Відповідно до ст. 1 Конституції України наша держава проголошена державою соціальної спрямованості, що передбачає наявність належних механізмів соціального захисту громадян. Необхідно зауважити: якщо економічні права Конституція визнає за всіма людьми, то соціальний захист має адресний характер, ним можуть користуватись лише громадяни України.
Основні положення соціального захисту громадян викладені в ст. 46 Конституції України. Такий захист, перш за все, включає право громадян на матеріальне забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом. Доля цих категорій громадян значною мірою залежить від відрахувань працюючих до пенсійного фонду, від співвідношення працездатного і непрацездатного населення. У цьому відношенні Україна вважається соціально навантаженою країною, в якій на 49 млн. населення — 16,5 млн. пенсіонерів і 10 млн. дітей, триває об’єктивний процес старіння населення, і демографічна ситуація оцінюється як несприятлива, бо щорічно кількість смертей перевищує кількість народжень. Так, у 1999 р. на 475 тис. осіб померло більше ніж народилося, в 2000 р. — на 525 тис. Станом на липень 2006 р. чисельність населення України, за даними Держкомстату, зменшилася до 46 млн. 778 тис. осіб.
З правом на соціальний захист тісно пов’язане конституційне право громадян України на достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції України), це означає, що людина, яка на законних підставах знаходиться на території України, незалежно від того, є вона громадянином України чи ні, має право на достатнє харчування, одяг і житло. Таким чином, це право покликано забезпечувати людині умови, необхідні для її нормального існування.
Соціальний захист поширюється, насамперед, на громадян України, які внаслідок похилого віку або хвороби самі не можуть забезпечити собі нормальні умови життя. Крім цього, у передбачених законом випадках, право на соціальний захист виникає і в інших громадян. Певні особливості має соціальний захист окремих категорій громадян: військовослужбовців, ветеранів війни і праці, потерпілих від аварії на Чорнобильській АЕС тощо. Названі права дістають свого розвитку в інших статтях Конституції України, що закріплюють право на охорону здоров’я, соціальне забезпечення тощо.
Поряд із загальними заходами соціального захисту існують і надзвичайні. Прикладом останніх може бути Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 р.
Соціальний захист населення і право на достатній життєвий рівень забезпечуються переважно завдяки системі соціальної допомоги, тобто сукупності передбачених законодавством заходів, спрямованих на забезпечення громадян матеріальною допомогою в разі повної або часткової, постійної або тимчасової втрати працездатності, жінкам — у зв’язку з вагітністю й пологами, а також в інших випадках, коли людина потребує соціального захисту (наприклад, допомога у зв’язку з безробіттям, забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами і засобами пересування, допомога багатодітним сім’ям тощо).
Однією з форм соціального забезпечення є соціальне страхування. Воно здійснюється у вигляді певних грошових виплат із спеціальних страхових фондів, які формуються з передбачених законом обов’язкових внесків підприємств, установ та організацій, приватних підприємців, обов’язкових відрахувань із заробітної плати працівників та дотацій з державного бюджету. Саме з цих фондів здійснюються виплати працівникам в разі втрати ними працездатності та в інших передбачених законом випадках.
Так, кожне підприємство перераховує до фондів соціального страхування певний відсоток виплаченої працівникам заробітної плати. Такі ж внески підприємств надходять і до Пенсійного фонду, куди здійснюють виплати із нарахованої заробітної плати всі працівники.
Конституційне положення про те, що громадяни мають право на соціальний захист у старості, на випадок хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника, визначає сутність пенсійного забезпечення, правові засади якого створені Законом Ук р а ї н и “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 р. з подальшими доповненнями.
Закон установлює пенсії двох видів: трудові та соціальні.
Трудова пенсія призначається особам, які були зайняті суспільно корисною працею. На трудову пенсію мають право особи, які працювали на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України, а також інші громадяни, наприклад учні та студенти, особи, які стали інвалідами під час виконання державних і громадських обов’язків, та ін.
Трудові пенсії поділяються на пенсії за віком (старістю), за інвалідністю, у разі втрати годувальника та за вислугу років.
На пенсію за віком мають право чоловіки, які досягли 60-річного віку (згідно останніх змін в законодавстві від 2011 року планується поступове збільшення до 62 років) і мають трудовий стаж не менш як 25 років, а жінки — відповідно 55 (згідно останніх змін в законодавстві від 2011 року планується поступове збільшення до 60 років) і 20 років.
Пенсія за інвалідністю може бути двох видів: у зв’язку з каліцтвом чи профзахворюванням та у зв’язку із загальним захворюванням. Інвалідність буває І, ІІ, ІІІ груп. Розмір цієї пенсії залежить від групи інвалідності, яка визначає рівень втрати працездатності, та від розміру попередньої заробітної плати.
Пенсію в разі втрати годувальника мають право отримувати непрацездатні члени родини померлого, які були на його утриманні, а також діти, незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника, та ін. Розмір такої пенсії залежить від тривалості трудової діяльності та рівня заробітної плати втраченого годувальника.
Пенсії за вислугу років надаються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності до досягнення віку, що дає право на пенсію за віком. Це, наприклад, льотно-випробувальний склад авіації, працівники локомотивних бригад, деякі категорії артистів та ін. Цей вид пенсій, як правило, призначається чоловікам після досягнення 55-річного віку та зі стажем роботи 25 років. Для жінок — відповідно 50 і 20 років.
Військовослужбовцям та особам, які прирівнюються до них, пенсії за вислугу років призначаються на підставі Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 травня 1992 р. Пенсії для названих осіб надаються на пільгових умовах.
Пенсії за віком, за інвалідністю, в разі втрати годувальника можуть установлюватися і при неповному стажі, недостатньому для призначення повної пенсії. Розмір таких пенсій пропорційний наявному стажу роботи, але не нижче 50 відсотків мінімальної пенсії за віком, а в разі інвалідності чи втрати годувальника — не нижче соціальної пенсії відповідних пенсіонерів.
Соціальна пенсія призначається всім непрацездатним при відсутності у них права на трудову пенсію. На соціальну пенсію мають право інваліди з дитинства, чоловіки, яким виповнилося 60 років, жінки з 55 років та ін.
З метою надання державної допомоги громадянам, які цього потребують, законодавство України передбачає певну систему виплат. На відміну від пенсій виплати мають тимчасовий характер і надаються не всім, а лише особам, матеріальний стан яких не забезпечує їм мінімально необхідних умов для існування. Ті чи інші види соціальної допомоги встановлюються різними законодавчими актами: законами “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р., “Про основи соціальної захищеності інвалідів” від 21 березня 1991 р., “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р., “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 р., “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” від 15 грудня 1995 р. та деякими іншими.
Зокрема, передбачаються виплати допомоги одиноким матерям при народженні дитини і по догляду за нею, інвалідам та ветеранам війни, окремим категоріям безробітних, інвалідів та громадян похилого віку.
Сьогодні, в умовах дестабілізації економіки, занепаду виробництва конституційна вимога належного соціального забезпечення залишається нереалізованою. Мінімальна пенсія лишається меншою за фізіологічний прожитковий мінімум. Тому нагальним завданням держави сьогодні є підвищення мінімального розміру пенсій, запровадження диференційованого підходу до призначення розміру пенсії в залежності від реального трудового внеску пенсіонера, трудового стажу та розміру його заробітної плати в останні роки роботи.
Система соціального захисту вимагає подальшого вдосконалення, пошуку різних джерел її фінансування. Удосконалення соціального захисту тих верств населення, які цього потребують, розвиток пенсійного законодавства — найважливіші функції демократичної, соціальної й правової держави.