Домашнє завдання: вивчити § 28 с. 181-190 відповісти на питання с.189-190 виконати завдання у контурній карті

Поурочний план

Джерело https://gorodenok.com/урок-33-тема-українські-землі-у-складі-п/

Урок 32. Тема. Українські землі у складі Польщі, Історія України 10 клас

Мета: розкрити становище та розвиток українських земель у складі Польщі; з’ясувати етапи правлячих кіл Польщі щодо українства; схарактеризувати українські політичні сили та перебіг політичної боротьби; розвивати в учнів уміння аналізувати, зіставляти, робити висновки; виховувати їх у дусі поваги до історії свого народу.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Західноукраїнські землі в міжвоєнний період», атлас.

Основні терміни та поняття: сепаратизм, осадники, асиміляція.

Основні дати:

1921—1925 рр. — діяльність українського Таємного університету у Львові;

14 березня 1923 р. — рішення Ради послів країн Антанти про входження Східної Галичини до складу Польщі;

31 липня 1924 р. — прийняття закону, за яким польська мова проголошувалась державною та заборонялося вживання української мови в державних установах;

1935—1938 рр. — спроба польсько-українського порозуміння, курс на «нормалізацію».

Хід уроку 32. Тема. Українські землі у складі Польщі, Історія України 10 клас

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Фронтальне опитування

1) Коли було проголошено ЗУНР?

2) Коли було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР?

3) Які держави розділили українські землі після поразки визвольних змагань?

4) Які міжнародні договори закріплювали розподіл українських земель?

Розповідь учителя (супроводжується показом на карті)

Таким чином, українські землі після поразки визвольних змагань увійшли до складу СРСР (Наддніпрянська Україна), Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь), Румунії (Північна Буковина, Південна Бессарабія, Хотинщина, Мармарощина) та Чехословаччини (Закарпаття). У складі СРСР вони мали державний статус УСРР. Проте суверенітет УСРР, як ми з’ясували на попередніх уроках, був ефемерним. На цьому уроці ми розпочинаємо вивчати, як складалася доля західноукраїнських земель.

ІІІ. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Політика польських правлячих кіл щодо українських земель.

Розповідь учителя

У Польщі, де проживало найбільше українців, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, маючи стратегічну мету — повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. У 1919—1939 рр. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

У 1919—1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також те, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але щойно 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері. У цей період українське населення також намагалося відстояти свої права, удаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 р., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.

У 1923—1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща «А», до якої входили корінні польські землі, і Польща «Б», що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. Стосовно різних частин відповідно проводилась і різна політика. Щодо Польщі «Б» застосовувалася політика штучного стримування соціально-економічного розвитку й повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалася державною. Почалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі переселялися польські колоністи («осадники»), яким виділялися кращі землі.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці щодо українців. Третій період (1926—1937 рр.) пов’язаний з установленням режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки й компроміси у відносинах із національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин (зробити їх патріотами Польської держави, складовою польської політичної нації) і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-українського порозуміння». Провідником цієї політики став воєвода Волині, колишній заступник міністра внутрішніх справ в уряді С. Петлюри Г. Юзефський.

Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл (украквістичних), дозволено певну українізацію православної церкви.

Така політика проводилася з метою розколу серед українців: між галичанами й волинянами, між прихильниками та противниками порозуміння з Польщею. Вона мала створити позитивний імідж Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин. У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Картузькій (утворений у 1934 р. для політичних в’язнів). Проте в більшості випадків заклики до порозуміння та політичні рішення керівників Польської держави наражалися на стійкий опір антиукраїнськи налаштованих місцевих чиновників, поміщиків. Будь-який прояв українського національного життя трактувався як нелояльність до держави, прояв сепаратизму. До того ж на виступи радикальних українських елементів польська сторона здійснювала масові акції пацифікації (умиротворення) 20 вересня — 30 листопада 1930 р., які супроводжувалися погромами, побиттям, руйнуванням українських установ; застосовувався принцип колективної відповідальності українців, які в очах поляків виглядали як неблагонадійні. Але починаючи від 1937 р. польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялися, що українське питання стане «розмінною картою» у великій грі, а будь-які поступки українцям — сприятливим ґрунтом для зростання сепаратизму; прокотилась нова хвиля репресій. У 1938—1939 рр. у прикордонній смузі із СРСР були проведені акції з виселення українців.

Завдання

Спираючись на відповідний матеріал підручника та розповідь учителя, складіть і заповніть таблицю «Політика правлячих кіл Польщі щодо українських земель» за планом: а) період; б) зміст; в) основні заходи; г) результат.

2. Українські політичні партії та організації.

Розповідь учителя

Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, існуючий політичний режим допускав певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії, покликані захищати їхні інтереси. Так, у Польщі на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Найбільшою й наймогутнішою серед українських політичних партій було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р. і було ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об’єднання були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. УНДО виступало за конституційну демократію та незалежність України. Головним практичним завданням УНДО вважала захист економічних, політичних, національно-культурних прав українців. Під впливом УНДО перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, товариств, у тому числі й найвпливовіша газета «Діло», яка, по суті, стала його неофіційним органом.

Соціалістичний спектр українського руху був представлений Українською соціал-радикальною партією (УСРП), що утворилася після об’єднання в 1926 р. найстарішої західноукраїнської партії Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Розв’язання найважливіших соціально-економічних проблем пов’язувалося із завоюванням незалежності. Її лідерами були Л. Бачинський і І. Макух. Ще однією соціалістичною партією була Українська соціал-демократична партія. У своїй діяльності вона спиралася на нечисленне українське робітництво. У 1924 р. УСДП була примусово розпущена польською владою на підставі звинувачення в поширенні ідей комунізму; у 1929 р. вона відновила свою діяльність. Лідером партії став М. Ганкевич. Решта українських партій були нечисленними та маловпливовими (Українська католицька партія, Волинське українське об’єднання, москвофіли тощо). Майже всі українські партії виступали за об’єднання українських земель у єдиній державі. Ситуацію в УСРР у 1920-ті рр. висвітлив Д. Левицький у 1925 р. в газеті «Діло»: «На радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї чужі рамці фіктивної української державності наповнюються рідним змістом справжньої державності». Але в 1930-ті рр. думка щодо УСРР і СРСР докоріннно змінюється. Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) й увійшла до Компартії Польщі.

КПЗУ діяла підпільно; прагнула поєднати національні ідеї з ідеями комунізму, підтримувала ідейну течію націонал-комунізму. Вона спиралася переважно на найбідніші прошарки суспільства. На чолі КПЗУ стояли Й. Клірик, Р. Кузьма. Політика українізації та непу, що проводилися в УСРР, сприяли зростанню впливу КПЗУ й узагалі прорадянських настроїв у Західній Україні. Але наступна політика радянського керівництва (колективізація, голодомор, репресії) викликала критику з боку членів КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було репресовано, а Компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну в 1938 р. було розпущено.

Українські партії максимально намагалися використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. Із цією метою вони боролися за місця в польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і шести сенаторів, то в липні 1930 р. — із 50 послів і 14 сенаторів. Поряд із легальними українськими партіями і підпільною діяльністю комуністів зростала ще одна сила, якій судилося стати провідником українського руху в 1930—1950-ті рр., — націоналістичний рух, що неухильно розвивався. Організаційні витоки були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної у Празі в 1920 р. групою старшин УСС та УГА на чолі з Є. Коновальцем.

Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, становлення якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Основним методом боротьби вважався терор проти представників окупаційної влади, установ тощо.

Терористичні акти УВО мали й пропагандистську мету: привернути увагу світової громадськості до тієї несправедливості, яка після Першої світової війни була вчинена щодо українців. Найвідоміші акції УВО: невдалий замах колишнього старшини УГА С. Федака на Ю. Пілсудського (1921 р.), кампанія саботажу та терористичні акти проти українських угодовців (1922 р.), експропріаційні акції (1924—1926 рр.) тощо.

Ідеологічною основою націоналістичного руху стала ідеологія інтегрального націоналізму Д. Донцова. Діяльність УВО та Д. Донцова сприяли консолідації націоналістичних сил. У 1929 р. постала Організація українських націоналістів (ОУН).

3. Створення та діяльність ОУН (для рівня стандарту).

Запитання та завдання

1) Назвіть провідні українські політичні партії, що діяли на території Польщі.

2) Яка з них була найчисленішою та найвпливовішою?

Запитання для дискусії

Чому український рух був представлений низкою партій, а не однією загальнонаціональною?

ІV. ПІДСУМКИ УРОКУ

Після поразки визвольних змагань значна частина західноукраїнських земель увійшла до складу Польщі.

Політику польських урядових кіл щодо українства можна оцінити як антиукраїнську. Усі спроби знайти порозуміння на основі перетворення українців на лояльних громадян Польщі також не мали успіху.

Український історик І. Русяк-Рудницький, характеризуючи політику міжвоєнної Речі Посполитої щодо українців, говорив словами Толейрана: «Це гірше, ніж злочин, це — дурість».

Антиукраїнська політика зумовила розгортання потужного українського національно-визвольного руху, який був представлений як легальними, так і нелегальними організаціями. У міру зростання антиукраїнських акцій керівну роль у національно-визвольному русі перебирає потужна підпільна мережа ОУН.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) О працюйте відповідний матеріал підручника.

2) П ідготуйте реферат за однією з тем: «Курс УНДО на “нормалізацію” українопольських відносин та його наслідки»; «Кооперативний рух у С хідній Галичині у 1920—1930-ті рр.»; «Діяльність “Просвіти” в 1920—1930-ті рр.», «Український консерватизм. В. Л ипинський», «Церковне життя на західноукраїнських землях у міжвоєнний період», «Греко-католицька церква і український рух у 1920—1930-ті рр.».