Домашнє завдання: читати § 25 с. 115-119 відповісти на питання с. 119 виконати завдання у контурній карті с.

Тест з теми Держави Азії та Латинської Америки http://interactive.ranok.com.ua/theme/contentview/serednya-ta-starsha-shkola/vsesvtnya-storya-10-klas/rozdl-v-derzhavi-az-ta-latinsko-ameriki/rozdl-v-derzhavi-az-ta-latinsko-ameriki

Поурочний план

Джерело https://sites.google.com/site/vsesvitistoria/tema-24-kraieni-aziie-ta-latinskoie-ameriki-u-mizvoennij-period

Тема 24. Країни Азії та Латинської Америки у міжвоєнний період

ПЛАН

1. Особливості політичних і економічних процесів у країнах Азії.

2. Розвиток країн Латинської Америки.

Основні поняття:

Мілітаризм (від лат. мілітаріз - військовий) - система політичних, економічних та ідеологічних засобів, що використовуються правлячими колами для нарощування військової могутності держави з метою підготовки до загарбницьких воєн. Мілітаризму властиві гонка озброєнь, зростання військового бюджету, нарощування військової присутності за кордоном, створення агресивних військово-політичних блоків, посилення впливу військово-промислового комплексу в економіці країни, внутрішній та зовнішній політиці.

Меморандум Танаки - секретний урядовий документ, у якому визначалися країни і території, які бажала захопити Японія, та накреслювалися державні заходи, необхідні для цього

Гоміндан (Національна партія Китаю) - партія, створена Сунь Ятсеном з метою об'єднання Китаю і проведення демократичних реформ

Індійський Національний Конгрес - найпопулярніша політична партія Індії, утворена 1885 року, лідер руху за національне визволення

Латифундія - велике поміщицьке земельне володіння в Латинській Америці.

Каудилізм - різновид авторитарного (профашистського) режиму, характерний для країн Латинської Америки у першій половини XX століття

Основні дати:

1931 р. - захоплення Маньчжурії

1937 р. - початок японо-китайської війни

4 травня 1919 р. - масові виступи проти втручання Японії у внутрішні справи Китаю

1925 - 1927 рр. - боротьба за об'єднання Китаю

1919 - 1922 рр. - кампанії громадянської непокори

1935 р. - затвердження Конституції Індії

Персоналії:

ТАНАКА Гіїті (1863 - 1929) - військовий міністр у 1918 - 1921 гаї 1923 - 1924 рр., прем'єр-міністр та міністр закордонних справ, міністр колоній Японії у 1927 - 1929 рр., генерал (з 1921 р.), барон, лідер японських мілітаристів, з 1925 року лідер партії Сейюкай.

СУНЬ ЯТСЕН (1866 - 1925) - голова революційного уряду Китаю в м. Гуанчжоу в 1923-1925 роки. Засновник партії Гоміндан (Національна партія). Народився у селянській сім'ї. Закінчив медичний інститут у Гонконгу

ЧАН КАЙШІ (Цзян Цзеші, 1887 - 1975) - головнокомандуючий революційною китайською армією з 1924 року. Отримав військову освіту, генерал. Один з лідерів Гоміндану, голова китайського уряду в 1927 - 1949 роки. Президент Китаю з 1928 року, Китайської республіки (Тайвань) у 1949 - 1975 роки, маршал.

ГАНДІ Мохандас (1869 - 1948) - видатний політичний діяч Індії. Народився у сім'ї політичного діяча (батько - міністр ряду індійських князівств). Отримав юридичну освіту в Англії. Після 1915 р. - один з лідерів ІНК. Був настільки популярним у масах, що отримав прізвисько Махатма - "велика душа". Він розробив теорію ненасильницького опору колонізаторам, що стала програмою боротьби за незалежність. Убитий індуїстським релігійним фанатиком

ВАРГАС Жетуліу (1883 - 1954) - голова уряду і президент Бразилії у 1930 - 1945, 1951 - 1954 роки. У 30-ті рр. Варгас був прихильником фашизму, 1937 р. встановив авторитарний режим "нової держави": введено надзвичайний стан, заборонено масові виступи, страйки, розпущено політичні партії; проведено індустріалізацію, уведено протекціоністські митні податки, розпочато розробку корисних копалин (бокситів, залізної руди, нікелю, золота). У соціальній сфері запроваджено страхування, трудове законодавство, 8-годинний робочий день, мінімальну заробітну плату, пенсії, відпустки. Диктатура Варгаса відстоювала і захищала інтереси національної буржуазії

Література:

1. Полянський П.Б. Всесвітня історія, 10 кл. Ґенеза, 2002;

2. Ладиченко Т.В., Осмоловський С.О. Всесвітня історія (профільний рівень). - К.: Генеза, 2010.

3. Щупак І.Я., Морозова Л.В. Всесвітня історія 10 клас (рівень стандарту, академічний рівень). – К.: "Прем'єр", 2011.

1. Японія - конституційна монархія. На чолі країни - імператор, який вважається нащадком богині Аматерасу. В економічному відношенні - індустріально-аграрна країна, одна з найбільш розвинутих в Азії. Аграрне питання вирішено не було - земля належала поміщикам. Столиця - м. Токіо. Абсолютна більшість населення країни - японці.

Після закінчення Першої світової війни, в якій вона воювала на боці Антанти з метою отримати контроль над островами Тихого океану і загарбати німецькі "орендні" території в Китаї, Японія стала конкурувати з Англією і США за контроль над торгівлею Китаю. На Вашингтонській конференції 1921 - 1922 рр. вона домоглася, щоб Англія і США не мали своїх військово-морських баз ближче, ніж за 5 тис. км від Японії.

1925 року країна нормалізувала свої відносини з СРСР, вивела з окупованого Північного Сахаліну свої військові частини, які перебували там з періоду громадянської війни в Росії. У країні введено загальне виборче право.

У 1927 р. на парламентських виборах переміг генерал Танака - лідер японських мілітаристів. У цей час посилилися агресивні наміри Японії: з'явився план захоплення Північно-Східного і Східного Китаю, Монголії, встановлення панування у Південно-Східній Азії і басейні Тихого океану. Ці плани розроблені під керівництвом Танака на вхідній конференції (червень-липень 1927 р.) в якій брали участь МЗС Японії, військове й морське міністерство, Генеральний штаб армії. Рішення її стали основою секретно-меморандуму Танаки.

Як й інші капіталістичні країни світу, Японію охопила економічна криза 1929 - 1933 років. Виробництво товарів промисловості зменшилося, порівняно з 1929 роком, на 32,4%. Вихід з кризи Уряд бачив у посиленні мілітаризації економіки, переорієнтуванні її на потреби армії. Держава збільшила кредити підприємствам, що випускали зброю, 5,5 млрд. йєн.

У 1927 і 1929 роках Японія робила спроби захопити Іаньдунь - територію Китаю, яка до Першої світової війни належала Японії, але за Версальським договором шонські війська були звідти виведені.

У політиці активізувалися профашистські мілітаристські групи, такі як "Молоді офіцери". Метою цієї організації було встановлення диктатури вояччини. У 1932 р. вони вбили прем'єр-міністра Інукаї і намагалися здійснити фашистський переворот. Хоча заколот і не вдався, однак тиск військових на уряд не зменшився, було відроджено ідею "Великої Японії".

Першою жертвою мілітаризму стала багата на корисні копалини Маньчжурія (Північно-Східний Китай). 1931 року японські війська напали на неї, і до 1932 року весь Північно-Східний Китай опинився під японським контролем. Японці стали просуватися на південь, що зачіпало інтереси США і Англії. На захопленій території була утворена маріонеткова держава Маньчжоу-Го на чолі з останнім китайським імператором Пу І. Ліга Націй після довгих переговорів стала вимагати від Японії звільнення захоплених територій. У відповідь Японія вийшла з Ліги Націй. Для підготовки широкомасштабної війни було посилено експлуатацію трудящих: зменшено заробітну плату, збільшено до 11 годин робочий день. У 1936 р. відбулася нова спроба військового заколоту.

У липні 1937 р. почалася японо-китайська війна. В Китай було введено 300 тис. японських військ. Мета - контроль над економікою Китаю, використання його багатих на корисні копалини надр. Цим нападом Японія порушила і рішення Вашингтонської конференції, і пакт Бріана-Келлога, але західні держави, побоюючись встановлення у Китаї комуністичної диктатури, не виступили проти японської агресії. На конференції з цього питання у Брюсселі (1937 р.) була висунута пропозиція встановити економічну блокаду Японії, але США, Англія і Франція її не підтримали.

Китай було проголошено республікою ще в ході Сіньхайської революції 1912 року. Однак фактично у політичному відношенні він являв собою роздроблену країну: центральний уряд не контролював всієї території держави, у провінціях правили військові угруповання ("кліки"). В економічному відношенні Китай знаходився на стадії аграрного суспільства, був сировинним придатком і ринком збуту товарів європейських країн. Британія контролювала центральний Китай, Франція - південний.

Після закінчення Першої світової війни в Китаї розгортається національно-визвольний рух. Приводом для його початку стало рішення Паризької конференції про передачу півострова Шаньдунь Японії. Війська Японії захопили цю колишню німецьку орендну територію.

Боротьбу розпочали студенти Пекіна: 4 травня 1919 р. вони вийшли на демонстрацію і мітинги з вимогами до уряду повернути півострів, усунути з посад прояпонських чиновників, оголосити бойкот японським товарам. Центр виступів - м. Шанхай. До студентів приєдналися учні, а згодом - робітники й ремісники. Рух підтримала національна буржуазія. Виступи тривали понад 2 місяці, і уряд пішов на деякі поступки: звільнив з посад прояпонських чиновників, випустив на свободу заарештованих студентів, не підписав Версальський мирний договір.

"Рух 4 травня" сприяв утворенню й консолідації лівих політичних партій, поширився рух "За нову культуру" - за впровадження літературної мови, близької до побутової, що дало змогу навчити грамоти багато мільйонів китайців.

У 1923 р. у найбільшому місті півдня країни Гуанчжоу (провінція Кантон) створений революційний уряд на чолі з лідером партії Гоміндан Сунь Ятсеном, який у 1912 р. був першим президентом Китаю.

У 1924 р. Гоміндан і КПК утворили єдиний фронт і уряд Сунь Ятсена оголосив себе національним урядом, розпочав боротьбу за об'єднання країни. Головнокомандуючим призначено генерала Чан Кайші.

Кульмінацією боротьби за незалежність і об'єднання Китаю стали революційні події 1925 - 1927 років, що почалися 30 травня 1925 року. У цей день на знак протесту проти розстрілу мирної демонстрації у Шанхаї піднялися робітники цього міста. У липні 1926 р. армія Чан Кайші розпочала "північний похід", план якого був розроблений радянським радником В. Блюхером. Мета походу - розгром північних військових угруповань і об'єднання Китаю.

Після смерті Сунь Ятсена, у квітні 1927 р., національний уряд очолив Чан Кайші.

Резиденцією уряду став Шанхай. На осінь 1927 р. Чан Кайші вдалося об'єднати найважливіші райони Китаю. Столицю було перенесено до Нанкіну. Всі політичні сили країни визнали уряд Чан Кайші.

У внутрішній політиці уряд намагався розпочати економічну модернізацію країни, придушити опір лівих сил, що не визнавали уряду Чан Кайші. У зовнішній - розширити зв'язки з розвинутими державами, знайти підтримку на міжнародній арені. Однак реально це призвело до посилення позицій США.

КПК, що не визнала уряд Чан Кайші, оскільки той не провів аграрної реформи, готувалася до збройного повстання. На базі окремих військових загонів і частин почалося формування Червоної Армії Китаю. Деякі райони -Цзянсі, Шеньсі - невдовзі перейшли під контроль комуністів. 1931 року КПК створила Центральний Тимчасовий робітничо-селянський уряд Китайської республіки, який очолив Мао Цзедун. Його активно підтримав СРСР. Уряд Чан Кайші протягом 1930 - 1934 рр. безрезультатно намагався придушити комуністичний рух.

Ситуація в країні ускладнилася у 1931 р., коли японські війська захопили економічно розвинуту частину Китаю -Маньчжурію. У листопаді 1936 року Червона Армія Китаю здійснила похід через північно-західні території (12 тис. км) і закріпилася на кордоні провінцій Шенсі, Ганьсу, Нінся - у так званому "особливому районі Китаю". У 1937 р. КПК і Гоміндан утворили єдиний антияпонський фронт. СРСР надав Китаю кредит на 250 млн. доларів, надіслав військову техніку, радників і спеціалістів.

Індія (територія сучасних держав Індії, Пакистану, Бангладеш, Бірми, Шрі-Ланки) на початку XX ст. була найбільшою колонією Великобританії - "перлиною в короні Британської імперії". Вона управлялася віце-королем Індії, якого призначав британський монарх. Країна поділялася на Британську Індію (9 великих і 8 малих провінцій) і 600 князівств. Будь-які політичні права у індійців були відсутні. У релігійному відношенні Індія ділилася на західну частину, де панував іслам, і східну - індуїзм.

В економічному відношенні - аграрно-сировинний придаток Британії, однак швидкими темпами на початку XX ст. почала розвиватися промисловість (залізниці до портів, переробні підприємства) в інтересах колонізаторів. Спеціалізувалася на експорті джуту і чаю. 70% населення займалися сільським господарством.

У 1919 р. прийнято "Закон про управління Індією" (реформа Монтегю-Челмсфорда), який дещо розширив кількісний склад місцевих виборців до центральних органів влади. До реформи політичні права мали 0,2% населення Індії, після - 1,3%.

Національно-визвольною боротьбою в країні керував утворений у 1885 р. Індійський Національний Конгрес, який складався з представників інтелігенції і національної буржуазії. Офіційною ідеологією ІНК була сатьяграха - ненасильницький, пасивний опір існуючим порядкам. Очолював ІНК видатний філософ і політичний діяч М. Ганді.

Глибоко віруюча людина, в житті - аскет (не носив фабричного одягу, їздив завжди у вагонах третього класу тощо), Ганді вважав, що не можна відповідати злом на зло чи насильство. Насильству, з його точки зору, треба протистояти ненасильницькими діями і методами боротьби.

Введення у дію (березень 1919 р.) "Закону Роулета", спрямованого проти "антидержавної діяльності", викликало хвилю протестів. Ганді закликав індійців до мирних форм непокори: хартали - закриття крамниць, припинення ділової активності; бойкоту англійських товарів, несплаті податків.

У питанні щодо виборчої реформи і нових законів англійців ІНК розколовся: праві виступили за компроміс з Британією, ліві (Дж. Неру) і центристи (М. Ганді) проти.

На хвилю громадянської непокори колоніальна влада відповіла розстрілом мирного мітингу прихильників ІНК що проходив у м. Армітсар, у "Золотому храмі" сикхів - одного з народів північної Індії. Загинули більше тисячі чоловік. Національній релігійній гордості індійців було кинуто виклик, що мало наслідком ще більшу за масштабами кампанію громадянської непокори, яка тривала з 1919 до 1922 року. Після спаду цієї кампанії вплив ІНК в суспільстві зменшився, кількість його членів упала з 10 млн. до кількох тисяч. Активізувалися релігійні організації - Мусульманська ліга, "Великий союз індусів". Колонізатори з тактичних міркувань стали підтримувати мусульман, нацьковувати людей різних релігійних поглядів один на одного. Індуїсти бачили як майбутнє єдину незалежну державу, мусульмани ж вимагали відокремлення.

У 1928 р. комісія на чолі з Саймоном почала розробку нової конституції Індії, мета якої - підготовка колонії до незалежності. Лідери ІНК, не згодні з таким варіантом конституції, 1930 року розпочали нову кампанію громадянської непокори. День 26 січня 1930 року оголошено Днем незалежності. Прихильники Ганді у березні 1930 р. здійснили двотижневий пропагандистський похід до узбережжя Аравійського моря - так званий "Соляний похід". Після укладення угоди між ІНК і владою у 1931 р. кампанія непокори була припинена, а у 1935 р. затверджена нова Конституція, що зберігала всю повноту влади в руках колонізаторів.

У другій половині 30-х рр. прискорилися темпи економічного розвитку Індії, національна буржуазія стала економічно самостійною, виплатила всі борги Англії і навіть почала вивозити свої капітали за кордон.

2. Латинська Америка - це та частина Північної, Центральної та Південної Америки, що лежить на південь від кордону між США і Мексикою. Таку назву регіон світу отримав через панування там іспанської та португальської мов, які виникли на основі стародавньої латинської мови.

У країнах Латинської Америки, які здобули незалежність у першій половині XIX ст., склалися своєрідні політичні відносини, значною мірою успадковані від колоніального минулого.

Домінуюче становище у політичному житті посідали різні угруповання латифундистів - нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців) та негрів-рабів (рабство у деяких країнах існувало до кінця XIX ст.). Латифундії ставали центрами як економічого, так і політичного життя цих країн.

Після здобуття незалежності ці країни, крім Бразилії, було проголошено республіками, повнота влади в них належала вождям, які спиралися на армію і деякі угруповання латифундистів. При цьому в країнах формально зберігалися конституції, представницькі органи, імітувалося проведення виборів.

Панування латифундій визначало переважно аграрний характер розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинених держав - спершу Англії, а згодом - Німеччини і США, які забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами та були основними ринками збуту для їхньої продукції. Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало виробництво м'яса і зерна, у Бразилії та Колумбії - кави, на Кубі - цукру й тютюну, у Центральноамериканських країнах - тропічних фруктів, що дало підставу назвати останні «банановими республіками».

Поєднання політичного суверенітету і економічної залежності стало важливою особливістю розвитку країн регіону.

Наприкінці XIX ст. у країнах Латинської Америки почала розвиватися промисловість, переважно гірничодобувна та з переробки сільськогосподарської продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного капіталу. Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Латинської Америки, проте мала для їхнього розвитку суттєві наслідки. Ріст споживання сільськогосподарської продукції та сировини у воюючих державах привів до зростання ціни на цю продукцію. Це збільшило прибутки латиноамериканських країн, що були використані для розвитку промисловості. У країнах формувалися національний капітал і робітничий клас, які на повний голос заявили про свої права. Відтак до невирішеного аграрного питання долучилися проблеми, притаманні промислово розвиненим країнам. Війна також привела до згортання капіталовкладень європейських держав, із чого негайно скористалися США. Після відкриття в 1914 р. Панамського каналу, який став власністю США, виросли політична вага і вплив Сполучених Штатів.

У 1920-1930-х рр. у країнах Латинської Америки стало популярним гасло зміцнення національної незалежності та усунення впливу інших держав, що спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні реформи у першій чверті XX ст. було проведено в Аргентині та Мексиці.

Ще одним поштовхом до таких перетворень стала економічна криза 1929-1932 рр. Вона сильно вдарила по економіці латиноамериканських країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилася значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилося знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Почалося нове піднесення антиімперіалістичного руху (значною мірою антиамериканського та антианглійського), що привело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією, які суперничали зі США та Англією. Але головною метою урядів Латинської Америки був пошук виходу зі скрутного становища.

Країни Латинської Америки взялися до індустріалізації, яка мала компенсувати неможливість імпорту машин та обладнання з промислово розвинених країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталові надавалися всілякі пільги. Держава почала вкладати кошти у розвиток промисловості, що привело до виникнення державного сектора економіки. Робилися спроби змінити структуру експорту, щоб зменшити його залежність тільки від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії було націоналізовано нафтодобувну промисловість.

Отже, у Латинській Америці, як і в країнах Заходу, криза привела до посилення державного регулювання економікою. Але форми проведення перетворень були різними: в одних встановлювалися диктаторські режими, в інших відбувалося зміцнення демократичних режимів.

Після проголошення «доктрини Монро» США вважали країни Латинської Америки своєю сферою впливу. Поступово до середини XX ст. вони витіснили з цього регіону основних своїх суперників: Німеччину, Францію, Англію. Проте засилля іноземного капіталу призвело до могутнього антизахідного руху. Посилення антизахідних, особливо антиамериканських, настроїв змусило США скоригувати їхню політику в Латинській Америці. Президент Рузвельт заявив, що США проводитимуть політику «доброго сусіда» і не здійснюватимуть інтервенції (що не завадило здійснити її у 1930-ті рр. в Нікарагуа). США стали покладатися на розвиток міжамериканського співробітництва на основі рівності. Така політика сприяла послабленню впливу Німеччини та Італії в Латинській Америці, створила умови для участі країн Латинської Америки у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції (19 країн оголосили війну Німеччині та стали членами Організації Об'єднаних Націй). Реально взяли участь у війні Бразилія та Мексика.

Аргентина у XIX - на початку XX ст. розвивалась переселенська країна (тут мешкали переважно вихідці з Іспанії та Італії). Економіка країни розвивалась у межах агроекспортної моделі: вона була найбільшим виробником сільгосппродукції у світі, яка переважно йшла на експорт (м'ясо, зернові, технічні культури).

Наприкінці XIX ст. в країні розгортається широкий демократичний рух проти «елітарної демократії». Виникає перша масова політична партія - Громадянський радикальний союз на чолі з І. Ірігоєн. Підтиском масового руху в 1912 р. в країні було запроваджене загальне виборче право. Це дало могутній поштовх до лібералізації режиму в країні. Період 1916-1930 рр. увійшов в історію країни під назвою «епоха "ліберального реформізму"». Її пов'язують з президентством Іпполіто Ірігоєна (1916-1922, 1928-1930 рр.) Він дозволив діяльність профспілок, увів 8-годинний робочий день і двотижневу оплачувану відпустку. Було проведено земельну реформу, згідно з якою селянам із державного фонду передавалось 8 млн гектарів землі та захищалися права орендаторів. Ірігоєна розпочав боротьбу за націоналізацію нафтової промисловості. Проте його перетворення не були завершені. Економічна криза 1930-х рр. загострила становище в країні. У 1930 р. військові на чолі з генералом Ф.Урібуру здійснюють переворот. Їх правління з 1930 до 1943 року увійшло в історію країни як «десятиліття ганьби». У цей період були закладені нові тенденції в розвитку країни. В умовах агроекспортної моделі розвитку в країні реалізовувалася широка програма імпортзамінної індустріалізації - заміна товарів, що експортувалися, виробленими в країні. Запроваджувалися державні методи регулювання. Імпортзамінна індустріалізація призвела до серйозних змін у соціальній структурі суспільства: найчисленнішими і найвпливовішими прошарками суспільства стають наймані робітники і підприємці. Змінилась структура експорту країни. Аргентина перетворилась на аграрно-індустріальну країну. Проте досягти економічної незалежності не вдалося. Аргентина потрапила в технологічну залежність від провідних країн світу.

У зовнішній політиці Аргентина проводила політику «Лідера Південної Америки» і завжди перебувала в опозиції до політики США. Аргентина відмовилась вступити до Ліги Націй. Встановила відносини з Радянською Росією (1921р.). Засуджувала політику СІПА в Центральній Америці. У 1930-ті рр. пішла на зближення з Німеччиною.

У Мексиці внаслідок революції 1910-1917 рр. до влади доступилася нова політична еліта. 1 травня 1917 р. було прийнято одну з найбільш демократичних на той час конституцій. Вона закріплювали за нацією права на землю та її надра, зобов'язувала повернути селянам усі захоплені в них землі, а також наділити їх землею з державного фонду. Крім того, кожний штат установлював максимум землеволодіння, а надлишки викуповувалися і розподілялися між селянами Конституція визнавала права профспілок, установлювала 8-годинний робочий день. Початкова освіта стала обов'язковою та безплатною. Мексика проголошувалася демократичною президентською федеративною республікою.

Найбільш ґрунтовні перетворення здійснив у Мексиці президент Ласаро Карденас (1934-1940 рр.). За часи його правління було покінчено з пануванням латифундій, селяни отримали в 2,5 разу більше землі, ніж за попередні 20 років, було націоналізовано залізниці та нафтову промисловість, утвердився демократичний устрій. Уряд проводив політику імпортзамінної індустріалізації і запроваджував протекціоністські закони для захисту власної промисловості.

Зовнішня політика Мексики базувалась на принципах невтручиння у внутрішні справи інших держав, поваги суверенітету, рівноправності в міжнародних відносинах. Мексика була першою серед країн Латинської Америки, яка визнала СРСР і встановила з нею дипломатичні відносини (1924 р.). Мексика прийняла тисячі політичних емігрантів з Іспанії після встановлення там режиму Франко. Засудила акти агресії Німеччини та Японії. Особливі відносини склалися у Мексики зі США.

Бразилія зустріла XX ст. відсталою аграрною країною, яка ще не подолала пережитків періоду рабовласництва (рабство скасовано у 1888 р.). Повалення монархії і встановлення республіки (1889 р.) не змінило політичного життя в країні. Період 1889-1930 рр. увійшов в історію країни під назвою «стара республіка». Домінуюче становище в країні займала земельна аристократія - латифундисти (виробники кави і цукрової тростини). Правлячу еліту формували аристократи штатів Сан-Паулу і Мінас-Жерайс. На початок 1920-х рр, існуючий в країні режим уже викликав відкрите невдоволення. Ініціативу виступу проти влади кавових магнатів взяли на себе молоді офіцери. їх рух отримав назву тенентиського (від португальського tenente - лейтенант). У 1922 р. у ряді гарнізонів спалахнули заколоти, після придушення яких нерозгромлені загони тенентистів утворили єдину колону і пройшли з боями з півдня на північ країни (1924-1927 рр.). Провідну роль у цьому русі відігравав начальник штабу колони капітан Л. К. Престес. Заколотників підтримали представники регіональних еліт, яким був заборонений доступ до вищої влади, а також підприємці й промисловці. Криза «старої республіки» стала очевидною. Економічна криза 1929-1933 рр. підірвала могутність старої еліти, до того ж вона не мала ніяких рецептів для виведення країни з кризи. У таких умовах у 1930 р. в країні відбулися президентські вибори. Правляча «Консервативна концентрація» перемогла своїми традиційними методами підкупів, залякування, фальсифікацією виборів тощо. Але опозиція об'єднана в «Ліберальний альянс» на чолі з Ж. Варгасом не визнала поразки і захопила владу силою. Наступний період в історії країни отримав назву «Ера Варгаса» (1930-1964 рр.).

Жетуліо Варгас у період свого президентства (1930-1945 рр.) став ініціатором проведення широких реформ. Він установив режим особистої влади (1934 р.) і в перші роки свого правління симпатизував фашизму, намагаючись в усьому бути схожим на Муссоліні (як зовні, так і в політиці), але під час Другої світової війни кардинально змінив погляди: у 1942 р. оголосив війну Німеччині й навіть відправив воювати на боці антигітлерівської коаліції 30-тисячний корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.

За роки правління Ж. Варгаса у Бразилії було здійснено імпортзамінну індустріалізацію, створено державний сектор економіки (металургія, електроенергетика, транспорт), введено протекціоністські митні податки, розвідано й розпочато експлуатацію природних родовищ (боксити, залізна руда, нікель, золото). Освоювалися нові землі. Завдяки умілій дипломатії Бразилія домоглася вигідних для неї зовнішніх інвестицій. У соціальній сфері було запроваджено страхування і трудове законодавство, введено 8-годинний робочий день, визначено розмір мінімальної заробітної плати, пенсій і відпусток тощо. Значні кошти спрямовувалися на розвиток освіти і культури. У той же час були розпущені всі політичні партії, існувала цензура, переслідувалась опозиція.

У Чилі реформи на зміцнення власної економіки, запровадження соціального законодавства провів уряд Народного фронту на чолі з президентом Агірре Серда (1938-1940 рр.).

Під час Першої світової війни зріс попит на традиційні предмети експорту. Розвивалась місцева промисловість. Позиції поміщиків-латифундистів ослабли. Міжвоєнні роки позначені рядом реформ, у першу чергу аграрних, які обмежували владу і власність латифундистів. Зріс вплив американського капіталу і, загалом, вплив США. Під час правління Ф. Рузвельта США стали проводити політику «доброго сусіда». Криза 1930-х рр. завдала серйозного удару по економіках країн Латинської Америки. Щоб уникнути у майбутньому подібних потрясінь, у деяких країнах регіону починається проведення імпортзамінної індустріалізації. Криза вплинула й на політичне становище: у ряді країн встановилися диктаторські режими. Єдина країна, яка послідовно розвивалась у демократичному напрямку розвитку, була Мексика.

ЗАВДАННЯ ТА ЗАПИТАННЯ:

1. Охарактеризуйте внутрішню й зовнішню політику японського уряду. Які зміни відбулися з приходом до влади генерала. Танаки?

2. У чому дістало вияв посилення впливу військових на політику Японії?

3. Визначте основні етапи японо-китайської війни. Які її наслідки?

4. Що ви знаєте про "Рух 4 травня"? Які причини його виникнення?

5. Яка мета революційних подій 1925 - 1927 років?

6. У чому суть внутрішньої і зовнішньої політики Чан Кайші?

7. Яку роль у національно-визвольному русі Індії грав ІНК?

8. Охарактеризуйте основні риси економічного й політичного розвитку латиноамериканських країн.

9. Які реформи проведені у Латинській Америці у 20-30-ті роки.?

10. Що таке латифундизм?