В Україні формування професійної адвокатури відбулося у польсько-литовську добу (X І V–XVІ ст.). У Першому Литовському Статуті (1529 р.) вживається термін «прокуратор» або «речник» щодо професійних юристів, які здійснювали повноваження представника сторони або її помічника. Прокуратор підтверджував письмовим документом право представляти інтереси сторони, а у разі присутності в суді сторона підтверджувала це усно.
У ті часи вживається і слово «адвокат» («адвокатус»), але виключно до адміністративних урядовців. У значенні захисника прав сторони термін «адвокат» вперше використовується в «Правах, по которым судится малороссийский народ» (1743 р.).
Всі три Литовські Статути (1529, 1566, 1588 рр.) встановлювали умови, за яких особа допускалася до виконання обов’язків прокуратора в судах. Наприклад, у Першому Литовському Статуті заборонялося, щоб прокуратором був іноземець. Захисником могла бути кожна вільна людина, за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і земських судів.
Обов’язки прокуратора прописані у третьому Литовському Статуті (1588 р.). Був спеціально передбачений урядовий захисник для тих, хто не міг себе захищати (убогих людей, удів, сиріт). Встановлювалися обов’язки прокуратора: він не міг відмовитися від ведення справ зазначених осіб, інакше його позбавляли практики в цій місцевості. У разі, коли прокуратор діяв в інтересах протилежної сторони, він позбавлявся права практикувати. За свідоме вчинення шкоди клієнтові, наприклад, нез’явлення до суду без поважних причин, до нього могла бути застосована смертна кара.
Ще однією пам’яткою права, яка зіграла важливу роль у становленні адвокатури, є розроблений проект українського кодексу «Права, по которым судится малороссийский народ» (1743 р.), що фактично застосовувався на практиці, хоча й не був прийнятий царським урядом.
21 пункт глави VІІІ цього документа присвячено адвокатурі: вперше вжито термін «адвокат» або «повірений», яким називають того, хто в чужій справі за дорученням чиїмось («верчое челобитие»), замість нього в суді «обстоюет, ответствует и расправляется»; головним обов’язком адвокатів вважалися допомога ближнім і служіння справедливості, а тому заборонялося приймати справу, яка суперечила праву та справедливості і якої «без повреждения совести производить невозможно», наголошувалося на обов’язку адвоката сумлінно діяти у справах вдів, сиріт, незаможних. У «Правах» було також вперше передбачено обов’язок реєстрації адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати; запроваджено присягу відповідного змісту, яку адвокат зобов’язаний був приносити. Особливі вимоги пред’являлися до тих, хто міг стати адвокатом — це чоловіки, повнолітні, християни, розумово й фізично здорові, без будь-яких відхилень, світського стану. Встановлювалися обмеження: нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, особи духовного сану вправі були захищати лише духовенство, церкви, монастирі.
Діяльність адвоката оплачувалася, однак декотрі справи він зобов’язаний був вести безплатно (справи вдів, сиріт, малозабезпечених).
У «Правах» до судового захисту в окремих випадках допускалися батьки, опікуни, визначені судом, обрані за бажанням сторін.
У разі завдання шкоди підзахисному умисним порушенням своїх обов’язків, адвокат відшкодовував її у подвійному розмірі та позбавлявся права займатися адвокатською практикою, його могли заарештувати або піддати тілесним покаранням, навіть відрізати язика. Шкоду від ненавмисних порушень своїх обов’язків адвокат мав відшкодувати в повному обсязі, причому суд міг застосувати до нього тюремне ув’язненням строком на чотири тижні.