23 Практичне заняття 3. Моделі інноваційного розвитку нових азіатських незалежних держав
Виконати завдання на с 170 підготуватись до ТА, повторити §§ 13-18
Поурочний план
Практичне заняття. Моделі інноваційного розвитку нових азіатських незалежних держав
Ознайомтеся з пам’яткою «Рекомендації щодо роботи на практичному занятті».
Мета
Охарактеризувати моделі розвитку країн «третього світу»; визначити чинники, які впливають на вибір моделі; пояснити, які держави називають «азіатськими тиграми».
Завдання для підготовки до заняття
Підготувати презентацію «Шлях модернізації країн “третього світу”»; порівняти розвиток країн: Республіка Корея, Об’єднані Арабські Емірати, Бразилія.
Хід роботи
1. Запропонуйте класу декілька з підготовлених до уроку презентацій, обговоріть їх.
2. Об’єднайтеся в малі групи та обговоріть запитання: 1) Чим зумовлений вибір шляху розвитку? 2) Який шлях, на вашу думку, є оптимальним для найбільш відсталих держав світу? 3) Чи можна створити універсальний рецепт подолання відсталості?
3. Сформулюйте висновки відповідно до мети заняття.
Матеріал для опрацювання
1. Країни «третього світу»: моделі розвитку, боротьба проти відсталості. Здобувши політичну незалежність, нові країни не стали економічно самостійними. Колишні метрополії і США продовжували диктувати ціни на сировину й продовольство, промислове обладнання. Проте залежність була тепер не наслідком політичного тиску, а результатом відсталості. Країни Азії, Африки та Латинської Америки залишались аграрно-сировинними придатками, залежали від постачання машин, обладнання, припливу зовнішніх інвестицій. Ця відсталість закріплювалася пануванням традиційного укладу життя, неписьменністю більшої частини населення, нерозвиненістю комунікацій і засобів зв’язку (інфраструктури).
Проблема відсталості посилилася після Другої світової війни завдяки підвищенню темпів зростання населення. Демографічний вибух відбувся в той самий час, коли тільки починалася трансформація традиційних соціально-економічних інститутів у країнах, яке нещодавно здобули незалежність. Аграрне перенаселення в ряді регіонів призвело до справжньої катастрофи. Використання всіх земель, придатних для сільськогосподарського виробництва, вирубування лісів, виснаження джерел прісної води породили проблему урбанізації. Із 1950 до 1980 р. 350 млн вихідців із села стали жителями міст, оселяючись переважно в районах, які оточують великі міста. Високі темпи зростання населення ускладнили розв’язання проблеми відсталості, прибутки на одну особу в деяких країнах зменшилися порівняно з колоніальним періодом. Висока народжуваність зумовила омолодження населення (діти віком до 15 років становлять половину населення країн). Щоб домогтися виходу з відсталості, потрібно підвищувати грамотність населення, а за такої кількості підлітків це потребує великих витрат на освіту. Наслідком високих темпів народжуваності є безробіття, яке сприяє збереженню низької заробітної плати і не стимулює впровадження нових технологій, гальмує технічний прогрес.
Під тиском демографічного вибуху й політики урядів, спрямованої на модернізацію суспільства, традиційний уклад життя почав руйнуватися. Нові відносини співіснували зі старими суспільними, економічними й політичними відносинами. Економіка стала багатоукладною, соціальна структура — строкатою, причому велика частина населення опинилась у перехідному маргінальному стані. Це призводило до соціально-політичної нестабільності. Відбувалися революції, державні перевороти, воєнні заколоти, громадянські війни, міждержавні, національні конфлікти, що стало характерною рисою розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки.
Розуміння економічної залежності в країнах «третього світу» спочатку базувалося на уявленні, що світова економіка існує тільки за рахунок їхньої експлуатації, яка здійснюється шляхом заниження цін на сировину країн «третього світу» і завищення цін на готову продукцію розвинених країн. Із цього випливало, що досягти економічної незалежності можна в результаті імпортозамінної індустріалізації та експлуатації природніх ресурсів. Останнє найбільш повно проявилось у діяльності Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК). Створена в 1960 р., вона, встановивши контроль над світовим експортом нафти, почала в 1970-ті рр. підвищувати ціни на неї, діючи як міжнародний картель або синдикат. Дії ОПЕК викликали у світі енергетичну кризу, збільшивши прибутки країн ОПЕК. Дуже швидко цей шлях досягнення економічної незалежності виявися малоефективним. Країни Заходу провели модернізацію виробництва в бік скорочення витрат енергоносіїв. Також вони збільшили видобуток енергоносіїв країни, що не є членами ОПЕК. У результаті країни ОПЕК змушені були скорочувати добування нафти, щоб зберегти ціну, а це призвело до падіння прибутків. Зрештою ціна на нафту й природний газ значно впала. На отримані нафтодолари країни ОПЕК так і не створили сучасної конкурентоспроможної промисловості, яка компенсувала падіння доходів від вичерпання природних ресурсів. Ці країни так і залишилися залежними від експорту до країн Заходу та Японії. Енергетична криза найсильніше вдарила по країнах, що розвиваються.
Імпортозамінна індустріалізація для багатьох країн була нездійсненна через відсутність необхідних природних і людських ресурсів, незначного внутрішнього споживання: 40 % країн у світі мають територію менша ніж 100 тис. км2 із населенням до 3 млн осіб. Крім того, цей курс означає збереження відсталості в галузі технологій. Індустріалізація, яка проводилася без урахування можливостей, вела до фінансової заборгованості, а її тягар перекладали на плечі населення.
Поступово в країнах «третього світу» переконалися в необхідності перегляду стратегії розвитку. Суть нової стратегії полягає в тому, щоб не протидіяти світовій економіці, а пристосувати її до своїх потреб. Першими це усвідомили латиноамериканські країни.
У 1974 р. група країн «третього світу» стала ініціатором скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з економічних питань, де було прийнято декларацію про встановлення нового світового економічного порядку (НСЕП). Його суть полягає в перерозподілі фінансових і технологічних ресурсів на користь країн, що розвиваються. Основою для таких домагань стала теза про відповідальність розвинених країн. Країни Заходу не погодилися зі звинуваченнями, але висловили готовність сприяти модернізації.
У момент розгортання дискусій становище країн «третього світу» погіршилося. Спробу розв’язати проблеми за допомогою зовнішніх позик призвели до зростання боргу країн «третього світу» (у 1980 р. борг складав 400 млрд доларів США, а в 1988 р. — 1120 млрд доларів США).
Залишався один вихід: форсовано розвивати експортний потенціал і сприяти ввезенню іноземного капіталу. Ці заходи дали поштовх розвитку новим структурам. Їх підтримували МВФ і МБРР. Пільгові кредити видавалися цими установами за умови проведення ринкових реформ:
— стабілізації грошового обігу;
— ліквідації дефіциту бюджету;
— приватизації нерентабельних підприємств державного сектору;
— введення вільних цін;
— лібералізації зовнішньої торгівлі.
Революція в економічній політиці країн «третього світу» призвела до падіння майже одночасно з революціями у Східній Європі просоціалістичних режимів і припинення соціалістичних експериментів у країнах «третього світу».
Отже, подолання відсталості виявилося для країн Азії та Африки не тільки економічною проблемою. Цей процес став, по суті, взаємодією цивілізацій. Адже відсталість була пов’язана з пануванням традиційних укладів, що склалися десятиліттями. Їх подолання означало модернізацію суспільства. Модернізація виявилася спробою запровадити елементи чужої цивілізації. Така цивілізаційна взаємодія породила неймовірні колізії, якими так багатий «третій світ», коли за фасадом парламентських інститутів виявлялися родоплемінні відносини, раптово з’являлися «ісламські республіки», що закріплювали у своїх конституціях безправ’я жінок і тілесні покарання тощо. При цьому спроба прискорити модернізацію, нав’язати традиційному суспільству чужі для нього цінності інколи викликали бурхливу консервативну реакцію. Приклад цьому — ісламська революція в Ірані.
У розв’язанні всіх проблем країни «третього світу» йшли кожна своїм шляхом. Вони мали різні стартові позиції та неоднакові темпи розвитку. У результаті диференціація між країнами «третього світу» зростає. Серед них найпривабливіше виглядають арабські держави Перської затоки, але багатство обернулося консервацією в цих країнах патріархально-кланового ладу й необмежених монархій.
Найбільш динамічно в соціальному, економічному й політичному плані розвивалися нові індустріальні держави Гонконг (тепер частина Китаю), Сингапур, Тайвань, Південна Корея, потім до них приєдналися Індонезія, Малайзія, Філіппіни. Використовуючи іноземні капітали й технології, значні місцеві трудові ресурси, їм вдалося створити розвинену обробну промисловість, яка працює переважно на експорт та успішно конкурує на ринках країн Заходу.
Відносно розвиненими нині є країни Латинської Америки. Здебільшого вони вже індустріально-аграрні. Найменш розвиненими залишаються країни Тропічної і Південної Африки (крім ПАР).
Модернізація країн «третього світу»
Шляхи модернізації
Приклади країн
Характеристика
Імпортзамінна індустріалізація
Бразилія, Аргентина, Єгипет, Нігерія, Індія та інші
Створення галузей промисловості групи «А» з метою організації виробництва необхідних товарів, уникнення економічної залежності від Заходу. Більшість країн здійснювало ці заходи з опорою на допомогу СРСР
Експлуатація природніх ресурсів
Країни ОПЕК
Націоналізація, або встановлення контролю над видобутком природних ресурсів. Об’єднання більшості виробників для координації своїх дій на світовому ринку. Завищення цін на сировину. Отримання надприбутків. Технологічна та експортна залежність від країн Заходу
Експорторієнтована стратегія розвитку
«Азіатські тигри»
Створення сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій. Модернізація (створення) за допомогою їх і підтримки держави експортних галузей. Широка експансія на зовнішній ринок із дешевими якісними товарами