КАЗКА ПРО ІМЕННИК

У чарівній країні Морфології жив Пан. І був він страшенно пихатим і гордим.

— Я найголовніший житель нашої країни! — любив просторікувати він. — Адже саме я озна- чаю назву предмета і відповідаю на питання хто? що? Можу означати власну або загальну назву, назву істот або неістот. Змінююся за числами і відмінками. Крім того, я дуже родовитий, бо ж маю рід: чоловічий, жіночий, середній і спільний. А у реченні можу бути будь-яким членом. Хто ще має такі привілеї від матінки Мови?

Я думаю, ви вже здогадалися, як звати цього гордовитого Пана?

КАЗКА ПРО ПРИКМЕТНИК

Одного разу, коли пан Іменник гордовито й поважно запевняв усіх жителів Морфології, що він приносить найбільше користі матері Мові, його перебив пан Прикметник:

— Гов, сусіде! Я теж, як і ти, змінююся за числами і відмінками. А ще й за родами. І, здається, без моєї ознаки ти не був би таким гарним і зрозумілим. Я прикрашаю всіх осіб і всі предмети. Візьмімо, наприклад, речення: «Надійшла весна». Воно просте і бідне, а запроси мене — і почуєш: «Надійшла весна прекрасна, багатобарвна, тепла, ясна!» Правда ж красиво?

Візьми втямки й те, що я вказую і на приналежність певній особі. А у реченні найчастіше виступаю означенням, рідше — присудком.

Отже, я теж потрібний нашій матері Мові, не менш ніж ти.

— А й справді, — погодився Іменник, — не варто нам сваритися. І стали Іменник із Прикметником жити в дружбі і злагоді

КАЗКА ПРО ДІЄСЛОВО

Давно це було. У країні Морфології запанували сум і неспокій. «Що робити? Що зробити?» — перепитували жителі цієї країни одне одного, але ніяк не могли діяти. Побачила мати Мова таку тривогу своїх підданих і вирішила поселити в країні Морфології ще одного жителя, який би означав дію або стан предмета.

По-царськи нагородила матінка Мова нового жителя. Він має вид (доконаний і недоконаний), буває перехідним або неперехідним, змінюється за способами (дійсний, умовний, наказовий), часами (минулий, теперішній, майбутній), числами й особами. У реченні ж найчастіше виконує роль присудка.

А головне, він зумів відповісти на запитання що робити? що зробити? і навчив усіх діяти. Тому й назвали його Дієслово.

КАЗКА ПРО ДІЄСЛОВО ТА ЧАСТКУ НЕ

Не за горами високими, не за морями глибокими, а ось тут, зовсім поруч, у країні Морфології жило Дієслово. Було воно то перехідним, то неперехідним, то доконаним, то недоконаним. Перестрибувало з минулого часу в теперішній, з теперішнього — у майбутній. Мало дієвідміну та особу. У реченні присудком працювало. Словом, жило — не тужило.

Та одного разу зустріло Дієслово частку Не. Глянуло воно в очі красуні й зрозуміло, що закохалося. Та й Частка Не відповіла йому взаємністю.

І незважаючи на те, що писалися окремо, жили вони дружно і щасливо. З’явилися навіть дієслова, які без не не вживалися (нехтувати, неволити, незчутися, непокоїтися). Але ж і префікс

недо- вказував на неповноту дії і теж писався разом (недочув, недобачає).

Можливо, так і прожили б вони в любові та злагоді, якби не з’явився злий чарівник. Викрав він Частку і заявив, що відпустить її тільки тоді, коли з’являться семикласники, які виконають завдання, які він надіслав до всіх шкіл України. Одержали ці завдання й ми. То, може, спробуємо допомогти Дієслову та Частці Не?

КАЗКА ПРО ДІЄПРИКМЕТНИК

У країні Морфології жили собі Дієслово й Дієсловиха. І було в них багато діток. Дієслово працював у реченні присудком, а Дієсловиха поралася по господарству та навчала дітей дієслівної роботи. Усі діти працювали охоче. Тільки Неслухнянкові це не подобалось.

— А мені нецікаво! Сотні разів робити те саме!

І вирішив він залишити своїх родичів та податися навтьоки, куди очі бачать.

Ось нагулявся він, відпочив. І захотілося йому якоїсь цікавої роботи. А тут якраз тітка Прикметничиха з дітками йде назустріч. От вона й запропонувала:

— Приставай, Неслухнянку, до нас. Якщо тобі зі своїми нецікаво, то, може, у нас сподобається.

Минув час. Неслухнянко дуже змінився. Він зберіг вид (доконаний і недоконаний) та час (теперішній і минулий).

Не втратив також і можливості мати залежні слова. Але й дружба з Прикметником не минула безслідно. Неслухнянко навчився змінюватися за родами, числами і відмінками, залежати від Іменника та виконувати роль означення. І почав він означати ознаку за дією, а всі знайомі почали називати його Дієприкметником — особливою формою дієслова.

КАЗКА ПРО ДІЄПРИСЛІВНИК

Жили в країні Морфології два сусіди: Дієслово та Прислівник. Добре вони жили, дружно, сім’ями товаришували. І була у Дієслова красуня-донька, а у Прислівника — син-богатир. І от коли вони виросли, то покохали одне одного та й одружилися.

Народився у них син, який від батька успадкував незмінність та вміння виконувати роль обставини. А від матері — вид (доконаний і недоконаний) та можливість мати залежні слова (іменники, займенники, прислівники).

Довго думали батьки над іменем для свого нащадка. Мати підкреслювала, що її син — особлива форма дієслова, але й Прислівник заявляв про свої права. І врешті-решт вирішили вони назвати сина Дієприслівником.

КАЗКА ПРО ЛІНИВОГО ІГОРЯ ТА ОБРАЖЕНОГО ПРИЙМЕННИКА

Лягаючи спати, Ігор згадав, що він сьогодні не відкривав підручника з рідної мови. А завтра ж вчителька обов’язково викличе.

— Про що ж ми говорили сьогодні на уроці? — намагався згадати хлопець. — Здається, про прийменник.

Але як Ігор не старався, згадати щось про цю частину мови він не міг.

— Ну й не потрібен він мені зовсім цей прийменник. Обійдуся й без нього! — пробурмотів розгніваний Ігор і, заспокоївшись, заснув.

Йому навіть на думку не спало, що його слова зараз чує не хто інший, а сам пан Прийменник! Страшенно образився він на хлопчика.

— Як це я не потрібний? Якщо я службова частина мови, то це ще нічого не значить, адже я роблю велику послугу Іменнику, Прикметнику, Числівнику, Займеннику. Разом із ними у формі

непрямих відмінків я вказую на об’єкт дії, напрям, місце, час, причину, мету та інші значення. Подумайте самі, чи хто-небудь зрозуміє речення: «Учень іде… школи». Крім того, я належу до тих, хто ніколи не змінюється. І раптом виявляється, що я не потрібний. Не можу терпіти такої наруги! Піду світ за очі.

Написавши записку, Прийменник зник.

А Ігор прокинувся вранці, одягнувся. Аж тут мама кличе: «Іди снідати!»

— Залиш сніданок… столі, — гукнув Ігор і сам здивувався, адже він хотів сказати «на столі».

— Що? — перепитала мама.

Ігор повторив, але знову вийшло так само.

— Ти що, знущаєшся?! — вигукнула розгнівана мати і пішла на роботу, не сказавши синові ні слова.

Зайшовши на кухню, Ігор дуже засмутився, адже сніданку не було.

— Це так і померти можна, — розгубився Ігор.

І раптом він побачив записку: «Якщо ти вважаєш, що можеш обходитися без мене, будь ласка. Я зникну з твоєї мови. І повернуся лише тоді, коли ти виконаєш усі мої умови:

1. Зрозумієш, що без мене не можна обійтися.

2. Вивчиш матеріал за опорною схемою.

3. Виконаєш усі тренувальні вправи, які я пропоную. Прийменник

— Тепер я все зрозумів! — вигукнув Ігор і схопив підручник.

Діти, допоможімо Ігорю повернути Прийменника.