Як було зазначено раніше, Україна приєдналася до ряду міжнародно-правових договорів, які фактично встановлюють загальносвітові стандарти прав і свобод людини. Одним з таких актів є Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, прийнятий 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікований указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р. № 2148-VІІІ (далі Пакт). Ст. 13 Пакту зобов’язує держави-учасниці до визнання права кожної людини на освіту, яка повинна спрямовуватись на повний розвиток людської особи та усвідомлення її гідності і повинна зміцнювати повагу до прав людини та її основних свобод. Також освіта повинна дати можливість усім бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості та дружбі між усіма націями і всіма расовими, етнічними та релігійними групами, сприяти роботі Організації Об’єднаних Націй з підтримання миру. З метою практичного втілення цих положень держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають, що для повного здійснення цього права необхідні такі засади:
початкова освіта має бути обов’язкова і безоплатна для всіх;
середня освіта в її різних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, має бути відкрита і зроблена доступною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів, зокрема, поступового запровадження безоплатної освіти;
вища освіта має бути зроблена однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного шляхом вжиття всіх необхідних заходів, зокрема, поступового запровадження безоплатної освіти;
елементарна освіта має бути запропонована для тих, хто не проходив чи не закінчив повного курсу початкової освіти;
має активно проводитися розвиток мережі шкіл усіх ступенів, встановлюватися задовільна система стипендій і постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького складу.
Відповідно всі ці положення втілені в Конституції України. За ст. 53 повна загальна середня освіта в Україні є обов’язковою. Це означає не обов’язок громадян отримати таку освіту, а обов’язок держави забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених ст. 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити можливості для реалізації цього права. Безоплатність освіти, як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена ч. 3 ст. 53 Конституції України. Виходячи з положень ч.ч. 2, 3 ст. 53 Конституції України, за якими повна загальна середня освіта є обов’язковою і безоплатною, витрати на забезпечення навчально-виховного процесу в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах здійснюються на нормативній основі за рахунок коштів відповідних бюджетів у повному обсязі. Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати, в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53 Конституції України) у межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення).
Необхідно зазначити, що право на освіту забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей та інтересів громадянина; різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.
Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки встановлюються державними стандартами освіти. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів громадян незалежно від форм одержання освіти.
Українське законодавство (наприклад, ч. 1 ст. 29 Закону України “Про загальну середню освіту”) надає батькам або особам, які їх замінюють, певні права, що стосуються реалізації їх дітьми права на освіту. Однак ці права не передбачають повноважень, які могли б вплинути на зміст освіти і навчання їх дітей. У той же час положення другого речення ст. 2 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини встановлюють право батьків забезпечувати своїм дітям таку освіту і навчання, які за своїм змістом відповідають їх релігійним і світоглядним переконанням.
На відміну від наукової доктрини і практики Європейського Суду з прав людини, у вітчизняній правовій теорії і правозастосовчій практиці не вбачається нерозривного зв’язку між змістом і процесом реалізації передбаченої ч. 1 ст. 54 Конституції України свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості та змістом і процесом реалізації закріпленого у частині першій ст. 34 Конституції України права на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Ця невідповідність, з огляду на курс України до європейської інтеграції, має бути усунена.
Ст. 12 Пакту передбачає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. Серед заходів, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту для повного здійснення цього права, необхідні:
забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового розвитку дитини;
поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості;
запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб;
створення умов, які б забезпечували кожному медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби.
Це невід’ємне право людини знайшло своє відображення у ч. 1 ст. 3 Конституції України, де людина, її здоров’я проголошується однією з найвищих соціальних цінностей та у ч. 1 ст. 49 Конституції України, де зазначено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Детальний зміст права на охорону здоров’я розкривається в ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. Відповідно, кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає:
а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;
б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;
в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;
г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
д) кваліфіковану медичну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров'я;
е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;
є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в сфері охорони здоров'я;
ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;
з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;
и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;
і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;
ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;
й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина;
к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (частину першу статті 6 доповнено пунктом "к" згідно із Законом України від 27.04.2007 р. N 997-V).
Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров’я. Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров’я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.
Необхідно враховувати, що з цим правом тісно пов’язане право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50 Конституції України), спрямоване на забезпечення сприятливих для життєдіяльності людини природних умов. Порушення його ставить під загрозу не тільки здоров’я конкретної людини, а й саме існування людства на Землі. Тому це право передбачає недопустимість приховування від населення фактів існування в тій чи іншій місцевості обставин, що пов’язані із загрозою для здоров’я людини.
Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Такі програми розробляються і здійснюються Кабінетом Міністрів України, а місцеві програми, які відображають специфічні потреби охорони здоров’я населення, що проживає на відповідних територіях, формуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.
Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя. За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані таким закладом, не вилучаються, і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.
Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною із станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.
Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я.
Крім цього, до складу фінансової системи, що забезпечує охорону здоров’я, входить медичне страхування — система заходів зі створення спеціального грошового страхового фонду, з коштів якого відшкодовуються витрати на медичні послуги, утримання хворих у лікувально-профілактичних установах та інші матеріальні збитки, що пов’язані з порушенням здоров’я, працездатності і соціальної активності людини.
Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ та організацій та власних коштів громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Положення ч. 3 ст. 49 Конституції України “у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно” треба розуміти так, що це стосується всіх громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.
Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, у тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законм. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.
З охороною здоров’я безпосередньо пов’язана фізична культура, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини. Державна політика в цій галузі визначається Законом України “Про фізичну культуру і спорт” від 24 грудня 1993 р. (Законом України від 17 листопада 2009 року N 1724-VI цей Закон викладено у новій редакції).
Порядок забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення визначається Законом України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 р.
Конституція визначає основний зміст і головні засоби забезпечення дійсності права на охорону здоров’я. Суттєві юридичні гарантії цього права містяться в ряді законів України, серед яких, передусім, слід відзначити Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., Закон України “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 р., Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 р. та деякі інші. Саме ці нормативні акти встановлюють конкретні повноваження особи й обов’язки державних і недержавних органів та організацій, що випливають із необхідності повного й безперешкодного здійснення права на охорону здоров’я в нашій країні.
Слід також звернути увагу на Закон України “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” від 12 грудня 1991 р. (Законом України від 23 грудня 2010 року N 2861-VI цей Закон викладено у новій редакції) і Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 р. Вони стосуються явищ (ВІЛ-інфекції та радіоактивного забруднення), що становлять загрозу для людства в цілому. Названі закони встановлюють порядок виявлення і медичного обстеження осіб, що інфіковані вірусом імунодефіциту людини або одержали шкідливі дози радіоактивного випромінювання, їх обліку, лікування та профілактичного нагляду за ними. Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” передбачає виплату компенсації за шкоду, завдану внаслідок Чорнобильської катастрофи здоров’ю та майну людей, установлює для “чорнобильців” пільги щодо забезпечення житлом, сплати податків, користування транспортом, послугами зв’язку, виходу на пенсію та тривалості відпустки. Діти, що потерпіли від Чорнобильської катастрофи, мають право на безоплатне отримання ліків за рецептами, на санаторне лікування, грошову допомогу, безоплатне харчування у школі та інші пільги.
Адвокат може виступати захисником громадян під час розгляду справ про порушення їх права на освіту та охорону здоров’я (медичне обслуговування), надавати їм консультації з питань прав на освіту та охорону здоров’я (медичне обслуговування), представляти інтереси громадян при розгляді цих питань в державних органах, а також складати заяви, скарги, запити та інші документи для різного роду проваджень з питань освіти та охорони здоров’я. Останнім часом найбільшого поширення набувають справи, пов’язані з медичним страхуванням.