22 Нова українська література

НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І ТЕАТР ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ТЕНДЕНЦІЙ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ. Т. ШЕВЧЕНКО, І. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, Г. КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО, П. ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ, Є. ГРЕБІНКА

НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 1 ТЕАТР

1. Пригадайте історичну добу протестантизму. Які соціальні верстви розпочали творення мов сучасних європейських націй, а які продовжили цю справу?

2. Що спонукало М. Гоголя сказати: «Театр — це така кафедра, з якої можна сказати світу багато добра»?

Криза староукраїнської книжної мови та літератури

Наприкінці XVIII ст. староукраїнська літературна мова й українське книжне письменство перебували в глибокій кризі. Від старої української літературної традиції віддалялися її носії — українське панство та вище духівництво.

Утративши українську козацьку державу, учорашні старшини, щоб зберегти свої маєтності та провідне становище в суспільстві, прагнули отримати статус дворянства Російської імперії, уливаючись у її державно-адміністративну систему. Ідучи на службу до імперських установ, хто добровільно, а хто через безвихідність, вони відмовлялися чи поволі віддалялися від староукраїнського красного письменства, поступово стаючи прихильниками інших літератур: французької, німецької, російської.

Здавалося, разом з утратою державності українство незворотно втратить і свою мову та літературу.

ІС Т О Р И Ч Н Е Д Ж Е Р Е Л О

Гнітючі настрої, які тоді оволоділи українськими патріотами, передав нам П. Гулак-Артемовський, який і сам, бувало, утрачав надію та з відчаєм удивлявся в безрадісне майбутнє: «Думка про те, що, напевно, недалекий той час, коли назавжди зникнуть не лише сліди малоросійських звичаїв і старовини, а й сама мова зіллється з величезною рікою могутньої й панівної російської мови, не залишивши по собі жодних слідів свого існування, породжує в мені такий відчай, що є миті, коли мені хочеться відмовитися від усіх своїх намірів і сховатися в мирному затишку простого селянина, щоб зловити останні звуки рідної мови, що вмирає з кожним днем».

Виникнення нової української літератури й театру

І саме в час гнітючої безвихідності, як дар небес, ковток свіжого повітря, з'явився провісник життєдайного майбуття — поема «Енеїда» Івана Котляревського. Правду кажучи, батько сучасної української літератури не вважав свій літературний експеримент з використанням живої народної мови вартим опублікування. Перші три частини «Енеїди» в 1798 р. в Петербурзі видав власним коштом конотопський поміщик Василь Папура.

Ця подія стала віхою рішучого повороту від минувшини до розвитку нової літератури і, зрештою, нової культури. Адже вибір Котляревським мови народу став незворотним явищем не тільки для літератури.

Услід за нею протягом XIX ст. народну мову почали використовувати публіцистика, літературна критика й гуманітарні науки. Іван Котляревський є також автором перших українських п'єс — «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», які ставилися в Полтаві й започаткували новий український театр.

Творчість Івана Котляревського (1769-1838) — звичайно, дар Божий, але отриманий українством закономірно, тоді, коли воно усвідомлювало його значення. По-перше, «Енеїда» не могла б з'явитися, не успадкувавши національні духовні традиції, сформовані козацькою добою: незнищенний дух вільнодумства; збережене в надзвичайно важких умовах національне самоусвідомлення, історичний оптимізм; готовність шукати і знайти нову, як говорив Г. Сковорода, «духовну вітчизну».

Опираючись на міцний фундамент традиції, «Енеїда» стала одночасно й відображенням нових шляхів і потреб суспільного розвитку. Насамперед, поема Котляревського — яскраве свідчення звільнення літератури від церковних регламентацій. Автор став на позицію вільного художнього творення і цим самим відобразив загальне прагнення підприємливих людей до свободи діяльності в найрізноманітніших сферах життя. Суспільство потребувало життєвого завзяття, і письменник, тісно спілкуючись з людьми, пройнявся цим духом. Український національний побут він порівняв із реаліями антично-римського світу, досягнувши цим не лише комічного ефекту, а й спрямував читачів на переосмислення перипетій історичної долі народів, закликав пам'ятати про власну гідність, спонукав змагатися з долею.

Якби після зруйнування Трої її мешканці лише б тужили за втраченим, ганьбили себе за поразку, якби не відродили здоровий дух бадьорої безтурботності, то чи стали б вони засновниками Риму?

Театральні п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» написані на соціальне замовлення українців, яких не задовольняла п'єса «Казак-стихотворец» — «культурний продукт» російського автора О. Шаховського, де неточно й спотворено відображалися мова та звичаї українців. Після перегляду вистави люди щиро обурювалися: «За наші ж гроші над нами ще й насміхаються». П'єси Котляревського стали тими творами, яких потребував український народ, щоб подивитися на себе ніби в мистецьке дзеркало, усвідомити свою сутність.

Засновник українського театру за допомогою своїх персонажів протиставив і засудив тогочасну гостру суспільну проблему витіснення традиційних народних цінностей псевдоосвіченістю, пов'язаною з відмовою від народних традицій. Він також чітко розрізняв національно-культурні типи українця й росіянина.

Із великою шаною до Котляревського ставилися молоді харківські літератори, продовжуючи утверджувати право України на власну літературу. Першим серед них підхопив естафету в Котляревського Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). Поет народився у м. Городищі (на Черкащині) в сім'ї священика, закінчив факультет словесності Харківського університету. У 1841-1848 pp. був його ректором. Найвидатнішим твором поета стала байка «Пан та Собака», надрукована в 1818 р. У його доробку вагоме місце посідає також етико-філософське послання «Справжня добрість». У ньому автор стверджує, що Добрість — це поєднання моральної стійкості, почуття справедливості, готовності відстоювати свої позиції.

Усі дослідники української літератури визнають великий поетичний талант П. Гулака-Артемовського та шкодують, що він надто рано залишив заняття літературою.

Євген Гребінка (1812-1848) родом із Полтавщини. Перші свої твори він написав ще учнем Ніжинської гімназії вищих наук. Поступивши на службу в Петербург, Гребінка відіграв помітну роль у згуртуванні тамтешньої численної української громади. Він приятелював із Шевченком, брав участь у викупі поета з кріпацтва. Найвагомішим внеском Є. Гребінки в українську літературу є піднесення української байки до класичних зразків.

ДЕМОНОЛІЯ (від грец. demon — нижче божество і logos — слово, учення) — міфічні уявлення народу, засновані на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині.

Твори Є. Гребінки («Ведмежий суд», «Віл», «Рибалка», «Вовк і Огонь») відзначаються оригінальним динамічним сюжетом, критичним поглядом на тогочасні суспільні звичаї. В останній байці в алегоричній формі автор наголошує на необхідності берегти особисту незалежність.

Микола Гоголь (1809-1852) — прозаїк, який писав російською мовою й посів визначне місце в російській, українській та світовій літературі. Він народився в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині в сім'ї українського поміщика, навчався в знаменитій Ніжинській гімназії. Уже перші його твори «Басаврюк, або ж Вечір проти Івана Купала» (1830), «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832) написані російською мовою, але за змістом — вони українські. У них М. Гоголь змалював український побут, історію та демонологію. Визначальними їхніми рисами є жартівливість, фантастика та глибоке морально-етичне підґрунтя.

Уособленням українського національного духу став головний герой повісті «Тарас Бульба» — український богатир, людина широкої душі, прямого характеру, невгамовної бадьорості. І хоча цей герой був з історичного минулого, він став знаком національної перспективи.

Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843) — засновник сучасної української прози. Письменник народився в родовому дворянському помісті Основа, що поблизу Харкова (нині ця місцевість знаходиться в межах міста). Здобув домашню освіту. Певний час перебував у монастирі. Усе життя прожив у Харкові, брав активну участь у громадському та культурному житті міста. Протягом 1817-1828 pp. посідав виборну посаду повітового предводителя дворянства. У 1812 р. Г. Квітка-Основ'яненко — директор харківського театру. За його участю видавався журнал «Украинский вестник» та пізніші харківські альманахи. У 1833 р. з-під його пера вийшла «Супліка до пана іздателя» — справжній «маніфест» на захист української літератури.

Згодом були видрукувані оповідання «Салдацький патрет» і пейзажна замальовка «Украинское утро». У наступні роки вийшли друком дві повісті «Маруся» та «Конотопська відьма». Усі ці твори стали основою відповідних жанрів української прози. Григорій Квітка-Основ'яненко був також послідовником І. Котляревського у формуванні української театральної комедії. Він написав п'єси «Сватання на Гончарівні», «Шельменко — волосний писар», «Шельменко-денщик», які надовго завоювали сцену українського театру.

У повістях «Маруся», «Козир-дівка», «Щира любов», «Сердешна Оксана» Г. Квітка-Основ'яненко довів, що українська мова придатна не лише для зображення комічних ситуацій та персонажів, а й для художнього відтворення зворушливих і ніжних почуттів, піднесеного настрою, потужного духовного потенціалу українського народу.

Тарас Шевченко

Вершиною української літератури XIX ст. стала геніальна творчість пророка національного відродження України — Тараса Шевченка. У 1831 р. кріпацька доля завела його до Петербурга. Там він познайомився з художниками І. Сошенком, К. Брюлловим та іншими діячами культури. У квітні 1838 р. вони організували його викуп із кріпацтва. Протягом 1838-1845 pp. T. Шевченко навчався й успішно закінчив Петербурзьку академію мистецтв. Саме тоді проявився й поетичний талант юнака: у 1840 р. вийшла його славнозвісна збірка «Кобзар». Завершивши навчання, Шевченко повернувся в Україну і в лютому 1847 р. почав працювати вчителем малювання в Київському університеті св. Володимира. Проте 5 квітня його заарештували за підозрою в належності до Кирило-Мефодіївського братства й засудили до заслання. Лише в 1857 р. він отримав звістку про звільнення. В останні роки свого життя Шевченко знову поринув у літературну творчість. У ній він, як ніхто інший, досягнув вершин народних етичних норм, відтворив світогляд українців та їхні глибинні почуття. Здавалося, вустами поета промовляв сам український народ.

Творчість Т. Шевченка насамперед відображає таку актуальну для тогочасного українства тему, як любов до України. Широко висвітлив поет і жіночу тему. У творах «Катерина», «Наймичка», «Слепая», «Відьма», «Марія», «Княжна» описані трагічна доля материнства, зраджена довіра, самотність, відсутність рідної душі.

Ще більше уваги приділяв Шевченко зображенню історичних подій. Починаючи з «Івана Підкови» й «Тарасової ночі», із незнаною до того часу силою художнього слова поет звеличив героїчну боротьбу козацтва. Трагічну сторінку нашої історії він описав у поемі «Гайдамаки», правдиво зобразивши картини нещадної помсти гнобителям. Однак Шевченко не схвалював такі відносини між українським та польським народами:

Отаке-то було лихо Того ж батька, такі ж діти —

По всій Україні! Жити б та брататься.

А за віщо, Ні, не вміли, не хотіли,

За що люде гинуть? Треба роз'єднаться...

Тарас Шевченко серед своїх друзів (Г.Честахівський, брати О. і М. Лазаревські, П.Якушкін)

Творам Т. Шевченка притаманна велика соціальна загостреність. Гнівний соціальний і національний протест проти поневолювачів України поет насамперед висловив у віршах «Розрита могила», «Холодний Яр», поемах «Сова», «Єретик», «Кавказ», комедії «Сон», містерії «Великий льох», посланні «І мертвим, і живим...». Він писав про це з надзвичайною гостротою та відвагою, як видно з рядків про пам'ятник Петру І: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала // Вдову сиротину. // Кати! кати!людоїди! // Наїлись обоє...»

ДУМКА ВЧЕНОГО

Академіки Іван Дзюба та Микола Жулинський у вступній статті «На вічному шляху до Шевченка» до зібрання творів Великого Кобзаря в 6-ти томах (2003) особливо звертають увагу на життєву позицію поета: «Сьогодні нам навіть важко уявити всю міру безстрашності такої думки, таких слів для того часу... Мабуть, окрім глибини політичної думки та зрілості оцінки, тут позначилися ще й козацький темперамент, традиція демократизму, відчуття незалежності й гідності, суто народне внутрішнє почуття вищості над панством і владою, яке знаходимо в народних казках, анекдотах, прислів'ях, піснях, у всій народній творчості».

Осмислюючи стан українського суспільства, критично оцінюючи його спроможність до поступу, Шевченко написав послання «І мертвим, і живим...». Поет із болем визнає, що представники культурної і політичної еліти могли б повести свій народ шляхом історичного поступу, а не триматися осторонь. Саме в цьому він убачав головну причину занедбання національної справи. Тому своє послання він завершив закликом: «Обніміте ж, брати мої, II Найменшого брата!» Адже лише увага та любов до рідного народу допоможуть відродити Україну.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) був родом із містечка Вороніж на Сумщині. Протягом 1839-1840 pp. навчався в Київському університеті, але мусив залишити навчання, не зумівши документально підтвердити своє походження з дворянського роду. Кілька років учителював на Волині, у Києві, у Петербурзі. Повернувшись до Києва, став членом Кирило-Мефодіївського братства. За підозрою в причетності до таємного товариства був заарештований. І хоча жандармам це не вдалося довести, письменника заслали на три роки до Тули та заборонили видавати свої твори.

Дозвіл на публікацію власних творів Куліш отримав лише в 1856 р. Протягом цього та наступного років він видав два томи заздалегідь підготовленої етнографічної збірки «Записки о Южной Руси», яка одержала високу оцінку Т. Шевченка. У 1857 р. вийшов друком перший український історичний роман «Чорна рада», написаний Кулішем. У цьому творі автор засудив демагогію та авантюризм, заперечив право «черні» на прийняття політичних рішень і більше симпатизував «козацькому аристократизму».

Його роман став переконливим доказом спроможності української літератури до творення найширших художніх творів, порушення найглибших історичних, суспільних та етичних питань.

Релігійне життя в Україні

Переважна більшість українців на початку XIX ст. були парафіянами православної церкви. Підпорядкована Московському патріархату, вона панувала на Лівобережжі, Слобідській та Південній Україні. Наприкінці XVIII ст. церква в Україні втратила останню підвалину своєї автономії — монастирське землеволодіння. Через це духовна еліта Лівобережжя не мала матеріальних засобів для проведення власної культурно-освітньої політики. Митрополит Київський і Галицький та єпископи призначалися Синодом у Петербурзі.

Позбавлені свого керівництва та незалежних матеріальних джерел існування, українські церкви перетворилися на інструмент зросійщення України: українське духівництво опинилося в повному підпорядкуванні «духовного департаменту» Російської імперії. В Україні заборонили будувати храми й писати ікони в українському стилі.

На Правобережжі діяли одночасно три конфесії. Імператори Павло І та Олександр І не перешкоджали окатоличенню православних. Тут же діяла й уніатська церква. Після польського повстання 1831 р. царський уряд відмовився від підтримки польської шляхти та католицької церкви. У католиків і уніатів відібрали понад дві сотні монастирів. Саме тоді православній церкві повернули Почаївський монастир. У 1832 р. царські власті ліквідували Василіанський орден — провідну чернечу організацію української греко-католицької церкви — і конфіскували його майно. У 1839 р. на теренах Російської імперії було скасовано уніатську церкву, а уніатів насильно навернули в православ'я.

Позиції уніатства були найміцнішими в Галичині. До греко-католицької церкви тут належала більшість віруючих. Наприкінці XVIII ст. вони отримали рівні права з римо-католиками. Греко-католицькі священики почали відігравати провідну роль у культурному й національному житті краю, успішно протистояли асиміляційній політиці австрійського уряду та польської шляхти.

У гіршому становищі перебували уніати Закарпаття. Хоча на них і поширювалася церковна реформа Габсбургів, але край зазнавав жорсткого тиску з боку угорських властей. З часом відступили від реформ і австрійські урядові кола. У цьому зв'язку кращі представники української інтелігенції — П. Лодій, І. Орлай, родина Кукольників — змушені були переселитися до Росії. Ті ж, які залишилися, продовжували чинити опір мадяризації. Лідером українського руху на Закарпатті став Олександр Духнович — відомий історик, поет, педагог.

На Буковині продовжували діяти православні приходи. Вони перебували в складі Сербської православної церкви.

Працюємо з джерелами

«Він був сином мужика і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим...»

• Про кого вів мову І. Франко? Як «син мужика» зумів піднятися до таких висот?

Перевірте свої знання

1. Чим пояснити віддалення від старої української літератури українського панства та вищого духовенства?

2. Визначте напрями суспільного розвитку, які знайшли відображення у творчості І. Котляревського.

3. Порівняйте релігійне життя в різних регіонах України.

4. Поясніть, чому значну частину російськомовної творчості М. Гоголя літературні критики визнають українською.

5. Чому «Енеїда» І. Котляревського стала визначальною віхою в розвитку нової української літератури?

6. Які соціально-політичні теми висвітлювала творчість Т. Шевченка? Використайте для відповіді знання з української літератури.

7. Чому втрата монастирського землеволодіння остаточно підпорядкувала українські церкви російській владі?

8. Заповніть таблицю.

О. К. Струкевич, Історія України,9 клас

Вислано читачами з інтернет-сайтів