Житлова проблема в нашій державі, з урахуванням цін на нерухомість та відсутність масштабного будівництва, є досить актуальною практично для кожної людини. Надія отримати житло з житлового фонду державної (комунальної) власності є досить примарною, тому людей, які наважуються вирішити житлове питання, шляхом самостійного будування, збільшується з кожним роком. Досить часто, будівництво є самовільним, тобто без відповідних дозволів (будівельних проектів, порушеннями норм БНиП, будівництво на чужій земельні ділянці, тощо) органів місцевого самоврядування і саме це зумовлює в подальшому оформлення (узаконення) самочинного будівництва, тобто закріплення за особою, яка вчинила самочинне будівництво, права власності на нерухоме майно. Діючий Цивільний кодекс України (ст. 376), передбачає визнання права власності на самочинне збудоване нерухоме майно на підставі рішення суду, але практика розгляду судами даної категорії справ за останні роки склалась неоднозначною й нерідко суперечливою, в наслідок складної правової проблематики щодо самочинного будівництва, визнання прав на нього, його знесення або захисту прав інших осіб від самочинного будівництва, а також законодавчою базою, що часто змінюється і неоднозначно тлумачиться, що призвело до того, що деякі суди взагалі перестали приймати позитивні рішення з цього питання.
З огляду на вищевикладене, 30.03.2012 року Пленум Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ прийняв Постанову № 6 «Про практику застосування ст.376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» (надалі за текстом Постанова), відповідно до якої, суди розглядають спори щодо самочинного будівництва, зокрема:
– про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно власником земельної ділянки;
– про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснила самочинне будівництво;
– про відшкодування витрат на будівництво, здійснене на земельній ділянці, яку особі не було відведено;
– про знесення самочинно збудованого нерухомого майна;
– про зобов’язання особи, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, провести відповідну перебудову;
– про стягнення витрат, пов’язаних із приведенням земельної ділянки до попереднього стану. І навпаки, категорія справ, при вирішенні яких суд не може застосовувати правила ст. 376 ЦК України, а саме:
– про визнання права власності на самочинно переобладнані квартири в багатоквартирних будинках різних житлових фондів,
– про визнання права власності на самочинно збудовані тимчасові споруди;
– про визнання права власності на самочинно збудовані приналежності до основної речі (ганок, веранда, мансарда, гаражі, сараї, літні кухні тощо).
Прийняття в експлуатацію таких об’єктів нерухомості має здійснюватися відповідною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю.
Таким чином, прийнята Постанова дає можливість розрізнити повноваження суду від повноважень відповідної інспекції державного архітектурно-будівельної контролю щодо визнання права власності на самочинно зведене нерухоме майно.
Окрім, визначення термінів, принципових процесуальних питань, пов’язаних з самочинним будівництвом, Постанова узагальнює судову практику з розгляду справ про знесення самочинно збудованого нерухомого майна, як один із способів захисту прав власника (користувача) земельної ділянки або власника (користувача) суміжної земельної ділянки.
Звісно, Постанова ПВССУ не є законом і дає роз’яснення рекомендованого характеру, але в той же час є узагальненням судової практики задля забезпечення однакового застосування норм матеріального й процесуального права при прийняті судових рішень.
По матеріалам http://urzona.com