17 Повсякденне життя мешканців України Практична робота 4. підготувати міні-проект про повсякденне життя мешканців України (селян, міщан, торговців, поміщиків) в першій половині ХІХ ст.

Домашнє завдання: вивчити § 17 с. 125-132 відповісти на питання с. 131-132 виконати ПР за матеріалами уроку 17 на сайті учителя, підготувати міні-проект про повсякденне життя мешканців України (селян, міщан, торговців, поміщиків) в першій половині ХІХ ст.

Матеріали для ознайомлення та пошуку інформації:

http://www.yatran.com.ua/articles/181.html

Історія села Троянка

22.10.2008 | 21:49 Інна ТОПОЛЬНИК

переглядів: 3535

Село Троянка – центр сільської Ради Голованівського району на Кіровоградщині, до революції волосний центр. Розташоване на річці Янівці за 18 км на схід від районного центру і за 10 км від залізничної станції Ємилівка. Утворилось із хуторів, які називались Говієвськими і належали графу Потоцькому. Знаходилися вони в межах яру "Маруня".

На їх місці і зараз виорюються рештки посуду. Можна також встановити обриси ставка старого села. Говієвське, нібито, вимерло від чуми, яка була завезена сюди з Криму, а на північ від нього, де збігаються дві невеликі річки появилося село Троянка. За переказами, нібито, через те, що розміщувалося на схилах трьох ярів, воно спочатку називалося Трьохяркою, а пізніше трансформувалося в Троянку.

На кінець ХІХ ст. в селі проживало 1725 людей. Корінними жителями були: Бажанюки, Шевчуки, Гончарі, Кулики, Журавлі, Шамраї, Гриньки, Плетяні, Довгані, Янчуки, Гирби, Рекеченські, Завальнюки, Чорнії, Чорнійчуки, Масні, Кушніри, Юрійчуки, Бойки, Купліванчуки, Паламарчуки, Марчуки, Підлубні та Барвінки. Пізніше появились нові прізвища: Кликун, Латорцев, Станкевич. Носили їх завезені сюди панами слуги. Приданчук –теж був панським слугою, його виміняв пан на собаку. Наконечний, привезений паном, доглядав за пасікою, Халковський прибув в село як майстер по виготовленню цегли. Бак – старий солдат – був наглядачем панського лісу...

Мало хто з сімей жив зі свого господарства. Їм доводилось орендувати землю в пана або наймитувати. На яких умовах наймитували люди, можна побачити з копії договору Д. Шкуровського.

"Условия договора заключенного с экономией пана Грабовского 6 января 1911 года.

Я, ниже подписавшийся крестьянин, Шкуровский Дмитрий Григорьевич, Троянской волости, нанялся в экономию, принадлежащему пану Грабовскому, на сельскую работу сроком на один год, с января 1911 г. по декабрь 1911 г. за вознаграждение в 40 руб. за все время службы.

Условия службы следующие:

1.К работе я должен приступать с рассвета и продолжать таковую до заката солнца ежедневно за исключением праздничных дней, в которые освобождаюсь от полевых работ, но не имею права отлучаться без ведома экономии, а также должен исполнять досмотр скота, доставку кормов и необходимые поездки и посылки.

2.Все врученные мне при работе инструменты, снаряды, упряжи и т.п. имущество я обязан беречь и по окончанию работы сдавать, кому будет сказано в целости, в противном случае отвечаю втрое против стоимости всякого утерянного или умышленно испорченного предмета.

3. Ночной караул при снарядах оставленных на ночь в поле, а также при рабочем инвентаре, я обязуюсь выполнять по очереди и указанию экономии.

4. Без разрешения экономии я не вправе отлучаться для своих надобностей, в противном случае экономия вправе взять на мое место рабочего за мой счет, за плату какова бы она ни была, а со мной будет поступлено по закону утвержденным 12 июля 1886 года, и правилам «Положения о найме на сельские работы».

5.Жалование будет выдаваться следующим порядком: при заключении настоящего договора взадаток 4 рубля, а остальные деньги будут выдаваемы по 3 рубля ежемесячно.

Настоящий договор обеими сторонами добровольно заключен и должен быть точно и нерушимо исполнен по всем согласно закону утвержденного 12 июля 1886 г., «Положения о найме на сельские работы», в том подписываемся».

І так було не тільки з паном. Наприклад, куркуль Поліщук, розраховуючись зі своїми батраками, говорив, що доплачує 15 копійок за те, що той вночі пас волів, але утримує 45 коп. штрафу за те, що переїхав цуценяті ногу.

Звичайно, населення не могло миритися з важкими умовами життя. Серед селян виникає невдоволення існуючими порядками. Революційні події 1905 р., які сколихнули всю Росію, докочуються і до Троянки. Найбільшого розмаху досягають вони в 1906 році. Зокрема, восени в троянській економії було спалено молотильний тік, де згорів увесь урожай і солома пана, через декілька днів після току спалили продуктовий амбар і конюшні. Разом з приміщеннями пана були підпалені стоги з зерном і будівлі в куркулів. Для охорони майна цієї ж осені паном були викликані козаки.

Керівниками селянського повстання в селі були жителі села Троянки Григорчак Яким, Шкуровський Іван, Марчук Федот, Павло Деменчук. За участь у заворушеннях і знищені майна пана були осуджені і вислані в Архангельську, Вологодську, Оленецьку та Оренбурзьку губернії Гулько Василь, Погоріляк Василь, Халковський Зенон, Бажанюк Яків, Чорнійчук Яків, Шкуровський Іван та Берловський Марко. Велика кількість заколотників зазнали покарань від місцевої влади.

Перед Першою світовою війною в 1913 р. в селі нараховувалось 645 дворів. В користуванні селян знаходилось 1247 десятин землі, нею користувались тільки дві третіх населення села, третина селян були малоземельні або зовсім не мали землі. З 645 господарств тільки 480 мали власне тягло. Серед селян, які користувались землею, двадцять п'ять мали від 10 до 25 десятин, чотири – від 25 до 70 десятин. Ці 29 господарств займали 524 десятини, значить на всіх решту 616 припадало 723 десятини.

У 1914 році майже все доросле чоловіче населення було забране на фронти Першої світової війни. Умови життя стали ще важчими, до безземелля добавились вдови, які самостійно не могли підгримувати своє господарство. З цієї війни не повернулось 73 особи.

Перемога Лютневої революції, скинення царя докотились і до Троянки. В селі була ліквідована царська адміністрація. Головою волревкому обрали Задорожнього Івана Івановича з Орлової, його змінив учитель Луговий Омелько, який знаходився на даній посаді до травня 1917 року. В травні до села повернувсь пан і почав встановлювати старі порядки, на пост голови волості став есер Станкевич, який проводив політику Тимчасового уряду. В листопаді місяці встановилась радянська влада, при управлінні волості знаходились Звіревич Тимофій, Сидір Гирба, Чамлай з Салабанівки, Євченко, Харченко, Лукашевський Сафран Аполонович, Килинич.

У червні 1918 р. в село вступили австрійці, які простояли з серпня 1918 року до травня 1919-го. Потім село було під владою то денікінців, то петлюрівців, то місцевих банд і загонів. Особливо багато клопоту завдавав загін під проводом Манченка і Боровського Броніслава, які діяли в основному в межах Троянської волості.

В ході громадянської війни село не раз піддавалося грабункам, а одного разу серед білого дня на сільському сході був убитий Галушко Хома. Влітку 1921 року махновцями убито секретаря парткомірки Смеричанського, голову комбіду Звіревича, а також завідуючого секретною частиною Журавля Якова Івановича.

Основним мірилом економічного життя села Троянки була земля. Після революції в лютому 1917 року ті селяни, що мали власні ділянки, залишились господарювати на них, а безземельні і малоземельні селяни отримали 2400 десятин панської землі і 40 десятин церковної.У 1921 році згідно вказівок радянського уряду відбулося землевпорядкування. З масивів села Троянки було відрізано 226 десятин і передано Ємилівці, а до Троянки прибавили 159 десятин від Журавлинки і 34 десятини від Наливайки. З 1921 по 1926 рік земля ділилась на кожного члена сім’ї, на одну душу припадало по 1,33 десятини. Була також запроваджена чотирьохпільна система обробітку ґрунту, з розрахунку 0,33 десятини в одному полі. Переділ проводився кожної весни, що приводило до суперечок між окремими господарями і, навіть, селами. Особливо гостро проходили суперечки між селами Троянка і Журавлинка, в 1926 році дійшло до фізичного протистояння. Справа навіть дійшла до республіканського суду в м. Харкові.

У 1927 році в Троянці нараховувалось 811 господарств, в розпорядженні яких знаходилось 4040 га орної землі, 1160 робочих коней, 840 робочої скотини і 3800 овець. Крім того, в цей період було 160 господарств, які не мали власного тягла. В найважчому становищі знаходились Підлубний Степан, Берловський Никифор, Король Марія, Дяченко Микола і ряд інших. Ці селяни разо зі своїми сім’ями бачили власний хліб тільки до Різдва, а потім доводилось кланятись за милостиню. Куркулі Шпаченко Іов, Гулько Микола, Журавель Панфіл допомогти допоможуть, але довго тоді треба було ту милість відробляти.

Щоб вижити і на рівних конкурувати з куркулем бідняки почали організовувати товариства по спільному по обробітку землі. А в грудні 1929 р. 36 господарств об'єднались і створили перший колгосп, якому дали ім’я Якіра. Очолив його Кобець Микола Миколайович. Першими колгоспниками стали Бак Сава, Купліванчук Іван, Журавель Андрій, Бабій, Скавронський Михайло, Мусієнко. В січні 1930 року було створено ще три колективних господарства: "Червоний незаможник," "25 Жовтня" та ім. Смеричанського, але навесні наступного року вони розпалися. Проте з листопада 1930 року по січень 1931 року було створено уже 6 колгоспів: "Червоний незаможник", імені Смеричанського, ім. Якіра, ім. Сталіна, "1 Травня" та "Червона перемога". Тим часом поспішна і насильницька колективізація викликала відчайдушний спротив серед певної частини селян. Зокрема 10 квітня 1930 р. було підпалено конюшню усуспільнених коней колгоспу ім. Смеричанського. В результатів пожежі згоріла конюшня і спеклося 8 тяглових коней.

Активними борцями за укріплення колгоспного ладу на селі були Завальнюк Дмитро Афанасійович, Шкуровський Дмитро Григорович, Яворський Андрій, Довгань Яків, Тіторенко Павло, Масний Костянтин, Шкуровський Іван. На допомогу їм були прислані двадцятип'ятитисячники з Одеси Шульга і Даруш. Одночасно з колективізацією активу села доводилося проводити уперту боротьбу з тими, хто заважав впроваджувати плани партії. Зокрема, в частини куркулів, які відмовлялися йти до колгоспу, на їх користь було конфісковано майно, а самих господарів вислано з села. Така доля спіткала Юрійчука Пантелеймона, Малая Югеня, Кушніра Тодора, Журавля Панфила, Янчука Миколу, Кушніра Григора, Засядьвовка Микиту.

Скільки всього сільчан померло з голоду внаслідок колективізації і насильницького вилучення хліба, на жаль, невідомо. Їх було чимало. А Настя Бак записала від свого діда Анатолія Васильовича Бака свідчення про випадок канібалізму. Його здійснив батько двох дітей. Бачачи, які муки від недоїдання доводилося терпіти його дітям і чуючи благання доньки: „Їсти хочу. М’яса!”, він щодня ходив на роботу в колгосп, з надією, що ось-ось щось заробить і врятує свою меншеньку улюбленицю від голодної смерті. По дорозі під тинами йому часто стрічалися мертві опухлі люди. Одного вечора, повертаючись додому, він тільки й чув у вухах доньчине: „Їсти хочу, м’яса! Я помираю”. „Іван чимдуж кинувся додому, – пише оповідачка. – Голос став гучнішим, гудів у голові. Де взяти? М'ясо! М'ясо! Чоловік уже не тямив, що робить. Біля хвіртки під руку потрапив син Петрик. „М'ясо” – хрипко видихнув Іван і… накинувся на сина. Поки на відчайдушний крик сина виповзла з хати мати – Петрика вже не було. Килина завмерла, а Іван з радістю показував їй шматок м’яса – для Оринки, вона так просила! „Нема вже Оринки,” – прошепотіла Килина...”

З початком Великої вітчизняної війни на захист Батьківщини пішло 217 чоловік. Населення, яке залишилось в селі, всі свої сили вкладало в колгоспне виробництво, велика частина була залучена на будівництво укріплень по річці Південний Буг в селі Люшнювата.

1 серпня 1941 р. на вулицях мирного землеробського села з'явились ворожі війська. Троянка була окупована німцями. Населення загнали в будинки, ніхто не мав права вийти на вулицю – "цивілізовані арійці" лазили по курниках, доїли корів, розбивали вулики. Коли передові німецькі частини пішли далі, селяни як могли допомагали своїм. Не зважаючи на погрози розстрілу, вони давали притулок радянським воїнам і командирам, які попали в оточення. Протягом кількох днів в селі під носом у ворога було переодягнено більше 180 чоловік з числа воїнів-оточенців 6 і 12 армій, які пізніше пішли наздоганяти відступаючі частини Червоної армії або стали партизанами. На території села Троянки ворог втратив вбитими 79 чоловік. Тим часом лише в ніч на 5 серпня на сільському кладовищі гітлерівці розстріляли 73 командири і комісари Червоної армії, які потрапили в полон.

Настали чорні дні окупації. Була створена нова адміністрація, з допомогою якої вороги грабували місцеве населення і заставляли його працювати на німецький вермахт. Першим старостою села був учитель Суховій Іван Євдокимович, його змінив Усатюк Семен Іванович, старшим поліцаєм став Куценко Дмитро, поліцаями – Рекечинський Ілько, Бак Афанасій, Паламаренко Михайло, Красовський Іван та Наконечний Григорій. На базі колгоспів німці створили так звані громадські господарства по обробітку землі. Їхніми головами були Шаповал Семен Юхимович, Головатюк Мирон Іванович, Купліванчук Григорій та Алексюк Іван. Весною 1942 року в село прибув сільськогосподарський комендант Мартін Кагль, який став повновладним хазяїном села.

В червні 42-го почався масовий збір молоді і оточенців для відправки в Німеччину. Молодь намагалася уникнути поїздки до Німеччини. 26 юнаків та дівчат рятувалися в Межиріцький агрошколі, звідки німці не брали до Німеччини, частина виїхала на роботи під місто Миколаїв. І все ж німцям та їх прислужникам вдалось відправити на роботи до рейху 40 юнаків і дівчат, з яких двоє (Наконечна Ольга і Рекеченський Іван) не повернулись на Батьківщину – загинули на шахтах Рура.

22 березня 1943 р. в будинку Шкуровської Явдохи, яка переховувала радянського командира, було зроблено спробу замаху на життя коменданта. Але хвора рука пораненого не змогла привести в дію гранату, в результаті чого вона не зірвалась і присутній в хаті комендант з поліцаями залишився в живих. Натомість після цього 28 березня було розстріляно 13 оточенців, що тимчасово залишались у Троянці, та господарка хати Я. Шкуровська. На острах іншим її будинок німці спалили. Безвинними жертвами тоді також стали інваліди від народження Підлубний Петро Васильович і Бойко Володимир Григорович.

16 березня 1944 р. під ударами Червоної Армії ворог залишив село. Жителі радо вітали воїнів-визволителів. Доросле населення-чоловіки і юнаки, яким дозволяв вік, пішли громити ворога, а жінки із стариками приступили до відбудови зруйнованого господарства. Після німецької окупації в селі залишилось всього 11 коней і 43 корови. Не було насіння, не було тягла, але це не злякало колгоспників. З початком весни всі як один вони вийшли в поле. Із власних збережень, прихованих від ворога, колгоспники давали зерно на насіння, навчили ходити в ярмах корів, сильніші вручну проводили посівну. Активно трудилися в цей час Чорній Григір, Шкуровський Дмитро, Шевчук Іван, Бажанюк Тимохтей, Семен Бак, Горецька Ганна, Завальнюк Ганна, Яворська Катерина, Лівітська Ольга, Деменчук Ю., Масна Таїса, а це переважно люди вже не молоді.

По закінченню війни в село повернулись чоловіки і з армійським запалом приступили до відродження сільського господарства. Колгоспний прибуток з року в рік збільшувався і в 1948 році було досягнуто довоєнного рівня, хоч в 1947-му довелося пережити велику засуху та голод. У вересні 1950 року всі троянські колгоспи були об'єднані в один. Він отримав ім’я Мічуріна, а головою став Бугаєнко Павло Якович.

Поступово село відроджувалося, поліпшувалися умови життя та праці селян. Збільшувалась кількість техніки. В 1958 р. колгосп закупив в держави 18 тракторів, 7 зернових комбайнів і всю причіпну техніку, в цьому ж році в колгоспі було 10 автомашин, з них 6 бортових 2-х тонних, 2 самоскиди і одна легкова.

Колгосп приділяв багато уваги будівництву. В 1952 році побудовано свинарник на бригаді № 3, в 53-му приміщення контори, 55-му корівник на бригаді № 1 і приміщення сільського клубу. Восени 1958 року розпочалася електрифікація, в 1959-му село повністю радіофіковане, в цьому ж році появився перший телевізор в шофера Безталанного Анатолія Андрійовича.

Із старих будинків, що залишились на території села, крім селянських будівель, є приміщення сільської лікарні, яке побудоване для волості в 1894 році на кошти громади. Найстарішою будівлею на території села є корпус школи № 2, збудований в 1880 році як житло для управителя економією, корпус № 2, що знаходиться під класами, споруджений в 1897 році.

В 1848 р. і в селі Троянці була побудовано кам’яну церкву. До цього була дерев'яна, носила вона назву Покровської. В 1845 р. власник урочища Круча перед смертю заповів Троянці ліс, щоб сільська громада з нього побудувала нову церкву і назвали її на честь свого покровителя Іосифа Обруського. Проте пан Русецький домовився з громадою, що урочище залишить собі, як дачу для відпочинку, а церкву побудує з каменя. За три роки церква була побудована і названа на честь Іосифа Обруського. Церква мала в своєму користуванні 40 га землі, яка майже безкоштовно оброблялась богомільними селянами. В радянський час церковну землю відібрали, а церкву закрили. В 1930 р. рішенням сільської ради її було розібрано, а будівельний матеріал передали на будівництво Ємилівської МТС.

Досі серед села можна побачити шість цементованих ям. Це все, що залишилось від ґуральні, яка протягом 70 років виробляла спирт-сирець, використовуючи місцеву сировину. Будівництво спиртзаводу було закінчено в 1840-му, а в 1906 році завод був модернізований, на ньому встановили нове обладнання, привезене з міста Варшави. В період громадянської війни завод був розібраний самими ж жителями села – люди боялися,щоякщо завод залишиться,для нього будевиділеназемля. Крім того, в селі було три млини, які належали приватним господарям. Два з них були парові, а один водяний. Парові зруйновані під час революції, водяний млин проіснував до 1934 року і був забраний водою в період весняної повені. За селом знаходились фолюші – невелика фабрика по переробці овечої вовни і виготовлення найпростіших сортів сукна. Це підприємство було зруйноване після революції.

Школа бере свій початок з церковно-приходської школи, яку було відкрито в 1876 році. Розміщувалася вона в простій селянській хаті, яка була побудована біля церкви. Учні навчалися лише в зимовий період, бо восени і весною батьки забирали їх на польові роботи. Повний курс проходило тільки кілька учнів. Наприклад, в 1890 році закінчили школу лише 4 дітей. Вчителі часто мінялися, умови життя були дуже важкими. Про це писала в 1907 р. газета „Рада” № 84 від 10 квітня: „Учителі голодують, мало з голоду не вмирають. З самого початку року не одержують ані шага грошей з жалування. Обдерлися, обносилися.” Працювати доводилося в надзвичайно важких умовах. Про це повідомлялося в іншій замітці тієї ж газети: „У нашому селі є церковно-приходська школа. Школа стара, треба було б нову поставити. Років зо два назад наші люди почали будувати замість школи монополь. Не стало на те грошей, то забрали і шкільні та на монополь повернули. Тепер монополь як двірок, а школа як хлів, вікна заввишки не більше аршина, підлоги нема, із стін сиплеться глина, аж дерево видно. І це нікому в голові.”

Після революції була відкрита початкова чотирьохрічна школа – розміщалася вона в будинку бувшої волосного управління. Першими вчителями школи були Барабановський Антон Никодимович, Косинський Микола Петрович. З ініціативи Леоніда Степановича Бойка, Євдокима Никифоровича Бойка, Лукаша Юхимовича Шаповала, Василя Петровича Довганя в Троянці (одному з перших сіл району) було відкрито семирічку. Проте для надання неповно-середньої освіти потрібні були вчителі з вищою освітою, а районний відділ народної освіти не в силах був забезпечити школу такими кадрами. Тоді вищезгадані жителі на свої власні кошти їздили в Одесу, там домовлялися не тільки з керівництвом облвно, а й з самими вчителями, гарантуючи їм нормальні умови життя. Завдяки такому клопотанню, в село в 1926 році прибули: Параска Лазарівна Рачкова, Раїса Мойсеївна Фонкель, Валентина Станіславівна Мачтет. Вони активно включилися в створення семирічки, випуск якої був у 1929 році (директор П. Л. Рачкова). Класи знаходилися в трьох місцях: в приміщенні старої волості, в панському будинку і в громадському будинку. Відкриття неповно-середньої школи дало можливість отримувати семирічну освіту не тільки дітям села Троянка, а й інших сіл.

В 1929 році на кошти громадськості розпочалось будівництво приміщення школи на 7 класних кімнат. Більшість шкільного обладнання було закуплено за рахунок місцевого бюджету і пожертвувань заможних селян: Іллі Рекечинського, Івана Засядьвовка, Василя Гирби, Тодора Кушніра та ін. Наявність відповідної матеріальної бази, створеної коштами селян, дала можливість у 1937 р. відкрити десятирічку (перший директор – Рудий Тихін Костянтинович), в якій навчалися діти більшеяк з десяти навколишніх сіл. Перший випуск учнів з середньою освітою відбувся в 1940 р., другий – в 1941 р., третій через війну – лише в 1950-му.

Починаючи з 1950-51 н. р., заняття проводилися у дві зміни, а після запровадження 11-річної освіти на кінець 50-х років було прийнято рішення добудувати школу. В 1965 р. (директор Ліщиновський Іван Олександрович) розпочато будівництво 9 класних кімнат і спортзалу. Закінчено будівництво в 1967 р. (директор Лисенко Микола Захарович). В 1966 р. відбувся останній випуск 11-річки і була запроваджена 8-річна неповно-середня освіта і десятирічна. В цей період школа переходить на кабінетну систему навчання. В 1977 р. було закінчено будівництво гуртожитку на 35 місць (в той час директором був Бак Анатолій Васильович).

На сьогодні в селі мешкає 768 людей. П’ять років тому на базі дільничної лікарні, створено амбулаторію.

В селі народилися український зоолог-дарвініст, ректор Київського університету професор Микола Васильович Бобрецький (1843-1907), поет Євген Максимович Григорук (25. XII. 1898 р. - 1922 р., Ялта), член Національної Спілки письменників України, відповідальний секретар Одеської обласної організації НСПУ – Володимир Михайлович Гаранін (5.02.1934 р.)., випускником Троянської школи є доктор технічних наук Петро Петрович Воробієнко.

В основу цього нарису покладені напрацювання вчителя Івана Володимировича Білінського.

Інна ТОПОЛЬНИК

E-mail редакції: yatran@gmail.com

Розробка сайту Макси

Троянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів[ред. | ред. код]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до навігації Перейти до пошуку

Троянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Троянської сільської ради

Вигляд школи з центрального входу

Тип

Загальноосвітня школа I-III ступенів

геокоординати не задано:

Девіз

Нехай завжди будуть діти!

Засновано

1876

Директор

Безталанна Анна Ашотівна (керуюча філією)

Учителі

Учні

в середньому 90

Адреса

вул. Шкільна, с. Троянка, Голованівський р-н, Кіровоградська обл., 226530

Телефон

(05252) 43-2-40

E-mail

troyanka@ukr.net

Сайт

troianka-school.edukit.kr.ua

Троянська середня школа Троянської сільської ради — загальноосвітній навчальний заклад у селі Троянка Голованівського району Кіровоградської області. Школа надає освітні послуги жителям сіл Троянка, Журавлинка, Ємилівка.

Зміст

Історія[ред. | ред. код]

У Російській імперії[ред. | ред. код]

Школа бере початок з церковно-приходської школи, що була відкрита в селі Троянка, на той час Троянської волості Балтського повіту Кам'янець-Подільської губернії, в 1876 році. Розміщувалася в селянській хаті, яка була побудована біля церкви. Учні навчалися лише в зимовий період, бо восени і весною батьки забирали дітей на польові роботи. Повний курс проходило тільки декілька учнів. У 1890 році закінчили школу четверо дітей. Вчителі часто мінялися, тому що умови життя були важкими^[1].

В СРСР[ред. | ред. код]

У 1919 році в селі відкрита початкова чотирирічна школа^[2]. Першими вчителями були Антон Никодимович Барабановський, Микола Петрович Косинський. Школа діяла в колишньому будинку волості.

З ініціативи Леоніда Степановича Бойка, Василя Петровича Довганя в Троянці відкрито семирічку. Жителі за власні кошти іздили в м. Одесу щоби звернутися до керівництва облвно^[3] за допомогою. Самі знаходили вчителів для навчання дітей, обіцяючи створити нормальні умови життя. Завдяки такому клопотанню, в 1926 році в село прибули вчителі Параска Лазарівна Рачкова, Раїса Мойсеївна Фонкель, Валентина Станіславівна Мачтет. Перший випуск семирічки був у 1929 році. Відкриття неповно середньої школи дало можливість отримати семирічну освіту також дітям інших сіл. Класні кімнати були розташовані в трьох приміщеннях: старої волості, панському і громадському будинках.

У 1929 році на кошти громадськості розпочалося будівництво типового приміщення школи на 7 класних кімнат. Більшість шкільного обладнання закуплено за рахунок місцевого бюджету і пожертвувань заможних селян.

У 1937 р. відкрито десятирічку^[2] завдяки матеріальній базі, яку створила громада села (Перший директор — Тихін Костянтинович Рудий), в якій навчалися діти з десяти навколишніх сіл. У 1939 р. школі присвоєно звання В. В. Маяковського. Перший випуск учнів із середньою освітою відбувся в 1940 р., другий — в 1941 р., третій — 1950 р. (пов'язано з Другою світовою війною). З 1950-1951 н. р. заняття проводилися у дві зміни, а після запровадження 11-річної освіти на кінець 1950-х років прийнято рішення добудувати школу.

У 1956 р. директором школи призначено Сергія Андрійовича Доброва. Змінився й педагогічний колектив: деякі вчителі залишили школу й повернулись у місто, інші стали директорами, прийшли нові вчителі, які пов'язали свою долю з Троянкою. Із Журавлинки прийшли працювати в школу подружжя Меланюків — Віра Василівна та Іван Федорович. Із Плоско-Забузького переведено учителя української мови і літератури Андрія Лукича Чорного. Завучем став Анатолій Васильович Бак.^[2]

У 1967 р. закінчено будівництво нового корпусу школи. Радісним виявився для учнів Троянської середньої школи^[4] день 1 вересня 1967 р. Тоді відбулася пам'ятна подія: учні 1-8 класів перейшли навчатися в нові класи нового корпусу школи, побудованого колгоспом. Відкривається 9 нових класних кімнат і спортивний зал.

Влітку 196] року на посаду директора призначено Івана Ілліча Трохименка. У школу завезено багато наочності, технічних засобів навчання. При ньому школа перейшла на кабінетну систему навчання. За активною участю Івана Ілліча кабінет історії став одним із найкращих у школі. В ньому були технічні засоби: кінопроектор, телевізор, радіомагнітола, магнітофон, фільмоскоп, велика кількість плівок до фільмоскопу.

1972 рік — директором школи стає учитель історії Анатолій Васильович Бак. За час його директорства у школі відбулися значні зміни: введено в дію водяне опалення, збудовно гуртожиток для учнів інших сіл. Школа мала невелике підсобне господарство: пару коней, два трактори, плуг, сівалку, декілька гектар землі. У школі готували майбутніх трактористів. У класі механізації встановлено розрізи тракторних двигунів та інших агрегатів. Випускники отримували посвідчення про набуту спеціальність тракториста.

Завдяки учителю фізкультури Жоржу Юхимовичу Бойко поповнено обладнання спортзалу, збудовано спортивний майданчик, команди Троянської школи займали перші місця на районних та обласних змаганнях з багатьох видів спорту, найчастіше з плавання.

У незалежній Україні[ред. | ред. код]

Від 1991 школа залишилася єдиним культурним центром села.

Директором школи у 1991 році призначено учителя історії Бака Юрія Анатолійовича, який залишив посаду у 2016 році.

У 1990-і педагогічний колектив почав роботу за програмою: «Рівний доступ до якісної освіти»^[5]; співпрацю з Центром інформаційних технологій ITC у рамках Міжнародного Освітнього Проекту «APTECH-УКРАЇНА»^[6]. Створений повний комплект електронних тестів зі шкільного курсу історії, правознавства та зарубіжної літератури, які розміщені на освітянському сайті «Острів знань»; створена авторська програма наскрізного курсу інформатики та споріднених дисциплін з 2 по 11 класи; електронний мультимедійний музей історії Троянської школи.

Діловодство школи стали вести за допомогою власних засобів автоматизації: «АРМ директора школи», «Електронний річний план роботи школи», «Електронна книга наказів». Викладали в ці роки окремий курс «Основи алгоритмізації і програмування», два роки викладали трудове навчання за напрямком «Інформаційні технології» (офісний курс).

У методичному плані колектив тісно співпрацював із кафедрою інформатики Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. В. О. Сухомлинського, з видавництвом «Аспект» і лідером учителів інформатики Шестопаловим Євгеном Анатолійовичем.

У 2016 році школа стала філією Голованівського НВК імені Тараса Шевченка.

Пам'ятник Учителю, створений учителями О. В. Королем та А. В. Королем
Спортмайданчик та ялинки
Учні Троянської школи на святі Вишиванки
Вебсторінка історії навчального закладу
Виконання Гімну України на щотижневій лінійці
Такий вид має будівля школи влітку
Вид школи взимку
Автоматичне робоче місце директора
Гурт "ТроЯ and K" під час концерту

Комп'ютеризація[ред. | ред. код]

У 2001 році школа вперше отримала 4 комп'ютери.

У 2003 році школа отримала комп'ютерний клас із 8 машин, у якому 8 учителів викладали 13 предметів:

Сходинки до інформатики — 2-4 кл.
Основи комп'ютерної грамотності — 5-6 кл.
Основи інформаційних технологій — 7-9 кл.
Основи алгоритмізації і програмування — 7-9 кл.
Інформатика — 10-11 кл.
Програмування — 10-11 кл.
Трудове навчання — Інформаційні технології (Офісний курс) — 10-11 кл.
Основи економіки -10 кл. (за допомогою ППЗ)
Історія України — 11 кл. (за допомогою ППЗ)
Всесвітня історія — 11 кл. (за допомогою ППЗ)
Міфи народів світу — 6 кл. (за допомогою ППЗ)
Ділова українська мова — 10 — 11 кл.
Музика — 7 кл.

Відомі випускники[ред. | ред. код]

зоолог Микола Бобрецький,
поет Євген Григорук,
поет Володимир Гаранін,
тренер Юрій Бойко^[7]

Примітки[ред. | ред. код]

↑ Троянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Троянської сільської ради Голованівського району 3521400000 2014^{[недоступне посилання з липень 2019]} // Детальна інформація по школах України.
↑ Перейти до:^а ^б ^в Інна Топольник. Історія села Троянка // Ятрань. — 2008. — 22 листопада.
↑ Обласний відділ народної освіти.
↑ Історія школи // Троянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів/
↑ Проект «Рівний доступ до якісної освіти в Україні» // Навчання на Старобільщині.
↑ Талановиті... Перспективні... Сертифіковані... // Міжнародний освітній центр інформаційних технологій. — Національний транспортний університет.
↑ Бойко Юрій Жоржович // Голованівська районна бібліотека для дорослих імені С. В. Шеврякова.

Джерела[ред. | ред. код]

Історія комп'ютеризації освіти району [Текст] / Ю. Бак // Директор школи. Україна: суспільно-освітян. часопис. — 2010. — № 10. — С. 41-47.

Посилання[ред. | ред. код]

Інна Топольник. Історія села Троянка // Ятрань. — 2008. — 22 листопада.
Сайт Троянської школи.
Троянська загальноосвітня школа і-ііі ступенів Троянської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області.

Категорії:

Урочище «Круча» - це невеликий лісовий масив, розташований у яру з гомінким струмком на північно-західній околиці села Троянка Голованівського району Кіровоградської області. У центрі цього популярного серед місцевого юнацтва лісу, у глибокому тінистому яру є своєрідний сад каменів, велетенських, від 10 до 100 кубічних метрів в об’ємі, гранітних валунів льодовикового походження. Вони розташовані так, що невеличкий струмок тече попід них. Поблизу цих валунів знаходяться кілька майже правильної кубічної форми каменів, що нагадують стіл та стільці. Саме ця штучно розташована група каменів, є головною ілюстрацією і головним доказом вірогідності місцевої легенди про поміщика Станіслава Русецького. Цей польський поміщик був знайомий з господарем уманської «Софіївки» Станіславом Щенсним Потоцьким, якому дуже заздрив і намагався якщо не перевершити його досягнення, то хоча б наблизитись до них. Саме тому Русецький зібрав у своєму Троянському маєтку найбільшу у тогочасній Європі колекцію вишуканого фаянсового та фарфорового посуду та кришталю. Рештки цієї колекції і зараз трапляються на шкільних ділянках та на городі автора цієї статті. Маєток пана розташовувався у центрі села Троянка і навколо сучасної території школи. На місці нинішніх волейбольного та баскетбольного майданчиків містився палац Русецького. Дерев’яна колонада його парадного входу височіла над схилом, що веде до теперішнього сільського стадіону. Діагонально протилежно на іншому краю стадіону була так звана «Панська гора» - курган висотою 5-7 метрів, на вершині якого знаходилась альтанка. Там пан, милуючись долиною річки, мав звичку чаювати зі своєю сім’єю та гостями. Курган було зруйновано на початку 70 – х років ХХ століття при будівництві стадіону. Орієнтиром його колишнього розташування є два дерева гледичії колючої на розі сучасного стадіону. Нижче стадіону, ближче до річки, простягався парк пана Русецького, польська назва якого досі вживається троянчанами - «огруд».

Ця назва походить від слав’янського «городити». Усі об’єкти власності Русецьких у Троянці були огороджені півтораметровою траншейкою та майже метровим земляним валом. У наш час їх розміри зменшилисть утричі, але вони все ще помітні. Такими ж спорудами обмежена територія всього села Троянка.

Близько 3-5 кілометрів на північний схід від села Троянка містились залишки ще одного амбітного проекту пана Русецького – «Ґалерія». На вершині природнього підвищення був насипаний стародавній курган, а навколо нього старожили бачили величезний заплутаний лабіринт зі штучно насаджених кущів. На кургані, оповідали старожили села, була альтанка і з неї було видно куполи храмів міста Умань. Автор цих рядків, коли молотив комбайном пшеницю на Ґалерії, намагався перевірити цю легенду. Умані звідти не видно, бо в радянський час насадили на полях лісополоси, які перешкоджають видимості панорами.

Але повернімось ще раз до «Кручі». У ХХ столітті заради захисту полів від суховіїв та водної ерозії чорнозему лісовий масив було розширено майже втричі посадками дубу, ялини, сосни, акації та звичайного клену. У роки радянсько-німецької війни «Круча» зазнала кількох влучань авіабомб та снарядів, про що свідчать кілька десятків глибоких воронок. Цією територією пролягав шлях невдалого прориву з оточення 6-ї та 12-ї радянських армій. Вони проривались з боями з сіл Левківка та Підвисоке на Первомайськ. Прорив виявився невдалим. Значна частина оточених червоноармійців осіла у селі Троянка. Ховаючись у місцевих жителів, вони закопували зброю та радянську амуніцію у лісах та ярах, у тому числі і в Кручі. Син одного з них розповідав мені про це і показував ці місця. Звичайно, зараз там уже майже нічого немає після роботи місцевих «чорних» археологів.

Нижче за течією струмка від описаних скель є криничка і поряд з нею джерело з холодною, чистою водою. Вони збудовані у середині ХХ століття для постачання води працівникам колгоспної пасіки, що розташовувалась за 300 -400 метрів на схід у сосняку.

Відколи пасіку вивезли з Кручі, сосняк занедбано, дорогою проїхати майже неможливо.

Неодноразово учні Троянської школи доглядали за джерелом та криничкою. Вже майже 50 років сюди водять учнів на екскурсії. Дуже хочу, щоб було кого водити у це мальовниче місце і надалі. Любіть свою землю! Слава Україні!