Домашнє завдання: вивчити § 12 с. 103-109 відповісти на питання с. 109 виконати завдання у контурній карті с. 6

Поурочний план

Джерело: https://history.vn.ua/lesson/11klas/17.html

Внутрішньополітичне становище в Україні в середині 60-х — на початку 80-х pp. XX ст.

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть: визначати хронологічну послідовність та зв’язки між головними подіями періоду «застою» в Україні; на основі різних джерел інформації: характеризувати соціально-економічне становище України у другій половині 60-х — першій половині 80-х років XX ст.; визначати, пояснювати на прикладах поняття «застій», давати власну оцінку цьому періоду життя України.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Бесіда

1. Чим характеризувалось внутрішньополітичне становище У країни за часів перебування при владі М. Хрущова?

2. Чому він був усунений зі своєї посади?

3. Які зміни відбулись у керівництві Україною на початку 60-х років?

IV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

⇒⇒ Ідеологічні орієнтири партійно-державного керівництва та зміни у його структурі

Учитель. Жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнтаризму і суб’єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму та стабільності.

За основу нового політичного курсу було визначено «наступність», «поступовість», «зваженість» у прийнятті рішень. Однак у ході реалізації вони набули характеру руху у зворотному напряму — від хрущовської лібералізації до неосталінізму. Будь-які реформи, у першу чергу в політичній сфері, вважались недоцільними. Зростає вплив партійно-державного апарату — номенклатури, яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.

Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва Радянського Союзу загалом та Української РСР як його складової частини зокрема були положення схваленої 1961 р. Програми КПРС про побудову комунізму в СРСР до 1980 р. Проте реальне життя виявилось набагато складнішим, ніж уявляли у своїх прожектах ідеологи компартії.

Уже в другій половині 60-х років стало зрозумілим, що широко розрекламовані обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені програмою КПРС на 1961-1970pp., виявились абсолютно нереальними. Це поставило під загрозу комуністичний міф, на якому ґрунтувалася вся внутрішня і зовнішня політика СРСР. Центральна влада запустила в обіг термін «розвинений соціалізм». Народу наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалась думка, що він живе в суспільстві, де успішно вирішуються питання задоволення життєвих потреб, процвітає економіка, розвиваються наука, освіта, мистецтво. Саме це і є «розвинений соціалізм» — найдосконаліша форма суспільно-політичного устрою. Влада на всі лади стала повторювати, що «розвинений соціалізм» — не що інше, як передбачений «самим В. І. Леніним» перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов, мовляв, хотів «перескочити». Лише поступово «розвинений соціалізм» трансформуватиметься у комунізм. Основною силою, що мала забезпечувати просування суспільства в напрямку до «комунізму» чи «розвиненого соціалізму», була комуністична партія.

Обійняти будь-яку високу посаду у ті роки було складно, особливо якщо кандидат на неї не був членом КПРС. За цих умов чисельність парторганізацій постійно зростала. Якщо на початку 60-х років КПУ налічувала 1,2 млн членів, то наприкінці 70-х — 2,7 млн. Водночас зростали роль і значення партійної та управлінської бюрократії — номенклатури. Вона складалась з осіб, які обіймали високі керівні посади, призначення на які офіційно затверджувались керівними ланками партії. Постійно заявляючи про зближення робітничого класу, селянства та інтелігенції, номенклатура фактично перетворилась на панівний клас радянського суспільства. Відповідно до Конституції, ради залишались вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. 60-80-ті роки відзначені посиленням впливу на них партійних структур. Починаючи із сільських і аж до Верховної Ради, перших осіб відповідних партійних комітетів обирали до виконавчих органів рад, а кандидатури їхніх голів зазвичай погоджували з партійними комітетами й обирали формально.

За таких умов вибори до рад не мали ніякого значення, бо фактична влада концентрувалася в руках партії, її лідери — від першого секретаря ЦК до секретаря райкому — були повновладними господарями на своїх територіях.

Запитання

1. Яке місце посідала комуністична партія в політичній системі СРСР?

2. Якими бачила КПРС найближчі перспективи розвитку радянського суспільства?

Учитель. Становище це було узаконене, коли 7 жовтня 1977 р. Верховна Рада СРСР затвердила нову Конституцію. 20 квітня 1978 р. позачерговою сесією Верховної Ради УРСР була затверджена нова Конституція (Основний Закон) республіки. До цих документів вперше в конституційній практиці внесено статті, за якими Компартія визнавалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи», яка визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, «надає планового, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».

Усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в Україні, фактично вступали у конфлікт з Основним Законом, з усією партійно-державною машиною.

«Двірцевий переворот», у результаті якого з найвищих посад у партії і державі було усунено М. Хрущова, став результатом змови консервативних сил, котрі боялись лібералізації радянського суспільства і найменшого обмеження всевладдя партійної номенклатури.

Л. Брежнєв, який прийшов на зміну М. Хрущову, вже в березні 1966 р. на XXIII з’їзді КПРС відновив політбюро ЦК КПРС — вищий і всевладний орган партійної ієрархії, повернув посаду генерального секретаря, яку сам і обійняв, зняв існуючі раніше обмеження для партноменклатури обіймати відповідні посади протягом тривалого часу.

Він був вихідцем з України. У Дніпродзержинську (тоді Кам’янці) Л. І. Брежнєв народився, закінчив інститут, працював на металургійному заводі, обіймав посаду голови міськвиконкому.

У роки Другої світової війни працював у політорганах армії. Повоєнна біографія Л. І. Брежнєва пов’язана з партійною та радянською роботою. Поступово долаючи її щаблі — через роботу в Казахстані, Молдові і, нарешті, Москві, — він зрештою обійняв і аж до своєї смерті в 1982 р. утримував пост Генерального секретаря ЦК КПРС, додавши до нього в 1977 р. посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР. За цей час він дістав звання маршала, мав безліч нагород.

Складання тез

За розповіддю вчителя учня у вигляді тез пишуть план загальної характеристики П. Шелеста.

Учитель. Після приходу до влади Л. Брежнєва лідером КПУ ще майже вісім років залишався ставленик Хрущова Петро Шелест. Уміння швидко орієнтуватися у ситуації, продемонструвати свою відданість новому керівництву дали змогу йому досить тривалий час утримуватись на найвищій у республіканській ієрархії посаді. П. Шелест — фігура неоднозначна, навіть суперечлива. За кордоном він здобув імідж поміркованого прихильника національних прагнень народу. Сталося це не стільки через його політику, скільки через критику виданої ним книги «Україно наша Радянська». Але попри усе, Шелест був типовим представникомтоталітарно-казарменої системи.

Задля об’єктивності слід наголосити, що П. Шелест із симпатією ставився до колишньої політики українізації, навіть намагався використати окремі її елементи, виступав на захист української мови й культури, хоч русифікація України тривала повним ходом. У цьому контексті й слід подивитись на згадану книгу та пов’язані з нею колізії. Вийшла вона друком 1970 р. й дістала низку схвальних рецензій. Але в травні 1972 р. Шелестабез його згоди призначили одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР й незабаром на пленумі ЦК КПУ заочно звільнили з посади Першого секретаря. Хоч він і надалі залишався членом Політбюро ЦК КПРС, вказівка щодо цькування автора та книжки все ж надійшла. Редакційна стаття «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги» з’явилася в журналі «Комуніст України» у квітні 1973 р. Рецензенти звинуватили автора в ідеалізації минулого, козаччини, Запорозької Січі, у тому, що він розглядає історію України поза історією Російської держави, не розкриває «благотворного впливу» російської культури на формування і розвиток української літератури, мистецтва, музики, «применшує роль Комуністичної партії... виступає із загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій».

Брутальна критика книжки примусила П. Шелеста тоді ж, у квітні 1973 p., подати заяву про відхід з обох посад на пенсію. На пленумі ЦК традиційно послались на погіршення стану його здоров’я, що викликало численні посмішки, але звільнили його одностайно.

За більшовицькою традицією книжку Шелеста з бібліотек вилучили і знищили. Сини Борис та Віталій зазнали утисків, що примусило батька забрати їх до Москви. Самого автора в Україну не пустили, навіть на могили батьків він їздив ледь не таємно. У прийомі на роботу відмовляли, аж поки не вклонився Брежнєву. 1974 р. його влаштували начальником дослідного виробництва одного з підприємств авіаційної промисловості у підмосковному місті Долгопрудному, де він працював майже 10 років.

Отже, Шелест — типовий представник радянської системи. За його правління було здійснено два великих «покоси» дисидентів. За свідченням О. Дубчека, Шелест був одним з ініціаторів збройної інтервенції військ Організації Варшавського Договору до Чехословаччини 1968 p., тому що боявся поширення ідей національного відродження в Україні. Але водночас він був патріотом України і намагався дбати про її інтереси, за що й поплатився.

⇒⇒ Загальна характеристика політики П. Шелеста (1963-1972 pp.)

1. Активно і постійно відстоював економічні інтереси УРСР. Намагався вивести республіку з-під контролю Зовнішторгу СРСР та усіх зовнішньоторговельних відомств Союзу. Піддавав критиці центральні (союзні) управлінські (господарські) структури.

2. Підтримував розвиток українського народного мистецтва, зокрема ансамбль ім. Вірського. Заохочував розвиток національної культури.

3. Підтримував і захищав провідних українських кінорежисерів С. Параджанова та Ю. Іллєнка.

4. Усупереч забороні Москви збудував у Києві Палац «Україна».

5. Брав активну участь у змові проти М. Хрущова, критикував його політику.

6. Повністю підтримував жорсткий антизахідний курс брежнєвського керівництва, водночас піддавав критиці політику «розрядки», називаючи її «заграванням із Заходом».

7. Підтримував придушення «Празької весни» 1968 р.

8. Виступав за відзначення 90-річчя від дня народження Й. Сталіна і встановлення йому погруддя біля Кремлівської стіни (1970 р.).

9. Ініціював видання багатотомної «Історії міст і сіл УРСР».

10. Став ініціатором запровадження Шевченківської премії як найвищої нагороди республіки, яка присуджується лише раз у житті.

11. Ініціював створення державного заповідника на о. Хортиця.

12. Сприяв створенню музею-заповідника української народної архітектури та побуту у с. Пирогове.

13. Захищав українську мову, хоча в родинному колі спілкувався російською. За П. Шелеста почали видавати значно більше україномовної літератури, періодики. На офіційних заходах наполегливо вимагав виголошувати промови українською мовою.

14. Боровся з дисидентським рухом (арешти і судові процеси 1965-1966 pp., процес над В. Чорноволом 1967 р. тощо).

15. У період його правління кількісний склад КПУ збільшився майже на мільйон — переважно за рахунок етнічних українців, що відкривало їм кар’єрні перспективи.

Діяльність П. Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ громадськість та історики оцінюють з діаметрально протилежних позицій. П. Шелеста називали «українофілом». Його «українофільство» не було унікальним явищем. Аналогічні тенденції спостерігалися у 1960-х pp. в Азербайджані, Грузії, Естонії, Литві. Вони відбивали прагнення правлячих еліт національних республік зміцнити свій авторитет, стабільність за рахунок посилення «незалежності», насамперед економічної, від Москви.

Робота з документом

Ярослав Грицак. Нарис історії Україні

«Було б наївно вважати, що у своїй автономній політиці він та його найближче оточення керувалися патріотичними мотивами. Хоча він й хвалився своїм козацьким походженням, однак, як це випливає з його спогадів і щоденникових записів, Шелест не дуже-то розумів різницю між українським і російським козацтвом. Його українська мова за довгі роки партійної кар’єри «вивітрилася», тож, ставши першим секретарем ЦК КПУ, він змушений був її «студіювати». Шелест ніколи не погоджувався зі статусом України як радянської колонії (цю тезу йому доводилося вислуховувати від українських інтелігентів). Але найкраще спосіб його мислення відбиває порада, яку йому дав Підгорний і з якою він повністю солідаризувався: «Петро, тримайся лінії такої, якої ти тримався: Україна і Росія. Якщо вони розділяться, то не буде і Союзу. Не буде Союзу! На кого ж, якщо не одне на одного, нам рівнятися?».

Запитання

Чи погоджуєтесь ви з автором щодо характеристики П. Шелеста?

Складання тез

За розповіддю вчителя учня у вигляді тез пишуть план загальної характеристики В. Щербицького.

Учитель. Понад сімнадцять років керував Україною Володимир Щербицький — довше за будь-кого іншого. Країна уже п’ятий рік вирувала демократичними процесами, названими перебудовою, а в найвищому кріслі республіки сидів діяч, політична кар’єра якого починалася ще за Сталіна (1948-1951 pp. Щербицький працював другим, а 1952-1954 pp. — першим секретарем Дніпродзержинського міськкому партії на батьківщині Брежнєва, який йому й протегував упродовж усього свого життя).

Злет його на найвищі щаблі партійної ієрархічної драбини був стрімким. 1954 р. тридцятишестирічний Щербицький стає другим, а наступного року вже першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, тобто повновладним господарем великої, індустріально потужної області. 1957 р. його обирають секретарем і членом Президії ЦК КПУ. Вже тоді, вислуговуючись перед М. Підгорним, на той час Першим секретарем ЦК КПУ, Щербицький «пробив» реалізацію низки капіталомістких суперпроектів — будов і водосховищ — сумновідомих «гнилих морів». Це дало свої плоди: у лютому 1961 р. його призначили Головою Ради Міністрів УРСР, а у жовтні того ж року на XXII з’їзді КПРС обрали кандидатом у члени Президії ЦК КПРС.

Із підлеглими Щербицький часто поводився різко, нетактовно. За ініціативою Хрущова 1963 р. його відправили в Дніпропетровськ на попередню посаду, а згодом вивели зі складу Президії ЦК КПРС.

Нове сходження Щербицького на бюрократичний олімп відбулося після приходу до влади Л. Брежнєва. Голову Ради Міністрів УРСР І. Казанця без погодження з Президією ЦК КПУ 1965 р. призначили міністром чорної металургії СРСР, звільнивши таким чином місце для Щербицького. Всупереч рішенню Президії ЦК КПУ його призначили на звільнену посаду. 1966 р. Щербицького було обрано кандидатом, а 1971 р. — членом ПолітбюроЦК КПРС. Нарешті, у травні 1972 р. він став Першим секретарем ЦК КПУ. На цій посаді Щербицький твердо дотримував курсу цілковитого підпорядкування Москві, готовності виконати будь-яку команду центру, свідомо нехтуючи економічними й політичними інтересами України.

Протягом кількох років Щербицький позбувся вихованців Шелеста і посадив своїх прихильників. Так, секретаря ЦК, що займався проблемами ідеології, науки та культури, академіка Федора Овчаренка у жовтні 1972 р. повернули на наукову роботу, принагідно звинувативши в ухиленні від генеральної лінії. Натомість на його місце призначили енергійного «борця з націоналізмом» Валентина Маланчука, який уславився переслідуванням львівської інтелігенції та русифікацією шкільництва у Міністерстві освіти УРСР. Головою Ради Міністрів у наступні 15 років став Олександр Ляшко. Головою Президії Верховної Ради було рекомендовано активного учасника боротьби проти Шелеста, голову Комітету партійного контролю Івана Грушецького. 1976 р. на цій посаді його заступив дніпропетровський соратник Щербицького Олексій Ватченко. «Своїх людей» — секретаряЦК М. Борисенка та голову Укрпрофради В. Сологуба — у вересні 1973 р. перевели з кандидатів у члени Політбюро. Останній виконував ці обов’язки до березня 1990 р. (М. Борисенко 1980 р. помер). Надаючи ваги репресивній машині КДБ, Щербицький рекомендував новоспеченого Голову Комітету В. Федорчука кандидатом, а1976р. — і членом Політбюро. Того ж року було усунено з посади другого секретаря ЦК КПУ Івана Лутаката ще одного члена Політбюро, висуванця Шелеста, першого секретаря Донецького обкому партії В. Дегтярьова. Замість них обрали І. Соколова та Б. Качуру. На XXV з’їзді КПУ було здійснено ще кілька переміщень у складі Політбюро, й досягнутий баланс сил гарантував Щербицькому повну підтримку й бюрократичну стабільність.

Не похитнули фундаментального становища Щербицького ні смерть 1982 р. Брежнєва, ні наступні генеральні секретарі. Реформатор

Юрій Андропов (1982-1984), можливо, не встиг, а ставленик брежнєвської групи, інтелектуально й фізично немічний Костянтин Черненко (1984-1985) і не намагався нічого змінити.

Наприкінці зими 1989 р. Щербицький сам подав заяву про звільнення від керівних обов’язків. Але урочистих проводів довелося очікувати ще сім місяців.

Постать В. Щербицького не можна розглядати однозначно. Чимало корисного він намагався зробити для республіки, особливо якщо на це було благословення центру. Проте є на совісті Першого секретаря кілька гріхів, які переважують усі праведні справи. Головний з них — Чорнобиль. Звісно, не власне вибух, а все, що йому передувало, і все, що було після нього. Атомна станція у верхів’ях Дніпра, у найбільш заселеному регіоні України та ще й на піску з’явилась саме за вказівкою В. Щербицького, всупереч рішучим запереченням учених, зокрема академіка АН УРСР Олександра Алілова. Особисто Щербицький наполягав на прискореному будівництві та достроковому пуску станції, незважаючи на відсутність остаточних рішень щодо проекту. Саме з відома Горбачова та Щербицького було приховано факт аварії у перші, найнебезпечніші дні і злочинно замовчувалась об’єктивна інформація пізніше.

⇒⇒ Загальна характеристика політики В. Щербицького (1972-1989 pp.)

1. Цілковито підтримував політичний курс Л. Брежнєва.

2. Не заважав обмеженню прав України.

3. Вів запеклу боротьбу з дисидентським рухом, який фактично було розгромлено.

4. Сприяв процесам русифікації і «злиттю націй».

5. Не підтримав перебудову, започатковану М. Горбачовим.

6. Дозволив будівництво в УРСР низки атомних електростанцій, зокрема Чорнобильської. Приховав інформацію про Чорнобильську катастрофу.

7. Сприяв докорінній технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР. Розробка і прийняття нової Конституції УРСР (1978).

8. Будівництво меморіального комплексу «Український музей історії Великої вітчизняної війни 1941-1945 pp.», відкритого 9 травня 1981 р.

9. Будівництво монументу на Жовтневій площі (тепер Майдан незалежності), присвяченого більшовицькій революції 1917 р. у Києві. Реконструкція Хрещатика.

10. Будівництво в Києві музею В. І. Леніна (тепер Український дім), хоча Ленін тут ніколи не був.

11. Підтримував розвиток спорту, особливо футбольний клуб «Динамо».

⇒⇒ Конституція УРСР 1978 р.

Учитель. Посилення компартійного впливу на всі сфери суспільного життя, прагнення партійної номенклатури закріпити свою виняткову, керівну роль в Основному Законі держави, яка юридично перетворювалась на тоталітарну, хоча формально проголошувалась загальнонародною, дістало відображення у прийнятій у жовтні 1977 р. Конституції СРСР.

Прийняття Конституції СРСР 1977 р. остаточно закріпило у суспільно-політичному житті держави систему ідеологічних догм. Однією з характерних її ознак було лицемірство, декларування одних, а втілення в життя принципово інших засад.

Конституція СРСР формально закріплювала суверенітет союзних республік, їхнє право на самостійні зовнішні зносини та право вільного виходу зі складу Союзу РСР. Водночас іншими статтями, реальною практикою керівництва КПРС цей «суверенітет» зводився нанівець.

Партійна та господарська номенклатура, яка здійснювала керівництво республікою, призначалась за вказівкою (у виключних випадках — за згодою) центру, який найменші прояви самостійного мислення кваліфікував як «спроби до відокремлення», а спроби хоч якось відстояти суверенітет республіки — як «підступні наміри» розвалити Радянський Союз.

У квітні 1978 p., на зразок союзної, було прийнято Конституцію УРСР. Текст Основного Закону республіки практично повністю збігався з Конституцією СРСР. За Конституцією, Українська РСР визнавалась суверенною радянською соціалістичною державою, яка мала право зовнішніх зносин та виходу з СРСР, але механізму такого процесу вироблено не було, що свідчить про декларативний характер цієї конституційної норми. Невідповідними реаліям тоталітаризму були й положення Конституції, що декларували свободу слова, друку, віросповідання, мітингів, демонстрацій, створення громадських організацій та недоторканності особи. Конституція ще раз висвітила одну з ознак тодішнього режиму — обман громадян шляхом декларування зовні демократичних гасел і реалізацію жорсткої, антигуманно! політики. Політика за таких умов вивищувалася над правом.

Союзні органи державної влади протягом другої половини 60-х — на початку 80-х років дедалі більше привласнювали і без того обмежені права союзних республік. УРСР не мала права на прямі зовнішні зносини із жодною із держав світу. Не мало реального значення і представництво республік у загальносоюзних органах управління.

Формально Українська РСР мала свій вищий законодавчий орган — Верховну Раду, вищий виконавчий орган — Раду Міністрів республіки, місцеві органи влади — ради народних депутатів. Проте владні повноваження кожного з цих органів на своєму рівні поступались повноваженням відповідних партійних комітетів. Саме вони, жорстко підпорядковуючись партійній ієрархії, що починалась від політбюро ЦК КПРС, без будь-яких натяків на самостійність чи автономію проникали до кожного району, підприємства, колгоспу чи радгоспу, висували зі своїх лав керівників, заслуховували звіти про їхню роботу, а в разі невідповідності їхнім вимогам — усували. За умов, коли партія, яка, згідно зі ст. 6 Конституції, була «керівною і спрямовуючою силою», не знала, куди рухатись, політична система поступово агонізувала, а переважна більшість населення втрачала віру в комуністичні ідеали.

V. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1. Які суперечності у внутрішній політиці спостерігалися під час перебування при владі П. Шелеста?

2. Що було спільного та відмінного в політиці П. Шелеста і В. Щербицького?

4. Чи можна характеризувати становище в УРСР за часів В. Щербицького як період «застою»?

VI. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.