З моменту вступу України до Ради Європи громадяни нашої держави отримали можливості щодо захисту власних прав і свобод не лише на національному рівні, а й за допомогою існуючих міжнародних організацій. Зокрема, з’явилася можливість звернення до Європейської комісії з прав людини та Європейського суду з прав людини (далі — Європейський Суд).
Згідно із ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Європейський Суд з прав людини створений згідно з Протоколом № 11 від 11 травня 1994 р., який передбачає перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (Протокол ратифіковано Україною із застереженнями Законом від 17 липня 1997 р.) № 475/ 97-ВР (475/97-ВР).
Європейський Суд може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення однією з держав-учасниць її прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Держави-учасниці зобов’язуються не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.
Згідно із ст. 35 цього Протоколу визначаються критерії прийнятності справ, що може розглядати Європейський Суд.
Суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були використані всі національні засоби захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.
Суд не розглядає індивідуальні заяви, подані згідно зі ст. 34, якщо вони: анонімні; за своєю суттю порушують питання, що вже було розглянуто судом або вже розглядалось шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і якщо вони не містять жодної нової відповідної інформації.
Суд визнає неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі ст. 34, якщо ця заява, на його думку, несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на оскарження.
Суд відхиляє будь-яку заяву, якщо він вважає її неприйнятною згідно з цією статтею. Він може прийняти таке рішення на будь-якій стадії судового розгляду.
Громадяни України можуть звертатись до Європейського Суду з прав людини лише з питань порушення прав людини і основних свобод і лише тоді, коли всі внутрішні методи відновлення порушених прав (судові, аж до звернення до Верховного Суду України, до Уповноваженого з прав людини Верховної Ради тощо) не принесли бажаного результату.
За процедурними правилами звернення до зазначених інстанцій скарга має бути спрямована проти держави чи її органів, які припустилися порушень прав і свобод людини. Скарга не може бути спрямована проти діянь приватних осіб чи громадських об’єднань. Європейська комісія є попередньою інстанцією розгляду скарг і веде роботу з оцінки відповідності скарг правовим вимогам, що висуваються до них Конвенцією та Протоколами до неї. Якщо викладені у скарзі факти відповідають дійсності, Комісія намагається сама врегулювати спірне питання, для чого пропонує державі, в якій, з її точки зору, порушено права людини, відновити ці порушені права і вжити заходів щодо вдосконалення власного законодавства, приведення його у відповідність із загальноєвропейськими нормами.
Якщо така діяльність не досягла бажаного результату — справа надходить до Європейського Суду, який виступає як суд першої інстанції. Згідно із ст. 46 Протоколу № 11 Конвенції “Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами. Остаточне рішення Суду надсилається Комітету міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням”.
Питання виконання рішень Європейського Суду з прав людини в Україні на національному рівні врегульовано Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”. Цей Закон передбачає механізми реалізації рішень Європейського Суду — від їх оприлюднення в Україні до виплати відповідних компенсацій заявникові до Європейського суду або особі (групі осіб), на користь якої рішенням Європейського суду з прав людини визначено обов’язок України в міждержавній справі.