До _______________________________
(найменування місцевого суду)
Позивач __________________________________,
(п. і. б.)
що проживає за адресою:
індекс __________________________________.
(місце проживання)
Номер засобу зв'язку ________________
Відповідач __________________________________
місцезнаходження: індекс ___________
Номер засобу зв'язку _______________
Адміністративний позов
"___" _______________ 200_ р. _______________________________________ (вказати службову особу (орган державної влади), ________________________ _______________________ (дії, що порушують права, свободи і законні інтереси громадянина, який подав даний адміністративний позов, час їх вчинення).
Неправомірність таких дій ________________________ (вказати службову особу чи орган державної влади) підтверджується наступним: __________________________ ____________________ (вказати підстави, з яких заявник вважає дії неправомірними).
Згідно з ст. ст. 104 - 106 Кодексу адміністративного судочинства України,
ПРОШУ:
1. Зобов'язати ___________________________________________.
усунути допущені порушення моїх прав шляхом _____________________________.
2. В порядку підготовки справи до слухання витребувати матеріали з приводу мого позову від ___________________________________________.
Додатки:
1. Письмові докази, що підтверджують неправомірність дій службової особи (органу державної влади)
2. ______________________________________________.
3. Квитанція про сплату державного мита.
4. ______________________________________________.
5. ______________________________________________.
Д
Дата
Підпис
_______________________________________________________________________
КОДЕКС АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ
Стаття 104. Пред'явлення адміністративного позову
1. Позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції.
{Стаття 104 в редакції Закону № 2453-VI від 07.07.2010}
Стаття 105. Форма і зміст адміністративного позову
1. Адміністративний позов подається до адміністративного суду у формі письмової позовної заяви особисто позивачем або його представником. Позовна заява може бути надіслана до адміністративного суду поштою.
2. Письмова позовна заява може бути складена шляхом заповнення бланка позовної заяви, наданого судом.
{Статтю 105 доповнено новою частиною згідно із Законом № 2453-VI від 07.07.2010}
3. На прохання позивача службовцем апарату адміністративного суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви.
4. Адміністративний позов може містити вимоги про:
1) скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень;
2) зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії;
3) зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій;
4) стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю;
5) виконання зупиненої чи невчиненої дії;
6) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
7) примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.
{Частину статті 105 доповнено пунктом 7 згідно із Законом № 1559-VI від 17.11.2009}
{Частину п'яту статті 105 виключено на підставі Закону № 2453-VI від 07.07.2010}
5. Адміністративний позов суб'єкта владних повноважень може містити інші вимоги у випадках, встановлених законом.
{У статтю 105 включено частину п'яту згідно із Законом № 4054-VI від 17.11.2011}
Стаття 106. Вимоги до позовної заяви
1. У позовній заяві зазначаються:
1) найменування адміністративного суду, до якого подається позовна заява;
2) ім'я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;
3) ім'я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі;
4) зміст позовних вимог згідно з частинами четвертою і п'ятою статті 105 цього Кодексу і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів, - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів;
{Пункт 4 частини першої статті 106 в редакції Закону № 2453-VI від 07.07.2010; із змінами, внесеними згідно із Законом № 4054-VI від 17.11.2011}
5) у разі необхідності - клопотання про звільнення від сплати судового збору; про звільнення від оплати правової допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги; про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків тощо;
{Пункт 5 частини першої статті 106 із змінами, внесеними згідно із Законами № 2453-VI від 07.07.2010, № 4054-VI від 17.11.2011}
6) перелік документів та інших матеріалів, що додаються.
2. На підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач надає докази, а в разі неможливості - зазначає докази, які не може самостійно надати, із зазначенням причин неможливості подання таких доказів.
{Частина друга статті 106 в редакції Закону № 4054-VI від 17.11.2011}
3. До позовної заяви додаються її копії та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб, крім випадків подання адміністративного позову суб'єктом владних повноважень. Суб'єкт владних повноважень при поданні адміністративного позову зобов'язаний додати до позовної заяви доказ надіслання рекомендованим листом з повідомленням про вручення відповідачу і третім особам копії позовної заяви та доданих до неї документів. До позовної заяви додається також документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати.
{Частина третя статті 106 в редакції Закону № 2453-VI від 07.07.2010; із змінами, внесеними згідно із Законом № 4054-VI від 17.11.2011}
4. Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її підписання.
5. Якщо позовна заява подається представником, то у ній зазначаються ім'я представника, його поштова адреса, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Одночасно з позовною заявою подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника.
Узагальнення проблемних питань, які виникають у судовій практиці при визначенні підсудності спорів
На виконання листа Верховного Суду України від 29.03.2013 року №54/0/54-13 щодо узагальнення та висвітлення проблемних питань, які виникають у судовій практиці при визначенні підсудності спорів, Вінницький апеляційний адміністративний суд повідомляє таке.
Відповідно до статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у Державі. При цьому судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Водночас система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.
У свою чергу, спеціалізація судів загальної юрисдикції закріплена в статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", де частиною першою встановлено спеціалізацію щодо розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Варто підкреслити, що всі вищезгадані види спеціалізацій судів загальної юрисдикції призначені для безпосереднього захисту прав і свобод особи відповідно до гарантованого Конституцією України права людини та громадянина на судовий захист, у тому числі права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
При тому різниця полягає у можливості відновлення порушеного права завдяки реалізації владних управлінських функцій суб'єктами владних повноважень. Можливість захисту права в адміністративній юрисдикції поставлена в залежність саме від здійснення владних управлінських функцій суб'єктом владних повноважень.
Так, відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження. Цю норму слід розуміти в системному зв'язку із частиною 1 тієї самої статті, з якої випливає, що захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб шляхом оскарження до адміністративного суду будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень можливий лише у сфері публічно-правових відносин.
Пунктами 1, 7 частини 1 статті 3 КАС України також визначено, що справа адміністративної юрисдикції (далі – адміністративна справа) – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (далі – суб’єкт владних повноважень).
Таким чином, головною ознакою публічно-правових спорів є участь у них хоча б однією зі сторін суб’єкта владних повноважень. Окрім того, оскільки відповідно до п. 1 ч.1 ст. 3 та ч. 1 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, необхідною ознакою належності справи до адміністративної юрисдикції є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій та повноважень, і ці функції та повноваження повинні здійснюватись ним саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
Компетенція адміністративних судів визначена ст. 17 КАС України та поширюється на: спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їх компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом; спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. Вказаний перелік є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню або поясненню, навіть опосередковано через інші законодавчі акти.
Загальний аналіз процесуальних норм законодавства України, за якими визначаються юрисдикційна належність та підсудність справ різній судовій спеціалізації, вказує на певні критерії розмежування спорів між ними. До яких, зокрема, входять такі, як: 1) суб'єктний склад сторін спору; 2) предмет спірних правовідносин; 3) характер спірних правовідносин.
Разом з тим практика апеляційного перегляду справ Вінницьким апеляційним адміністративним судом свідчить про наявність помилок практичного застосування норм, пов'язаних як з юрисдикційною визначеністю, так і з підсудністю спорів адміністративним судам. У свою чергу, помилки судів під час вирішення цього питання та юрисдикційні конфлікти, пов'язані із видами судочинства, впливають на неналежне забезпечення принципу доступності до суду.
Насамперед слід вказати про відсутність єдності судової практики у земельних спорах, пов’язаних із розпорядженням землями держави (територіальних громад), передачі таких земельних ділянок у власність і користування громадянам та юридичним особам, особливо якщо ці спори поєднані зі спорами про право власності (право користування) третіх осіб на такі земельні ділянки.
Так, статтями 2, 3, 17 КАС України встановлено загальне правило, за яким будь-яке рішення, дія чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень (у тому числі органу місцевого самоврядування) у межах повноважень, визначених законом, можуть бути оскаржені до адміністративного суду. Слід зазначити, що пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин. На додаток до наведеного варто зауважити, що відповідно до пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності.
Відтак органи місцевого самоврядування у вказаних правових відносинах є суб’єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції (нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу).
Відповідний висновок міститься у рішенні Конституційного Суду України № 10-рп/2010 від 1 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, у якому визначено, що вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень щодо оскаржень його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів.
Разом з тим статтями 1, 12 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що земельні спори за участю суб'єктів господарювання, у тому числі з приводу продажу, передачі в користування публічних земельних ділянок, крім спорів, які належать до юрисдикції адміністративних судів, підвідомчі господарським судам. З метою однакового і правильного визначення підвідомчості і підсудності справ постановою Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 24.10.2011 року роз’яснено господарським судам вказані норми.
Окрім зазначеного, главою 2 Цивільного процесуального кодексу України (стт.15, 16) визначено, що до кола справ цивільної юрисдикції, віднесені зокрема справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Серед переглянутих 519 рішень судів першої інстанції Вінницького апеляційного адміністративного округу у спорах щодо розпорядження землями держави (територіальних громад), передачі таких земельних ділянок у власність і користування громадянам та юридичним особам, скасовано 197 рішень судів, залишено без змін – 228.
Варто зауважити, що однією з причин скасувань рішень судів першої інстанції в апеляційному порядку, є порушення судами норм процесуального права, саме через хибний висновок щодо неналежності розгляду позовних вимог у порядку адміністративного судочинства та як наслідок відмова суду у відкритті провадження в адміністративній справі.
Юрисдикційні колізії між цивільним та адміністративним судочинством виникають, насамперед через те, що публічно-правові утворення (держава, територіальна громада) можуть бути як суб'єктами приватних правовідносин, так і суб'єктами публічних правовідносин. При чому статус державних чи комунальних органів визначається виключно нормами публічного права, незалежно від того, які права публічно-правового значення (цивільні чи публічні) вони мають намір реалізувати.
Прикладом наведеної судової практики слугує ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22.09.2011 року у справі №2а-771/11/2213, постановлена в результаті перегляду ухвали Полонського районного суду Хмельницької області від 10.04.2011 року, про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом Хмельницького транспортного прокурора в інтересах держави в особі Державного територіально-галузевого об'єднання «Південно-Західна залізниця» відокремленого підрозділу - Козятинської дирекції залізничних перевезень до Полонської міської ради, Ляшенка Євгена Вікторовича, Дубовенка Віктора Валерійовича про визнання протиправними та скасування рішення.
Як вбачається з матеріалів адміністративного позову, підставою звернення позивача до суду є його непогодження з рішенням Полонської міської ради (суб’єкта владних повноважень), що стосується передачі у власність земельної ділянки.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
На підставі пункту 1 частини 1 статті 17 КАСУ та рішення Конституційного Суду України №10-рп/2010 від 01 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вінницького апеляційного адміністративного суду прийшла до висновку, що суд першої інстанції виніс неправильне рішення щодо неналежності розгляду цих позовних вимог у порядку адміністративного судочинства та необґрунтовано послався в мотивувальній частині оскаржуваної ухвали на пункт 1 частини 1 статті 109 КАС України.
На підставі викладеного, керуючись пунктом 4 частини 1 статті 204 КАС України, Вінницький апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу Полонського районного суду Хмельницької області від 10 квітня 2011 року як таку, що прийнята з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання про відкриття провадження у справі, а справу № 2а-771/11/2213 направив до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Аналогічним прикладом є скасування в апеляційному порядку ухвали Липовецького районного суду Вінницької області про відмову у відкритті провадження у справі № 2-а-4826/11/0213 за адміністративним позовом Української Православної Церкви в інтересах Тульчинського єпархіального управління до Росошанської сільської ради Липовецького району Вінницької області про визнання нечинним рішення 4 сесії 5 скликання від 19.05.1995р. Росошанської сільської Ради Липовецького району Вінницької області про виділення земельної ділянки в кількості 0,10 га під будівництво УПЦ Київського патріархату.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України, а саме тим, що в цьому випадку наявний спір про право, а тому справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що у вказаному випадку наявний спір позивача - Української Православної Церкви з суб’єктом владних повноважень з приводу оскарження рішення сесії Росошанської сільської ради при реалізації суб'єктом владних повноважень управлінських функцій у сфері земельних відносин, що з врахуванням положення п. 4 ч. 1 ст. 18 КАС України є адміністративною справою, яка повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства місцевим загальним судом як адміністративним.
Проблемним є питання щодо визначення підсудності у справах про оскарження рішень органів місцевого самоврядування з приводу затвердження актів по розрахунку збитків, завданих користуванням земельною ділянкою.
Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 року "Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» збитки, заподіяні тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеження прав власників землі, підлягають відшкодуванню власнику землі.
У свою чергу, відповідно до статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.
Водночас затвердження вказаних збитків органами місцевого самоврядування здійснюються відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам».
Насамперед аналіз вимог у таких спорах свідчить, що позивачі фактично оскаржують у межах такої справи дії суб'єкта владних повноважень щодо визначення розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки.
У таких випадках суди першої інстанції констатують, що вимоги щодо визнання протиправними дій комісії місцевих рад, яка в контексті положень ст. 3 КАС України не є суб'єктом владних повноважень, не можуть розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Суди зазначають про допоміжну функцію останнього щодо встановлення суми збитків, завданих власнику порушенням земельного законодавства.
З урахуванням суб`єктного складу учасників спору, вирішення питання про відшкодування таких збитків суди відносять до компетенції господарського суду.
Крім того, оскаржувані позивачами акти комісії з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також складені цією комісією розрахункові відомості самі по собі також не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду, оскільки вони не є нормативними актами або правовими актами індивідуальної дії, тому що безпосередньо не породжують у позивача прав чи юридичних обов’язків і при їх прийнятті відповідачі не виконують владних управлінських функцій.
За таких обставин місцеві загальні суди як адміністративні при надходженні позовних заяв у порядку КАС України закривають провадження у справі.
До прикладу, ухвалою Ладижинського міського суду Вінницької області від 12.09.2011 року у справі № 2-а-4233/11/0211 за адміністративним позовом приватного підприємства "Імпрекс" до Ладижинської міської ради та до виконавчого комітету Ладижинської міської ради про визнання протиправними дій комісії Ладижинської міської ради по визначенню розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки позивача, і визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Ладижинської міської ради Вінницької області «Про затвердження акту про визнання розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки ПП «Імпрекс», провадження було закрито на підставі положень п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що в цьому випадку ПП "Імпрекс" ставить вимоги щодо визнання протиправними дій комісії Ладижинської міської ради, яка в контексті положень ст. 3 КАС України не є суб'єктом владних повноважень. Суд першої інстанції зазначає про допоміжну функцію останнього щодо встановлення суми збитків, завданих власнику порушенням земельного законодавства.
Водночас Вінницький апеляційний адміністративний суд вказує, що аналіз оскаржуваної ухвали та апеляційної скарги свідчать про те, що позивач фактично оскаржує в межах цієї справи дії суб'єкта владних повноважень щодо визначення розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки позивачем за 2010 рік. До того ж у другій вимозі позовної заяви скаржник ставить питання про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Ладижинської міської ради Вінницької області, що фактично може розцінюватись як вимога щодо визнання недійсним та скасування рішенням суб’єкта владних повноважень, прийняте при здійснені ним владних управлінських функцій. Таким чином, ВААС робить висновок про необґрунтованість закриття судом першої інстанції провадження у справі з тих підстав, що за всіма ознаками (суб’єктним складом, предметом спору, видом спірних правовідносин) є адміністративно-правовим, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. На виконання ст.199 КАСУ ВААС ухвалу Ладижинського міського суду Вінницької області скасував та направив справу на новий розгляд.
У спорах щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у тому числі прав на земельні ділянки) протягом 2011-2012 років ВААС було переглянуто 400 рішень судів першої інстанції, зокрема 143 з них скасовано, 190 – залишено без змін.
Необхідно зазначити, що правову охорону певних приватних прав особа може отримати лише після того, як держава визнає ці права. Таке визнання у формі реєстрації (посвідчення, підтвердження) є владною управлінською функцією і складає предмет діяльності адміністративного суду. Разом із тим з судової практики встановлено виникнення колізій при визначені належності таких спорів до певної судової юрисдикції (цивільної та адміністративної) через те, що такі спори виникають з приводу приватних прав.
Так, ухвалою Хмельницького міськрайонного суду від 06 грудня 2010 року у справі № 2а-3370/10/2218 за адміністративним позовом Сапач Лариси Василівни до Олешинської сільської ради, за участю третіх осіб - Станкової Любові Михайлівни, Моторної Ольги Олександрівни, про визнання незаконними та скасування рішень Олешинської сільської ради №14 від 18.03.2008 “Про встановлення терміну виготовлення технічної документації для передачі земельної ділянки в оренду”, №2 від 21.08.2008 “Про скасування рішення №6 від 16.03.2006 “Про надання дозволу Сапач Л.В. на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Олешинської сільської ради в оренду з правом викупу” №12 від 21.08.2008 “Про надання дозволу на розробку технічної документації землеустрою для ведення особистого селянського господарства Моторній О.О.”, №13 від 21.08.2008 “Про надання дозволу на розробку технічної документації землеустрою для ведення особистого селянського господарства Станковій Л.М.” провадження у справі за вказаним адміністративним позовом було закрите. При постановленні оскаржуваної ухвали суд першої інстанції керувався тим, що Олешинська сільська рада Хмельницького району Хмельницької області при прийнятті оскаржуваних рішень діяла не як суб’єкт владних повноважень, а як рівноправний суб’єкт земельних правовідносин відповіднодо положень Земельного кодексу України.
Апеляційний суд в цьому випадку зазначає, що фізичні та юридичні особи, які звертаються до сільської, селищної, міської ради із заявою про отримання у користування земельної ділянки у порядку, встановленому статтею 123 Земельного кодексу України, вступають із вказаними органами у правовідносини управлінського підпорядкування, у яких відповідні органи місцевого самоврядування наділені владними управлінськими функціями, а фізичні та юридичні особи зобов’язані виконувати їхні приписи та вказівки.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку про те, що при вирішенні питання про надання земельної ділянки у користування сільські, селищні, міські ради діють як суб’єкти владних повноважень у розумінні пункту 7 частини 1 статті 3 КАС України. Вказаний висновок колегії суддів підтверджується рішенням Конституційного Суду України № 10-рп/2010 від 01 квітня 2010 року.
Аналогічно, ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2011 року у справі № 2а/2218/10669/11 за адміністративним позовом Закордонця Ігоря Гурійовича до Хмельницької міської ради, Ямкової Світлани Гуріївни про визнання нечинним рішення та державного акта на право власності на земельну ділянку провадження у справі закрито.
При винесенні оскаржуваного рішення суд першої інстанції керувався тим, що пред'явлений позов щодо визнання нечинними рішення сесії Хмельницької міської ради та державного акту на право приватної власності на землю до публічно-правових спорів не відноситься, оскільки фактично наявний земельний спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, частину якої Хмельницькою міською радою було передано у власність відповідачу, яка володіє нею на підставі державного акту на право приватної власності на землю, а тому такий позов слід розглядати в порядку цивільного судочинства.
Земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами – землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 Цивільного кодексу України, статті 2, 5 Земельного кодексу України). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦКУ, статтею 152 ЗКУ, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.
Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства.
Вінницький апеляційний адміністративний суд не може погодитись із висновком суду першої інстанції про те, що вказаний спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства та вважає, що між сторонами існує публічно-правовий спір у розумінні Кодексу адміністративного судочинства, а отже судом першої інстанції під час ухвалення рішення про закриття провадження у справі порушено норми матеріального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Також ухвалою Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 15.11.2011 року у справі № 2а-2040/11/2412 за адміністративним позовом публічного акціонерного товариства "Укрсиббанк" до виконавчого комітету Сторожинецької міської ради, Сторожинецького районного бюро технічної інвентаризації, треті особи – Цера Марія Михайлівна, ТОВ "Буд стиль", про оскарження дій суб’єкта владних повноважень провадження у справі закрито. Ухвала мотивована тим, що вказаний спір не є публічно-правовим, носить приватний характер та повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства.
Апеляційний суд зазначає, що предметом позову у цій справі є публічно-правова вимога позивача до відповідача, викладена у позовній заяві. Вимога адміністративного позову ґрунтується на публічно-правових відносинах, які виникають у зв'язку зі здійсненням відповідачем владних управлінських функцій на основі законодавства. Тому такий спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 лютого 2012 року у справі №2-а/2218/1466/2012 за адміністративним позовом Яценко Раїси Іванівни до Хмельницької міської ради, управління житлово-комунального господарства Хмельницької міської ради, за участю третьої особи – Герасименка Альберта Георгійовича, про визнання нечинним рішення та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі.
Суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції прийшов до хибного висновку щодо неналежності розгляду даної позовної вимоги в порядку адміністративного судочинства та необґрунтовано відмовив позивачу у відкритті провадження в адміністративній справі в цій частині, оскільки однією з підстав звернення позивача до суду є його непогодження з рішенням суб'єкта владних повноважень (виконавчого комітету Хмельницької міської ради), що стосується прийняття в експлуатацію гаража.
З наведеної вище судової практики Вінницького апеляційного адміністративного суду прослідковується, що спори з приводу державної реєстрації прав на нерухоме майно слід розглядати в порядку адміністративного судочинства. Відносини реєстрації є публічно-правовими, а реєстраційні дії – владними управлінськими.
Необхідно також зауважити про помилки, які допускають суди першої інстанції при визначенні компетентного суду в структурі адміністративних судів, якому належить розглядати адміністративну справу.
Зокрема, у спорах у сфері діяльності органів державної виконавчої служби України та виконавчого провадження судом апеляційної інстанції було переглянуто 799 рішень судів першої інстанції, з яких скасовано – 219, залишено без змін – 415.
Під предметною підсудністю слід розуміти розподіл адміністративних справ між адміністративними судами, що діють як суди першої інстанції, залежно від категорії справ (предмета позову).
Стаття 18 КАС України встановлює предметну підсудність адміністративних судів.
Так, згідно з пунктом 5 статті 18 КАС України, місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1 – 4 частини першої цієї статті.
Відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 13.12.2010 року "Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби", визначаючи предметну та територіальну підсудність справ з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, судам необхідно враховувати, що за приписами пункту 5 частини першої статті 18, частини шостої статті 181 КАС України адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1 – 4 частини першої статті 18 цього Кодексу, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист, незалежно від статусу позивача у виконавчому провадженні.
Справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконавчих документів, виданих цими судами в інших справах, крім передбачених пунктами 1 – 4 частини першої статті 18 КАС України, підлягають розгляду місцевими загальними судами як адміністративними судами, які видали виконавчий лист, у разі звернення сторін виконавчого провадження.
Прикладом є ухвала Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29 листопада 2012 року у справі №227/3968/12, якою позовну заяву публічного акціонерного товариства "Вінницяобленерго" в особі структурної одиниці "Хмільницькі ЕМ" до управління Державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Вінницькій області про оскарження рішень та дій державного виконавця повернуто позивачу, оскільки вона не підсудна Хмільницькому міськрайонному суду Вінницької області.
Суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача. Зазначена норма підлягає застосуванню при визначені підсудності справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби незалежно від статусу позивача - фізичної чи юридичної особи. Оскільки позивачем є ПАТ "Вінницяобленерго", місцем знаходження якого є м. Вінниця вул. 1 Травня, 2, суддя вважає, що вказана позовна заява Хмільницькому міськрайонному суду не підсудна.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, оскільки пункт 5 статті 18 КАС України визначає, що місцевим загальним судам, як адміністративним судам підсудні, адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1 - 4 частини першої цієї статті.
Окрім зазначеного, досі існує колізія між нормами Кодексу адміністративного судочинства України з одного боку та деякими законами України – з іншого, зокрема в частині визначення юрисдикційної належності публічно-правових спорів за участю органів Антимонопольного комітету України. Так, відповідно до статей 2, 3 та 17 КАСУ такі спори належать саме до адміністративної юрисдикції, а закони та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із КАСУ, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу (пункт 13 Розділу VIII Прикінцеві та перехідні положення КАСУ). Однак усупереч цим приписам, суди першої інстанції Вінницького апеляційного адміністративного округу відмовляють у відкритті провадження в адміністративних справах у спорах за зверненням органів Антимонопольного комітету України із публічно-правовими вимогами до приватних осіб, посилаючись на пункт 3 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України та спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності цих органів, посилаючись на статтю 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Прикладом є ухвала Чернівецького окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2011 року у справі № 2а/2470/2659/11 за адміністративним позовом приватного підприємства "Мега крокус" до Чернівецького обласного відділення Антимонопольного комітету України про визнання нечинним рішення, якою відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі з підстав неналежності її розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розгляду за правилами Господарського процесуального кодексу України.
Зокрема, суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі зазначає, що при постановленні оскаржуваних рішень, відповідач керувався вимогами Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11.01.2001 р. №2210-ІІІ.
Згідно з ч.1 ст. 60 вказаного закону заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення.
Частина друга статті 60 передбачає, що рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Таким чином, з аналізу вказаних норм, суд дійшов висновку, що справи зі спорів про оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами Господарського процесуального кодексу України. Це стосується й розгляду справ за позовами органів Антимонопольного комітету України про стягнення з суб'єктів господарювання сум штрафів та пені у зв'язку з порушенням конкурентного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється згідно саме з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі приписів названого Закону. Водночас і пунктом 3 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, підвідомчі господарським судам.
Така позиція також викладена у пункті 1 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 29.10.2008 N 04-5/247 "Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства".
Суд також звернув увагу на те, що в останньому абзаці оскаржуваних рішень №53 та 54 від 30.08.2011р. чітко зазначено, що рішення може бути оскаржене до господарського суду Чернівецької області у двомісячний строк з дня його одержання.
Однак, суд апеляційної інстанції зазначає, що судом першої інстанції було неправомірно відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі, оскільки відповідно до ст. 18 КАС України окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
Так, згідно зі ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси, а відповідно до статті 1 Закону України від 26 листопада 1993 року № 3659-ХІІ "Про Антимонопольний комітет України" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) АМКУ є державним органом зі спеціальним статусом, мета діяльності якого полягає в забезпеченні державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, що відповідає ознакам суб'єкта владних повноважень, наведеним у пункті 7 частини 1 статті 3 КАС України.
Необхідно констатувати, що предмет регулювання Господарського кодексу, закріплений у ст. 1, визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Слід зазначити, що з урахуванням приписів ст. 2 йдеться про учасників, які наділені господарською компетенцією. Відповідно до частини 1 ст. 8 Господарського кодексу України держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.
Сферу господарських відносин відповідно до частини 4 ст. 3 зазначеного Кодексу становлять:
- господарсько-виробничі (частина четверта даної статті): майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійснені господарської діяльності;
- організаційно-господарські (частина 6 ст. 3): відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю, під якою відповідно до частини першої даної статті розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямованих на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність;
- внутрішньогосподарські відносини (частина 7 ст. 3): відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.
Відповідно до ст. 4 Господарського кодексу України, норми якої визначають розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин, не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, адміністративні й інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання.
Аналіз зазначених норм чітко розмежовує господарські відносини (у межах яких реалізується господарська компетенція) та владні управлінські функції.
За період діяльності Вінницького апеляційного адміністративного суду упродовж 2011-2012 років у суді перебувало 23 справи за участю органів Антимонопольного комітету України, у яких 16 рішень судів першої інстанції залишено без змін, 5 рішень скасовано, 1 апеляційну скаргу було повернуто та винесено 1 рішення щодо відмови у відкритті провадження.
Як уже зазначалось вище, відповідно до частини 1 статті 18 КАС України, загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні адміністративним судам.
Водночас, окружним адміністративним судам, згідно з положеннями ч.2 ст. 18 КАС України, підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадові чи службові особи, крім випадків, передбачених цим Кодексом та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
Відповідно до Конституції України та Закону України «Про прокуратуру» діяльність органів прокуратури спрямована на нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів, у тому числі органами виконавчої влади та місцевими радами і їх виконавчими органами.
При зверненні з позовом з вимогою про визнання акта органу місцевого самоврядування недійсним, прокурор відповідно до обсягу наданих йому повноважень виконує владну функцію та виступає від імені держави, а тому такі справи предметно підсудні окружним адміністративним судам.
З аналізу практики застосування окремих положень законодавства, пов’язаних із підсудністю справ, порушених за зверненнями органів прокуратури до органів місцевого самоврядування, встановлені випадки звернення до суду з порушенням вищевказаних норм законодавства.
У наведеній категорії спорів, місцеві суди Вінницького апеляційного адміністративного округу на підставі приписів п.2 ч.1 ст. 22 КАС України передавали такі справи за підсудністю окружним адміністративним судам.
Так, ухвалою від 05.07.2011 року Сторожинецький районний суд Чернівецької області передав за підсудністю до Чернівецького окружного адміністративного суду адміністративну справу №2а-1547/2011 за позовом прокурора Старожинецького району до Михальчанської сільської ради Сторожинецького району, третіх осіб Гаманюка І.П., Козака І.В. про визнання незаконним та скасування рішення №212-28/08 28 сесії 5 скликання Михальчанської сільської ради Сторожинецького району від 18.09.2008 року.
Ухвалою від 27.04.2011 року Теофіпольський районний суд Хмельницької області передав за підсудністю до Хмельницького окружного адміністративного суду адміністративну справу №2-а-1656/11 за позовом прокурора Теофіпольського району до Теофіпольської селищної ради про визнання незаконним та скасування рішення сесії Теофіпольської селищної ради.
Ухвалою від 17.07.2011 року Білогірський районний суд Хмельницької області передав за підсудністю до Хмельницького окружного адміністративного суду адміністративну справу №2201/2-а-1434/2011 за позовом прокурора Білогірського району до Перерослівської сільської ради про скасування рішення.
Ухвалою від 09.12.2011 року Могилів-Подільський міськрайонний суд Вінницької області передав за підсудністю до Вінницького окружного адміністративного суду адміністративну справу №2-а-7658/2011.
Окрім того, керуючись п. 6 ч. 3 ст. 108 КАС України місцеві суди повертали позови прокурорам як такі, що не підсудні цим судам.
Зокрема, ухвалою від 13.06.2011 року Білогірський районний суд Хмельницької області у справі №2201/2-а-1593/2011 повернув позов прокурора Білогірського району до Миклашівської сільської ради про скасування рішення.
Ухвалою від 09.12.2011 року Могилів-Подільський міськрайонний суд Вінницької області у справі 2-а-7658/2011 повернув позов Могилів-Подільського міжрайпрокурора до Могилів-Подільської РДА про скасування розпорядження голови РДА від 27.12.2007 року №754 "Про надання в оренду ПП "Кургани" земельної ділянки із земель державної власності на території Бандишівської сільської ради».
Ухвалою від 30.11.2011 року Могилів-Подільський міськрайонний суд Вінницької області у справі №2-а-7653/11 повернув позов Могилів-Подільського міжрайпрокурора до Могилів-Подільської міської ради про визнання незаконним та скасування розпорядження "Про покладення обов’язків першого заступника міського голови" № 234-к від 18.11.2010 року.
У контексті окреслених проблем підсудності, які виникають у судовій практиці судів Вінницького апеляційного адміністративного округу, вважаємо за необхідне висвітлити наступне.
Із звернення Вінницького окружного адміністративного суду встановлено, що у судовій практиці виникають питання, пов’язані із визначенням підсудності адміністративних спорів, предметом яких є оскарження дій по невиплаті позивачу соціальної допомоги, що виплачується органом, у трудових відносинах з яким перебуває позивач, та відшкодовується органом праці та соціального захисту населення.
Так, з місцевих загальних судів до окружних адміністративних судів надходять адміністративні справи за позовами фізичних осіб до управлінь праці та соціального захисту населення районних державних адміністрацій, державних установ, в яких працюють позивачі, які передані ухвалою суду на підставі ст. 22 КАС України.
Позовні вимоги в таких справах мотивовані тим, що позивач перебуває на посаді державного службовця в установі, що знаходиться на території, яка відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 23.07.1991р. № 106 відноситься до зони посиленого радіологічного контролю, і відповідно ця установа здійснює доплату до заробітної плати в значно менших розмірах, ніж це передбачено чч. 1, 2 ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що й стало підставою для звернення до суду.
У цьому випадку існує суперечність щодо визначення підсудності, оскільки адміністративні позови щодо проходження публічної служби розглядаються окружним адміністративним судом, а спори з приводу нарахування та виплати соціальної допомоги – місцевими загальними судами як адміністративними.
Так, відповідно до пункту четвертого частини першої статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні усі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб'єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
У свою чергу частиною другою статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, в тому числі і спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
Приймаючи ухвалу про передачу адміністративної справи, суд першої інстанції виходить з того, що позивач перебуває на публічній службі, а даний спір пов'язаний з проходженням публічної служби, тому вказана справа підлягає розгляду окружним адміністративним судом.
Однак, як вбачається із постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №4 від 16 березня 2012 року Про судову практику вирішення адміністративними судами спорів, що виникають у зв'язку із застосуванням статей 39, 48, 50, 52, 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", доплата, передбачена статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», не входить до структури заробітної плати, а є соціальною гарантією, виплата якої компенсується підприємствам управліннями праці та соціального захисту населення.
А тому з урахуванням вищезазначеної постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України можна дійти до висновку, що спори за позовом осіб, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, пов’язані із визначенням розміру доплат, передбачених статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», належить розглядати місцевими загальними судами як адміністративними, а не окружним адміністративним судом.
У зв’язку із тим, що положеннями чч. 7, 8 ст. 22 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративна справа, передана з одного адміністративного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, розглядається адміністративним судом, до якого вона надіслана та спори між адміністративними судами щодо підсудності не допускаються, окружними адміністративними судами приймаються до провадження вказані адміністративні спори.
Разом з тим положеннями Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №2 від 06 березня 2008 року «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» передбачено, що порушення правил предметної підсудності є підставою для скасування рішень судів нижчих інстанцій з направленням справи на новий розгляд до належного суду, оскільки недотримання встановлених ст. 22 Кодексу адміністративного судочинства України підстав і порядку передачі справи з одного суду до іншого розглядається як порушення права особи на компетентний суд, адже відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.
У свою чергу, Кодексом адміністративного судочинства України не передбачена можливість залишати без розгляду адміністративні справи, які в порушення предметної підсудності відповідно до ст. 22 КАС України передані з іншого суду на розгляд окружного суду.
Прикладом вказаного є постанова Вінницького окружного адміністративного суду від 21 лютого 2013 року у справі №802/539/13 за позовом Корчаки Надії Олександрівни до управління праці та соціального захисту населення Чечельницької районної державної адміністрації Вінницької області, управління Пенсійного фонду України у Чечельницькому районі Вінницької області про задоволення позову частково щодо визнання неправомірною відмови та зобов'язання до вчинення дій. Постановою ВОАС управління Пенсійного фонду України у Чечельницькому районі Вінницької області зобов`язано провести розрахунок та виплату заборгованості по доплаті до заробітної плати Корчаці Надії Олександрівні за роботу на території зони посиленого радіологічного контролю згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 39 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» за шестимісячний період, що передує зверненню до суду, та щомісячно здійснювати вказані розрахунки і виплату доплати до заробітної плати до припинення права на такі виплати з урахуванням проведених виплат.
Вінницький апеляційний адміністративний суд ухвалою від 25 квітня 2013 року залишив постанову суду першої інстанції без змін.
Підсумовуючи викладене вище, підкреслимо що предмет спору як критерій віднесення справи до того чи іншого виду судової юрисдикції є ефективним тільки в тому випадку, коли у процесуальних законах чітко і ясно викладено його властивості, водночас характер спірних правовідносин як критерій розмежування судових юрисдикцій втілює у собі головний засіб розмежування галузей права (як процесуальних, так і матеріальних галузей) – зміст прав та обов'язків учасників правовідносин. Тому саме цей засіб поряд із низкою додаткових (неосновних) засобів формують метод правового регулювання, який, у свою чергу, дає змогу проводити розподіл між галузями права.