Библиотека процессуальных документов
До ____________________________________
(найменування місцевого суду)
Позивач _______________________________
(п. і. б.)
що проживає за адресою: індекс ___________
(місце проживання)
Номер засобу зв'язку _____________________
Відповідач _____________________________
(п. і. б.)
що проживає за адресою: індекс ___________
(місце проживання)
Номер засобу зв'язку _____________________)
Третя особа _____________________________
________________________________________
ПОЗОВНА ЗАЯВА
ПРО ВИЗНАННЯ БАТЬКІВСТВА ТА ПРИСУДЖЕННЯ (СТЯГНЕННЯ) АЛІМЕНТІВ
З відповідачем (прізвище, ім'я та по батькові, дата і місце народження) я (прізвище, ім'я та по батькові, дата і місце народження) проживала однією сім'єю без державної реєстрації шлюбу з (місяць, рік) до (число, місяць, рік). Я народила сина (дочку) ________________________________ (вказати прізвище, ім'я, по батькові дитини, число, місяць та рік її народження).
Відповідач є його (її) батьком, однак він відмовився подати в органи РАЦСу заяву про реєстрацію батьківства. Відповідно, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень був проведений в порядку, передбаченому ст. 135 Сімейного кодексу України.
Факт батьківства відповідача ___________________________ підтверджується наступними доказами: __________________ ______________ (навести докази, що свідчать про спільне проживання і ведення спільного господарства з відповідачем до народження дитини чи спільне виховання або утримання дитини та інші докази, що підтверджують походження дитини від відповідача).
Відповідач не надає мені матеріальної допомоги на утримання дитини. На даний час _____________________________ (зазначити про обставини, які у відповідності із ст. 182 Сімейного кодексу України мають враховуватися судом _________________________________ при визначенні розміру аліментів) ________________________.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 128, 180, 181 - 183, 191 Сімейного кодексу України,
ПРОШУ:
1. Встановити, що (вказати прізвище, ім'я та по батькові відповідача, рік та місце його народження, громадянство, постійне місце проживання та роботи, якщо це відомо) є батьком (прізвище, ім'я та по батькові дитини, число, місяць та рік її народження).
2. Присудити з відповідача (прізвище, ім'я та по батькові, рік і місце його народження) на мою користь кошти на утримання сина (дочки) (прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць та рік народження дитини) в розмірі _______ частини всіх видів заробітку, починаючи з (дата пред'явлення позову) до досягнення ним (нею) повноліття.
3. Покласти на відповідача витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
4. Прошу викликати свідків: _________________________ (прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання) ______________________ _______________________.
Додатки:
1. Копія свідоцтва про народження дитини.
2. Довідка ____________________________ про те, що дитина є на утриманні позивачки.
3. Довідка про заробіток відповідача і наявність утримань за виконавчими документами.
4. Письмові докази, що підтверджують позовні вимоги про встановлення батьківства, якщо вони є.
5. Копія позовної заяви та копії доданих до неї документів для надіслання відповідачу.
6. Квитанція про сплату державного мита (щодо вимоги про визнання батьківства).
Дата Підпис
До _______________________________________
(назва суду)
Позивач __________________________________,
(П. І. Б.)
що проживає за адресою: ____________________.
Відповідач ________________________________,
(П. І. Б.)
що проживає за адресою: ____________________.
ПОЗОВНА ЗАЯВА
про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та у її вихованні
“___” ____________ 200_ р. між мною та Відповідачем за рішенням __________________ ___________________________________________________________________________________
(назва суду)
було розірвано шлюб. Відповідно до названого рішення суду наша дитина проживає з матір’ю (батьком).
Незважаючи на рішення органу опіки (піклування) від “___” ____________ 200_ р. мати (батько) перешкоджає мені у спілкуванні та у вихованні моєї дитини _______________________
(яким саме чином)
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 65 Кодексу про шлюб та сім’ю України (ст. 159 Сімейного кодексу України) та ст. ст. 24, 123 і 137 Цивільного процесуального кодексу України,
ПРОШУ:
1. Зобов’язати Відповідача __________(П. І. Б.) усунути перешкоди у спілкуванні з моєю дитиною, участі у її вихованні та визначити такі способи моєї участі у вихованні дитини ________________________.
(періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку,
відвідування дитиною місця окремого проживання одного з батьків тощо)
2. Викликати у судове засідання свідків __________________________________________
__________________________________________________________________________________.
(П. І. Б., адреси)
Додатки:
1) Копія свідоцтва про розірвання шлюбу.
2) Копія рішення суду про розірвання шлюбу.
3) Копія рішення органу опіки та піклування від “___” ____________ 200_ р.
Дата _______________
Підпис _____________/_______________/
__________________________________________________________________
1. Поняття та загальна характеристика особистих немайнових правовідносин за участю подружжя
Частиною першою статі 1 Сімейного кодексу України встановлено, що Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.
До особистих немайнових прав та обов’язків подружжя Сімейний кодекс України відносить:
- обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я (стаття 143 Сімейного кодексу України);
- обов’язок батьків зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану (стаття 144 Сімейного кодексу України);
- право на ім’я (визначення імені, по батькові та прізвища дитини, їх зміни) (статті 145, 146, 147, 148 та 149 Сімейного кодексу України);
- право на виховання дитини (статті 151, 152 Сімейного кодексу України);
- право на спілкування батьків і дітей (стаття 153 Сімейного кодексу України);
- право батьків на визначення місця проживання дитини (стаття 160 Сімейного кодексу України).
- право на материнство (стаття 49 Сімейного кодексу України);
- право на батьківство (стаття 50 Сімейного кодексу України);
- право дружини, чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (стаття 51 Сімейного кодексу України);
- право дружини, чоловіка на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (стаття 52 Сімейного кодексу України);
- право на зміну прізвища (стаття 53 Сімейного кодексу України);
- право на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї (стаття 54 Сімейного кодексу України);
- право на особисту свободу та особисту недоторканність (стаття 56 Сімейного кодексу України) та ін.
Аналізуючи перелічені права та обов’язки подружжя, можна зробити висновок, що законодавець при їх визначенні враховує як загальні цивільно-правові положення щодо визначення особистих немайнових прав громадян незалежно від шлюбу, так і закріплює порядок виникнення, здійснення та припинення таких прав та обов’язків у осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі. Це можна пояснити тим, що кожному громадянинові від народження або за законом належить певне коло особистих немайнових прав та обов’язків. Більшістю з таких прав особа володіє довічно. Вступ до шлюбу суттєво не впливає на ці права. Вони продовжують належати кожному з подружжя як громадянинові.
До таких прав належать: право на життя, право на охорону здоров’я, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі інші особисті права.
Зміст цих особистих немайнових прав становить можливість особи вільно на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Ці права, як правило, складають зміст цивільної правоздатності громадян і охороняються не сімейним, а цивільним законодавством.
Підсумовуючи викладене, можна дати наступне визначення поняття особистих немайнових правовідносин з участю подружжя: це - врегульовані нормами сімейного права відносини з приводу особистих немайнових благ та інтересів осіб, що перебувають у шлюбі. В основі особистих немайнових правовідносин подружжя лежить правовий статус кожного з подружжя. Під правовим статусом подружжя розуміється забезпечена законом можливість набуття та реалізації особистих і майнових прав подружжя з метою зміцнення сім’ї, виховання дітей і досягнення особистого щастя.
Крім того, особисті немайнові права становлять лише частину правового статусу подружжя, але ця частина має суттєве значення, бо є фундаментом для створення міцної сім’ї.
2. Порядок регулювання майнових правовідносини між подружжям та між батьками і дітьми.
Майновими правовідносинами у сімейному праві вважають врегульовані нормами сучасного законодавства відносини між суб’єктами права, в яких об’єктом є будь-які майнові блага (речі індивідуального користування, премії, нагороди, майно, набуте під час перебування у шлюбі, грошові утримання тощо).
Щодо регулювання майнових правовідносин, які можуть виникати між подружжям
Статтею 60 Сімейного кодексу України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації. (стаття 61 Сімейного кодексу України).
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 Сімейного кодексу України).
Відповідно до частин першої та другої статті 65 Сімейного кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Крім того, дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.
Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в натурі (стаття 67 Сімейного кодексу України).
Разом з тим, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 Сімейного кодексу України).
У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї.
За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (стаття 70 Сімейного кодексу України).
Отже, майно, яке придбано подружжям за час шлюбу, є спільною власністю чоловіка та дружини, та у разі розірвання шлюбу підлягає поділу.
Крім того, відповідно до статті 75 Сімейного кодексу України дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.
Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.
Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом I, II чи III групи.
Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 76 Сімейного кодексу України встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу, зокрема, якщо у зв’язку з веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв’язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.
Право на утримання у цьому випадку триває протягом трьох років від дня розірвання шлюбу.
Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою. За рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі.
Аліменти сплачуються щомісячно. За взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед (стаття 77 Сімейного кодексу України).
Відповідно до статті 79 Сімейного кодексу України аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви.
Аліменти присуджуються одному з подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі.
Розмір аліментів одному з подружжя суд визначає з урахуванням можливості одержання утримання від повнолітніх дочки, сина, батьків та з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення.
Розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом змінений за рішенням суду за позовною заявою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього матеріального і (або) сімейного стану (стаття 80 Сімейного кодексу України).
Щодо регулювання майнових правовідносин, які можуть виникати між батьками і дітьми
Майнові правовідносини, які можуть виникати між батьками і дітьми, поділяють на дві групи:
1) відносини батьків і дітей з приводу майна, що перебуває у сфері володіння сім’ї (житло, предмети домашнього облаштування, гроші, цінні папери та ін.);
2) аліментні правовідносини батьків і дітей.
Так, відповідно до статті 173 Сімейного кодексу України батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.
При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом.
Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. Поряд з цим зазначаємо, що для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям. (стаття 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей»).
Такі ж положення щодо захисту майнових прав дітей містяться в положеннях Сімейного Кодексу України, Закону України «Про охорону дитинства».
Так, згідно зі статтею 177 Сімейного Кодексу України батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов’язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.
Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.
Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:
-укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
-видавати письмові зобов’язання від імені дитини;
-відмовлятися від майнових прав дитини.
Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною вказаних правочинів, лише з дозволу органу опіки та піклування.
Дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло.
Органи опіки та піклування можуть відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у випадках, коли ними встановлено, що:
- мати та/або батько дитини, які (яка, який) звернулися за дозволом, позбавлені судом батьківських прав відповідно до статті 164 цього Кодексу;
- судом, органом опіки та піклування або прокурором постановлено (прийнято) рішення про відібрання дитини від батьків (або того з них, який звернувся за дозволом) без позбавлення їх батьківських прав відповідно до статті 170 цього Кодексу;
- до суду подано позов про позбавлення батьків дитини (або того з них, який звернувся за дозволом) батьківських прав особами, зазначеними у статті 165 цього Кодексу;
- особа, яка звернулася за дозволом, повідомила про себе неправдиві відомості, що мають суттєве значення для вирішення питання про надання дозволу чи відмову в його наданні;
- між батьками дитини немає згоди стосовно вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини;
- між батьками дитини або між одним з них та третіми особами існує судовий спір стосовно нерухомого майна, за дозволом на вчинення правочину щодо якого звернулися батьки дитини (або один з них);
- вчинення правочину призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.
При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.
На вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повинна бути письмова нотаріально засвідчена згода другого з батьків.
Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або якщо місце його проживання невідоме, правочини, зазначені в абзаці другому цієї частини, можуть бути вчинені без його згоди.
Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.
Неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов’язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном.
Ще одним із найголовніших та найважливіших обов’язків батьків, що випливає не тільки з усталених моральних принципів нашого суспільства, а й чинного законодавства, є моральне виховання та матеріальне утримання дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини мінімально необхідними благами, що потрібні для її життя та виховання.
Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Отже, батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, незалежно від того чи перебувають вони у шлюбі чи ні (у випадку народження дитини під час фактичних шлюбних відносин), чи визнаний шлюб недійсним, чи позбавлені вони батьківських прав, чи дитина від них відібрана тимчасово без позбавлення батьківських прав.
Цей обов’язок закріплений в Конституції України (статті 51, 52), а також в Сімейному кодексі України (статті 180-201).
Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними, або за рішенням суду.
Якщо батьки проживають однією сім’єю і між ними не виникає суперечок з приводу утримання дитини, то виконання обов’язку утримання дитини знаходиться поза межами правого регулювання.
Якщо батьки проживають окремо, то той з них, хто проживає окремо від дитини, бере участь у її утриманні в грошовій формі і (або) натуральній формі. В кожному випадку обрання способу утримання залежить від домовленості сторін, виходячи із інтересів дитини.
За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Аліменти, спрямовані на утримання дитини, повинні бути достатніми і, разом з тим, співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов’язання.
При визначенні розміру аліментів суд враховує:
- стан здоров’я та матеріальне становище дитини;
- стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів;
- наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
- інші обставини, що мають істотне значення.
Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.
Таким чином, розмір аліментів визначається виключно судом і у кожному конкретному випадку окремо.
Крім того, розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них.
Щодо регулювання майнових правовідносин, які можуть виникати між повнолітніми дітьми та непрацездатними батьками
Обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплений в статті 51 Конституції України. Таке піклування може полягати в особистому догляді за батьками, допомозі в побуті, захисті прав й інтересів, матеріальній підтримці тощо.
Дана конституційна норма знайшла своє відображення і в нормах Сімейного кодексу України, зокрема у главі 17 «Обов’язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання» (статті 202-206).
Відповідно до частини восьмої статті 7 Сімейного кодексу України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів непрацездатних членів сім’ї.
Однією з основних цілей регулювання сімейних відносин, відповідно до частини другої статті 1 Сімейного кодексу України, є утвердження почуття обов’язку перед батьками.
Так, частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України встановлено, що повнолітні дочка, син зобов’язаніутримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку (чоловіки - 60 років, жінки - 55 років) та інваліди I, II та III груп (стаття 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).
Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін (частина перша статті 205 Сімейного кодексу України).
При цьому судом враховуються всі заслуговуючі на увагу інтереси сторін: непрацездатність батьків та їх потреба у матеріальній допомозі, матеріальне становище дітей, догляд дітей за батьками тощо. Також до уваги приймається отримання батьками пенсії, державних пільг, субсидій, наявність в батьків майна, що може приносити дохід, тощо.
Крім того стаття 203 Сімейного кодексу України встановлює обов’язок дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.
Таким чином, в кожному конкретному випадку суд враховує всі види заробітку чи доходу як дітей так і батьків, та інші обставини і визначає розмір аліментів.
3. Порядок регулювання немайнових та майнових прав і обов’язків між іншими членами сім’ї та родичями.
Одним із найважливіших прав дитини є право на сімейне виховання. Це право полягає, перш за все, у наданні дитині можливості жити і виховуватися в сім’ї. Звичайно, мова йде про проживання дітей у сім’ї своїх батьків. Право дитини на сімейне виховання включає також право на спілкування з іншими членами сім’ї: дідом, бабою, братами, сестрами, іншими родичами.
Відповідно до статті 257 Сімейного кодексу України баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні.
Батьки чи інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджати у здійсненні бабою, дідом, прабабою, прадідом своїх прав щодо виховання внуків, правнуків.
Крім того, баба і дід мають право на самозахист внуків та на звернення за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних внуків до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень.
Право брати участь у вихованні неповнолітніх братів і сестер надано також братам та сестрам
Так, відповідно до статті 259 Сімейного кодексу України права та обов’язки, встановлені законом для братів та сестер, мають рідні (повнорідні, неповнорідні) брати та сестри.
Брати та сестри, зокрема ті, які не проживають разом, мають право на спілкування.
Мати, батько, баба, дід, інші особи, з якими проживають неповнолітні брати та сестри, зобов’язані сприяти їхньому спілкуванню.
Повнолітні особи мають право брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів та сестер, незалежно від місця їхнього проживання.
Також слід звернути увагу на те, що при вихованні дітей необхідно належним чином забезпечити їх матеріальні та культурні потреби. Обов’язки по утриманню дітей законодавство рівною мірою покладає на обох батьків. Якщо батьки з якихось причин не можуть самі виховувати своїх дітей, вони зобов’язані надавати кошти на їх утримання.
Водночас, у силу обставин як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру батьки, діти, подружжя, на яких законодавець в першу чергу покладає обов’язок утримувати своїх непрацездатних близьких, не завжди мають можливість надавати допомогу. Сімейне законодавство передбачає обов’язки з надання взаємної матеріальної допомоги також іншими членами сім’ї - онуками, правнуками, дідом, бабою, братами та сестрами, вітчимом та мачухою, пасинком і падчеркою, фактичними вихователями і вихованцями.
О.І. Митрофанова, головний спеціаліст Управління цивільного законодавства та підприємницької діяльності Департаменту цивільного, фінансового законодавства та законодавства з питань земельних відносин