Дореформена система судоустрою та судочинства не задовольняла представників нових, буржуазно-капіталістичних відносин. Ставало очевидним, що надалі не може зберігатися судова система, охоплена такими негативними явищами, як свавілля, хабарництво, невігластво чиновників, велика чисельність судових інстанцій, негласний, інквізиційний процес тощо.
Отже, Судова реформа 1864 р. в Росії, яку почали розробляти з 1850 р., відбулася з метою запровадження «суду скорого, правого, милостивого і рівного для всіх підданих». Як зазначалося в імператорському Указі, реформа здійснювалася для піднесення судової влади, надання їй належної самостійності, утвердження поваги населення до закону, без якої неможливий громадський добробут і яка повинна бути постійним керівником дій всіх і кожного від вищого до нижчого.
Судова влада отримала повну самостійність, була відділена від адміністративної, спрощена судова система, створена система судових інстанцій, яка надавала можливість здійснювати швидке і однозначне відправлення правосуддя, введено існування загального і рівного для всіх суду, проголошення і закріплення права обвинуваченого на захист. Дуже важливими були заходи щодо суддівського складу, якими передбачався відповідний інтелектуальний ценз, матеріальний стан і незмінність суддів. Позитивними стали нововведення щодо широкої участі громадян у відправленні правосуддя — суд присяжних, мирові судді, введення гласного, змагального і усного процесу, замість таємного і письмового. При окружних судах і судових палатах були судові слідчі, судові пристави, прокурори і ради присяжних повірених.
Ці прогресивні на той час зміни у правосудді вимагали створення присяжної адвокатури, невідомого доти інституту в Росії. Чи не найбільші сумніви та дискусії в період підготовки судової реформи викликали саме питання її введення. Зокрема, висловлювалися заперечення, які полягали у тому, що майбутні адвокати матимуть можливість братися за будь-яку справу, не несучи відповідальності за відстоювання «неправої» справи, навмисно тлумачити неправильно закон для досягнення своєї неправедної мети. Деякі юристи позитивно сприймали введення адвокатури у кримінальному судочинстві, категорично заперечуючи її участь у цивільному процесі. Аргументувалося це тим, що добросовісного адвоката може мати лише одна з протилежних сторін, адвокат неправої сторони мав би піддаватися кримінальному суду за безуспішний і навмисний замах на порушення права, що належить справедливій стороні. Погоджуючись з неминучістю адвокатури в Росії, тим не менше писали про те, що цей інститут є «необхідним злом, перш за все тому, що під загрозою виключення з касти адвокат буде повинен вести усіляку справу».
Разом з тим прогресивні юристи того часу розуміли необхідність введення цього правового інституту, обґрунтовуючи це тим, що «без адвокатури немає правосуддя», а заперечення її необхідності означає ігнорування результатів досвіду всіх народів (К. П. Побєдоносцев). Як необхідна умова введення змагального процесу розглядалося заснування присяжної адвокатури. Без неї прогресивні юристи вбачали за неможливе запровадження змагальності, судових дебатів, забезпечення захисту.
Вперше діяльність адвокатури була врегульована «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р., пізніше — у 1874 та 1889 рр. законами вносилися зміни щодо її організації.
Згідно зі Статутами, повірені поділялися на присяжних і приватних повірених. Відповідно до ст. 353 Судових статутів присяжні повірені знаходилися при судових місцях для заняття справами за вибором і дорученням позовників, обвинувачених та інших осіб, що беруть участь у справі, а також за призначенням в окремих випадках радою присяжних повірених і голів судових місць.
Статус присяжного повіреного набувався шляхом прийняття особи радою присяжних повірених, видачі свідоцтва і після цього приведення даної особи до присяги та її приписки, тобто внесення судовою палатою (на підставі рішення ради) прийнятої особи до списку присяжних повірених округу, підпису на виданому радою свідоцтві та публікації в офіційній пресі для загального відома про прийняття.
Присяжними повіреними могли бути особи, які мали диплом університету або іншого вищого навчального закладу, якщо вони прослужили не менше п’яти років у судовому відомстві на посадах, де могли набути практичних навичок у веденні судових справ, або стільки ж часу були кандидатами на посади в судовому відомстві, або помічниками присяжних повірених.
Не могли набути статусу присяжного повіреного особи:
1. молодші за 25 років;
2. іноземці;
3. оголошені неспроможними боржниками;
4. що перебувають на урядовій службі за призначенням або обранням, за винятком осіб, що займають почесні або громадські посади без оплати;
5. які за судовими вироками позбавлені або обмежені в правах, а також служителі культу, позбавлені духовного сану за вироками духовного суду;
6. які перебувають під слідством за злочини і проступки, що тягнуть за собою позбавлення або обмеження прав, і ті, які, будучи під судом за такі злочини і проступки, не виправдані судовими вироками;
7. звільнені зі служби в суді або з духовного відомства за пороки, або з середовища товариств і дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належать;
8. яким судом заборонено займатися чужими справами, а також виключені з числа присяжних повірених.
Слід зазначити, що, крім цих підстав, раді присяжних повірених надавалося право керуватися відомостями, які вона визнає за необхідне. Сенат роз’яснив, що рада вправі не мотивувати своєї відмови. Отже, ради присяжних повірених почали враховувати інформацію про моральні якості особи, яка претендувала на звання присяжного повіреного. Рішення ради про відмову у прийомі на підставі моральної оцінки особи, на відміну від інших рішень, не підлягали оскарженню.
Петербурзька рада присяжних повірених, керуючись законом, вважала за можливе проводити іспити для перевірки фахової підготовки претендента на отримання статусу присяжного повіреного.
Якщо рада присяжних повірених відмовляла особі в прийомі, інша рада могла прийняти цю ж особу до складу присяжних повірених.
В округах, де не існувало ради, заяви про прийняття у присяжні повірені подавалися до окружного суду.
Присяжні повірені обирали місце проживання в одному з міст округу судової палати, до якої були приписані.
Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування, обираючи, якщо їх не менше двадцяти, при окрузі судової палати, за її дозволом, раду присяжних повірених для нагляду за всіма повіреними, що знаходяться в тому окрузі. Кількість членів ради, враховуючи голову і товариша голови, повинна була відповідати кількості підзвітних раді присяжних повірених, не менше п’яти і не більше п’ятнадцяти, на розсуд і попереднє, перед виборами членів ради, визначення загальних зборів. Список членів ради передавався прокуророві судової палати і публікувався для громадськості.
Рада присяжних повірених поновлювалася щорічно, а перед обранням її членів доповідався звіт про діяльність ради за минулий рік.
У разі, коли на загальні збори з’являлося менше половини підвідомчих раді присяжних повірених, збори вважалися такими, що не відбулися, всіх присяжних повірених повідомляли повістками, що у випадку їхнього нез’явлення у призначений новий термін рада присяжних повірених залишиться у попередньому складі. Якщо в якому-небудь місті проживало не менше десяти присяжних повірених, то вони могли з дозволу ради присяжних повірених обрати з-поміж себе відділення ради при окружному суді. У місцевості, де не існувало ради присяжних повірених або відділення, її права і обов’язки належали місцевому окружному суду.
Присяжні повірені вносили до ради вступний внесок, коли набували статусу присяжного повіреного, а також обов’язковий щорічний внесок, який сплачували не тільки присяжні повірені, а й їхні помічники. Розмір внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад було утворено спеціальний інститут.
Оскільки ради створювалися у судових округах, то слід врахувати, що до округу Харківської судової палати входили такі теперішні області України як Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська, Сумська, Харківська.
В Україні першою була створена 6 травня 1874 р. Харківська рада присяжних повірених (третя після С.-Петербурзької — 2 травня 1866 р. та Московської — 16 вересня 1866 р.). Ще дві ради, які існували на території України, — Київська та Одеська — були відкриті значно пізніше.
До складу Харківської ради присяжних повірених входили сім чоловік, зокрема, М. В. Жученко — голова (1840-1880 рр.), С. Ф. Морошкін (1844-1900 рр.) — заступник; членами ради обрали — О. М. Зайцева, І. Я. Китова, М. Г. Барсука, О. С. Лебедєва і Ф. М. Космачова.
Сергій Федорович Морошкін народився у 1844 р. у сім’ї відомого професора Московського університету. Після закінчення в 1865 р. університету деякий час працював при московському архіві Міністерства юстиції, в канцелярії Московського Окружного Суду. У 1867 р. він був призначений товаришем прокурора в Харків, а згодом залишив службу і присвятив себе адвокатурі. Майже двадцять років він займався адвокатською діяльністю, очолював Раду присяжних повірених. У 1887 р. міністр юстиції запропонував Сергію Федоровичу місце члена Харківської судової палати.
У листі від 2 листопада 1884 p. Радам присяжних повірених С. Ф. Морошкін повідомляв про зустріч присяжних у Полтаві та Харкові з міністром юстиції, який висловив свої погляди на завдання захисту в кримінальних справах, наголосив, що не суди мають здійснювати нагляд за присяжними повіреними, а ради. Міністр дав позитивну характеристику діяльності Харківської ради і деяких присяжних повірених.
Останній склад Харківської ради присяжних повірених на основі «Заснування судових установлень» було обрано перед початком Першої світової війни 1914 р. із числа відомих адвокатів України. До нього ввійшли: голова ради С. А. Крилов, товариш голови Н. Н. Познанський, члени ради І. Є. Булгаков, Н. С. Каринські, В. В. Дашкевич, Р. І. Падеревський, А. Н. Пєрєвєрзєв. В. А. Розен, Ф. В. Спаський, А. С. Станіславський та відомий адвокат А. М. Олександров, який блискуче проводив захист повсталих проти влади громадян на початку ХХ століття.
За опублікованими в літературі даними у 1886 р. в окрузі Харківської судової палати налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, а в 1913 р. — 339 повірених і 461 помічник. Щодо приватних повірених, то за статистикою у цьому ж році їх було всього 5,8 % до загальної кількості присяжних повірених у Харківському окрузі. У 1910 р. на одного присяжного повіреного там припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу.
Спроби відкрити раду присяжних повірених в Києві були категорично відхилені владою. У 1874 р. їх створення взагалі призупинили з посиланням на те, що нібито створені ради не виправдали покладених на них завдань нагляду за гідністю і моральною чистотою в діях присяжних повірених. У згаданому вище листі С. Ф. Морошкін повідомляв, що Міністр юстиції на зустрічі з присяжними повіреними (1884 р.) стверджував, що подальше відкриття рад — захід загальнодержавний, а також наголосив на необхідності подальшого розповсюдження корпоративної організації на Київський, Одеський округи, з яких надійшли клопотання про відкриття там рад присяжних повірених.
Лише через тридцять років знов розпочалося формування рад присяжних повірених і було створено раду присяжних повірених округу Київської судової палати.
Першим її головою став відомий на той час адвокат Олександр Соломонович Гольденвейзер (1855-1915 роки), якого вважали блискучим поповненням адвокатури у 70-ті роки (вступив до адвокатури у 1877 р.). Юрист широкого профілю і великого таланту довгий час разом з Куперником Л. А. очолював київську адвокатуру. В архівах ІІІ відділення і департаменту поліції зберігалися спеціальні досьє про нагляд за найвідомішими адвокатами України, в тому числі з 1902 р. його було встановлено за О. С. Гольденвейзером.
В Одесі рада присяжних повірених була відкрита лише у 1904 р., тобто через сорок років після прийняття Судових статутів, якими ради були запроваджені. Одеську раду очолив талановитий і дуже відомий адвокат О. Я. Пергамент.
Осип Якович Пергамент отримав освіту в Одесі та в Дрезденській гімназії, вступив до Новоросійського університету на фізико-математичний факультет, однак кар’єра професора не відбулася і він обрав адвокатську діяльність. Мав блискучі здібності, його називали одеським Златоустом. Відомий політичний і громадський діяч, був лідером кадетської партії, а у 1907 р. він обирався у ІІ, а потім і в ІІІ Державну Думу. Брав участь у політичних процесах, виступав захисником в найгучніших судових справах. Вагомим є його внесок у наукову діяльність. Особливе значення для адвокатів має книга О. Я. Пергамента «Общественные задачи адвокатуры».
В одному з рішень Одеської ради присяжних повірених було записано, що, за ідеєю законодавця, суспільний стан присяжних повірених має являти собою найбільш вірне поручительство моральності, знань, чесності переконань при захисті осіб, які беруть участь у справі. З метою досягнення такого високого ідеалу було засновано корпоративний нагляд, що служив засобом встановлення і підтримання між повіреними відчуття правди, гідності та усвідомлення моральної відповідальності перед урядом і суспільством.
До обов’язків і прав ради присяжних повірених належали: розгляд заяв осіб, які бажають приписатися до числа присяжних повірених або вийти з них; розгляд скарг на дії присяжних повірених і нагляд за точним дотриманням ними законів, установлених правил і всіх, узятих ними на себе обов’язків, відповідно до інтересів їх довірителів; видача присяжним повіреним свідоцтв про те, що вони не піддаються осуду ради; призначення повірених за чергою для безкоштовного ведення справ осіб, що користуються на суді правом бідності; призначення за чергою повірених для клопотання в справах осіб, які звернулися до ради з проханням про призначення їм таких; визначення розміру винагороди повіреному за таксою у випадку незгоди з цієї причини між ним і позовником і коли не укладено між ними письмової угоди; розподіл між присяжними повіреними процентного збору; визначення стягнень на повірених як за власним розсудом, так і за скаргами, що надходять до ради.
Рада присяжних повірених мала право карати їх за порушення прийнятих ними на себе обов’язків:
1. попередженнями;
2. доганами;
3. забороною виконувати обов’язки повіреного протягом визначеного радою строку, проте не більше одного року;
4. виключенням з числа присяжних повірених;
5. відданням до кримінального суду у випадках особливо важливих.
Стягнення не могло застосовуватися без попередньої вимоги від обвинуваченого пояснень, а при їх неподанні у призначений термін без поважних причин — виносилося на підставі наявних у ради відомостей. Рішення ради можна було оскаржувати до судової палати в двотижневий термін.
Ради присяжних повірених відігравали важливу роль у розв’язанні багатьох внутрішніх питань адвокатури. Формувалася дисциплінарна практика, впорядковувалися вимоги до професії. Наприклад, Харківська рада присяжних повірених в одній зі своїх постанов зазначила, що «громадське завдання адвокатури полягає у служінні правді і по суті цього громадського служіння особа адвоката має бути такою, щоб кожне слово адвоката викликало довіру».
Становленню основних правил здійснення адвокатської діяльності і дисциплінарної практики сприяли саме рішення рад присяжних повірених. Зокрема, у звіті Харківської ради за 1884-1885 роки зазначалося, що присяжний повірений, призначений для ведення справи, вправі самостійно вирішувати питання про допустимі правові засоби захисту, а у разі їх відсутності відмовлятися від дорученої справи. В одному з рішень стверджувалося, що «дисциплінарне обговорення діяльності повіреного в якості захисника у кримінальній справі може мати місце по обвинуваченню його в явних помилках або грубому незнанні таких обставин, що відомі кожному присяжному повіреному, і без знання яких неможливо займатися веденням справ. Крім того, контролю ради може підлягати вибір присяжним повіреним засобів захисту, з точки зору їх дозволеності. Рада покликана спостерігати, щоб захисник не порушував основного правила діяльності присяжного повіреного, котре велить не вдаватися при захисті свого клієнта до засобів ганебних, які засуджуються законом і моральністю».
Найбільш важливі питання адвокатської діяльності фактично регулювалися рішеннями рад. Причому найважливіші адвокатські проблеми фактично однаково тлумачилися у різні часи різними радами. Це, зокрема, питання адвокатської етики, взаємовідносин з клієнтами, адвокатів між собою, гонорарні стосунки тощо.
Наприклад, Одеська рада присяжних повірених констатувала, що «обговорюючи діяльність колеги з точки зору не тільки закону, а й професійної моралі завжди може піддати своєму судженню систематичну діяльність повіреного, спрямовану на затягування процесу, недозволеність якої, на думку ради, не викликає сумнівів».
Харківська рада присяжних повірених вбачала задачі присяжних повірених як захисників підсудних «не тільки у виголошенні захисної промови, заяві стосовно застосування покарання, їхня роль не закінчується із завершенням судового засідання. Захисник повинен знайти всі засоби для того щоби підсудний, котрий вручив йому долю свого захисту, не поніс покарання вищого за те, що йому належить за законом. Зауваживши помилку суду в застосуванні покарання, яке не відповідає злочину, він має вжити заходів для того, щоб ця помилка суду не мала сумнівних наслідків для долі клієнта. Обов’язки захисника продовжують лежати на ньому, доки сам підсудний не відмовиться від його захисту».
Торкаючись обов’язку адвоката беззастережно дотримуватись закону, зокрема у стосунках з клієнтом, Одеська рада присяжних повірених роз’яснила, що «передача коштів безпосередньо підсудному, який знаходиться під вартою, являє собою порушення не тільки закону, а й професійного обов’язку, бо закон, надаючи захиснику широку довіру та можливість побачення наодинці з підзахисними та охороняючи саму таємницю побачення, виходить з припущення, що ця довіра буде виправдана і таємниця побачення буде слугувати виключно законним цілям судового захисту».
З приводу стосунків адвокатів між собою Харківська рада висловила таку думку: «Члени присяжної адвокатури у ставленні один до одного повинні проявляти безумовну ввічливість і коректність, бо повага до звання присяжного повіреного повинна бути керівним правилом для кожного члена стану. Особливо слід бути пильним у виборі висловлювань по відношенню до товариша, як повіреного протилежної сторони. Не можна забувати, що не може вимагати поваги до себе корпорація, всередині якої немає взаємоповаги, члени якої можуть кидати в обличчя одне одному, не соромлячись, подекуди, грубі і образливі вирази. Ще більше обережності повинні проявляти члени стану, порушуючи проти свого колеги обвинувачення в діянні не тільки ганебному, але навіть кримінально караному».
У 80-х роках у Харкові встановилася практика звільнення присяжних повірених від ведення «безпідставних» справ. Однак, Харківська рада присяжних повірених в одному з рішень зазначила, що «при дорученні справи радою, присяжний повірений не може відмовитися від виконання даного йому доручення, не представивши раді достатніх для звільнення від даного доручення причин».
Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в окрузі, до якого вони були приписані. Але присяжний повірений мав право за бажанням позивача продовжувати клопотання по ній в усіх судах до остаточного вирішення справи, хоч би вона була і поза тим округом, підпорядковуючись у такому випадку раді повірених того місця, де розглядається справа. З цього приводу існувало рішення Одеської ради присяжних повірених, у якому зазначалося: «за усталеним звичаєм обов’язки іногороднього повіреного вичерпуються веденням справи в суді першої інстанції і поданням змагальних паперів до другої інстанції; явка ж у засідання Судової Палати обумовлюється особливо і настільки ж особливо оплачується».
Розмір гонорару присяжних повірених визначався за домовленістю з довірителями в письмовій угоді. У разі відсутності такої, оплата здійснювалася за таксою. Судові палати і ради присяжних повірених кожні три роки направляли міністру юстиції подання щодо затвердження такси на цей термін. Встановлена у такий спосіб вартість оплати роботи присяжних повірених обов’язково публікувалася.
Такса на ведення цивільних справ була затверджена у 1868 р. і встановлювалася залежно від ціни позову, при цьому зі збільшенням цієї ціни відсоток гонорару зменшувався.
Ради присяжних повірених приділяли увагу належному забезпеченню захисту за призначенням. Обговорювалися питання стосовно можливості відмовитися від захисту і передати справу іншому адвокату. Петербурзька рада присяжних повірених, наприклад, роз’яснила, що це можливо лише з дозволу суду або згоди підсудного, інакше це слід розцінювати як відмову від захисту, яка дозволялася головою суду лише за чітко встановлених підстав. Рада відмічала, що при прийнятті обов’язкового за законом захисту, допустити можливість керуватися особистими поглядами і особистими переконаннями не можна, бо при такому тлумаченні закону обов’язковість захисту втратить усіляке значення. В книзі «История русской адвокатуры» навіть описано випадок, коли відомий одеський адвокат Л. А. Куперник був притягнутий за таку відмову до дисциплінарної відповідальності. На жаль, на початку ХХ століття все частіше в літературі ототожнюється підсудний з його захисником, громадська думка негативно ставиться до адвокатів, які в гучних справах відстоюють невинуватість обвинувачених, трапляються випадки, коли присяжні повірені відмовляються від ведення захисту за призначенням без особливого реагування на це з боку рад присяжних повірених.
Обговорювалися питання щодо відвідування призначеним присяжним повіреним заарештованого підсудного, з цього питання існували рішення декількох рад присяжних повірених, у яких таке відвідування, бесіда наодинці з правових питань у справі та дії з підготовки до судового розгляду вважалися обов’язком захисника.
Втім, у 1908 р. була зроблена спроба не допускати до побачення з обвинуваченим захисників, яких тюремне начальство запідозрить у передачі обвинуваченому листів або речей, і у Міністра юстиції навіть виникла думка про те, щоб захисників обшукували при появі їх у тюрмах.
Існувала і відповідь на гостре на той час питання про позицію призначеного захисника у випадках, коли підсудний не визнавав своєї вини, а присяжний повірений не був впевнений у його невинуватості. Сенат роз’яснив, що Статут кримінального судочинства 1864 р. обов’язково потребує участі в кожній кримінальній справі двох осіб: обвинувача і захисника. На останнього покладався обов’язок сприяти усвідомленню обставин справи в інтересах обвинуваченого. Внаслідок цього захиснику ні в якому разі не може бути поставлено у вину прийняття на себе захисту такої особи, в невинуватості котрої він не впевнений. Проте Московська рада присяжних повірених висловила іншу думку, яка полягала в тому, що з метою забезпечення поваги до корпорації є необхідним переконання адвоката у невинуватості підсудного або хоча б наявність сумнівів у винуватості чи у неправоті обвинувачення з юридичної точки зору.
Це питання по-різному трактувалося і вченими. Зокрема, професор І. Я. Фойницький однозначно висловився, що на виконання своєї функції захисник не тільки може, а й повинен захищати підсудного, не обмежуючи себе особистою думкою про його винуватість, оскільки завдання захисту і полягає в тому, щоби не допустити визнання винуватості при її недоведеності. Є. В. Васьковський, навпаки, вважав, що обов’язок захисника щодо захисту підсудного існує лише остільки, оскільки цього потребують інтереси суспільства.
Обов’язком кожного присяжного повіреного вважалося виконання за призначенням суду обов’язку захисника у кримінальних справах. Петербурзька рада присяжних повірених, наприклад, у своєму рішенні розтлумачила це питання і встановила, що контроль за неухильним дотриманням цього обов’язку присяжних повірених лежить на раді.
У рішенні Одеської ради присяжних повірених встановлювалося, що «Захист підсудних за призначенням суду є однією з найважливіших, а з точки зору громадського служіння одним з найдорожчих обов’язків присяжного повіреного; ухилення від цього обов’язку повинно розцінюватися як тяжке порушенням професійного обов’язку». Важливим є й інше рішення цієї ради: «Якщо своєчасна відповідь на запит і взагалі уважне ставлення до справи і ввічливість у стосунках з клієнтами становлять професійний обов’язок повіреного, то тим більше цей обов’язок повинен бути дотриманим стосовно осіб, які користуються сумним «правом» бідності, економічно позбавлених можливості вільного вибору повіреного та в силу цього з упередженою недовірою ставляться до призначеного захисника. Розвіяти це упередження і навіяти довіру до себе, таку ж, яку клієнт відчуває до повіреного за особистим вибором, — такий обов’язок присяжного повіреного».
Оплата участі захисника в суді у випадках його призначення здійснювалася за рахунок самої адвокатури — з коштів, що формувалися з 10% збору з винагород, отриманих присяжними повіреними за таксою.
Харківська рада присяжних повірених визнала вчинок одного присяжного повіреного негожим і непристойним та застосувала до нього дисциплінарне стягнення, оскільки він, «будучи призначеним на захист підсудного, тобто на безвідплатне виконання цього обов’язку, дозволив собі в записці, звернутій до клієнта, нагадати йому про необхідність провести грошову сплату за цю працю».
Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних, не могли діяти в суді в ролі повіреного проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер, дядьків і двоюрідних братів та сестер.
Присяжним повіреним заборонялося купувати або іншим чином придбавати права своїх довірителів у їхніх справах на своє ім’я або під виглядом набуття для інших осіб. У разі порушення цієї заборони такі правочини визнавалися недійсними, а повірені за постановою ради несли відповідальність.
За навмисні на шкоду довірителів дії присяжні повірені на скаргу позовників і при встановленні їх вини могли, крім стягнення з них втрат, бути віддані до кримінального суду.
Громадянам не заборонялося мати в одній і тій самій справі кількох присяжних повірених. Останнім не дозволялося бути одночасно повіреним обох сторін, які сперечаються, і переходити в одній і тій самій справі від однієї сторони до іншої.
Присяжні повірені не мали права розголошувати таємниці свого довірителя під час ведення справи, після її закінчення й у випадку усунення від неї. За навмисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності.
Відомий український юрист, професор Київського університету Святого Володимира Олександр Федорович Кістяківський, з ім’ям якого пов’язаний розвиток правової думки в Україні у ХІХ столітті, сформулював у 1874 р. обов’язки захисника: знання, які він повинен придбати старанним вивченням справи, причому він має проникнути як у найменші подробиці факту, так і в глибину права; мужність для того, щоб не відступити від вимог захисту через страх або які-небудь людські розрахунки; вірність для того, щоб не зраджувати таємне; відсутність жадібності для того, щоб не додавати страждань нещасному, а навпаки віддавати себе служінню як багатому так і бідному; чесність у всіх діях захисту.
Висловлювалися й інші тлумачення завдань захисту. Наприклад, професор Московського університету М. Духовський, аналізуючи Судові статути 1864 р. стверджував, що адвокатура, як особлива корпорація, створена з подвійною метою: щоби до її складу могли вступати особи, які являють собою вірну запоруку знань, моральності і чесності переконань; щоби над ними існував нагляд, який, не позбавляючи їх необхідної для захисту самостійності, водночас сприяв би швидкому і дійсному огородженню приватних осіб від утисків повірених і слугував би засобом до установлення та підтримки між ними самими відчуття правди, честі, усвідомлення моральної відповідальності перед урядом і суспільством.
І. Я. Фойницький стверджував, що заперечення захисту є запереченням правосуддя.
Згідно з Судовими статутами існував також інститут приватних повірених, якими могли бути громадяни, котрі досягли 18 років, за винятком жінок. В основному приватними повіреними ставали ті ж самі особи, що надавали правову допомогу у дореформений період. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання складався екзамен в окружному суді або судовій палаті. Вони й видавали свідоцтво на право ведення судових справ. Списки цих осіб публікувалися в губернських відомостях.
Приватні повірені могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. Однак, оскільки для такої діяльності не обов’язково було мати спеціальну освіту, проходити стажування, то нерідко приватні повірені мали недостатню професійну підготовку.
У цивільних справах, що розглядалися як у загальних, так і в мирових судових установах, повіреними могли бути, крім присяжних повірених і осіб, прямо зазначених у Судових статутах, лише особи, які одержали особливі свідоцтва на право клопотати в чужих справах. Такі свідоцтва видавалися мировими з’їздами, окружними судами і судовими палатами і давали право на клопотання лише в тому судовому місці, де вони видані, на відміну від права присяжних повірених виступати у всіх судах Російської імперії.
У літературі висловлено думку, що встановлений державою контроль над практикою приватних повірених, з одного боку, переслідував мету підвищення їх професійного рівня, а з іншого — створювалася противага сильній організації приватних повірених.
Адвокатура того часу відрізнялася своїми демократичними принципами організації. Відомо, що в перші роки існування адвокатури в Російській імперії вона об’єднала найбільш ліберальну групу інтелігенції, найвидатніших юристів. До неї вступило багато прогресивних вчених, громадських діячів, частина яких активно займалася політичною діяльністю. Це відомий вчений-юрист В. Д. Спасович, який за демократичні погляди був позбавлений права викладання в університеті; К. К. Арсеньєв, почесний академік, відомий публіцист, блискучий юрист, перший голова Петербурзької ради присяжних повірених; І. Ф. Плевако, А. І. Урусов — творець літературної мови захисної промови та багато інших.
Звичайно, це непокоїло царський уряд і досить швидко, в історичному вимірі, розпочався перегляд демократичних положень судової реформи 1864 р. Вже з кінця 70-х років запроваджувалися обмеження адвокатури, скорочення професійних прав адвокатів, контроль адвокатської діяльності, внесення змін до законодавства. Зокрема, у 1874 р. з’явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з переданням їхніх функцій окружним судам, було зупинено створення відділень рад присяжних повірених, встановлено жорсткий контроль за діяльністю існуючих рад, розширявся нагляд Міністерства юстиції, що негативно відбивалося на незалежності адвокатури. У цьому ж році міністру юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав не гідними цього звання. 8 листопада 1889 р. був виданий Указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути прийняті до адвокатури лише з дозволу міністра юстиції, а з 12 березня 1912 р. прийняття їх узагалі заборонялося.
Статтею 406-1 Судових статутів встановлювалося, що жінки не можуть одержати звання приватного повіреного в судових справах. Проти цієї норми активно боролися прогресивні юристи того часу, а у квітні 1916 р. у Петрограді нарада представників усіх рад присяжних повірених Російської імперії висловила протест проти обмеження доступу до адвокатури нехристиян і жінок.
В самій адвокатурі у 80-х роках ХІХ ст. також розпочалися процеси, що не узгоджувалися з розумінням її професійних завдань. Все більше адвокатів втрачали зацікавленість у вирішенні проблем адвокатської діяльності й не брали участі у зборах адвокатів, радах присяжних повірених. Такі ж настрої панували і серед молодих адвокатів. Згодом, у 1906 р., було припинене розпочате створення консультацій для незаможних громадян, робітників, селян, підтримане спочатку урядом у цілях боротьби з підпільною адвокатурою,.
Створювалися гуртки молодих адвокатів, зокрема у Харкові, члени яких організовували виїзні захисти. Це сприяло об’єднанню адвокатів з різних регіонів, які запропонували заснувати Союз адвокатів, який і було створено на з’їзді 15 лютого 1903 р. З’їзд прийняв рішення про боротьбу з свавіллям адміністрації і суду, заявив про необхідність законодавчих реформ з розширення прав населення. У жовтні 1904 р. на другому з’їзді Союзу адвокатів були присутніми молоді адвокати з усіх округів, де обговорили питання про виступ адвокатів з конституційною заявою, що відіграло значну роль у розвитку конституційного руху в державі.
У Харкові 13 лютого 1905 р. відбулися загальні збори, де було зазначено, що належна організація юридичної допомоги населенню неможлива без докорінного перетворення державного устрою. Активно по всій імперії обговорювалося питання про проведення страйку адвокатів.
28-30 березня 1905 р. у Петрограді відбувся перший Всеросійський з’їзд адвокатів, на який прибули делегати з усіх судових округів імперії (крім сибірських). Засновано Всеросійський союз адвокатів з метою об’єднання -громадсько-професійної діяльності адвокатури і досягнення політичного звільнення Росії на засадах демократичної конституції. Його учасники були притягнуті до кримінальної відповідальності. Коли про це стало відомо, адвокати масово почали писати заяви про належність до Союзу і притягнення до відповідальності припинилися.
Значна частина адвокатів наприкінці ХІХ століття все більше стає юрисконсультами і повіреними, обслуговує банки, акціонерні товариства, промисловців.