навіть не підозрював) залишається тільки дев’ять років.
Був В. Чечвянський майстром коротких форм. Гуморески та фейлетони його невеличкі, на дві-три, іноді навіть на одну сторінку, але такі вагомі, значущі, войовничі. Гумор свої витоки брав із джерел усної творчості народу, його мудрості. Герой–оповідач = дотепний співбесідник із лукавою усмішкою.
Любив пародію. Тут він виявив себе майстром! Блискучим! Незрівнянним! Писав їх на українських письменників-сатириків та гумористів Остапа Вишню, М. Бриля, П. Ванденка, Ю. Золотарьова,
Ю. Вухналя, Ю. Гедзя, Антошу Ко, Костя Котка і самого…Василя Чечвянського. Автор не займається перекривлянням, а пародіює думку, образну систему, використовуючи композиційні прийоми та улюблений лексикон письменників.
Так, об’єктом пародії «Диб-диб на село!» (прочитайте, не пошкодуєте!) стала творчість молодшого брата. Чітко впізнається Остап Вишня з його улюбленою темою, яскраво виявленим національним колоритом, невмирущою народною піснею.
В. Чечвянський обрав засіб гіперболізації. Пародія структурується із зачину – с.-г. кооперативне товариство вирішило придбати бугая з метою поповнення кількості поголів’я великої рогатої худоби; кульмінації – виявляється, що придбаний «аж за 350 карбованців» бугай не може запліднити корів; та драматично-комічний фінал – с.-г. кооперативне товариство пише листа до редакції з проханням про допомогу, але редакція не може дати поради, бо самій нелегко: «…штат малий, недавно оце скорочення було», тому відповідає: «Обходьтеся вже як-небудь домашнім способом».
Василь Чечвянський – автор віршованих та прозових гуморесок, памфлетів, усмішок, фейлетонів, сатиричних замальовок, репортажів, новел та оповідань. Його слова влучно стріляють по бюрократах і хапугах, наклепниках і ледарях, балакунах і хитрюгах, по отому бур’яну, який корчуєш, а він знову росте. Здається, усе написано тільки вчора. Таке буває у провидців і великих письменників.
Ріс і ріс як сміхотворець. До популярності молодшого брата-гумориста не піднявся. Не встиг. Не дали. Зупинили його творчість на 16-тій збірці. Розстріляли сміх.
Якось Остап Вишня підмітив: «У мого Василя тільки одне око, але бачить він тим оком гостро!»
На фото В. Чечвянський з чорним перев’язом на обличчі. Існує офіційна версія втрати ока: нещасний випадок – напад психічно хворої людини на популярну особу. Але ж рідні знають правду. Він був високим, струнким, по-військовому підтягнутим. Красень. Жартівник. Душа товариства. А дотепи лилися з його вуст, як пісня з горла солов’я. До того ж – відомий ловелас. Дуже любили його жінки. Чечвянський не мав із ними серйозних відносин. От одна коханка й помстилася в такий спосіб: нігтем зробила те, що зробила. Зраджене кохання карає боляче.
Йшли жахливі 30-ті роки. Над інтелігенцією нависла чорна смуга сталінських репресій. Не обминула вона й родину Губенків.
Першим був заарештований рідний по крові й перу брат - Остап Вишня, засуджений 3 березня 1934 року до смертної кари, заміненої пізніше десятьма роками позбавлення волі.
Після його арешту Василь відчуває різку зміну ставлення до себе. Його перестали друкувати, а це було практично єдиним джерелом існування сім’ї. Родина бідує. І лише окремі друзі осмілюються таємно допомагати. Вони друкують твори Василя Чечвянського під своїми іменами, віддаючи йому гонорари.
Хмари згущувалися. Жартома говорив, що навіть не зможе загубитися, бо під надійною опікою: за ним уже три місяці по п’ятах ходить «шпик».
А тоді настав день, коли навіки попрощався з синами, восьмирічним Віктором та дванадцятирічним Павлом. Сказав:
- Діти, я ні в чому не винний.
Дружині Надії пообіцяв скоро вернутися… Вона спитала:
- За що тебе, Васю?
- Мені шиють літературні помилки,- відповів.
Поцілував синів, і його повезли. Сталося це 2 листопада 1936 року.
Після арешту твори Василя Чечвянського не тільки не видавались, а були заборонені, вилучені з бібліотек і знищені.
Насправді ж «пришили» В.М. Губенку причетність до української контрреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації.
Дружина-медсестра залишилася з двома синами. За час слідства – одне коротке побачення:
- Надю, мене так б’ють, мене вбивають, б'ють день у день.
Вигляд був жахливий: увесь у синцях, худий, виснажений.
- Це остання зустріч матері з батьком,- сказав Віктор Губенко своєму дядькові Коржу І.Т. Останній багато зробив для популяризації творчості Василя Чечвянського, переїхавши з Білорусії до Груні.
Віктор Васильович не любив спілкуватися з пресою, давати інтерв’ю. Не хотів цього. Мабуть, через жахливу драму життя. Проте прийняти земляків дядька П.М. Губенка і свого батька, яких було запрошено на святкування 100-річчя з дня народження Остапа Вишні до Харкова, охоче погодився.
Після урочистостей - гостювання в сім’ї Губенків. За обідом довго розмовляли. Віктор Васильович розпитував про Грунь і Чечву. Усе йому було цікаво. З особливим захопленням слухав розповідь про грандіозне святкування Вишневих іменин у великій родині на батьківщині Сміхотворця.
Розповіли про приїзд київських письменників Олекси Ющенка, Михайла Прудника, Юрія Кругляка, Василя Юхимовича, Андрія Крижанівського, Івана Зуба, сумчан на чолі з Олексієм Столбіним, а також місцевих поетів – О. Галкіна, М. Гливи, К. Квітчастої. Як зустріли гостей на Чигрієвій горі і зробили їм сюрприз: без попередження пересадили на підстелені пахучим сінцем та покриті ряднами підводи. І понеслися коні на Чечву!
А далі – зустріч із мисливцями (вони вже встигли вполювати лисицю!) та грунськими рибалками з їхніми побрехеньками. Проїздили через Остапівський ярмарок, будили його «сторожів», слухали розповідь діда Свирида про «соприкосновєнія» з німцями і Лукеркою…
Повідали, як на Чечві гості смажили сало на шпичках зі щойно впольованого, як щиро запевняли груняни, вепра, як письменники жалкували, що у свій час не зберегли Чечви…
Дарували привезені фотографії, сувенірні чашки, пам’ятну медаль.
Коли хотіли завести розмову про батька, рвучко підвівся і пішов до вікна. Зрозуміло: тему закрито. Важко бути сином ворога народу, а ще жахливіше - пережити безпідставний розстріл…
На запити дружини про долю Василя Чечвянського каральні органи відповідали, що 26 жовтня 1938 року помер у таборі від серцевого нападу. А було не так.
Після проведення «слідства» в Харкові, його етапували до Києва в Лук’янівку. 14 липня 1937 року засудили до розстрілу. Смертна кара ув’язненням не була замінена. І вже наступного дня Василя Губенка-Чечвянського розстріляли в тюремних застінках.
Через два з половиною місяці після цього заарештували Надію Михайлівну Губенко як дружину ворога народу. Присуд: вісім років позбавлення волі. Дітей відправили до дитячого будинку НКВС в Ульянівській області.
Серце матері обливається кров’ю. Як урятувати синів? Її везуть «товарняком» до табору. Що робити? Як повідомити сестру? Відриває шмат простирадла і тремтячою рукою встигає нашкрябати коротку фразу: «Рятуй дітей». Ганчірку викидає у вікно. Знайшлася добра людина, яка підібрала і відправила того «листа» в Ростов-на-Дону.
На щастя, сестра була знайома з дружиною Максима Горького. Катерина Пєшкова дізналася, де діти Губенків і допомогла забрати їх до тітки на виховання.
Тільки в сорок третьому, після звільнення з табору через шість років, Надія Михайлівна Губенко дізналася про їхню долю. Старший син – офіцер Червоної Армії - загинув у Курській битві, а молодший - живе в сестри в Ростові-на-Дону. З Віктором (він працював водієм) до кінця життя мешкала в Харкові. Померла від туберкульозу легенів.
Ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР від 16 травня 1957 року (через двадцять років!) вирок від 14 липня 1937 щодо Василя Губенка було скасовано, справу припинено за відсутністю складу злочину. Та розстріл скасувати неможливо…
В.Я. Лавриненко