Домашнє завдання: вивчити § 19 с. 182-186 відповісти на питання с. 186 виконати завдання у контурній карті с.

Поурочний план

Джерело https://history.vn.ua/lesson/ukraine-history-2015-lessons-7-class-gisem/29.php

Тема. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

Мета: з'ясувати, яким чином більшість українських земель потрапила до складу Великого князівства Литовського; визначити, яку політику проводили литовські князі на початку свого панування на українських землях; пояснити, чому Литовську державу другої половини XIV ст. вчені називають Литовсько-Руською державою, як і чому було ліквідовано удільні князівства на українських землях і придушено опір місцевих князів; показати, чому не вдалося реалізувати спробу створити Велике князівство Руське; визначити роль Вількомирської битви в історії України; вдосконалювати уміння і навички самостійної роботи; виховувати у школярів навички позитивного розв'язання суперечливих питань; продовжити формування навичок критичного мислення; виховувати учнів у дусі поваги до історичної боротьби і здобутків українського народу.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, ілюстративний матеріал.

Основні терміни і поняття: експансія, унія, удільні князівства, змова князів.

Основні дати і події: 1362 р. — битва на Синіх Водах; 1385 р. — Кревська унія; 1368—1537 рр. — протистояння між Великим князівством Литовським і Московською державою (московсько-литовські війни); 90-ті рр. XIV ст. — ліквідація удільних князівств на українських землях; 1401 р. — Віленська унія; 1410 р.— Грюнвальдська битва; 1413 р. — Городельська унія; 1414 р. — створення окремої Київської православної митрополії; 1434 р. — створення поляками Руського воєводства в Галичині й Подільського воєводства в Західному Поділлі; 1 вересня 1435 р. — битва під Вількомиром; 1452 і 1470 рр. — ліквідація Волинського і Київського удільних князівств; 1481 р. — змова князів Олельковичів; 1508 р. — повстання М. Глинського.

Структура уроку

I. Організація навчальної діяльності

II. Актуалізація опорних знань

III. Вивчення нового матеріалу

1. Утворення Литовської держави та її політика щодо українських земель.

2. Правління князя Вітовта й українські землі

3. «Велике князівство Руське». Вількомирська битва та її наслідки.

4. Київське і Волинське удільні князівства.

5. Виступи руської православної знаті наприкінці XV — на початку XVI ст.

6. Польське панування на українських землях наприкінці XIV — у XV ст.

IV. Закріплення нових знань

V. Підсумки уроку

VI. Домашнє завдання

Хід уроку

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Повідомлення

Зачитується краще з повідомлень учнів про утворення Литовської держави.

Довідка

Її початки були покладені в першій чверті XIII ст. князем Рінгольдом, який об’єднав під своєю владою декілька литовських племен. Син Рінгольда Міндовг продовжив політику батька з розширення своїх володінь. Саме з його правлінням і пов’язують створення Великого князівства Литовського. Столицею своїх володінь Міндовг обрав місто Новогрудок (Новгородок).

Назва «Литва», на думку деяких учених, походить від слов’янського слова «лити». Спочатку слово «литва» могло позначати злиття трьох річок, тим паче, що на території сучасної Литви в річку Німан упадають річки Вілія, Ганча, Меречанка та інші. Сучасні литовські вчені пов’язують назву своєї країни з межайтським (межайти — одне з литовських племен) словом «летува», що означає «свобода», «вільний край».

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Утворення Литовської держави та її політика щодо українських земель.

Розповідь учителя

У той час як більшість руських князівств потрапили під монгольське панування, на північно-західних кордонах колишньої Київської держави постала Литовська держава.

На середину XIII ст. литовський князь Міндовг підкорив своїй владі землі Чорної Русі (Гродно, Слонів та ін.) і частину Білої, а також примусив визнати свою владу Полоцьких, Вітебських і Мінських князів. У 1242 і 1249 рр. Міндовг завдав поразки монголам, що підняло й скріпило його авторитет. Важливим кроком князя стало його хрещення у 1246 р. за православним обрядом. На цей крок князя підштовхнуло те, що основу економічної і воєнної могутності князівства складали колишні руські князівства (білоруські землі).

У 1248—1249 рр. Міндовг об’єднав під своєю владою всі землі Литви. Його активна політика викликала опір із боку Данила Галицького. Між двома видатними правителями спалахнула тривала війна. Міндовг, відчуваючи, що програє війну, звернувся по допомогу до німецьких хрестоносців. Ця допомога була обумовлена хрещенням Міндовга за католицьким обрядом у 1253 р. Тоді ж він був і коронований. Щоправда, як пише літопис, «хрещення його було фальшиве... Він приносив жертви своїм богам, спалював тіла померлих і відкрито справляв свої язичницькі обряди».

У цей же час Данило Галицький, готуючись до війни з монголами, теж був коронований. Два правителі від війни переходять до встановлення союзницьких відносин, скріплених династичним шлюбом їхніх дітей. Згодом, як вам уже відомо, син Данила Шварно став литовським князем. Дві держави стали для Європи немовби щитом від монгольських набігів.

По смерті Шварно до влади в Литві повернулася литовська династія.

Особливо швидко зростає Литва за правління князя Гедиміна (1316—1341 рр.), який завершив розпочате Міндовгом приєднання білоруських земель, а також захопив частину північноукраїнських. Гедимін заснував нову столицю князівства Вільно. Подальше просування Литви на південь стримувалося Галицько-Волинською державою. Тільки після її загибелі Литва стала швидко приєднувати до своїх володінь українські землі. Першим вагомим здобутком Литви стала Волинь, де князем став син Гедиміна Любарт.

Подальше просування литовців на південь відбулося за правління великого князя Ольгерда (1345—1377 рр.), який також був сином Гедиміна. Він наприкінці 1361 — на початку 1362 р. оволодів Києвом та навколишніми землями, потім Чернігово-Сіверщиною й більшою частиною Переяславщини. У походах Ольгерду активно допомагала місцева знать, яка радше воліла бачити над собою литовську зверхність, ніж монгольську.

Успішне просування литовців до узбережжя Чорного моря неминуче викликало опір монгольських темників, що володіли Поділлям і причорноморськими степами. Вирішальна битва відбулася в 1362 р. (за іншими відомостями — у 1363 р.) неподалік річки Сині Води (тепер, як вважає більшість учених, це річка Синюха, що впадає в Південний

Буг, неподалік сучасного міста Новоархангельськ). Здобувши перемогу, Ольгерд остаточно витіснив ординців із Поділля.

Робота з документом

В сіє літо (1362 р.) Ольгерд переміг трьох царів татарських з ордами їх... і з того часу з Поділля вигнав владу татарську. Цей Ольгерд і інші руські держави у свою вдажу прийняв, і Київ під Федором князем взяв, і посадив у ньому Володимира, сина свого; почав над ними володіти, їм же батьки його дань давали.

Запитання до документа

1) Про яку подію йдеться у документі?

2) Які території захопив Ольгерд?

3) Яку систему влади запровадив Ольгерд на захоплених українських землях?

Розповідь учителя

Швидкий перехід українських земель під владу Литви пояснюється тим, що литовські князі сповідували православ’я (10 з 12 синів Ольгерда стали православними), культура Русі мала на них великий вплив. Литовці, які переселялися на українські землі, швидко асимілювалися, поріднившись династичними шлюбами з місцевими князями та боярами. Чимало українських можновладців у Литві посіли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Литовці фактично не змінювали існуючих відносин, не порушували традицій, які склалися на цих землях. Зберігалася віра, мова, судочинство. Литовці діяли за принципом: «Ми старовини не рухаємо і новини не вводимо». До того ж колишні руські князівства не мали реальної сили, яка б могла протистояти литовському просуванню.

Між Ольгердом і монголами існувала домовленість про їхнє панування на південноруських землях, але, незважаючи на це, їх приєднання до Великого князівства Литовського дало Ольгердові можливість претендувати й на іншу давньоруську спадщину. На цьому шляху його головним ворогом була Москва. Відкритий конфлікт між обома державами, що прагнули об’єднати під своєю владою давньоруську спадщину, спалахнув у 1368 р. і тривав із перемінним успіхом аж до 1537 р.

Бесіда за запитаннями

1) У результаті якої битви українські землі були звільнені від монгольського панування?

2) Під час правління якого литовського князя більшість українських земель увійшли до складу Великого князівства Литовського?

3) Що зумовило відносно мирний перехід руських князівств під владу Литви?

4) Які наслідки мало для Литви приєднання значної частини земель колишньої Київської держави?

5) Поясніть принцип литовської еліти, якого вона дотримувалася в XIV ст.: «Ми старовини не рухаємо і новини не вводимо».

Розповідь учителя

Після включення українських земель до складу Великого князівства Литовського Ольгерд відновив удільний устрій. Але, як правило, на чолі князівств стояли представники литовських династій Гедиміновичів і Ольгердовичів. Так, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське князівства, Переяславщину і чотири уділи на Поділлі Ольгерд роздав синам і племінникам. На чолі Київського князівства став Володимир Ольгердович, на Поділлі — Юрій Коріятович, на Новгород-Сіверщині — Дмитро Корибут тощо. Удільні князівства перебували у васальній залежності від великого князя й зобов’язувалися «служити вірно», виплачувати щорічну данину і в разі потреби виставляти своє військо.

Але вже скоро для удільних князів стає обтяжливою влада великого князя, і вони починають проявляти ознаки самостійного життя. Такі прагнення особливо проявилися по смерті Ольгерда під час боротьби за литовський великокняжий престол.

У той же час постало питання про збереження цілісності Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь Ольгерд заповів своєму старшому синові від другої дружини — Ягайлу. Він також отримав верховенство над усіма Гедиміновичами й Ольгердовичами. Проте старші брати — сини першої дружини Ольгерда — не змирилися із цим. Проти Ягайла виступили полоцький, чернігово-сіверські, волинські, подільські князі. Скориставшись цим, брат Ольгерда Кейстут захопив Вільно й усунув Ягайла від влади. Проте Ягайло втік до Тевтонського ордену і за його допомогою відновив владу, полонивши

Кейстута та його сина Вітовта. Через кілька днів Кейстута було задушено, але Вітовт зміг урятуватися і продовжити боротьбу. Розуміючи непевність свого становища, Ягайло вирішив спертися на допомогу Польщі, яка, у свою чергу, потребувала допомоги Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. Зрештою в 1385 р. між двома країнами було укладено Кревську унію, згідно з якою Литва мала прийняти католицизм і навік приєднати до Польщі свої литовські та руські землі. Отже, об’єднуючись із Польщею, Велике князівство Литовське втрачало свою незалежність.

Робота з термінами та поняттями

Унія — об'єднання, союз. У даному випадку об'єднання на певних умовах двох держав під зверхністю одного монарха.

У 1386 р. великий князь Ягайло хрестився за католицьким обрядом під ім’ям Владислава, одружився з польською королевою Ядвігою й став королем Польщі, а одночасно й великим князем литовським.

Ставши королем, Ягайло активно взявся за реалізацію умов унії. Почалося хрещення литовців за католицьким обрядом, а литовці-католики отримали такі ж привілеї, як і польська верхівка. Також були приведені до присяги нового короля удільні князі. їхня васальна залежність від Ягайла виражалася у виплаті щорічної данини та в необхідності надавати військову допомогу господарю. У всьому іншому вони користувалися повного свободою. Так, київський князь Володимир Ольгердович навіть карбував власну монету.

Бесіда за запитаннями

1) Які князівства були відновлені на українських землях після їх входження до складу Литви?

2) Між якими державами й коли була укладена Кревська унія?

3) Які основні умови Кревської унії?

4) Яким було ставлення удільних князів до укладення Кревської унії?

2. Правління князя Вітовта й українські землі

Розповідь учителя (коментоване читання відповідного пункту параграфа)

Кревською унією були невдоволені деякі литовські князі, на чолі яких став Вітовт. Вони виступили за збереження самостійності Литви, їхня збройна боротьба змусила Ягайла в 1392 р. визнати Вітовта намісником Литви, і він фактично став литовським князем. Кревська унія була скасована.

Але київський князь Володимир, новгород-сіверський Дмитро Корибут і подільський Федір Коріятович відмовилися визнати владу Вітовта. Спалахнула збройна боротьба, під час якої Вітовт розпочав ліквідацію удільних князівств. До кінця 90-х рр. XIV ст. всі найбільші удільні князівства були ліквідовані. Князі були замінені на намісників Вітовта. Завдяки таким діям Вітовт сприяв централізації і зміцненню незалежності Великого князівства Литовського.

Владу Вітовта підтримувала та частина української знаті, що була проти покатоличення і бачила в ньому того правителя, який може протистояти зазіханням Москви і нападам монголів.

Проте планам Вітовта з перетворення Великого князівства Литовського на самостійну могутню державу не судилося здійснитися. Улітку 1399 р. в битві на річці Ворскла він зазнав цілковитої поразки від татар і був змушений шукати порозуміння з Ягайлом. Ця битва мала ще один трагічний наслідок для українських земель: під час неї полягло понад 50 нащадків Рюриковичів, що значно послабило українську знать.

18 січня 1401 р. у Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Усі українські й литовські землі по смерті Вітовта мали перейти під владу польського короля. Ця унія зумовила появу нового противника зближення Литви та Польщі — молодшого брата Ягайла Свидригайла Ольгердовича, який фактично втрачав права наслідувати великокняжий престол.

Уклавши Віденську унію, Вітовт із новим завзяттям узявся за зміцнення свого князівства. Він досяг успіху у війні з Москвою, приєднавши до себе частину її володінь. У Новгороді Вітовт привів до влади своїх прихильників, а Рязанське і Тверське князівства визнали свою васальну залежність від нього. Упорядкувавши таким чином свої східні кордони, Вітовт разом із Польщею взяв активну участь в боротьбі з Тевтонським орденом, яка завершилася Грюнвальдською битвою (1410 р.).

Цікаво знати

У війську Ягайла та Вітовта було чимало вихідців з українських земель. Так, із 16 польських полків шість було споряджено на Галичині та Поділлі. До складу литовського війська, що налічувало 15 полків, сім було сформовано на українських землях.

Після перемоги над Тевтонським орденом, що став васалом Польщі, знову з’явилися сподівання на незалежність Великого князівства Литовського. Новий розклад сил був закріплений Городельською унією 1413 р. Ця унія визнавала незалежність Литви і після смерті Вітовта, але під зверхністю польського короля. Також унія підтверджувала привілейоване становище католиків: тільки вони могли обіймати вищі посади в державі. Ці пункти унії викликали обурення православної знаті й спричинили внутрішній конфлікт у Литві, що вибухнув уже після смерті Вітовта.

Нові перемоги дали можливість Вітовту надалі розширювати межі своєї держави. Домовившись із володарем Золотої Орди Тохтамишем, він розпочав освоєння чорноморського узбережжя між Дніпром і Дністром. Починають зводитися фортеці в Хаджибеї (зараз Одеса), Каравулі, Білгороді (Акерман, зараз Білгород-Дністровський), Чорногороді, Дашеві (зараз Очаків). Він також сприяє утворенню незалежного Кримського ханства.

Щоб усунути будь-який вплив Москви у своїх володіннях, Вітовт намагався домогтися незалежності православної церкви в межах своєї держави. У 1414 р. було створено окрему Київську митрополію на чолі з Григорієм Цамблаком. Також у церковній політиці Вітовт домагався укладення унії між католиками і православними на основі збереження останньою всіх обрядів і традицій. Проте довести цю справу до кінця Вітовт не зміг.

Могутність Вітовта спонукала європейських володарів до укладення союзу з ним. У 1429 р. імператор Священної Римської імперії запропонував коронувати Вітовта, що було підтримано й іншими європейськими правителями. Коронація була призначена на 8 вересня 1430 р.

Робота з документом

У коронаційному акті Велике князівство Литовське проголошувалося королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмось іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі — допомагаючи проти язичницьких нападів».

Запитання до документа

1) Про що свідчить цей документ?

2) Який статус мало отримати Велике князівство Литовське після коронації Вітовта?

3) Яка роль відводилася Великому князівству Литовському у європейській політиці?

Розповідь учителя

Проте у визначений час корона не прибула до Вільного, оскільки була перехоплена і знищена поляками, які не бажали розриву унії. Коронація була відкладена, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Деякі історики припускаються думки, що він був отруєний.

Завдання

Заповніть таблицю «Польсько-литовські унії».

Назва

Рік

Основні умови

Наслідки

Кревська

Віленська

Городельська

Запитання для дискусії

Дайте оцінку політики князя Вітовта щодо українських земель.

3. «Велике князівство Руське». Вількомирська битва та її наслідки

Розповідь учителя (коментоване читання відповідного пункту параграфа)

По смерті Вітовта білоруська, українська та частина литовської знаті без згоди польського короля обрали князем Великого князівства Литовського Свидригайла Ольгердовича (1430—1432 рр.). Ці дії поставили під загрозу подальше існування польсько-литовської унії. Польща відразу розпочала війну. Її військо вдерлося на Волинь і Поділля, однак запеклий опір населення, а також союз, укладений Свидригайлом із Тевтонським орденом і гуситами, завадили полякам оволодіти цими землями. Проте утриматися при владі Свидригайло не зміг. Литовська католицька знать, що боялася втратити свої привілеї, учинила заколот і посадила на великокняжий престол брата Вітовта Сигізмунда Кейстутовича. Свидригайло ледь урятувався втечею. Сигізмунд відразу відновив Віденську унію 1401 р., але поширити владу на все Велике князівство Литовське не зміг. Берестейщина, Підляшшя, Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь та Східне Поділля визнали своїм володарем Свидригайла й об’єдналися у «Велике князівство Руське».

Спираючись на підтримку цих земель, Свидригайло розпочав успішний наступ проти Сигізмунда. Занепокоєні таким розвитком подій Сигізмунд і Ягайло внесли деякі корективи до угоди про унію. У 1432 і 1434 рр. були видані акти, які зрівнювали в правах католицьку і православну знать. Але православним надалі заборонялося обіймати найвищі посади в державі. Ці поступки дещо зменшили кількість прихильників Свидригайла, який і без того своєю непослідовністю, схильністю до інтриг, безпринципністю, надмірною підозрілістю й жорстокістю відштовхував від себе значну кількість противників Сигізмунда.

Цікаво знати

Серед фактів, які підтверджують негативні риси Свидригайла, красномовними є такі. Так, Свидригайло заарештував князя Федька Несвітського, який удало вів боротьбу з поляками на Поділлі, підозрюючи його в зазіханнях на князівську владу.

Найбільше підірвало авторитет Свидригайла серед православної знаті спалення ним православного митрополита Герасима, якого підозрювали у зв’язках із Москвою.

Розповідь учителя

Вирішальною в боротьбі за великокняжий престол стала битва, що сталася 1 вересня 1435 р. на річці Швянті неподалік від міста Вількомир

(зараз місто Укмерге в Литві). У цій битві Свидригайло та його прихильники зазнали цілковитої поразки, й ідея створення незалежного «Великого князівства Руського» так і не була втілена в життя. До кінця 1438 р. Сигізмунд оволодів усією територією Великого князівства Литовського.

Сигізмунд виявився мудрим політиком. Він не став переслідувати своїх противників, зберіг життя Свидригайлові. Після здобуття перемоги завдяки Польщі Сигізмунда незабаром стала обтяжувати її зверхність, і він розпочинає політику, спрямовану на зміцнення незалежності Великого князівства Литовського. У своїй політиці Сигізмунд спирався на дрібних землевласників, рицарів, а не на удільних князів, владу яких він обмежував. Це викликало змову серед українських і білоруських князів, які вбили Сигізмунда. Провідну роль у цій змові відігравали волинські князі Іван та Олександр Чорторийські, проте їхня спроба повернути на великокняжий престол Свидригайла не мала успіху, оскільки той уже не мав ніякого авторитету серед населення. Новим великим князем литовська знать обрала молодшого сина Ягайла — Казимира, проте реальна влада зосередилася в руках литовської знаті на чолі з Яном Гаштольдом. У відповідь на українських землях спалахнуло повстання, яке вдалося приборкати завдяки поступкам православній знаті.

Проголошення великим князем Казимира, а не правлячого польського короля Владислава III означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Хоча в 1447 р. Казимир став польським королем після загибелі Владислава III у битві з турками під Варною, Велике князівство Литовське зберегло свою незалежність. Крім того, прийнятий того ж року «Віленський привілей» надавав додаткові права католицькій і православній знаті. Зокрема, як і англійська Хартія вольностей 1215 р., він гарантував недоторканність особи від арешту й ув’язнення без вироку суду.

4. Київське і Волинське удільні князівства

Розповідь учителя

Незважаючи на поразку, українські удільні князі залишалися вагомою і впливовою силою. Щоб запобігти її новим виступам, після проголошення Казимира великим князем були відновлені Київське і Волинське удільні князівства. Волинське князівство було віддано Свидригайлові, який правив князівством до кінця життя (помер 1452 р.), після чого князівство було ліквідоване.

У Київському удільному князівстві була відновлена династія Ольгердовичів. Князем став син Володимира Ольгердовича Олександр (Олелько) Володимирович (1441—1454 рр.).

Князювання Олелька та його сина Семена (1455—1470 рр.) становлять цілісний період, який характеризується спробою відновлення могутності Київської держави.

Крім зміцнення влади Олельковичі прагнули розширити свої володіння. Так, під їхньою владою опинилися Київщина, Переяславщина, Брацлавщина (Східне Поділля), частина Чернігівщини. Олельковичі сприяли освоєнню степових просторів (Дике Поле) на південь від своїх володінь, ведучи запеклу боротьбу з татарами.

Київські князі переймалися проблемами не лише власних володінь, а й претендували на великокняжий престол.

У 1458 р. Семен Олелькович домігся створення окремої Київської православної митрополії. Ця подія остаточно розділила українську й московську православні церкви.

Зростання могутності Київського князівства та його майже самостійне існування занепокоїло великого князя литовського. Після смерті Семена Олельковича наприкінці 1470 р. великий князь скасував князівство. Брат Семена Михайло Олелькович не був допущений до Києва, а його намісником був призначений Мартін Гаштольд.

Робота з документами

ПОЛЬСЬКИЙ СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ХРОНІСТ ЯН ДЛУГОШ ПРО ПРИЧИНИ ЛІКВІДАЦІЇ КИЇВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство (Київське) знову було повернене на звичайну провінцію великого князівства, як і інші руські князівства, і вимагали то від короля, щоб він тут призначив намісником Мартіна Гаштольда.

ЛІКВІДАЦІЯ ЛИТОВСЬКОЮ ВЛАДОЮ КИЇВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА (УРИВОК ІЗ «ДОДАТКА ДО ІПАТСЬКОГО ЛІТОПИСУ»)

Року 1471. Упокоївся Семен Олелькович, князь київський. Після його смерті Казимир, король польський, бажаючи, щоб перестало існувати князівство Київське, не посадив уже там Семеонового сина Мартіна, а посадив воєводу з Литви Мартіна Гаштольда, ляха, якого не хотіли кияни прийняти не тільки тому, що він не був князем, а більше тому, що він був ляхом; однак будучи примушені, погодилися. І з цього часу в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи.

Запитання до документів

1) Які причини ліквідації Київського удільного князівства називає Ян Длугош?

2) Як пояснює літопис неприйняття киянами литовського воєводу?

3) Чи була ліквідація удільних князівств закономірним явищем?

Гаштольду довелося силою утверджувати свою владу в Києві, який не бажав бачити його своїм намісником.

Таким чином, на початок 70-х рр. XV ст. на українських землях було остаточно ліквідовано удільний устрій і поширене воєводське управління.

5. Виступи руської православної знаті наприкінці XV — на початку XVI ст.

Колективна робота з підручником

1) Випишіть у зошит найбільші виступи руської православної знаті проти литовського володарювання.

2) З’ясуйте причини виступів знаті.

3) Визначте причини поразок виступів знаті.

Додатковий матеріал

Ліквідація Волинського і Київського удільних князівств свідчила про те, що литовська знать зміцніла настільки, що могла вже не рахуватися з інтересами руської православної, яку не влаштовував такий стан речей. Її провідники намагалися відновити колишній вплив руської православної знаті та становище. Одним із виявів цього була змова 1481 р., коли молодші нащадки Олельковичів, що були позбавлені своїх уділів, намагалися відділити свої колишні володіння від Великого князівства Литовського і приєднати їх до Московського князівства. Також вони висували свої претензії на великокняжий престол на правах старшинства серед Ольгердовичів. Проте змова була викрита, а змовники страчені.

Змова князів виразно засвідчила, що руська православна знать була усунута від влади, а гору у Великому князівстві Литовському взяла литовська католицька знать.

По смерті великого князя литовського і короля польського Казимира IV Ягеллончика в 1492 р. спадкоємцем став його син Олександр (1492—1506 рр.). Новий великий князь продовжив політику, спрямовану на зміцнення при владі католиків. Литовська католицька знать виступала за незалежність Литви і проти унії з Польщею, убачаючи в польській знаті своїх конкурентів. Напруженими відносинами між Литвою і Польщею відразу скористалася Москва, яка, уклавши союз із Кримським ханством, почала наступ на Литву. Москва остаточно підкорила Твер і Новгород, що тяжіли до Литви, захопила майже всю Чернігово-Сіверщину. Верхівські князі, нащадки Рюриковичів, перейшли на службу до московського князя. У цей же час українські землі почали потерпати від набігів кримських татар. Унаслідок цього за нетривалий час були зруйновані всі споруджені за Вітовта фортеці на узбережжі Чорного моря, знищені всі здобутки з освоєння Дикого Поля, через що великі райони українських земель на південь від Києва обезлюдніли.

Таким чином, до занепаду руської православної знаті додалося й розорення українських земель.

Останнім виступом руської православної знаті стало повстання 1508 р. під проводом князя Михайла Глинського, що належав до тієї частини руської знаті, яка почала активно сприймати західноєвропейські ідеї. Але і воно зазнало поразки.

Постать в історії

У молоді роки Глинський, прийнявши католицтво, виїхав за кордон, де навчався при дворах європейських монархів (імператора Священної Римської імперії, курфюрста Саксонії та ін.). Він здобув гарну освіту, досконало вивчив воєнне мистецтво, а після повернення на батьківщину став найвпливовішою особою при дворі великого князя литовського Олександра. Його брати Іван та Василь стали воєводами, відповідно, Київським і Берестейським. Зі зростанням впливу князя збільшувалися його земельні володіння. Але по смерті Олександра, за нового великого князя Сигізмунда, він потрапив у немилість і втратив усі свої посади. Його землі стали об єктом зазіхання інших князів. Розуміючи хибність свого становища, Глинський наважився на повстання, яке охопило Турівську і Київську землі. Не підтриманий іншими князями, він утік до Москви. Вирішальну роль у придушенні виступу Глинського відіграв інший відомий князь Костянтин Іванович Острозький.

Видатний український історик М. Грушевський, характеризуючи повстання Глинського, писав: «Недобитки руських княжих родів і панів змирилися зі своєю другорядною роллю у Великім князівстві й не мали ані відваги, ані енергії боротися з литовською аристократією». Також виступ Глинського він назвав «останньою конвульсією руської аристократії у Великому князівстві Литовському».

6. Польське панування на українських землях наприкінці XIV — у XV ст.

Розповідь учителя

Із приєднанням Галичини польська експансія на українські землі не припинилася. Наступним об’єктом зазіхань стало Поділля.

Після відвоювання литовцями Подільської землі в татар утворилося Подільське князівство, володарями якого стали князі Коріятовичі. За правління Федора Коріятовича князівство домоглося майже цілковитої самостійності. Як уже згадувалося вище, у 1392 р. він відмовився визнати владу великого князя литовського Вітовта, однак, не змігши втримати свої володіння в боротьбі з Вітовтом, був змушений тікати до Угорщини. Подільське князівство було ліквідоване, проте Вітовту довелося відразу боронити Поділля від поляків.

Поляки, які не бажали посилення влади Вітовта, вторглися на Поділля, однак відразу оволодіти ним не змогли. Лише після запеклої боротьби Вітовт змушений був поступитися західною частиною краю (на захід від річки Мурафі) з містами Кам’янець, Смотрич, Бокота, Скала та Червоноград. Але вже 1395 р. Західне Поділля було повернуте литовцям. На цьому боротьба за ці землі не скінчилася. Скориставшись усобицею в Литві, у 1430 р. польське військо знову вторглося на Поділля. Цього разу поляки наразилися на сильний опір місцевого населення, очолюваного князями Федьком Несвізьким, Олександром Носом та Івашком Рогатиським. Поляки зазнали поразки, але саме в цей час між великим литовським князем Свидригайлом і Федьком спалахнув конфлікт, у результаті якого останній перейшов на бік Польщі й допоміг полякам захопити Західне Поділля.

Щоб закріпитися на приєднаних українських землях, у 1434 р. в Галичині було створене Руське воєводство, а в Західному Поділлі — Подільське воєводство.

На загарбаних українських землях політика Польщі докорінно відрізнялася від литовської. Поляки навіть не намагалися знайти спільну мову з місцевою елітою, а відразу запроваджували польську систему управління, передаючи її виключно в руки поляків. Крім того, польські землевласники отримували маєтки, а в міста запрошувалися німецькі, єврейські та вірменські переселенці, які отримували всілякі пільги і привілеї. Така політика призвела до втрати містами українського характеру, українці були витіснені з ремесла й торгівлі. Містам надавалося магдебурзьке право — право на самоврядування, але ним могли користуватися лише жителі міста й католики.

Цікаво знати

У Львові українські православні міщани перетворилися на найбільш безправну групу населення міста. їм заборонялося продавати тканини, горілку та інші товари, жити в місті поза межами визначеного кварталу — Руської вулиці. Усі ділові документи в місті мали вестися виключно латиною або польською мовою.

Також на українських землях запроваджувалася й польська система судочинства, яка мала становий характер. Тобто кожен стан мав власний судовий орган. Шляхта підлягала земському суду, міщани — магістрату, а решта — старостинському.

Утвердження польського панування супроводжувалося наступом католицької церкви на православну. Для боротьби з православними католики вживали багатьох заходів. Створювалася власна церковна організація: у Володимирі, Галичі, Перемишлі, Кам’янці, Холмі було засновано єпископства, а в 1412 р. у Львові — архієпископство. Було заборонено будувати нові православні храми, у той час як старі закривалися. На православних священиків був накладений податок, у той час як католицькі його не сплачували. Православним також заборонялося справляти обряди, свята, обіймати державні посади. На них накидався комплекс меншовартості й неповноцінності.

Таким чином, установлення польського панування супроводжувалося ополяченням й окатоличенням українського населення.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Творче запитання

Чому історики часто називають Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою?

(Для організації дискусії слід прочитати наведений текст.)

Текст для організації дискусії

Чи було Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою?

Відносно мирне проникнення литовців в українські землі і їх входження до складу Великого князівства Литовського дало підставу багатьом історикам стверджувати, що Литовська держава стала продовженням українських державних традицій. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об’єднанні довкола династії Гедиміна... Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду».

Іншу думку виклав відомий український історик Д. Дорошенко. Він вважав, що в певний історичний період, коли Литва ще не посилилася й не мала розгалуженої системи влади на місцях, справді було враження, що українські князі мали пріоритети. Історик пише: «Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільше вона могла дати князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада на Литві не мала органів управи областями... Будування фортець, їх укріплення, об’єднання залогами, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд — усе це запозичилося в Русі... Столиця Вільно в XIV ст. була власне столицею не литовської, а литовсько-руської держави. У складі цієї держави тепер етнографічні землі займали всього одну десяту частину». У наступний відрізок часу, вважає Дорошенко, стався поворот Литви до Польщі, особливо після Кревської унії: «...На українські землі прийшов зовсім інший уклад життя, ніж це було за ВКЛ в ранні часи. Знищується її незалежність та давній спосіб життя України-Русі».

Частина істориків вважає, що Литовсько-Руська держава на початковому етапі відносин України з Литвою була федерацією, але коли литовський князь Вітовт посадив на місце удільних князів своїх намісників, відбувся відхід від широкої внутрішньої автономії українських земель.

На противагу цій думці, учені М. Грушевський та І. Крип’якевич вважали політику Литви щодо України загарбницькою, у результаті якої остання втратила свою незалежність і перетворилася на литовську провінцію.

Сучасні дослідники (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна), спираючись на праці М. Грушевського та І. Крип’якевича, вважають, що державна влада в Литовсько-Руській державі сконцентрувалася у великого князя литовського й була необмеженою; великий князь був повним і єдиним розпорядником матеріальних ресурсів (насамперед землі) та війська; українські землі мали тільки обмежене самоврядування, яке поширювалося лише на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію; починаючи з Ольгерда, відбувалося усунення удільних князів і їхня заміна родичами великого князя чи намісниками.

Тому ці науковці переконані, що ВКЛ не мало характеру української держави.

Бесіда за запитаннями

1. Чому наприкінці XIV ст. на українських землях були ліквідовані удільні князівства?

2. Який вплив мала битва на річці Ворскла 1399 р. на долю українських земель?

3. Яке історичне значення Ґрюнвальдської битви?

4. Які землі об’єдналися у «Велике князівство Руське»?

5. Хто переміг у Вількомирській битві?

6. Чим було зумовлене відновлення Волинського і Київського удільних князівств у 40-ві рр. XV ст.? Як склалася доля цих князівств?

7. Коли на українських землях були остаточно ліквідовані удільні князівства?

8. Чим були зумовлені виступи православної знаті наприкінці XV — на початку XVI ст. проти Литви?

9. Чому всі виступи православної знаті у Великому князівстві Литовському завершилися поразкою?

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

Учитель привертає увагу учнів до провідних ідей матеріалу, розглянутого на уроці.

У XIV ст. більшість українських земель опинилася в складі Великого князівства Литовського. Спочатку політика литовських князів не була обтяжливою для місцевого люду, оскільки ті не руйнували їхніх традицій і не запроваджували нового. Відродився удільний устрій українських земель. Литовська еліта перейняла православну віру, культуру й закони Русі. Також литовські кия-

зі сприяли звільненню українських земель від монголів. Битва на Синіх Водах (1362 р.) фактично поклала край монгольському пануванню. Це дає вченим підставу говорити про Литовсько-Руську державу.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

Період

Характеристика

1340—1362 рр.

«Тиха експансія», або «оксамитове проникнення», литовців на українські землі

1362—1385 рр.

«Ослов'янення» литовських правителів Великого князівства Литовського, яке було своєрідною федерацією земель-князівств, рівноправними суб'єктами якої були українські землі

1385—1480 рр.

Втрата українськими землями колишньої автономії і перетворення їх на звичайні провінції Литви

1480—1569 рр.

Політика змагань за українські землі в умовах боротьби між Москвою і Литвою за право бути центром «збирання земель Русі»

Значне розширення кордонів Великого князівства Литовського викликало конфлікти із сусідами, які також прагнули володіти землями колишньої Русі. Крім того, католицька церква наполегливо намагалася поширити свій вплив на Схід. Наприкінці XIV ст. відбулося зближення Литви та Польщі, що привело до укладення між ними 1385 р. Кревської унії. Завдяки об’єднанню зусиль удалося завдати поразки Тевтонському ордену (Грюнвальдська битва 1410 р.), який загрожував обом державам. Зближення з Польщею спричинило внутрішній конфлікту Великому князівстві Литовському, який перетворився на відкрите збройне протистояння між прихильниками православ’я і старих удільних традицій, з одного боку, та прихильниками зближення з Польщею, католицизму та зміцнення централізації Литви, із другого. Вількомирська битва 1435 р. визначила подальший шлях розвитку Великого князівства Литовського в бік зближення з Польщею. У 1452 і 1470 рр. були ліквідовані Волинське і Київське удільні князівства, руська православна знать остаточно втратила свій вплив. Усі її спроби відновити старі порядки вже не мали успіху.

Поступово на українських землях установлювалося польсько-литовське панування, що супроводжувалося витісненням православної церкви католицькою, запровадженням нових порядків.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацюйте § 19 підручника.