Домашнє завдання: вивчити § 21 с.183-194 відповісти на питання с. 193-194

Поурочний план

Джерело https://history.vn.ua/lesson/11klas/20.html

Розвиток культури в Україні в середині 60-х — на початку 80-х pp.

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть: на основі різних джерел інформації: характеризувати й пояснювати основні чинники, особливості й тенденції розвитку культури другої половини 60-х — середини 80-х pp. XX ст.;визначати власну позицію щодо питання про системну кризу радянського суспільства, зв’язки між цими процесами та особливостями політичного життя й суперечливими явищами у розвитку культури та духовного життя в Україні.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Епіграф: ...Такий був час: кругом шакали,

У колі — жменька нас жива,

А ми феноменів шукали

І спотикались об слова.

Ми навіть власний хист і сутність

Немов ховали про запас,

А нас ховали... у відсутність.

Від нас же нас... Від нас же нас!...

Є. Сверстюк

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

⇒⇒ Освіта. Стан науки: здобутки і проблеми

Учитель. Влада постійно збагачувала арсенал засобів русифікації. Хрущовська «відлига», що, з одного боку, поліпшила умови національно-культурного життя України, з іншого — дала потужний імпульс русифікації. Закон 1958 р. про зв’язок школи із «життям» давав право батькам учнів вирішувати, якою мовою відбуватиметься навчання. Це зовні «демократичне» рішення робило українську мову приватною справою батьків й забезпечувало «законні» підстави для русифікації. Можна було жити в Україні й не вивчати української мови (і навіть зверхньо ставитися до неї). На рік ухвалення закону у містах республіки в українських школах навчався лише кожний п’ятий учень.

1975 і 1979 pp. у Ташкенті відбулися дві всесоюзні науково-практичні конференції щодо подальшого поширення російської мови в національних республіках, поліпшення якості її викладання. Було, зокрема, рекомендовано починаючи з 1979 р. повсюдно запроваджувати «вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п’яти років життя». Заохочувався перехід на російську мову викладання у старших класах. Передбачалася також низка інших заходів щодо «поліпшення», «покращення» й «розширення» застосування, викладання російської мови. Відповідно, матеріально заохочувалися й провідники русифікації — педагоги усіх рівнів.

Джерелом такої гарячкової й метушливої русифікаторської діяльності був так званий «Брежнєвський циркуляр» — Постанова

ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках» від 31 червня 1978 р. Освіта стала об’єктом форсованої русифікації.

Робота з діаграмою

КІЛЬКІСТЬ ШКІЛ З УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ НАВЧАННЯ (% )

Запитання

Які висновки з даних діаграми можна зробити?

Учитель. В обласних центрах України та в столиці українські та змішані російсько-українські школи наприкінці 70-х pp. становили лише 28 %, а російські — 72 % загальної кількості шкіл. Так, у Донецьку не залишилося жодної української школи, схожа ситуація спостерігалася і в Криму. За 20 років число україномовних шкіл зменшилося на 8,7 тисяч.

Радянський режим прагнув тотальної русифікації України. 26 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалила нову постанову — «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». За прізвищем тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС документ дістав неофіційну назву «андроповський указ». Всім тим, хто в Україні працював над поширенням й насаджуванням російськомовності, надавалися спеціальні привілеї. Вчителі російської мови і літератури «за особливо складні умови роботи» отримували до заробітної плати 16-процентну надбавку. 10 червня 1983 р. ЦККПУ і Рада Міністрів УРСР ухвалили аналогічну постанову. Міністерство освіти республіки затвердило «Додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки».

Урядова русифікаторська політика спричинила стрімке звуження сфери застосування української мови. Склалося так, що наприкінці 1980-х років у м. Едмонтон (Канада) українських шкіл було більше, ніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих. 700 тис. українців Криму не мали жодної національної школи.

Стало звичайним явищем звільняти учнів від вивчення української мови. Часто це відбувалося після письмових заяв батьків, які обґрунтовували своє прохання «слабким здоров’ям дітей» чи просто «небажанням вивчати українську мову». Виростали покоління, які не знали мови своїх батьків і дідів.

Кількісні показники свідчили про благополучний розвиток освіти.

Робота з діаграмою

Завдання

1. Підрахуйте, на скільки зросла кількість громадян, що здобули вищу освіту за цей період.

2. Підрахуйте, на скільки зросла кількість учнів, що здобули середню освіту за цей період.

Учитель. Проте освіта дедалі більше не відповідала вимогам часу, науково-технічного прогресу, її якість, по суті, знижувалася. Як не парадоксально, у цей період відбувалась нівеляція авторитету освіти та освіченості, знижувався попит на знання.

Поступово і радянське суспільство втягувалося у світову науково-технічну революцію і вимагало високоосвічених спеціалістів. Тому вища школа переживала у 60-70-ті роки піднесення: значні інвестиції держави, високий соціальний престиж науковців сприяли її розвитку. Було відкрито нові університети: Донецький (1964), Сімферопольський (1972), Запорізький (1985), пізніше Прикарпатський та Волинський. В Україні з’являються іноземні студенти, насамперед з країн «третього світу». Проте якість вищої освіти залишалася дуже низькою, особливо коли йшлося про заочну та вечірню форми навчання, і не відповідала світовим стандартам. Хоча кількісні показники були вражаючі: студентом в Україні була кожна сьома людина. Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалося б, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки.

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є. Б. Патона, який перетворився на науково-виробниче об’єднання, до складу якого входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблено методи зварювання і різання електронним променем, лазерного обробляння. Під час створення англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавляння сталі особливо високої якості. Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджено на Львівському заводі штучних алмазів. У Києві була створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою), у Харківському відділенні АН України одразу ж після американських учених Чиказького центру (піонерами в цій галузі) розщепили атом. Із початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук зробили математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний конструктор), М. Янгель та В. Глушко, генетик І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та інші.

З плином часу негативні процеси дедалі більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні розробки, не давали змоги повного мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в українському суспільствознавстві кон’юнктурщини, необ’єктивності, замовчування.

Проте незважаючи на тиск, у цей складний період залишалися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно підходили до розв’язання наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).

Робота з документом

Лист до ЦК КПРС із зауваженнями

до проекту Статуту загальноосвітньої школи

«1 липня 1968 р.

Вместе с тем, считал бы необходимым уточнить формулировку параграфа 3 проекта Устава средней общеобразовательной школы СССР. Проект Устава предусматривает предоставление права учащимся по их желанию изучать или не изучать язык другого народа СССР кроме языка, на котором ведется преподавание. Сохранение этого положения в Уставе школы может привести к снижению общего развития и грамотности учащихся.

Было бы более целесообразным ввести обязательное изучение русского языка в школах с национальным языком обучения и, в свою очередь, обязательное изучение языка народа республики в школах с русским языком обучения, которые расположены на территории республики.

П. Шелест»

Запитання

На що були спрямовані зауваження П. Шелеста?

⇒⇒ Розвиток літератури. Формування опозиційних течій у культурі та реакція на них влади

Учитель. Десятирічна «відлига», попри всю свою недосконалість та обмеженість, стала потужним імпульсом для розвитку творчості багатьох вітчизняних літераторів і митців.

У 60-80-ті роки українська література поповнилася творами одного із натхненників «шістдесятництва» Олеся Гончара («Тронка», «Циклон», «Собор», «Берег любові» та ін.). Не завжди рівноцінні, вони тим не менш привертали суспільну увагу, порушували значущі проблеми, а отже, опинялися в епіцентрі суспільно-політичного життя (роман «Собор»). Тоді ж помітним явищем літературно-мистецького життя стали романи і повісті М. Стельмаха («Дума про тебе», «Правда і кривда», «Чотири броди»), П. Загребельного, автора ледь не перших вітчизняних «бестселерів» («Розгін», «Диво» та ін.), В. Дрозда («Катастрофа»), В. Земляка («Лебедина зграя», «Зелені Млини») та ін. Жвавий інтерес громадськості викликала творчість історичних романістів — Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Федоріва, Р. Іванченко.

Плідно працювали відомі драматурги — О. Коломієць, М. Зарудний та ін. Новаторські твори І. Драча, Д. Павличка, Ліни Костенко та ін. стали вагомим внеском у модерну українську поезію.

Серед тих вітчизняних літераторів, які не побоялися вступити у двобій із Системою, слід згадати насамперед Василя Стуса — поета, літературознавця й критика. Переслідуваний і гнаний, він лише за кордоном зумів опублікувати поетичну збірку «Зимові дерева».

У другій половині 60-х — у 80-ті роки ЦК КПРС і ЦК КПУ ухвалили низку «літературних» постанов, якими партійні організації зобов’язувалися посилити боротьбу з будь-якими проявами «українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості й місництва». Ці партійні «обіжники» стали знаряддям боротьби з «ухильниками» й «націоналістами» у літературі.

1971 р. від керівництва Спілки письменників України був усунутий Олесь Гончар, на його місце прийшов Юрій Смолич. Час головування Смолича у СПУ був нетривалим, і вже у березні 1973 р. першим секретарем правління Спілки було обрано Василя Козаченка — партійного функціонера (члена ЦК КПУ), відомого як організатор цькувань Івана Світличного та київської інтелігенції, яка підписала протест проти судових процесів другої половини 1960-х років. Як Маланчук у суспільних науках, так і Козаченко був головним виконавцем розгрому української літератури. Ще 1970 p., на черговому пленумі СПУ, він навів список творів, автори яких — Володимир Дрозд, Іван Чендей, Володимир Маняк, Роман Андріяшик, — на його думку, припустилися серйозних ідеологічних помилок. Цей виступ послужив сигналом для розгортання кампанії проти згаданих авторів і пересторогою для тих письменників, які дозволяли подібні відхилення від партійної лінії.

Атаки посилилися після появи у січні 1973 р. резолюції ЦК КПРС «Про літературно-мистецьку критику», яка вимагала від літераторів більшої активності у впровадженні партійної лінії в галузь мистецької творчості, та після опублікування славнозвісної статті в журналі «Комуніст України» з критикою книжки Шелеста «Україно наша радянська». На березневому пленумі СПУ Козаченко роз’яснював письменникам, поетам і літературним критикам, що «партія вимагає не інтимної лірики, а пісень, які б надихали колгоспників і фабричних робітників», що в прозі перевага має бути надана публіцистиці і що особливий наголос треба ставити на висвітленні «взаємозв’язків» і «взаємодії» радянських народів та їхніх літератур.

1973-1974 рр. партійна критика літератури набула масового характеру. Окрім згаданих авторів, гострій критиці були піддані Олесь Бердник, Євген Гуцало, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Микола Руденко, Борис Харчук та ін. Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на тривалі роки позбавлялися можливості друкувати свої твори.

Атрофії зазнали цілі жанри. На населення країни близько 50 млн осіб у 1970-х роках припадало лише 3-4 драматурги. Протягом 1976-1979 рр. не було написано жодної п’єси, а українські драматичні твори становили лише четверту частину репертуару республіканських театрів (причому це були твори, написані переважно до 1917 p.).

За оцінкою Г. Свірського, близько 80 % усіх рукописів не допустили до друку через «брак паперу». Кількість книжок, які видавали наприкінці 1970-х років українською мовою, знизилася до рівня середини 1920-х років, тобто у переддень «українізації». Брак паперу з підозрілою закономірністю не стосувався російських видань, кількість яких невпинно збільшувалась. Наприкінці 1970-х років співвідношення російських і українських книжок, виданих в Україні, становило 3:1.

Відповіддю читачів і частини літераторів на «опартійнення» літератури був пасивний опір. Тисячі примірників книжок, які були високо оцінені критиками згідно з новими партійними вимогами, залишалися нерозпроданими. Багато письменників і поетів або взагалі замовкли, або вдалися до перекладів світової літератури (кінець 1970-х років був періодом надзвичайної популярності київського журналу «Всесвіт», де друкувалися переважно переклади). Щодо критиків, то, як твердив у січні 1979 р. новий секретар правління СПУ Павло Загребельний, вони надавали перевагу читанню Кафки і Воннегута, замість того, аби писати про сучасну українську літературу.

У січні 1979 р. Козаченка було знято з посади голови СПУ. Його замінив Павло Загребельний. Квітневий (1979) пленум ЦК КПУ звільнив Маланчука з посади секретаря з ідеології у «зв’язку з його переходом на іншу роботу». Наприкінці 1970 — на початку 1980-х років знову почали друкуватись Роман Андріяшик, Іван Білик, Роман Іваничук, Михайло Косів, Микола Лукаш, Володимир

Малик, Станіслав Тельнюк і Борис Харчук. Зрозуміло, що ця зміна стосувалася не всіх, зокрема вона не поширювалася на Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Михайла Осадчого. Проте серед тих, хто зазнав благ лібералізації, несподівано опинилася Ліна Костенко, одна із найстійкіших «шістдесятників». Справжнім шедевром став опублікований 1980 р. віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». 1981 р. їй навіть було присуджено Шевченківську премію. 1979 і 1981 pp. побачили світ збірки двох рано померлих, але винятково талановитих молодих поетів Леоніда Кисельова і Василя Симоненка, вірші яких були пронизані протестом проти нав’язаного режимом соціального абсурду та глибоким національним почуттям. 1981 р. у видавництві «Молодь» була опублікована збірка Василя Симоненка «Лебеді материнства».

Попри всі обмеження й заборони, владні переслідування, чимало українських літераторів і митців думали насамперед про « вічне », працюючи над історичною та сучасною для них проблематикою. Так, Г. Снєгірьовнаписав у 70-х роках відому повість «Ненько моя, ненько» про сфабрикований процес «Спілки визволення України», яку було видано за кордоном. Не складали зброю й письменники старшого покоління, зокрема Б. Д. Антоненко-Давидович.

Робота з документом

Доповідна записка відділу культури ЦК Компартії України про деяких членів Спілки письменників України 18 грудня 1973 р.

«26 листопада ц. р. на поминальному обіді в квартирі В. Підпалого член КПРС, письменник І. Драч у присутності Л. Костенко, М. Коцюбинської, С. Плачинди, відомих своєю антигромадською поведінкою і поглядами, зробив заяву непартійного, антисуспільного характеру. Як злобні антирадянські вихватки слід розглядати й окремі репліки Л. Костенко...

...Виходячи з викладеного вище, вважали б за необхідне рекомендувати Київському міськкому партії розглянути питання про партійну відповідальність І. Ф. Драча за ідейну спрямованість його творчості та громадську поведінку.

Керівництву Київської письменницької організації (тт. Збанацький Ю. О., Чалий Б. І.) вжити заходів до підвищення відповідальності членів Спілки за ідейно-художню спрямованість творчості і громадську поведінку. Обговорити негідну поведінку членів СПУ І. Драча, Л. Костенко, а також С. Плачинди, Л. Ковальчука та ін., причетних до згаданого інциденту.

Рекомендувати керівництву Київської кіностудії ім. О. П. Довженка (т. Путінцев А. Г.) вирішити питання про доцільність використання т. Драча І. Ф. на посаді члена сценарної майстерні кіностудії з огляду на серйозні ідейно-художні вади в його літературних сценаріях, що призвели до значних моральних і матеріальних збитків.

Зав. відділом культури ЦК Компартії України Іщенко»

Запитання

Про що свідчить даний документ?

⇒⇒ Суперечливі тенденції в розвитку українського мистецтва

Учитель. Розвиток українського театрального мистецтва 70-80-х років пов’язаний з іменами таких режисерів, як С. Сміян, А. Скибенко, В. Афанасьев, І. Равицький та ін. На театральній сцені України у ці роки працювало ціле сузір’я талановитих акторів працювали у ці роки — Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко та ін.

На цей час припадає пік творчих досягнень таких митців, як скульптор і живописець, збирач української старовини І. Гончар, художники А. Горська, Л. Семикіна, О. Заливаха, Г. Севрук, І. Кулик, А. Рибачук, майстри сцени і кінематографа І. Миколайчук, Б. Брондуков та ін.

Кожному з них були притаманні високий професіоналізм, почуття громадського обов’язку, любов до рідної землі, національний колорит.

1960-ті роки ознаменовано проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створено групу митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Проте через розходження з ретроградними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків, що врешті-решт призвели до розпаду цієї групи.

У ці ж роки продовжують працювати такі композитори, як Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинськиого. Світового визнання здобула національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов’яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка 1965 року в Києві опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова».

Людиною великого таланту, що рано відійшла з життя, зарекомендував себе із перших кроків у мистецтві уродженець Буковини, молодий композитор Володимир Івасюк. Його пісні: «Я піду в далекі гори» (1968), «Червона рута» (1969), «Водограй» (1969) — користувалися надзвичайною популярністю, а пісня «Червона рута» дала назву фестивалю української пісні й музики, котрий від 1989 р. регулярно проводиться в Україні.

Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару (в «український» період її співочої творчості).

Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль XIX століття, догматичність, переважала зображувальність над виразністю. Відповідно до гасла, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам трудящих», фактично була накладена заборона на творчий експеримент, пошук нових форм. У той же час продовжували свою творчість такі видатні художники, як О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касьян.

Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф: фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною відзнакою», Л. Бикова «В бой йдуть однистарики», І. Миколайчука «Вавилон XX». У той же час на екран не допускали неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав’язувалася тематика.

Протягом останніх 50 років швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, тривало масове будівництво. Однак, за незначними винятками, переважало панування типової забудови. Стан архітектури характеризувався втратою багатьох народних традицій, відсутністю сучасних будівельних технологій, бідність дизайну.

Таким чином, попри значні досягнення України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, очевидною стала глибока системна криза.

Нарівні зі справжнім мистецтвом і літературою у цей період існувала, а подеколи й домінувала потужна течія каламутного «мистецтва» й подібної літератури так званого «соціалістичного реалізму», яку влада всіляко підтримувала й заохочувала численними званнями й нагородами. Шалені гроші витрачалися на фільми, вистави, книжки так званої «виробничої тематики», інтрига у яких (як жартували тоді) оберталася навколо проблеми, як споруджувати міст — «уздовж чи поперек річки».

Мистецтво «соціалістичного реалізму» «збагатило» культуру і ландшафт України сумнівної вартості численними монументами «вождеві світового пролетаріату» — Леніну, Жовтневій революції та ін. У 1981 р. у Києві відбулося урочисте відкриття меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp.», на яке завітав Генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв. Заради спорудження цього комплексу вкотре були спотворені дніпровські схили. У листопаді 1982 р. у тому ж таки багатостраждальному Києві відкрили монумент на честь «возз’єднання» України з Росією.

Запитання

Які основні тенденції проявились у розвитку літератури і мистецтва?

⇒⇒ Основні тенденції розвитку літератури і мистецтва

1. Панування соціалістичного реалізму.

2. Паралельне існування офіційних і «справжніх» літератури і мистецтва.

3. Намагання зберегти національний колорит і самобутність за умов русифікації та ідеологізації.

4. Поширення у дозованих формах кращих зразків світового класичного мистецтва. Гасло «мистецтво належить народу».

5. Замкненість, відірваність від світового мистецького процесу.

V. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1. Які основні тенденції виявились у розвитку освіти у цей період?

2. Яким чином відбувалась «русифікація» в освіті?

3. Які негативні тенденції спостерігались у розвитку науки?

4. Яким було ставлення партійного керівництва до літераторів і літературного процесу?

5. Якими були основні тенденції розвитку мистецтва і літератури?

VI. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.