Львiвський апеляцiйний Господарський суд
Прокуратура Волинської областi в iнтересах держави в особi
Позивач: Державна податкова адмiнiстрацiя
Волинської областi
(поштовий iндекс, адреса, телефон)
Вiдповiдач-1: Вiдкрите акцiонерне товариство
«Iваничiвський цукровий завод»
(поштовий iндекс, адреса, телефон)
код ЄДРПОУ 00000000
Вiдповiдач-2: Товариство
з обмеженою вiдповiдальнiстю
«Iваничiвський цукровий завод»
(поштовий iндекс, адреса, телефон)
код ЄДРПОУ 00000000
Вiдповiдач-3: Приватне
пiдприємство «Унiверсам»
(поштовий iндекс, адреса, телефон)
код ЄДРПОУ 00000000
Третi особи на сторонi позивача:
Волинське обласне територiальне вi дд iлення
Антимонопольного комiтету України
(поштовий iндекс, адреса, телефон)
Регiональне вi дд iлення Фонду державного
майна України у Волинськiй областi
(поштовий iндекс, адреса, телефон)
Третя особа на сторонi вiдповiдача:
ВОВ ВБФ «Професiонал»
Комерцiйний центр «Професiонал»
(поштовий iндекс, адреса, телефон)
ВIДЗИВ НА АПЕЛЯЦIЙНУ СКАРГУ
на рiшення Господарського суду Волинської областi вiд 17.05.2004 р. по справi № 4/44-40
Господарський суд Волинської областi розглянув позовну заяву заступника про-курора областi, який звернувся до суду в iнтересах держави в особi Державної пода-ткової адмiнiстрацiї у Волинськiй областi до ВАТ «Iваничiвський цукровий завод» (далi — вiдповiдач-1) та ТОВ «Iваничiвський цукровий завод» (далi — вiдповiдач-2) про визнання недiйсними бiржової угоди купiвлi-продажу нерухомостi вiд 23.05.2001 р. на суму 1 058 119,00 грн., зареєстрованої Волинською спецiалiзованою аграрною бiржею пiд № 7 (далi — бiржова угода), та договору купiвлi-продажу № 1 вiд 01.07.2002 р. на суму 265 373,00 грн. (далi — договiр № 1) i доповнення до позо-вної заяви Державної податкова адмiнiстрацiя у Волинськiй областi (далi — пози-вач), в якому просить залучити в якостi вiдповiдача до справи № 5/42-92 ПП «Унi-версам» (далi — вiдповiдач-3) та вiдповiдно визнати недiйсною угоду купiвлi-про-дажу № 1-к вiд 02.07.2002 р. на суму 1 634 550,13 грн., укладену мiж ТОВ «Iваничi-вський цукровий завод» та ПП «Унiверсам». Рiшенням Господарського суду Волин-ської областi вiд 17.05.2004 р. припинено провадження у вищезгаданiй справi за по-зовом заступника прокурора та вiдмовлено в позовi ДПА України у Волинськiй обл. до ТОВ «Iваничiвський цукровий завод» та ПП «Унiверсам» про визнання договору купiвлi-продажу № 1-к вiд 02.07.2002 р.
З даним рiшенням не погодилася ДПА України у Волинськiй областi i, як наслi-док, подала апеляцiйну скаргу, яка не пiдлягає задоволенню з нижчевказаних мiрку-вань.
1. Позивач вважає, що вiдповiдачами були порушенi норми ст.ст. 22, 24 Закону України «Про захист економiчної конкуренцiї».
Вiдповiдно до п. 1 Прикiнцевих положень Закону України «Про захист економi-чної конкуренцiї» вiд 11.01.2001 р. № 2210-I ІІ, цей Закон набирає чинностi через рiк пiсля його опублiкування, крiм пунктiв 2 i 3 цього роздiлу, якi набирають чинностi з дня опублiкування.
Закон України «Про захист економiчної конкуренцiї» було опублiковано в Офi-цiйному вiснику України, 2001 р., № 7 (02.03.2001 р.), ст. 260, Урядовому кур’єрi 21.03.2001 р. № 50 та Вiдомостях Верховної Ради України, 2001 р., № 12 (23.03.2001 р.), ст. 64.
Таким чином, норми ст. ст. 22, 24 Закону України «Про захист економiчної кон-куренцiї» не вступили в силу на момент укладання бiржової угоди.
Вiдповiдно до ст. 15 Закону України «Про обмеження монополiзму та недопу-щення недобросовiсної конкуренцiї в пiдприємницькiй дiяльностi» (дiяв на момент укладання бiржової угоди), п. 1 Постанови КМУ вiд 11.11.1994 р. № 765 «Про за-провадження механiзму запобiгання монополiзацiї товарних ринкiв» iз змiнами i до-повненнями, п.п. 4.11, 4.12 п. 4 Положення про контроль за економiчною концент-рацiєю, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комiтету України вiд 25.05.1998 р. № 134-р, придбання чи набуття у власнiсть будь-яким iншим способом активiв (майна) iнших суб’єктiв господарювання здiйснюється за умови отримання згоди Антимонопольного комiтету України у випадках, коли вказане майно являє цiлiсний майновий комплекс.
Щодо бiржової угоди, то майно придбане вiдповiдачем-2, не становило цiлiсного майнового комплексу, а отже, згода Антимонопольного комiтету України на його вiдчуження не була потрiбна.
На момент укладання договору № 1 мiж вiдповiдачем-1 та вiдповiдачем-2 Закон України «Про захист економiчної конкуренцiї» вступив в силу.
Вiдповiдно до ст. 24 Закону України «Про захист економiчної конкуренцiї», в ра-зi концентрацiї згода Антимонопольного комiтету України необхiдна тiльки якщо сукупний обсяг реалiзацiї товарiв та сукупна вартiсть активiв учасникiв концентра-цiї за останнiй фiнансовий рiк перевищує суму, еквiвалентну 12 млн євро за курсом Нацiонального банку України.
Проте, оскiльки сукупний обсяг реалiзацiї товарiв та сукупна вартiсть активiв вiдповiдача-1 та вiдповiдача-2 за 2000 рiк не перевищувала суму, еквiвалентну 12 млн євро (у вiдповiдача-1 ця сума становила 198 тис. євро, у вiдповiдача-2 — 2 705,5 тис євро), згода Антимонопольного комiтету України не вимагалась.
Таким чином, при вiдчуженнi майна ВАТ «Iваничiвський цукровий завод» ознак порушення антимонопольного законодавства України не було, що пiдтверджено та-кож листом Волинського обласного територiального вi дд iлення Антимонопольного комiтету України заступнику прокурора Волинської областi В. Й. Курендi вiд 20.06.2003 р. № 07-1-1269 (лист мiститься в матерiалах справи).
Щодо порушення вiдповiдачем-3 вимог ст.ст. 22, 24 Закону України «Про захист економiчної конкуренцiї», то вiдповiдно до рiшення Антимонопольного комiтету України вiд 09.04.2004 р. № 110-р вiдповiдачу-3 надано дозвiл на вчинення концент-рацiї.
Отже, посилання позивача на порушення вiдповiдачами антимонопольного зако-нодавства як на пiдставу для визнання бiржової угоди, договору № 1 та договору № 1-к недiйсними є незаконним i необґрунтованим.
2. Позивач вважає. що бiржова угода суперечить iнтересам держави та повинна бути визнана недiйсною на пiдставi ст. 49 ЦК УРСР, оскільки майно ВАТ «Іваничівський цукровий завод», на момент його відчуження, перебувало в податковій заставі.
Хоча вiдповiдач-3 не є суб’єктом правовiдносин в бiржовiй угодi, проте, вважає-мо за необхiдне зазначити наступне.
По-перше, позивач посилається на порушення вiдповiдачем-1 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платникiв податкiв перед бюджетами та дер-жавними цiльовими фондами».
Проте, вiдповiдно до ст. 19 Закону України «Про порядок погашення зобов’я-зань платникiв податкiв перед бюджетами та державними цiльовими фондами», ст. 8 цього Закону (податкова застава) набрала чинностi 01.10.2001 р., а отже — право-вiдносини, якi виникли до набрання чинностi цiєї норми закону, Закон не регулює.
Вiдповiдно до ст. 5 Указу Президента «Про заходи щодо пiдвищення вiдповiда-льностi за розрахунки з бюджетами та державними цiльовими фондами» вiд 04.03.1998 р. (Указ дiяв на дату пiдписання бiржової угоди — на 23.05.2001 р., далi — Указ), вiдчуження майна та майнових прав, якi перебувають у податковiй заставi, може здiйснюватися лише за письмовою згодою органiв державної податкової слу-жби за мiсцем знаходження платника податкiв.
Вiдповiдно до довiдки вiд 05.05.2001 р. № 1155 Нововолинської об’єднаної держа-вної податкової iнспекцiї № 1, станом на 05.05.2001 р. майно ВАТ «Iваничiвський цукровий завод» не перебувало в податковiй заставi.
Отже, навiть якщо i погодитись з твердженням Позивача, що на момент укладання бiржової угоди майно товариства перебувало в податковiй заставi, вiдповiдач-2, як покупець, при придбаннi зазначеного майна не знав та не повинен був знати про те, що майно перебувало в податковiй заставi.
По-друге, згiдно з п. 3 Указу, податкова застава пiдлягала обов’язковiй реєстра-цiї (з 01.07.1998 р.). Стосовно майна ВАТ податкова застава була зареєстрована 19.09.2001 р., тобто на момент укладення спiрних угод податкова застава не була за-реєстрована.
Таким чином, на момент укладання бiржової угоди позивачем був порушений поря-док реєстрацiї податкової застави майна.
По-третє, згiдно зi ст. 49 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою, що завiдомо суперечною iнтересам соцiалiстичної держави i суспiльства, то при наявностi умис-лу у обох сторiн — в разi виконання угоди обома сторонами — в доход держави стягується все одержане ними за угодою.
Оскiльки вiдповiдач-1 на сьогоднi лiквiдований в процесi банкрутства (дата лiк-вiдацiї 18.02.2004 р.), то встановити наявнiсть чи вiдсутнiсть у нього умислу при вiдчуженнi майна неможливо.
Вищий арбiтражний суд України в своєму роз’ясненнi № 02-5/111 пояснює, що для прийняття рiшення зi спору (про визнання недiйсними угод на пiдставi ст. 49 ЦК УРСР)необхідно встановлювати вину сторін у формі умислу. Умисел юридичної особивизначається як умисел тiєї посадової або iншої фiзичної особи, що пiдписала договiр вiд iменi юридичної особи, маючи на це належнi повноважен-ня. Наявнiсть умислу повинен доводити саме позивач. В матерiалах справи вiдсутнi докази вищевказаного, що виключає одну з обов’язкових умов цивiльно-правового порушення, наслiдки вчинення якого передбаченi ст. 49 ЦК, що дає пiдставу суду вiдмовити в позовi.
Звертаємо увагу суду та те, що прокуратурою було порушено кримiнальнi спра-ви у зв’язку з перевiркою законностi вiдчуження майна ВАТ «Iваничiвський цукро-вий завод». Проте кримiнальнi справи було закрито за вiдсутнiстю складу злочину, що пiдтверджує вiдсутнiсть умислу посадових осiб ВАТ «Iваничiвський цукровий завод».
Вiдповiдно до ст. 49 ЦК УРСР, за наявностi умислу лише у однiєї з сторiн все одержане нею за угодою повинно бути повернуто iншiй сторонi, а одержане остан-ньою стягується в доход держави.
З вищезазначеного очевидно, що наслiдком визнання угоди недiйсною на пiдста-вi ст. 49 ЦК УРСР є реституцiя, для здiйснення якої повиннi бути наявнi двi особи:
особа, що мала умисел та яка повинна повернути все одержане нею за угодою iншiй сторонi;
особа, яка не мала умислу i одержала майно за угодою, та яка повинна повер нути в доход держави все одержане за угодою.
Вищий арбiтражний суд у п. 3 роз’яснення № 02-5/111 щодо наслiдкiв визнання угоди недiйсною на пiдставi ст. 49 ЦК УРСР також зазначає, що правовi наслiдки таких угод настають лише у виглядi повернення сторiн у початковий стан.
Отже, оскiльки вiдповiдач-1 на момент розгляду справи лiквiдований, неможли-во провести реституцiю, передбачену ст. 49 ЦК УРСР, а посилання на неї позивача є безпiдставними.
Окрiм того, в п. 7.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України вiд 25.06.2002 р. «Про заходи щодо забезпечення однакового i правильного застосу-вання законодавства про податки» зазначається, що дiя ст. 49 ЦК УРСР поширюєть-ся на угоди, укладенi з метою, що завiдомо суперечить iнтересам держави та суспi-льства, тобто порушує основнi принципи iснуючого суспiльного ладу.
До вищезазначених угод, зокрема, належать угоди, спрямованi на використання всупереч закону колективної, державної або приватної власностi з корисливою ме-тою, на приховування фiзичними та юридичними особами вiд оподаткування прибу-ткiв та доходiв, використання майна, що перебуває у їх власностi або користуваннi, всупереч iнтересам суспiльства, на незаконне вiдчуження землi або незаконне кори-стування нею, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам пред-метiв, вилучених з обiгу або обмежених в обiгу.
Доказами спрямованостi умислу суб’єкта оспорюваних угод на приховування вiд оподаткування прибуткiв та доходiв можуть бути, зокрема, наданi податковими органами вiдомостi про вiдсутнiсть пiдприємства, органiзацiї (сторони угоди) за юридичною та фактичною адресою, про визнання недiйсними в установленому по-рядку установчих (статутних) документiв, про неподання податкової звiтностi до органiв державної податкової служби, про скасування державної реєстрацiї суб’єкта пiдприємницької дiяльностi та iн.
Звертаємо увагу суду на те, що продаж майна вiдповiдача-1 проводився на аукцi-онi на пiдставi експертної оцiнки вартостi цiлiсного майнового комплексу ВАТ «Iва-ничiвський цукровий завод», яка є чинною i не визнавалась незаконною чи недiй-сною. Крiм того, згiдно з наданими платiжними дорученнями представником ВБФ «Професiонал» кошти вiд реалiзацiї майна йшли безпосередньо на сплату податкiв.
Отже, цiна вiдчужуваного майна склалася внаслiдок аукцiонного продажу, а отже, посилання позивача на заниженi цiни при продажi майна не можуть бути пiд-ставою для визнання бiржової угоди недiйсною.
Крiм того, продаж майна за договором № 1 вiдбувався в процедурi банкрутства ВАТ «Iваничiвський цукровий завод» (постанова Господарського суду Волинської областi вiд 16.04.2002 р. по справi № 1/83-Б), а оскiльки Державна податкова адмiнi-страцiя була одним iз кредиторiв ВАТ «Iваничiвський цукровий завод», кошти вiд продажу майна частково пiшли на погашення боргу перед податковою iнспекцiєю м. Нововолинська вiдповiдно до договору застави.
Вищезазначене пiдтверджується також ухвалою Господарського суду Волинсь-кої областi вiд 26.02.2003 р. у справi № 1/83-Б та поясненнями пiдприємства ВОВ ВБФ «Професiонал» вiд 15.04.2004 р. (третя особа у справi).
Таким чином, оскiльки вiдповiдач-1 частково погасив борг перед бюджетом, а iнша частина боргу була реструктуризована (а згодом списана), на 01.04.2004 р. за-боргованiсть у вiдповiдача-1 вiдсутня, що пiдтверджується довiдкою Iваничiвського об’єднання Нововолинської об’єднаної державної податкової iнспекцiї.
Отже, посилання позивача, що бiржовою угодою були порушенi iнтереси держа-ви у зв’язку з ненадходженням сум податкової заборгованостi до бюджету, є неза-конним i необґрунтованим.
3. Посилання позивача на те, що в зв’язку з вiдчуженням частини майна внаслiдок укладання бiржової угоди ВАТ «Iваничiвський цукровий завод» суперечить ст. 50 ЦК УРСР, оскiльки товариство «не в змозі виконувати свої статутні цілі» є безпiдставним.
Вiдповiдно до ст. 50 ЦК УРСР, недiйсною є угода, укладена юридичною особою в суперечностi з встановленими цiлями її дiяльностi.
Отже, вiдповiдно до вищезазначеної статтi закону, позивач повинен був вказати, яким саме статутним цiлям ВАТ «Iваничiвський цукровий завод» суперечить бiржо-ва угода i якими доказами це пiдтверджується.
Вiдповiдно до п. 12 роз’яснення № 02-5/111, пiд цiлями юридичної особи треба розумiти не лише її основнi виробничо-господарськi, соцiальнi та iншi завдання, але також i не забороненi законом допомiжнi операцiї, необхiднi для досягнення основ-них цiлей, що стоять перед юридичною особою.
Коло угод, якi вправi укладати суб’єкти господарювання, не визначається яки-мось вичерпним перелiком i не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змiсту їх дiяльностi. Отже, пiдприємства та органiзацiї можуть укладати й рiзноманiтнi угоди, якi є похiдними, супутнiми їх основнiй дiяльностi i виплива-ють з неї.
Господарськi суди, вирiшуючи спори, пов’язанi з визначенням змiсту i меж пра-воздатностi суб’єктiв господарювання, повиннi виходити з широкого розумiння тих цiлей, якi цi суб’єкти переслiдують у своїй дiяльностi.
Тому недiйсною на пiдставi ст. 50 ЦК УРСР має визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цiлям юридичної особи, зазначеним у законi, що регулює її дiяльнiсть, або в установчих документах.
Проте Позивач не довiв, що бiржова угода прямо суперечить цiлям ВАТ, а отже, посилання позивача на ст. 50 ЦК УРСР є безпiдставним. Крiм того, посилання на те, що вiдповiдач-1 не в змозi виконувати свої статутнi цiлi, не є пiдставою недiйсностi угоди в розумi нн i ст. 50 ЦК УРСР.
4. Вiдповiдно до договору № 1-к, вiдповiдач-3 є добросовiсним покупцем майна, оскiльки вiн виконав вимоги всiх норм законодавства щодо купiвлi- продажу майна, бо сплатив кошти.
Тому самостiйною пiдставою для вiдмови у позовi позивачу є також обмеження права позивача витребування майна у добросовiсного набувача — вiдповiдача-3.
Вiдповiдно до ст. 145 ЦК УРСР (ст. 388 ЦК України 2004 р.), якщо майно за вiдпла-тним договором придбане в особи, яка не мала права його вiдчужувати, про що на-бувач не знав i не мiг знати (добросовiсний набувач), власник має право витребува-ти це майно вiд набувача лише у разi, якщо майно:
було загублене власником або особою, якiй вiн передав майно у володiння;
було викрадене у власника або особи, якiй вiн передав майно у володiння;
вибуло з володiння власника або особи, якiй вiн передав майно у володiння, не з їхньої волi iншим шляхом.
Вищий арбiтражний суд дав тлумачення вищезазначеним нормам права в листi вiд 31.01.2001 р. № 01-8/98 «Про деякi приписи законодавства, що регулює питан-ня, пов’язанi iз здiйсненням права власностi та його захистом» (далi — лист).
Вiдповiдно до п. 6.2 листа, майно вiд добросовiсного набувача (тобто такого, який не знав і не повинен був знати, що особа, яка вчинила відчуження майна, не мала на це права) може бути витребуване власником лише за наявностi пiдстав, зазначе-них у частинi першiй ст. 145 ЦК, а саме у разi придбання майна за плату та вибуття його з володiння власника чи особи, якiй воно було передане власником, поза їх во-лею. Згадана норма не мiстить вичерпного перелiку випадкiв вибуття майна з воло-дiння поза волею володiльця: вказiвку на втрату майна чи його викрадення слiд роз-глядати як окремi приклади.
Враховуючи вищезазначене, важливим є те, що закон вказує не на юридичнi, а на фактичнi обставини вибуття майна, за якi особа не вiдповiдає в силу їх об’єктив-ностi (втрата майна, крадiжка тощо).
Окрiм того, в листi зазначається, що набувач майна має довести, що вiн набув майно оплатно i що вiн не знав i не мiг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його вiдчужувати.
В даному випадку вiдповiдач-3 сплатив на користь вiдповiдача-2 265 000,00 грн., що пiдтверджується платiжним дорученням № 2462 вiд 02.07.2002 р. та 1 370 520,00 грн. були зарахованi як однорiднi грошовi вимоги на пiдставi ст. 217 ЦК УРСР, що пiдтверджується заявою про зарахування однорiдних грошових вимог.
Отже, вiдповiдач не знав i не повинен був знати, що договiр № 1-к може колись бути визнаний недiйсним.
Крiм того, мiж вiдповiдачем-2 та вiдповiдачем-3 був пiдписаний Акт приймання-передачi вiд 02.07.2002 р.
Вiдповiдно до ст. 41 Конституцiї України, нiхто не може бути протиправно по-збавлений права власностi.
Вiдповiдно до ст. 2 Закону України «Про власнiсть» вiд 07.02.1991 р. № 697-ХII, право власностi в Українi охороняється законом.
Вiдповiдно до ч. 1 ст. 55 цього Закону власник не може бути позбавлений права власностi на своє майно, крiм випадкiв, передбачених цим Законом та iншими зако-нодавчими актами України.
Жодний нормативний акт українського законодавства не передбачає можливостi вилучення у добросовiсного набувача майна, яке придбано законним шляхом, без вiдшкодування його вартостi.
Проте, оскiльки вiдповiдач-2 фактично вiдсутнiй, у випадку, якщо суд дiйде ви-сновку про визнання недiйсним договору № 1-к, цим буде порушено ст. 41 Консти-туцiї України та ст.ст. 2, 55 Закону України «Про власнiсть».
5. Згiдно зі ст. 19 Конституцiї України органи державної влади та органи мi-сцевого самоврядування, їх посадовi особи зобов’язанi дiяти лише на пiдставi, в межах повноважень та у спосiб, що передбаченi Конституцiєю України (так са-мо це питання вирiшується у ст. 1 Господарського процесуального кодексу України).До згаданих в ст. 19 Конституцiї України слiд вiднести Закон України «Про податкову службу». Тут у п. 11 ст. 10 встановлена судова правосуб’єктнiсть саме податкових органiв, якi мають право подавати позови до пiдприємств, установ i органiзацiй та громадян про визнання угод недiйсними i стягнення на користь дер-жави коштiв, одержаних без встановлених законом пiдстав. Отже, йдеться про спецiа-льну процесуальну компетенцiю податкових органiв, яка включає право на подання лише тих позовiв, за якими iде стягнення коштiв на користь держави. Особливу ува-гу слiд звернути на те, що йдеться про стягнення саме коштiв, а не майна чи грошо-вої компенсацiї за майно. Крiм того, право звернення Державної податкової служби згiдно вищевказаного Закону, зокрема п. 11 ст. 10, обмежене саме звернення до гос-подарських судiв про визнання угод недiйсними тим, що цi позови повиннi подава-тися на основi, по якiй передбачено стягнення саме коштiв в дохiд держави по та-ким угодам. Тут вбачається певна колiзiя з ст. 49 ЦК України. Однак зазначаємо, що Закон «Про державну податкову службу в Українi» слiд вважати спецiальним зако-ном, тобто вiн має переваги над нормами Цивiльного кодексу України, як загально-го закону.Спецiальна процесуальна правосуб’єктнiсть податкових органiв, зо-крема право подавати певнi позови, визначається вже процесуальним законо-давством (п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Українi»), а не матерiальним законом.
Вищевказане пiдтверджено практикою Вищого господарського суду, зокрема по справах: № 20-3/037, постанова Вищого господарського суду України вiд 26.08.2003 р. (головуючий Грек Б. Н., суддi — Жаботина Г. В., Чупрун В. Д.), № 17/161, постанова Вищого господарського суду вiд 19.11.2003 р. Це ж зазначено в науковому рефератi огляду та узагальнення судової практики «Правовi аспекти практики застосування податкового законодавства» заступника Голови Вищого гос-подарського суду України Осетинського А. Й., якими зазначається, що господарськi суди або припиняють провадження по аналогiчних справах на пiдставi п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України, або припиняють провадження у справi за вiдсутностi предмета спору у вiдповiдностi до п. 1.1 ч. 1 ст. 80 ГПК України, або взагалi вiдмовляють у прийняттi позовних заяв на пiдставi п. 1 ст. 62 ГПК України.
Отже, враховуючи все вищезазначене, на пiдставi п. 1 ст. 103 ГПК України,
ПРОШУ:
Залишити рiшення господарського суду Волинського господарського суду від 17.05.2004 р. по справi №4/44-40 без змiн, а скаргу ДПА України у Волинськiй об-ластi без задоволення.
Директор ПП «Унiверсам» (пiдпис)
_____________________________________________________________________
Господарський процесуальний кодекс України
Стаття 96. Відзив на апеляційну скаргу
Сторона у справі, отримавши апеляційну скаргу, має право надіслати відзив на неї апеляційній інстанції і особі, яка подала скаргу.
Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення місцевого господарського суду.
{Стаття 96 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2453-VI від 07.07.2010}
Стаття 1112. Відзив на касаційну скаргу
Сторона у справі, отримавши касаційну скаргу, має право надіслати відзив на неї касаційній інстанції і особі, що подала скаргу.
Відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення, що оскаржується.
{Стаття 1112 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2453-VI від 07.07.2010}