У статті 64 Основного Закону зазначено: “Конституційні права і свободи людний і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків,, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені орава і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 61, 52, 55, 56, 57, 58, 59. 60, 61. 62, 63 цієї Конституції”.
Цi положення є гарантією невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, закріпленою у статті 21 Конституції України. Таким чином, відповідно до Конституції України:
1. Конституційні права і свободи людини і громадянина дозволено обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією. Такими обмеженнями може бути необхідність;
- запобігти злочинові чи його перепинити;
- врятувати життя людей та майна, здійснити безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину;
- з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи;
- забезпечити інтереси національної безпеки, територіальну цілісність, громадський порядок, економічний добробут;
- забезпечити охорону здоров'я і моральність населення, захистити репутацію або права і свободи інших людей;
- запобігти розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;
- підтримати авторитет і неупередженість правосуддя тощо. При цьому конкретні права і свободи громадян, за загальним правилом, мають такі ж конкретні підстави їх обмеження. Тому не може бути обмежене, скажімо, право на свободу світогляду і віросповідання необхідністю з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, а право на недоторканість житла — необхідністю запобігти розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.
Винятки iз цього правила стосуються прав іноземців і права на участь в політичних партіях і професійних спілках, оскільки в статтях 26 і 36 Конституції України вказано, що обмеження цих прав встановлюється Конституцією і законами України, а також права на невтручання в особисте і сімейне життя, оскільки це право згідно зі статтею 32 Конституції України та за змістом статей 23, 27. 29—32, 34—35, 37, 41, 43—44, 50—52, 54—55. 64—68 Конституції України може бути обмежене в багатьох випадках, передбачених Конституцією України. Останнє зрозуміло, адже особисте життя людини охоплює й можливість користуватися майже всіма конституційними правами і свободами.
2. Інші, крім зазначених вище, окремі обмеження прав і свобод можуть встановлюватися лише в умовах воєнного або надзвичайного стану та завжди мають визнач єн о-тимчасовий характер.
3. Ні за яких умов не можуть бути обмежені:
а) право мати рівні з іншими конституційні права і свобода та бути рівними перед законом;
б) право громадянина України не бути позбавленим громадянства і права змінити громадянство; право не бути вигнаним за межі України та право не бути вигнаним іншій державі; право на піклування та захист а боку держави під час перебування за кордоном;
в) право на життя і право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань; право кожної людини звертатися до держави з вимогою захистити її життя;
г) право кожного на повагу до його гідності і право не бути підданим катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню: право не бути підданим без власної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам;
д) право на свободу та особисту недоторканність; право не бути заарештованим або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом;
е) право кожного заарештованого чи затриманого зразу ж звати мотиви арешту чи затримання, з моменту затримання мати право на захист і користуватися правовою допомогою захисника;
право вимагати негайного повідомлення родичів про арешт або затримання;
ж) право на звернення;
з) право на житло і право не бути примусово позбавленим житла інакше як на підставі закону за рішенням суду;
і) право на шлюб, право неповнолітніх дітей на утримання від батьків, право непрацездатних батьків на піклування про них з боку їхніх дітей; право сім'ї, дитинства, материнства і батьківства на охорону з боку держави;
к) спеціальні права дітей;
л) право на судовий захист прав і свобод людини; право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та в установленому законодавством порядку до відповідних міжнародних організацій; право іншими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи під порушень і протиправних посягань;
м) право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень;
н) право знати свої права і обов'язки;
о) право не відповідати за діяння, які на час Їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення;
п) право на правову допомогу та право бути вільним у виборі захисника своїх прав; право на захист від обвинувачення за допомогою адвоката;
р) право (в даному випадку і обов'язок) не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази;
с) право не бути двічі притягненим до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення;
т) право особи вважатися невинуватою у вчиненні злочину і не бути підданим кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; право не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; право на те, що обвинувачення не буде грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях і що усі сумніви щодо доведеності вини особи будуть тлумачитися на користь;
у) право не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, і не нести за це відповідальність; право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист; право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
Перелічені права не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Більше того, початок війни, яка сама по собі є комплексним посяганням на права і свободи громадян, передбачає початок дії спеціальних актів міжнародного законодавства, спрямованих на захист жертв війни. До них в першу чергу слід віднести Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 p., a також Додаткового протоколу І та Додаткового протоколу II до них від 8 червня 1977 p.
Так, наприклад, статтями 12, 49—50 Конвенції про поліпшення участі поранених і хворих в діючих арміях, суворо забороняється, зокрема, піддавати катуванню, тяжким стражданням і нелюдському поводженню поранених і хворих, проводити над ними біологічні дослідження тощо. Такі дії віднесені Конвенцією до серйозних порушень, що покладає на учасників Конвенції обов'язок ввести в дію законодавство, необхідне для забезпечення ефективних кримінальних покарань для осіб, що скоїли чи віддали наказ скоїти їх.
Відповідно до статті 13 Конвенції про поводження з військовополоненими, жоден з останніх не може бути підданий науковому чи медичному дослідженню будь-якого характеру, який не виправдовується мотивами лікування військовополоненого і його інтересами. Військовополонені повинні бути захищені від актів насильства і залякування, від образи тощо. Статтею 89 Конвенції встановлені види дисциплінарних стягнень для військовополонених і зазначено, що ці дисциплінарні стягнення ні в якому разі не повинні бути нелюдськими, жорстокими або небезпечними для здоров'я.
Подібні заборони передбачені Женевськими конвенціями також щодо цивільного населення і осіб, що зазнали загибелі корабля.
Статтею 4 Додаткового протоколу II встановлено, що заборонені та будуть залишатися забороненими в будь-який час і в будь-якому місці такі дії щодо жертв збройних конфліктів: посягання на життя, здоров'я, фізичний і психічний стан, колективні покарання, взяття заложників, акти тероризму, наруга над людською гідністю, принижуюче та образливе ставлення, примушування до проституції, інше непристойне посягання в будь-якій формі тощо, а також погрози вчинити будь-яку із вищезазначених дій. Крім того, необхідні турбота і допомога забезпечуються дітям.
Відповідно до п. 1 ст. 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються виключно законами України. Закріпленню правового статусу людини і громадянина в України присвячено Розділ ІІ Конституції України “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”.
Ст. 22 Конституції України визначає, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Можна зробити висновок, що вичерпного переліку прав та свобод, які регулюються виключно законами України, не існує. Для визначення меж правового регулювання в даному випадку можна використати метод виключення. До сфери такого регулювання не можуть входити суспільні відносини, які виникають у зв’язку з:
явищами об’єктивної дійсності, що розвиваються за законами природи — фізичні, хімічні, біологічні процеси, стихійні явища — землетруси, повені тощо;
діяннями, що не залежать від свідомої волі людини, — психічно хворих людей або тих, що перебувають під гіпнозом;
дружбою, любов’ю тощо (вони підпадають під дію інших соціальних норм — моралі, звичаїв).
У Конституції закріплюються вихідні позиції законодавчого процесу, тобто порядку діяльності, спрямованої на створення нового, а також на зміну чи скасування чинного закону. При цьому конституційно визначається коло суб’єктів, яким надається право законодавчої ініціативи — право офіційно вносити пропозиції щодо прийняття, зміни або скасування законів, які Верховна Рада зобов’язана розглянути по суті. При цьому парламент не зобов’язаний задовольняти висунену законодавчу ініціативу, але повинен її розглянути й прийняти відповідне рішення.
Згідно із ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України надано Президентові, народним депутатам України, Кабінетові Міністрів України. Якщо ж ідея щодо необхідності проведення певних законотворчих робіт виникає у інших суб’єктів, вони також можуть звертатися до Верховної Ради з відповідними пропозиціями, але ці звернення не будуть обов’язковими для розгляду в парламенті, на відміну від випадків, коли такі ідеї вносяться від імені суб’єктів, наділених правом законодавчої ініціативи.
Слід зазначити, що у Верховній Раді існує певна послідовність розгляду законопроектів, яка визначається відповідними планами законодавчих робіт. Тому від моменту висунення законодавчої ініціативи до її розгляду Верховною Радою іноді минає певний, нерідко досить тривалий, час. Але якщо Президент України кваліфікує свій законопроект як невідкладний, тоді цей документ розглядається Верховною Радою позачергово.
В більшості країн світу право законодавчої ініціативи, як і в Україні, належить парламентарям, Урядові й Президенту. Але таке право може надаватися й парламентським комітетам і комісіям, вищим судовим і прокурорським інстанціям, певній кількості громадян, а в федеративних державах — законодавчим органам суб’єктів федерації.
Прийнятий Верховною Радою України закон підписує її Голова й невідкладно направляє його Президентові України, який протягом 15 днів повинен вивчити закон, обравши одне з двох можливих рішень: 1) схвалити й підписати закон і тим самим узяти його до виконання та офіційно оприлюднити його текст; 2) накласти на закон вето, тобто відхилити й не підписувати його, а зі своїми вмотивованими та чітко сформульованими пропозиціями щодо вдосконалення закону повернути до Верховної Ради для повторного розгляду.
Якщо протягом 15 днів Президент не повернув закон до Верховної Ради, він вважається схваленим, має бути підписаний Президентом і офіційно оприлюднений.
Якщо після відхилення Президентом цей закон при повторному розгляді Верховною Радою підтримаю не менш як двома третинами її конституційного складу, вето Президента вважається перебореним. У цьому випадку, незалежно від свого ставлення до закону, Президент зобов’язаний його підписати й офіційно оприлюднити. Офіційним оприлюдненням закону вважається його опублікування у “Відомостях Верховної Ради України” або в газетах “Урядовий кур’єр” чи “Голос України”. Опублікування тексту закону в інших виданнях має суто інформативне значення, не тягне за собою жодних юридичних наслідків, і на ці джерела не можна посилатися під час вирішення справ, які мають юридичне значення.
Закон набирає чинності через десять днів після його офіційного оприлюднення. Але якщо в самому законі зазначено інші строки, то саме вони й визначають дату набрання ним чинності за умови, що ця дата не буде встановлена раніше дня офіційного опублікування закону.
Детально питання, пов’язані з процедурою законотворчого процесу, закріплені у постанові Верховної Ради України “Про Регламент Верховної Ради України” від 10 лютого 2010 року N 1861-VI.