Революційні події 1917 р. не могли не позначитися на адвокатурі. Ставлення до адвокатури як «буржуазного інституту» відіграло негативну роль для її розвитку в післяреволюційний період.
Декретом «Про суд» № 1 від 24 листопада 1917 р. присяжну адвокатуру було скасовано, без будь-якої заміни. Здійснювати представництво в суді дозволялося кожному, хто мав громадянські права. Тобто адвокатура ставала зовсім вільною професією, як це було до реформи 1864 р. Такою непідготовленою, непродуманою «реформою» було завдано шкоди адвокатурі, правам людини, яку фактично не захищали професійно.
В Україні Центральна Рада, проводячи реформування судової системи, залишила присяжну адвокатуру без змін. З літературних джерел відомо, що київський присяжний повірений Ф. Крижанівський очолив трудову партію і перебував у складі Малої Ради, а В. Садовський перебував на посаді першого Генерального секретаря Центральної Ради.
4 січня 1918 р. Народний Секретаріат прийняв постанову «Про введення народного суду». Цим документом було скасовано присяжну та приватну адвокатуру. Встановлювалося, що громадяни, які досягли 18 років, можуть бути захисниками. Однак згодом, у лютому 1918 р., Центральна Рада поновила присяжну і приватну адвокатуру, яку через рік знову ліквідували.
14 лютого 1919 р. Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УРСР при них було створено колегії правозаступників. Їх члени обиралися у повітах виконкомами з числа громадян, які відповідали умовам, що були встановлені для виборців, а в містах — міськими радами. Члени колегії правозаступників обов’язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, котрі розглядалися з участю шести народних засідателів. Захисниками й представниками сторін виступали також близькі родичі, працівники державних установ, члени громадських організацій (Положення про народний суд УРСР від 26 жовтня 1920 р.).
Обов’язкова участь захисника забезпечувалася в усіх справах, що були підсудними революційним трибуналам, а на попередньому слідстві це питання вирішував слідчий. Захисники і представники в судах призначалися за пропозицією суду міськрадами депутатів або повітових виконкомів, також могли примусово залучатися колишні присяжні повірені.
Правозаступники зараховувалися на державну службу та отримували заробітну плату.
Постановою РНК УРСР «Про встановлення зборів у доход республіки по НКЮ» (18 жовтня 1921 р.) обумовлювалася оплата за юридичну допомогу та участь правозаступника в судовому процесі. Незаможні особи звільнялися від оплати за отриману ними юридичну допомогу, надання якої забезпечували 192 спеціально створені бюро.
Кількість адвокатів в Україні поступово збільшувалася. Наприклад, у 1920 р. правозаступників налічувалося 365, а в 1921 р. їх кількість зросла до 557.
У 1921 р. була прийняла постанова РНК УРСР про розширення мережі юридичних консультацій, яких на той період існувало понад 160.
Розпочиналася кампанія прийняття до складу колегій здебільшого за партійною ознакою, щоб встановити контроль комуністів за діяльністю корпорації із середини, а тому значна частина нового поповнення адвокатури за політичною ознакою здебільшого займала керівні пости і не займалася адвокатською діяльністю. З публікацій у пресі відомо, що на початку 20-х років значну частину колегій складали люди без юридичної освіти й навіть зовсім неосвічені, проте віддані справі революції.