Становлення адвокатури в Україні пов’язано з часом, коли вона являлась невизначена юридично особливим правовим інститутом при реформі 1864 р. Однак до того часу в країнах, що були на території теперішньої Україні, використовувавсядвійник адвокатури — судове представництво. В час Київської Русі (ІX-XІІІ ст.) місце захисника у суді виконував родич та добрий знайомий сторони, та інші люди, що при на деяких умовах брали на зобов’язання допомагати стороні відстояти свої права. В час появи писаного кодифікованого законодавства і панування звичаєвого права з усією перевагою останнього у судах робота захисників мала більше вигляд товариської допомоги, підтримки, а не професійної діяльності.
Процесуальне представництво в різних формах судового процесу часів Київської Русі можна зрозуміти, коротко проаналізувавши джерела давньоруського права. Серед таких джерел, безумовно, в першу чергу слід виділити Руську Правду, яка об’єднувала кілька писаних законів, що визначали судові процедури. До неї належали фактично самостійні законодавчі акти Ярославова Правда, Правда синів Ярослава, Руська Правда ХІІ ст. та інші документи, що діяли в різні часи і багато в чому відрізнялись один від одного за змістом. Крім того, деякі форми судочинства ґрунтувались на звичаєвих нормах, а церковний суд керувався власними регуляціями.
Виникнення і становлення раннього феодального права в Древній Русі тривало значний історичний період і пов’язане із створенням Правд окремих племен східних слов’ян. Ці Правди були зведеннями звичаєво-правових норм, призначених для офі-ційного регулювання соціально-економічних і правових відносин у кожному племені або союзі племен.
До другої половини ІX ст. у Середньому Подніпров’ї відбулася уніфікація близьких за складом і соціальною природою Правд цих племен у Закон Руський, юрисдикція якого поширилася на територію державного утворення слов’ян із центром у Києві. Цим створеним визначним нормативним актом, який вже мав риси системи права, керувалися в судовій практиці Великі київські князі й контрольовані ними князівські й місцеві общинні суди. Його можна охарактеризувати в загальному сенсі як якісно новий етап розвитку права Київської Русі в умовах існування держави.
До наших днів дійшло більше ста списків Руської Правди, які можна класифікувати на три основні редакції: 1) Коротка, 2) Велика, 3) Скорочена.
Найдавнішою редакцією є Коротка Правда, що складається із Правди Ярослава, Правди Ярославичів, Покону вірного (виникла не пізніше 1054 р.).
Велика редакція, що виникла не раніше 1113 р. і пов’язана з ім’ям Володимира Мономаха, розділена на Суд Ярослава й Устав Мономаха.
Скорочена редакція з’явилася в середині XV ст. з переробленої Докладної редакції.
Джерелами кодифікації стали норми звичаєвого права й князівська судова практика. До числа норм звичаєвого права належать насамперед положення про кровну помсту й кругову поруку, причому законодавець намагається максимально обмежити застосування кровної помсти, в той час як кругову поруку зберігає і прагне використати як ефективний захід, що невідворотність покарання за вчинений злочин, зв’язавши всіх членів громади відповідальністю за кожного з них.
Численні норми Руської Правди, вироблені князівською судовою практикою, часто пов’язуються з іменами князів, що їх приймали (Ярослава, синів Ярослава, Володимира Мономаха).
З давніх джерел, що дійшли до нас, Руська Правда була першим писаним пам’ятником звичаєвого права, а розбіжності в списках Правди пояснюються тим, що вона була уставом не одного, а кількох князів, зокрема Ярослава, Ізяслава із братами й Володимира Мономаха.
Коротка редакція являє собою первинний справжній пакет Правди, за якою встановилася назва Правди Ярослава. В основу цієї Правди були покладені звичаї слов’янських племен, але багато в чому змінені й доповнені під впливом феодальних відносин. Велика ж редакція є ні що інше, як змінена й доповнена наступними князями Правда Ярослава, що одержала назву Правди Ярославичів. Обидві ці редакції носять загальну назву Суд Ярослава Володимировича.
Остання редакція Правди припадає на князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.), а також, імовірно, його сина Мстислава Великого (1125-1132 рр.). У цей час соціально-економічний розвиток країни досяг високого рівня, але держава вже стояла на порозі феодальної роздробленості. Автори поклали в основу Правди зведення законів Ярослава Мудрого — «Суд Ярослава Володимировича» та відредаговані відповідним чином самостійні князівські устави й окремі законоположення.
Руська Правда значно поширилася у всіх землях Древньої Русі як основне джерело права й стала основою юридичних норм аж до 1497 р., коли на зміну прийшов Судебник, виданий у Московській централізованій державі.
Значний вплив на формування давньоруського права справляли міжнародні договори руських князів.
Норми Закону Руського враховувалися Великими київськими князями при укладенні договорів з Візантією в 911 і 944 рр. Загалом було укладено 4 договори: в 907 р. та 911 р. Олегом, в 945 р. Ігорем, в 972 р. Святославом.
Право, виражене в договорах, не можна вважати правом чисто візантійським або суто руським, бо воно багато в чому штучно поєднало узгоджені договірними сторонами норми руського звичаєвого права та суттєво відмінні від них норми права іншої культури — візантійської. В той же час у договорах можна побачити набагато більше слідів руського права, ніж візантійського. Наприклад, за вбивство була передбачена смерть, що для греків означало страту, а для русів — помсту рукою родичів убитого.
Договори, не встановлюючи норм для вітчизняного руського права, мають, однак, значення й для утворення внутрішніх джерел руського права: під впливом народу на той час більш розвиненої культури руси вперше намагаються відобразити норми свого права в об’єктивній (письмовій) формі й потім зробити їх обов’язковими на основі сили зовнішнього примусу й клятви.
Подібне ж значення мають договори з німцями, які укладаються у більш пізньому часі, а саме у ХІІ і ХІІІ ст. З німцями укладали договори князі західно-руських земель: Новгородської, Смоленської, Полоцької й Галицької. На відміну від договорів із греками, зміст цих юридичних норм майже повністю співпадає з руським правом (завдяки культурній близькості обох договірних сторін). Там, де німецьке право суперечить руському, у договорах бере перевагу руське. Визначається рівною мірою правове становище німців на територіях руських держав і становище русів на німецьких територіях, а тому договори мають значення внутрішнього права.
Наприкінці Х ст. (988 р.) зносини з Візантією призвели до прийняття християнства, що зробило справжній переворот в усіх сферах правового життя: звичаєве руське право багато в чому прямо суперечило вченню християнської моралі й церковного права; із християнством з’явилася церква як установа, що мала свої канонічні закони, багато в чому неузгоджені зі звичаями русів; нарешті, із церквою з’явилася безліч осіб з Візантії (духовних і світських), що звикли до свого права й не бажали підкориться ні особисто, ні щодо майнових відносин праву руському. Такий всеосяжний переворот міг би призвести до повної заміни місцевого права чужим, але завдяки стійкості руського звичаєвого права він привів тільки до необхідного засвоєння церковного права й до часткової й вільної рецепції деяких кодексів візантійського світського права.
Певний вплив на Руську Правду візантійське канонічне право здійснило, однак запозичення світського візантійського права відбувалося досить вибірково. Найбільш важливі з реципованих кодексів є Еклога Лева Ісаврянина й Константина Копраніма та Прохирон Василія Македонянина (870-878 рр.). Вільне ставлення до візантійських кодексів виявляється особливо чітко з погляду на зміст так званого Судебника Костянтина або Закону судного людям, що дійшов до нас у двох редакціях (короткої й великої), у керманичах і мірилах праведних. Вільна рецепція з’являється й у переробці змісту візантійських джерел (пристосуванні їх до руського права). Наприклад, калічницькі й болісні покарання замінені грошовими пенями й продажами; призначене певне число послухів, в залежності від важливості справи; закон про підробку монети (якої на Русі ще не чеканили) замінений іншим. Після прийняття християнства як державної релігії на Русі складаються церковні організації і юрисдикції. Організаційними центрами стали єпархії, приходи й монастирі. Церква одержала право на придбання власності і на здійснення судочинства за спеціально виділеною юрисдикцією (всі справи стосовно “церковних людей”, справи про злочини проти моральності, шлюбно-сімейні).
Суд і судочинство. На Русі епохи удільних держав правління й суд не були розмежовані, а тому органи державного управління були одночасно й органами суду в підвладних сферах.
За Руською Правдою суд по всіх мирських справах зосереджувався в руках князя як верховного законодавця, правителя й судді. Князь відправляв правосуддя особисто або доручав цю справу намісникам. У Давньоруській державі судова влада не була відділена від адміністрації. Посадники й інші посадові особи, що здійснювали правосуддя, одержували певну частину вир і продажів, що стягуються при розгляді справ. Крім того, вони винагороджувалися й сторонами — учасниками процесу. Вищою судовою інстанцією був великий князь.
Місцем суду в столиці й провінції був князівський двір, пізніше замінений приказною або воєводською двором.
Судовий процес мав яскраво виражений змагальний і диспозитивний характер: він починався тільки з ініціативи позивача, сторони в ньому мали рівні права, судочинство було гласним і усним. Щоправда, у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування й самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу були суттєвими й у церковній юрисдикції.
Давньоруське право ще не знало розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча деякі процесуальні дії могли застосовуватися тільки у кримінальних справах (гоніння сліду, звід). У всякому разі, і у кримінальних, і у цивільних справах застосовувався змагальний процес, в якому сторони були рівноправні. Обидві сторони в процесі називалися позивачами. (Дослідники вважають, що в церковному суді застосовувався й інквізиційний, розшуковий процес із усіма його атрибутами, включаючи катування.)
Обвинувачуваний призивався до суду особою, що перебувала при дворі намісника і називаласядоводчиком.
Призваний до суду у кримінальній справі повинен був знайти поручителя, який би поручився за нього в його явці в судове засідання в зазначений строк. Якщо ж обвинувачуваний не знаходив поручителя, то його позбавляли волі й заковували в залізо.
Поруч із органами місцевого князівського суду існував також суд громади. Його компетенція обмежувалася кордонами й особами громади.
Рішення суду постановлялося усно. Апеляційні скарги сторін на рішення суду подавалися князеві, хоча, як відзначають дослідники, це право не було ефективним, тому що ним реально могли скористатися тільки деякі найбільш знатні феодали. Виконання рішення в судовій справі здійснювалося негайно. Стороні, яка перемогла, допомагали судові агенти князя, котрі одержували за цю допомогу особливе мито. У Руській Правді помітні певні форми забезпечення виконання судового рішення, наприклад, стягнення вири з убивці. Спеціальна посадова особа — вирник — прибував у будинок засудженого із численним і озброєним почетом і “терпляче” чекав, поки той заплатить штраф, одержуючи щодня натуральне утримання. Злочинець був зацікавлений якнайшвидше розрахуватися зі своїм боргом і позбутися неприємних “гостей”.
Стадії процесу. Судовий процес починався позовом або “поклепом” з боку позивача, у якому вказувалися правопорушення й обвинувачуваний. Виключення із цього правила становили тільки вбивство й крадіжка, тому що позивач, як правило, не міг указати на конкретну особу. Верв, на землі якої виявлявся один з таких злочинів, повинна була відшукати злочинця або платити за вбивство виру.
Руській Правді відомі дві специфічні процесуальні форми досудової підготовки справи — гоніння сліду йзвід. Гоніння сліду — це відшукання злочинця по його слідах. Якщо слід привів до будинку конкретної людини — виходить, вона і є злочинцем, якщо в село — відповідальність несе громада, якщо втратився на великій дорозі — пошук злочинця припиняється.
Якщо ні втрачена річ, ні викрадач не знайдені, потерпілому не залишається нічого іншого, як удатися до закличу, тобто оголосити на торговельній площі про пропажу в надії, що хто-небудь впізнає украдене або загублене майно в іншої особи. Людина, у якої виявиться втрачене майно, може, однак, заявити, що вона придбала його правомірним способом, наприклад, купила. Тоді починається процес зводу. Власник майна повинен довести сумлінність його придбання, тобто вказати особу, у якої він придбав річ. При цьому досить показань двох свідків і митника — збирача торговельних мит.
«Заклич» означав публічне повідомлення про скоєння злочину, вчинявся в людному місці, де оголошувалося про зникнення речі, що володіла індивідуальними ознаками, тобто яку можна було впізнати. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили в кого-небудь, то він вважався відповідачем. Заклич передував зводу. Відповідач винний був повернути річ її власникові й сплатити штраф. Отже, «заклич» — це один із можливих способів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала індивідуально-визначені ознаки.
Друга стадія процесу — «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила зводу досить повно регулювалися статтями Пространної Правди.
Звід здійснювався або до закличу, або в строк до трьох днів після закличу. Особа, у якої виявляли цю річ, повинна була вказати, у кого ця річ була придбана: «піди на звід, де єсть взяв». Звід тривав доти, доки не доходили до людини, не здатної дати пояснення, де вона придбала цю річ. Якщо звід закінчувався відшуканням злодія (татя), останній повинен був сплатити штраф і винагороду тому, кому він продав викрадену річ. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів звід тільки до третьої особи, котра зобов’язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати звід.
Якщо звід приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, виставивши двох свідків покупки або митника, у присутності яких здійснювалася покупка.
Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку вкраденої челяді. Отут також, як і в справах про крадіжку, вступав у дію інститут зводу. Особа, у якої виявлявся чужий челядин, вела господаря до того, у кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом, але тільки до третього зводу. Третій відповідач мусив віддати позивачеві свого раба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челядина як «особі», тобто на підставі його свідчень установлювали усіх тих, хто його купував і продавав аж до кінцевого зводу, до виявлення справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між третім відповідачем і позивачем, а «кінцевий тать» мусив сплатити продажі і відшкодувати збитки позивачеві (ст. 38 Пространної Правди).
«Гоніння сліду» — третя стадія судового процесу, що полягала в пошуку доказів і злочинця по слідах і спричиняло для верви, у якій губляться сліди вбивці або злодія, необхідність самій розшукати злочинця й видати його владі або платити дику виру.
Отримані в ході проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.
Система доказів по Руській Правді складалася з показань свідків, речових доказів, присяги. У законі нічого не говориться про власне визнання й письмові докази. Серед доказів продовжували існувати випробування водою й залізом, а також присяга, що супроводжувалася цілуванням хреста.
Розрізняли дві категорії свідків — видоки й послухи. Перші — свідки в сучасному значенні слова, очевидці події. Послух — більше складна категорія. Це особи, які чули про те, що трапилося, від кого-небудь, що мають відомості із других рук. Іноді під послухами розуміли й свідків доброї слави сторін. Вони повинні були показати, що відповідач або позивач — добропорядні люди, що заслуговують на довіру. По деяких цивільних і кримінальних справах було потрібно певне число свідків (наприклад, два свідки при укладанні договору купівлі-продажу, два видока при образі дією). Інакше кажучи, у використанні показань свідків наявний елемент формалізму.
Позов вимагав конкретних судових доказів, якимись були: свідки — «видоки» і «послухи» вільного стану; «поличное», або «особі», тобто предмет злочину в обвинувачуваного в руках або на його дворі.
Руська Правда передбачала й такий вид доказів, як свідчення послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь в судовому процесі. Так, звинувачуваний у вбивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів. Послухами могли бути тільки вільні люди й лише в окремих випадках — боярські тіуни або закупи.
У разі неясності справи бралися до розшукування нових доказів. Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим «судом божим», існування якого пояснюється властивими людям тієї доби повір’ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. До «суду божого» належали судові присяги, різні випробування (ордалії), судовий поєдинок. Руська Правда знає дві види судових клятви — для позивача й відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обґрунтування невеликих позовів. Відповідач давав так звану очищувальну клятву. Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження правдивості своїх слів присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто даючи клятву, обманював, неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.
У Руській Правді нічого не говоритися про судовий поєдинок. Однак про нього є свідчення в повідомленнях арабських письменників X ст., а також у пізніших руських правових пам’ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб одержання доказів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався й у Київський Русі. З його допомогою вирішувалася доля спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед судом у єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим визнавався той, хто перемагав, оскільки вважалося, що бог допомагає правому.
Видом «суду божого» були так звані ордалії. Розрізнялися два види ордалій: випробування залізом і випробування водою, — але в Руській Правді нічого не говоритися про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства. Випробували залізом застосовувалося у разі звинувачення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування розжареним залізом і водою провадилося навіть проти волі підозрюваного в убивстві або крадіжці («з неволі»), його метою було, по суті, підтвердження обвинувачення людини, «добру волю» якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли обвинувачений не обпікався, тримаючи в руці розжарене залізо). Процедура випробування водою була така: підозрюваного, руки й ноги якого були зв’язані, опускали на середину озера; якщо він випливав («вода його не приймала»), тим підтверджувалася його винуватість; якщо тонув, його витягували й проголошували невинуватим.
Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, часом лише зовнішню об’єктивність давньоруського судочинства, воно, зрештою, послідовно захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість послухів, успішніше організувати «звід» та «гоніння сліду». Маючи кращу зброю й кращого бойового коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді — представники того самого панівного класу.