Домашнє завдання: вивчити за матеріалами веб сторінки https://sites.google.com/site/urijbak/10-клас/10-klas-istoria-ukraieni/41-історія-рідного-краю-в-контексті-загальноукраїнських-подій-1914-1939-рр , підготуватись до Узагальнення знань і тематичне оцінювання за розділом V «Західноукраїнські землі в міжвоєнний період»
КІРОВОГРАДЩИНА
ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ
Кропивницька (Кіровоградська) область сторінка 199 - 200 ст.
http://school3.net/books/kirovogradshina%20tom1.pdf
У лютому 1918 року в районі встановлено радянську владу.
До 1923 року територія краю входила до Балтського по-
віту Кам’янець-Подільської губернії (крім сіл Перегонівка,
Полонисте, Давидівка, Табанова і Лебединка, які входили до
складу Уманського повіту Київської губернії). З березня 1923
року в складі Первомайського округу Одеської області ство-
рено Голованівський район.
Статуетка періоду
трипільської культури
(викрадена з Голованівського
музею у 1994 році)
Обеліск Слави
(смт Голованівськ)
200 КІРОВОГРАДЩИНА: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ ЦЕНТРУ УКРАЇНИ
ГОЛОВАНІВСЬКИЙ РАЙОН
КІРОВОГРАДЩИНА: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ ЦЕНТРУ УКРАЇНИ 201
ГОЛОВАНІВСЬКИЙ РАЙОН
У 1926 році в Голованівську відкрито лікарню на 30 ліжок, а в 1927 році кіль-
ка бідняцьких господарств об’єдналися в комуну.
З 1929 року в селах району почали утворюватися товариства, колгоспи.
У 1930 році виникла Голованівська машинно-тракторна станція (МТС).
Під час голоду 1932–1933 років на території району, за окремими припу-
щеннями, померло не менше 10 000 чоловік.
Сталінським репресіям на Голованівщині з 1934 до 1953 року було піддано
до 2 000 чоловік.
Історія села Троянка (витяг (1917-1939))
22.10.2008 | 21:49 Інна ТОПОЛЬНИК
переглядів: 3126
Джерело
http://www.yatran.com.ua/articles/181.html
Перемога Лютневої революції, скинення царя докотились і до Троянки. В селі була ліквідована царська адміністрація. Головою волревкому обрали Задорожнього Івана Івановича з Орлової, його змінив учитель Луговий Омелько, який знаходився на даній посаді до травня 1917 року. В травні до села повернувсь пан і почав встановлювати старі порядки, на пост голови волості став есер Станкевич, який проводив політику Тимчасового уряду. В листопаді місяці встановилась радянська влада, при управлінні волості знаходились Звіревич Тимофій, Сидір Гирба, Чамлай з Салабанівки, Євченко, Харченко, Лукашевський Сафран Аполонович, Килинич.
У червні 1918 р. в село вступили австрійці, які простояли з серпня 1918 року до травня 1919-го. Потім село було під владою то денікінців, то петлюрівців, то місцевих банд і загонів. Особливо багато клопоту завдавав загін під проводом Манченка і Боровського Броніслава, які діяли в основному в межах Троянської волості.
В ході громадянської війни село не раз піддавалося грабункам, а одного разу серед білого дня на сільському сході був убитий Галушко Хома. Влітку 1921 року махновцями убито секретаря парткомірки Смеричанського, голову комбіду Звіревича, а також завідуючого секретною частиною Журавля Якова Івановича.
Основним мірилом економічного життя села Троянки була земля. Після революції в лютому 1917 року ті селяни, що мали власні ділянки, залишились господарювати на них, а безземельні і малоземельні селяни отримали 2400 десятин панської землі і 40 десятин церковної.У 1921 році згідно вказівок радянського уряду відбулося землевпорядкування. З масивів села Троянки було відрізано 226 десятин і передано Ємилівці, а до Троянки прибавили 159 десятин від Журавлинки і 34 десятини від Наливайки. З 1921 по 1926 рік земля ділилась на кожного члена сім’ї, на одну душу припадало по 1,33 десятини. Була також запроваджена чотирьохпільна система обробітку ґрунту, з розрахунку 0,33 десятини в одному полі. Переділ проводився кожної весни, що приводило до суперечок між окремими господарями і, навіть, селами. Особливо гостро проходили суперечки між селами Троянка і Журавлинка, в 1926 році дійшло до фізичного протистояння. Справа навіть дійшла до республіканського суду в м. Харкові.
У 1927 році в Троянці нараховувалось 811 господарств, в розпорядженні яких знаходилось 4040 га орної землі, 1160 робочих коней, 840 робочої скотини і 3800 овець. Крім того, в цей період було 160 господарств, які не мали власного тягла. В найважчому становищі знаходились Підлубний Степан, Берловський Никифор, Король Марія, Дяченко Микола і ряд інших. Ці селяни разо зі своїми сім’ями бачили власний хліб тільки до Різдва, а потім доводилось кланятись за милостиню. Куркулі Шпаченко Іов, Гулько Микола, Журавель Панфіл допомогти допоможуть, але довго тоді треба було ту милість відробляти.
Щоб вижити і на рівних конкурувати з куркулем бідняки почали організовувати товариства по спільному по обробітку землі. А в грудні 1929 р. 36 господарств об'єднались і створили перший колгосп, якому дали ім’я Якіра. Очолив його Кобець Микола Миколайович. Першими колгоспниками стали Бак Сава, Купліванчук Іван, Журавель Андрій, Бабій, Скавронський Михайло, Мусієнко. В січні 1930 року було створено ще три колективних господарства: "Червоний незаможник," "25 Жовтня" та ім. Смеричанського, але навесні наступного року вони розпалися. Проте з листопада 1930 року по січень 1931 року було створено уже 6 колгоспів: "Червоний незаможник", імені Смеричанського, ім. Якіра, ім. Сталіна, "1 Травня" та "Червона перемога". Тим часом поспішна і насильницька колективізація викликала відчайдушний спротив серед певної частини селян. Зокрема 10 квітня 1930 р. було підпалено конюшню усуспільнених коней колгоспу ім. Смеричанського. В результатів пожежі згоріла конюшня і спеклося 8 тяглових коней.
Активними борцями за укріплення колгоспного ладу на селі були Завальнюк Дмитро Афанасійович, Шкуровський Дмитро Григорович, Яворський Андрій, Довгань Яків, Тіторенко Павло, Масний Костянтин, Шкуровський Іван. На допомогу їм були прислані двадцятип'ятитисячники з Одеси Шульга і Даруш. Одночасно з колективізацією активу села доводилося проводити уперту боротьбу з тими, хто заважав впроваджувати плани партії. Зокрема, в частини куркулів, які відмовлялися йти до колгоспу, на їх користь було конфісковано майно, а самих господарів вислано з села. Така доля спіткала Юрійчука Пантелеймона, Малая Югеня, Кушніра Тодора, Журавля Панфила, Янчука Миколу, Кушніра Григора, Засядьвовка Микиту.
Скільки всього сільчан померло з голоду внаслідок колективізації і насильницького вилучення хліба, на жаль, невідомо. Їх було чимало. А Настя Бак записала від свого діда Анатолія Васильовича Бака свідчення про випадок канібалізму. Його здійснив батько двох дітей. Бачачи, які муки від недоїдання доводилося терпіти його дітям і чуючи благання доньки: „Їсти хочу. М’яса!”, він щодня ходив на роботу в колгосп, з надією, що ось-ось щось заробить і врятує свою меншеньку улюбленицю від голодної смерті. По дорозі під тинами йому часто стрічалися мертві опухлі люди. Одного вечора, повертаючись додому, він тільки й чув у вухах доньчине: „Їсти хочу, м’яса! Я помираю”. „Іван чимдуж кинувся додому, – пише оповідачка. – Голос став гучнішим, гудів у голові. Де взяти? М'ясо! М'ясо! Чоловік уже не тямив, що робить. Біля хвіртки під руку потрапив син Петрик. „М'ясо” – хрипко видихнув Іван і… накинувся на сина. Поки на відчайдушний крик сина виповзла з хати мати – Петрика вже не було. Килина завмерла, а Іван з радістю показував їй шматок м’яса – для Оринки, вона так просила! „Нема вже Оринки,” – прошепотіла Килина...”