День пам'яті Чорнобильської трагедії

Час: 25 квітня 2024 01:50 PM Київ

https://us05web.zoom.us/j/9574916977?pwd=aaPt5Qd0dSwpORseoyW5jgQ1Twtcg7.1&omn=88149892337 

Ідентифікатор конференції: 957 491 6977

Код доступу: 3tF7s2

День пам’яті Чорнобильської трагедії

Вже 38 років Україна живе з болем Чорнобиля. Це проблема, що торкнулась майже кожної української сім’ї та всього світу. А ще це найбільша світова катастрофа з епіцентром за 100 кілометрів від Києва. Та чи знаємо ми достатньо про Чорнобиль, його минуле, сучасне й майбутнє? Що розкажемо про нього наступним поколінням та як нам говорити про нього зі світом?

«Третій Ангел просурмив і впала з неба велика звізда, що горіла, немов світильник. І впала на третину рік і на джерела вод. Ім’я цієї звізди – полинь. І третина вод стала полином. І багато людей вмерли від вод, тому що вони гіркими стали…»

(Біблія. Новий завіт. Откровення святого Івана Богослова)

У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції несподівано розірвало нічну темряву велетенське полум’я. Почався новий відлік українського часу. Болісний… Гіркий… Печальний…

Наслідки цього вибуху сколихнули весь світ. У результаті аварії стався викид величезної кількості радіоактивних речовин з активної зони реактора, які радіоактивною хмарою перенеслись на великі відстані.

Йод, цезій, стронцій, плутоній… увесь цей радіоактивний дощ розлетівся і висіявся на територіях багатьох країн. Радіоактивного забруднення зазнало майже 50% території України. В життя мільйонів людей увійшли слова «радіація», «зона», «ліквідатор», «відселення»…

А на квітучій українській землі з’явились пусті міста та села, мертвий ліс, до якого не можна підходити, сади з яблуками, насиченими радіоактивною отрутою, вода, яку не можна пити, і навіть повітря, яким дихаємо, стало ворогом.

Чорнобиль… Здавна чудовими краєвидами, щедро врожайними садами, прекрасними місцями відпочинку, лісами, багатими на ягоди, гриби, горіхи славився цей край. Та тільки до жахливої ночі 1986 року. Відтоді ця земля почала називатися «зоною».

Чорнобиль… Раніше це слово асоціювалося зі спокоєм, красою, а тепер – зі смертю, скаліченими долями, з табличками біля криниці: «Пити воду – заборонено. Радіація!».

Радіація – невидимий і тому підступний ворог усього живого. Від неї важко вберегтися, захистити себе і природу.

Обезлюдніли села, де століттями ростили жито, виховували дітей. Тепер там моторошна тиша. Лише гадюччя та вужі повзають на його околицях. Довкруги усе заростає бур’яном.

Як відомо, і зараз у зоні відчуження проживають люди. Їх дуже мало. Та все ж живуть.

Дорога в нікуди… Точніше, в Чорнобиль… Але вона не має вороття…

Повернімося ж подумки назад у часі. 1970 рік. Той самий Чорнобиль. За лічені року на березі Прип’яті була споруджена атомна станція і виросло однойменне з рікою місто, де поселилися п’ятдесят тисяч будівельників та експлуатаційників Чорнобильської АЕС. Станція мала стати потужним енергетичним джерелом не тільки для Європейської частини СРСР, а й східної та центральної Європи. Уточнимо: не тільки енергетичним, а й фінансовим. ЧАЕС мала виробляти дешеву, низьку за собівартістю електроенергію і приносити значні валютні доходи. Планувалося, що спочатку запрацюють перші чотири блоки, потім буде друга черга – ще чотири, після цього третя «четвірка» блоків. Малювалася й більш віддалена перспектива з нарощенням потужностей станції.

Що ж пішло не так?

На 25 квітня 1986 року була запланована зупинка четвертого енергоблока Чорнобильської АЕС для чергового обслуговування. Цю можливість було вирішено використати для ряду випробувань, метою одного з яких була перевірка преєктного режиму, що передбачав використання вибігу турбіни генератора для живлення систем реактора в разі втрати зовнішнього електроживлення.

Випробування мали проводитися на потужності 700 МВт, але за наказом  були знижені та дуже впали. При швидкому зниженні потужності і подальшій роботі почало посилюватись отруєння активної зони реактора. Для того, щоб підняти потужність, з активної зони витягали частину стрижнів управління.

Після досягнення потужності, зазначеної наказом, були увімкнені два додаткові насоси, які мали служити навантаженням для генераторів під час експерименту. Величезний потік води крізь активну зону на деякий час перевищив допустиме значення. При цьому, оперативний запас реактивності виявився нижчим за допустимий, але персонал реактора про це не знав.

О 1:23:40 почався експеримент. У цю мить жодних сигналів про несправності або про нестабільний стан не було. Через зниження обертів насосів почалася тенденція до збільшення потужності, проте система керування успішно цьому протидіяла. О 1:23:04 оператор натиснув кнопку аварійного захисту. Точна причина цієї дії оператора – невідома. Існує думка, що це зроблено у відповідь на швидке зростання потужностей, але заступник головного інженера станції з експлуатації у своїй книзі стверджує , що це було заплановано, передбачено на інструктажі і зроблено у штатному (не аварійному) режимі. Системи контролю реактора також не зафіксували зростання потужності аж до увімкнення аварійного захисту.

За декілька секунд після на жаття кнопки, теплова потужність реактора стрибком зросла до невідомо великої величини. Сталося два вибухи з інтервалом в кілька секунд – це зруйнувало реактор.  Про точну послідовність дій, які призвели до вибухів, не існує вірогідних даних.

Будівля енергоблоку частково обвалилася, на даху почалася пожежа. Згодом залишки активної зони четвертого реактора розплавилися. Суміш з розплавленого металу, піску, бетону і частково палива розтікалися під реакторними приміщеннями. В результаті аварії стався викид радіоактивних речовин. Становище погіршувалось через те, що в зруйнованому реакторі тривали неконтрольовані ядерні та хімічні реакції з виділенням тепла, виверженням протягом багатьох днів продуктів горіння радіоактивних елементів і зараження ними великих територій.

З двох наявних приладів для вимірювання радіації, один вийшов з ладу, а інший був недоступний через завали. Тому в перші години аварії ніхто точно не знав наявних рівнів радіації в приміщеннях блоку і довколо нього.  Неясним був і стан реактора.

У перші години після аварії багато хто, мабуть, не усвідомлював, наскільки зруйнований реактор, тому було прийняте помилкове рішення забезпечити подачу води в активну зону реактора для її охолоджування. Ці зусилля були даремними, оскільки і трубопроводи, і сама активна зона були зруйновані, але вони вимагали ведення робіт в зонах з високим рівнем радіації, які персонал виконував без захисного одягу. Інші дії працівників станції, такі як гасіння локальних пожеж в приміщеннях станції, заходи, направлені на запобігання можливого вибуху водню, та інше, навпаки, були необхідними. Можливо, вони запобігли ще серйознішим наслідкам.

Майже одразу до місця аварії прибули пожежники. Першими до ЧАЕС прибули бригада під командуванням лейтенанта Володимира Правика, який помер 11 травня від гострої променевої хвороби, отриманої перш за все внаслідок попадання радіоактивних речовин в дихальні шляхи, бо пожежники тоді працювали без ізолювальних протигазів. Їх не попередили про небезпеку радіоактивного диму та уламків, вони не знали, що ця аварія є чимось більшим, ніж звична пожежа. «Ми не знали, що це реактор. Ніхто не сказав нам.»

Водій однієї з пожежних машин Григорій Хмель пізніше описав те, що трапилося: «Ми прибули туди близько 01:45… Ми бачили розкиданий графіт. Михайло спитав: Що таке графіт? Я вдарив ногою шматок графіту. Але один з пожежників на іншій вантажівці підняв його. Воно гаряче, говорив він. Шматки графіту були різних розмірів, деякі великі, деякі достатньо малі, щоб їх можна було підняти…

Ми не знали багато про радіацію. Навіть ті, хто працював тут, не мали жодних ідей. Не було води у вантажівках. Михайло заповнив цистерну і ми націлили струмінь води на вершину. Потім ті хлопчики, які померли, пішли аж до даху – Коля Ващук, Володя Правік та інші… Вони піднялися вгору сходами…і я вже їх ніколи не побачив знову…»

Першочерговим завданням було гасіння вогню на даху станції і території довкола будівлі, що містила енергоблок №4 для того, щоб захистити енергоблок №3 і тримати його основні охолоджувальні системи в робочому стані.

Вогонь гасили до 5 години ранку. У середині четвертого блоку його вдалося загасити лише до 10 травня 1986 року, коли більша частина графіту згоріла.

Після вибуху та пожежі утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише територію сучасної України, Білорусі та Росії, але й території багатьох європейських країн – Швеції, Австралії, Норвегії, Німеччини, Фінляндії, Греції, Румунії, Словенії, Литви, Латвії. За міжнародною шкалою ядерних подій (INES) цю аврію класифікували за найвищим – сьомим рівнем небезпеки.

Зупинити активне виверження радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише в кінці травня 1986 року шляхом мобілізації ресурсів усього колишнього СРСР і ціною масового опромінення тисяч ліквідатор.

Смерть понад 35 тисяч людей пов’язана з аварією на ЧАЕС та її наслідками.

Проходять роки після аварії на ЧАЕС. А біль не вщухає, тривога не покидає людей, пов’язаних зі скорботним часом ядерного апокаліпсису. Чорнобильська біда надовго залишиться в нашій пам’яті. Ще довго ми будемо відчувати на собі її наслідки, ще довго чутимемо її дзвони. Вони лунатимуть за тими, кого вже немає, кого не стане завтра, хто заплатив за чиюсь помилку своїм здоров’ям, а то й життям. «Мирний атом» став для України і прилеглих земель гірше війни. Збитки від аварії на ЧАЕС доведеться відшкодовувати ще дуже довго…

Доземно ж схилимося в подяці перед ліквідаторами цієї страшної аварії. Перед живими. Перед пам’яттю передчасно померлих від радіаційного смерчу.