Functional-Semantic Peculiarity of Pronominals with the Meaning of Person in M.Vyngranovsky’s Lyrics

Abstract.

FUNCTIONAL-SEMANTIC PECULIARITY OF PRONOMINALS WITH THE MEANING OF PERSON IN M. VYNGRANOVSKY’S LYRICS

Olena Oleksenko

Department of Ukrainian Language, Skovoroda Kharkiv National Pedagogical University, Kharkiv, Kharkiv region, Ukraine

Available 1 September 2012.

Abstract

Relevance

Philologists have regularly mentioned that lyric poetry is an art of pronominal character. Pronouns are of vital importance for lyrical poetry for they constitute the most important content field of lyrical genre that outline the relations between the “lyrical I” and the whole of the world. As far as namelessness lays in the basis of lyrical poetry as a genre, the only form that allows to express personality is a pronoun. Semantic definiteness of pronouns, in particular those that form the communicative frame of poetry – I, YOU, WE and their possessive counterparts, has its scale of expression in poetic language of different authors, which depends upon various factors, namely upon their mentality. In accord with the traits described in the scientific literature, a famous Ukrainian writer of the 60^th M. Vyngranovsky is of an introvert type. The necessity of thorough investigation of semantic emphasis, brought into life by the use of such a specific word class as pronouns in the lyrics of this poet, is presupposed by the importance of the study of the connection of the author’s mental world and the way of verbalizing inner I, the basis of the “lyrical I”, and the surrounding world. All mentioned above makes the problem of the article topical.

Purpose

The aim of the investigation is to reveal the spectrum of the semantics of 1^st and 2^nd person pronouns and their possessive counterparts as condensers of semantic dominants that form the communicative frame of M. Vyngranovsky’s lyrics.

Tasks

To achieve the aim the following tasks are set: 1) to define the types of the semantization of 1^st and 2^nd person pronouns; 2) to reveal the autosemantic filling of these pronomanals in M. Vyngranovsky’s lyrics; 3) to outline the semantic dominant of the use of pronoun I in the poet’s lyrics; 4) to find out semantic relations of the pronoun I and YOU, WE; 5) to state the priority of these pronouns semantics for the idiostyle of the poet-introvert M. Vyngranovsky.

Conclusion

There are revealed several types of the semantization of 1^st and 2^nd person pronouns and their possessive counterparts in M. Vyngranovsky’s lyrics. The poet’s lyrical I is mostly semantized as “I of personality”, which is often combined with “amorous YOU singular”, less often – with “amorous YOU plural”, creating an indivisible whole – an intersubject of the action or state. In contrast to the poets-extraverts, who expose wider semantics of the lyrical I in the analogous genre, M. Vyngranovsky, remaining in the frame of “I proper”, from time to time semantizes I as functional and contrasting. Occasionally “another I” is semantized, although “objectified I” never appears.

Revealing the nature of “I of personality” and “amorous YOU singular” the poet-introvert avoids concretization and giving the referents in detail. The lyrical hero (I) lives in the world of feelings and dreams, in the abstract world that is not defined in time and space. As far as “lyrical I” and “amorous YOU singular” are practically always nameless, the corresponding pronouns lose the ability of substitution to a high degree (R. Herwegh, L. Bloomfield), obtaining a peculiar autosemantization and accumulating the whole of the hero’s inner worries.

Perspective

The perspective lies in the further study of the semantics of the 3d person pronouns in their correlation with 1^st and 2^nd persons and the functions of other pronominal classes in M. Vyngranovsky’s idiostyle because it is one of the foreground and complicated tasks of the lyrical language studying to clarify the esthetical value of grammatical categories (R. Jakobson).

Research highlights

► Poetic semantics of 1^st and 2^nd person pronouns and their possessive counterparts as autosemantic units, condensers of semantic dominants that form the communicative frame of M. Vyngranovsky’s lyrics, is characterized. ► Types of referential semantization of these pronouns are defined; their semantic filling through the prism of the specificity of the poet’s psychological type (who is by assumption an introvert) is brought to light. ► All this made it possible to clarify the priorities in the verbalization of the poet’s "I of personality" and "amorous YOU singular" as an intersubject and to study the character of their counteraction.

Keywords: pronominal, types of referential semantization of a pronoun, poetic semantics, an intersubject, the poet’s psychological type.

References

Brojtman, S. N. (2004). Istoricheskaja pojetika: hrestomatija-praktikum. Moskva: Akademija.

Vinogradov, V. V. (1972). Pojetika russkoj literatury. Moskva: Nauka.

Vinhranovs'kyy, M. (1990) Tsyu zhinku ya lyublyu: liryka. Kyyiv: Dnipro.

Gin, Ja. I. (1996). Problemy pojetiki grammaticheskih kategorij: Izbrannye raboty. Sankt-Peterburg: Gumanitarnoe agentstvo "Akademicheskij proekt".

Zoljan, S. T. (1988). "Ja" pojeticheskogo teksta; semantika i pragmatika: K probleme liricheskogo geroja. Tynjanovskij sbornik: Tret'i tynjanovskie chtenija. Riga, 23-35.

Lysychenko, L. A. & Skorbach, T. V. (2001). Movnyy obraz prostoru i psykholohiya poeta: monohrafiya. Kharkiv: KhDPU im. H.S. Skovorody.

Mats'ko, L. I. (1973). Stylistychni funktsiyi zaymennykiv u poetychnykh tvorakh Lesi Ukrayinky. Lesya Ukrayinka. Publikatsiyi. Statti. Doslidzhennya, 96-103. Kyyiv.

Oleksenko, O. A. (2012). Zaymennyky v poetychnomu movlenni I. Dracha: semantyka i funktsiyi. Mova. Kul'tura. Vzayemorozuminnya: zbirnyk naukovykh prats', 2, 220-228. Drohobych.

Ostapenko, I. V. (2006) Pejzazhnyj diskurs kak kartina mira v lirike A. Kushnera. Voprosy russkoj literatury, 16, 109-121.

Pavlova, I. A. (2010). Chyslivnyk u poetychnomu movlenni M. Vinhranovs'koho kriz' pryzmu yoho psykhotypu. Psykholinhvistyka, 5, 121-128. Pereyaslav-Khmel'nyts'kyy.

Plyushch, M. Ya. (1997). Zaymennyky yak zasoby aktualizatsiyi hramatychnoho znachennya osoby. Yazyk y kul'tura: Pyataya mezhdunarodnaya nauchnaya konferentsyya, II, 123-126. Kyyiv.

Seliverstova, O. N. (1988). Mestoimenija v jazyke i rechi. Moskva: Nauka.

Serazhym, K. S. (1966). Morfolohichni zasoby stylistyky. Kyyiv: Kyyivs'kyy universytet im. T. Shevchenka.

Sil'man, T. I. (1970). Sintaktiko-stilisticheskie osobennosti mestoimenij (Na materiale nemeckogo jazyka). Voprosy jazykoznanija, 4, 81-91.

Tynjanov, Ju. N. (1965). Problemy stihotvornogo analiza. Moskva: Nauka.

Yunh, K.-H. (2002). Psykholohiya ta poeziya. Antolohiya svitovoyi literaturno-krytychnoyi dumky ХХ st. L'viv, 119-141.

Jakobson, R. O. (1983). Pojezija grammatiki i grammatika pojezii. Semiotika, 462-482. Moskva.

Correspondence: olena.o@yandex.ua

Vitae

Olena A, Oleksenko, Candidate of Philology, Professor, Head of the Department of Ukrainian Language in Skovoroda Kharkiv National Pedagogical University. Her research interests include functional morphology, problems of word-building, grammatical stylistics, and linguopoetics.

Article.

Олена Олексенко

УДК 811.161.2+367.626:82-1

ФУНКЦІЙНО-СЕМАНТИЧНА СВОЄРІДНІСТЬ ПРОНОМІНАТИВІВ ЗІ ЗНАЧЕННЯМ ОСОБИ В ЛІРИЦІ М. ВІНГРАНОВСЬКОГО

Cхарактеризовано поетичну семантику займенників 1‑ї та 2‑ї особи і співвідносних із ними присвійних займенників як автосемантичних одиниць – конденсаторів смислових домінант, що формують комунікативну рамку творів, у ліриці Миколи Вінграновського. Окреслено типи референтної семантизації цих прономінативів і виявлено їх змістову наповнюваність через призму специфіки психологічного типу поета, який, за припущенням, належить до інтровертів. У зв’язку із цим з’ясовано пріоритети у вербалізації референта «Я особистісне» і «ТИ любовне» як інтерсуб’єкта та вивчено характер їх взаємодії.

Ключові слова: прономінатив, типи референтної семантизації займенника, поетична семантика, інтерсуб’єкт, психологічний тип поета.

Як відомо, мовознавці досліджують змістовий аспект займенників із суперечливих позицій. Окреслюється три підходи до вивчення цього питання: одні вчені вважають, що займенники – слова семантично спустошені, належать до неповнозначної лексики (О.М. Пєшковський, Ч. Пірс, Т.І. Сільман та ін.), другі вважають їх такими одиницями, значення яких ситуативно мінливе (Л.В. Щерба, Р.О. Якобсон, Л. Блумфільд, М.В. Леонова, Плющ М.Я. та ін.), треті висловлюють думку про своєрідність семантики займенників, багатокомпонентну структуру їх значення, що свідчить про семантичну насиченість змісту цих слів (О.М. Селіверстова, О.В. Падучева, О.С. Шевчук та ін.). У цьому сенсі переконливою видається думка О.М. Селіверстової про те, що «відмінності у потрактуваннях часто пов’язані з акцентуванням уваги на різних аспектах значення або функціонування займенників» [Селиверстова 1988: 4]. Поширеним є погляд на займенники як актуалізатори в мовленні різних типів референції іменної групи (функція заміщення). В останній час у зв’язку із увагою до вивчення структури тексту набули актуальності розвідки про текстотвірні (анафоричні) функції займенників, проте часом вони зводяться до правил синтаксичного вживання цих слів. Однак особливої ваги у вивченні природи займенника і його призначення в мові набувають праці, написані під упливом інтересу до прагматичного аспекту мовних знаків навзагал (Т.А. Космеда, Л.М. Синельникова та ін.), оскільки, як зазначає О.М. Селіверстова, займенники, маючи не номінативне, а дейктичне значення, не ідентифікують денотат, а дають характеристику актанту [Селиверстова 1988: 5]. Т.І. Сільман наголошує, що функцію заміщення займенники виконують лише за умови чергування з повнозначною лексикою, замінюючи яке-небудь попереднє чи наступне слово контексту: той, цей, він, вона, там, тут тощо. Якщо ж цього немає, якщо відсутня мовленнєва ситуація «антецедент – субститут», тоді займенники вільно розвивають другу із своїх найважливіших функцій – автосемантичного позначення особи всередині акту комунікації. «Це – особливого роду функція, не менш унікальна, ніж функція повнозначної лексики» [Сильман 1970: 83].

Автосемантичність прономінативів найбільш яскраво виявляється в поетичному тексті, зокрема ліриці, що насичена займенниками 1‑ї та 2-ї особи однини і , меншою мірою, – множини. Те, що лірика – мистецтво прономінальної скерованості, відзначалося неодноразово (Д.М. Овсянико-Куликовський, Л.А. Булаховський, В.В. Виноградов, Р.О. Якобсон, Т.І. Сільман, С.Т. Золян, Л.І. Мацько, Я.М. Гін, І.В. Циганок та ін.). Займенники – «органічна необхідність для лірики, оскільки вони є найбільш суттєвою змістовою ланкою ліричного жанру, що окреслює взаємовідносини між «ліричним Я» і світом в узагальнювальному плані» [Сильман 1970: 85]. Ім’я в сучасній ліриці зазвичай взагалі не називається. «Безіменність закладена в самій природі ліричного жанру, оскільки лірика відображає певну «комунікативну ситуацію», а саме – дуже особисте, інтимне звертання поета або до іншого Я, або до природи, до світу, до всесвіту, і все це на рівні глибинної інтроспекції. Єдино можливою формою вираження особистості в цих умовах є займенник, безіменне Я, ліричне «інкогніто» [Сильман 1970: 83-84].

Безіменність, а отже, і семантична визначеність передусім займенників Я, ТИ має свою шкалу вираження в ліричній мові різних поетів. Припускаємо, що це залежить від різноманітних екстралінгвальних чинників, зокрема значною мірою і від психічного устрою кожного із авторів. Особливості слововжитку, зокрема стилістика певних граматичних одиниць в ідіостилях знаних українських поетів не раз була предметом уваги мовознавців (роботи Л.А. Булаховського, С.Я. Єрмоленко, В.С. Калашника, Л.О. Пустовіт, Л.І. Мацько, Т.М. Можарової, І.А. Павлової Л.О. Тихої та ін.). Особливо пильну увагу в цьому сенсі викликає мова поетів-шістдесятників – образна, яскрава, багато в чому креативна. Функціонально-змістову навантаженість особових займенників та співвідносних із ними присвійних у ліриці І. Драча як поета-екстраверта ми розглянули раніше [Олексенко 2012]. Однак смислові акценти, породжувані вживанням такого специфічного класу слів, як займенники, в ідіостилі видатного поета-шістдесятника М. Вінграновського не досліджувалися. Необхідність такого аналізу вбачаємо у важливості вивчення взаємозв'язку психічного світу автора, якого ми відносимо за рядом ознак (див. роботи: [Юнг 2002; Лисиченко, Скорбач 2001; Павлова 2010]) до інтровертів, з характером вербалізації внутрішнього Я та світу довкола нього. Це і зумовлює актуальність проблеми, порушеної в цій статті.

Мета дослідження – виявити спектр семантики займенників 1‑ї та 2‑ї особи і співвідносних із ними присвійних займенників як конденсаторів смислових домінант, що формують комунікативну рамку ліричних творів М. Вінграновського.

Для досягнення цієї мети необхідно виконати такі завдання: 1) визначити типи семантизації займенників 1‑ї та 2‑ї особи; 2) виявити автосемантичне наповнення цих прономінативів у жанрі лірики М. Вінграновського; 3) окреслити смислову домінанту у вживанні займенника Я в ліриці поета; 4) з’ясувати семантичні відношення займенника Я з ТИ, ВИ, МИ; 5) диференціювати ступінь визначальності семантики цих займенників для ідіостилю поета-інтроверта М. Вінграновського.

Матеріалом дослідження послужили поезії збірки М. Вінграновського «Цю жінку я люблю».

Дослідники стверджують, що в ліричному творі семантична структура слова набуває кількох змістових рівнів. В.В. Виноградов писав: «Поетичне слово двопланове: співвідносячись із словесною системою загальної мови…, воно в той самий час за своїми внутрішніми поетичними формами, за своєю поетичною сутністю і змістом скероване на символічну структуру літературно-художнього твору навзагал» [Виноградов 1972: 6]. В умовах віршованого тексту такий процес нарощення смислів притаманний усім класам слів: як повнозначним, так і службовим. Як відомо, будь-який елемент ліричної поезії має естетичне навантаження, у тім числі й займенники. Закони художньої творчості діють таким чином, що, як зазначає О.М. Селіверстова, «розряд займенників, який в узуальній мовній системі не має значущості, системою вірша висувається на перший план, додатково семантизується, укрупнюється [Селиверстова 1988: 48]. Існує думка, що в ліриці «головним» займенником виступає Я, оскільки він природно пов’язаний зі способом вираження так званого «ліричного героя». Це поняття в літературознавстві неодноразово дискутувалося, уточнювалося і на цю пору обросло синонімічними зворотами: «ліричний персонаж», «ліричне Я», «ліричний характер» тощо. На думку Ю.М. Тинянова, «голос автора» («особа автора», «авторське Я», «первинний автор»), що сприймається нами, є вже витвір мистецтва, художній об’єкт, реальність іншого типу, ніж життєва, це Я вже не творець, будівничий поетичного світу, а мешканець створеного світу» [Тынянов 1965: 83].

Цей мешканець створеного автором світу безпосередньо виражає себе займенником 1‑ї особи однини, який, за висловом Д.М. Шмельова, настільки чітко співвідносить дію з мовцем, що не може бути навіть контекстуально «перенесений» на інших осіб. У таких суб’єктивно ліричних висловлюваннях ніколи не звучить ім’я автора, що свідчить про ідентичність авторського і ліричного Я. Частотність вживання займенника Я в аналізованій збірці М. Вінграновського настільки висока (із 154 віршів він помічений у 147), що це вже само по собі є підтвердженням особливої його ролі як засобу презентації ліричного героя.

Лінгвісти по-різному окреслюють типи семантизації займенника Я, однак навзагал вони зводяться до таких: «особистісне Я», «функціональне Я», «зіставне Я», «Я ліричного персонажа», «опредметнене Я», «Я уособленого персонажа» [Селиверстова 1988: 98]. Причому перші три типи можна об’єднати у «власне Я», що протиставляється трьом іншим як «чужому Я».

На відміну від поетів екстравертивного типу, однією із рис творчої манери яких є деталізація світу й себе в ньому, що виявляється і в семантизації займенника Я, який служить передусім для вияву свого зовнішнього світу, осягнення себе на тлі реального життя [Олексенко 2012], поети-інтроверти на перший план висувають потребу осмислення свого внутрішнього світу. Це виявляється в переважному функціонуванні займенника Я як «особистісного Я» (сам мовець), причому, на відміну від екстравертів, таке Я автор не пов’язує з конкретними хронотопними характеристиками – ні з фактами своєї біографії, ні з реальними подіями життя суспільства. Хронотоп виступає тлом, на якому виявляються почуття ліричного Я: Я вже човен в снігах. Я в сніги вже гребу. Лиш Десна молода… Молодесенький Канів (Ще під інеєм човен лежав без весла…); Сюди, на Рось, не ближче і не далі, На центр серця в плинучих літах… Мені і досі тут любов моя в печалі, І карі очі в золотих сльозах (Голубі сестри людей); Труїти душу кожен раз Я вже не можу – будь я проклят! Пищать дощі, і води топлять І душу, і терпіння, й час (Не починайся. Ні з очей…). І тільки зрідка «особистісне Я» набуває автобіографічних рис: Де дітлашня чека гостинця – З базару мама он, дивись!.. У тих веселих – Старостинцях, Де вперше плакав я колись… (У Старостинцях з лободою).

Референт «Я особистісне» в інтимній ліриці вербалізується як нерозривна єдність з референтом «любовне ТИ (твій)», породжуючи таким чином семантику «любовне МИ (наш)». Як відомо, ТИ – другий після ліричного Я семантичний центр вірша, одна зі складових його «сюжетної схеми». Ліричне Я майже завжди передує в діалозі з «Я-іншим» або з ТИ. Навіть якщо в ліричному тексті з’являється МИ, то воно складається найчастіше з «Я + ТИ», де ТИ – зазвичай лірична героїня. Такий характер висловлювання С.Н. Бройтман називає «інтерсуб’єктним»: не аналітичне розрізнення «Я» та «інший», а їх задана нерозривна інтерсуб’єктна цілісність [Бройтман 2004]. «Любовне ТИ» простежується у 80% творів інтимної лірики М. Вінграновського, причому переважно залишається безіменним, а тому сприймається читачем як узагальнений образ коханої жінки: Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь Високим срібним поглядом на тебе. З вогню і вод, від неба і до неба Твоїм ім’ям на тебе я молюсь (Я скучив по тобі, де небо молоде…); Лиш ти одна, мені одна лиш ти Мій палиш сон і душу мою палиш (Моя осінь); Ти тут! Ти тут! Кохана, ти – як світ, Початок і кінець твій загубився (Ти тут! Ти тут!..); В бентезі я! Душа моя живе Твоїм печальним іменем прозорим (Елегія). У низці поезій семантизація ТИ зазнала відчутного впливу класичних зразків любовної лірики. Наприклад, простежуються паралелі з образом норовливої коханої в ліриці І. Франка (Ой, ти, дівчино, з горіха зерня): Ти зла, як дика груша при дорозі, Ти відьма мого серця. Я – тиран, А ти мільйон тиранів (Кінотриптих). М. Вінграновський як інтроверт не схильний до опису портрета коханої, вербалізуються переважно відчуття, породжувані спілкуванням з нею: У хаті холодно. Твоїх духів лиш запах (У хаті холодно…); Я знаю: соняшники карі, І карий грім у гримині, Та чемодан у автокарі, І ти, як свічка, в далині (Але було вже пізно мальвам…).

Сила почуттів ліричного Я виявляється на вербальному рівні за допомогою аксіологічно яскравих словотвірних оказіоналізмів на основі займенника ТИ: Коло тебенько я – дивись! Ходять хмари нехмарним небом, По воді сон зорі повивсь Біля тебенько, коло тебе (Коло тебенько я – дивись!). Ці рядки з незначними варіаціями утворюють кільцеву композицію поезії, що акцентує смислову домінанту твору, виражену займенниками Я і ТИ. У поезії М. Вінграновського послідовно простежується гармонія злиття «особистісного Я» з «любовним ТИ» як вияв глибини кохання: Чи тебе, чи я себе ще кличу – Лиш сльоза на сльозу набіга… (Встав я, – ранній птах); Щасливий я – В мене ім’я твоє, І я люблю, Яка мені ти є… Твоя дорога – Мої там кроки (Щаслива пісня). Людина ніби шукає свою половину, частину себе за допомогою заданої лірикою інтенції діалогу і знаходить її в ТИ, прагнучи до гармонійного МИ: Ти чуєш: плачуть по мені. Ти чуєш: плачуть за тобою. У множині і в однині Тобою плачуть, плачуть мною… Ми не любили їх. Любили ми одне одного крізь час (За птахом піниться вода); Невже нам дітись де немає? Хіба ти в мене не одна? (І замалий, і неширокий); Щока, та тінь, та тінні очі, І ми самі на самоті… (Щока та тінь…). Для ліричного героя, замкненого в собі, важливо зробити світ «своїм», привласнити його. Така «інтимізація» допомагає з окремих фрагментів вибудувати цілісний світ.

У поетичному доробку М. Вінграновського трапляються випадки актуалізації референта «зіставне ТИ», у цьому разі в порівнянні з чимось підкреслюється неповторність, індивідуальність обраної жінки: Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір. Ти – ніч моя… (Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь); Трояндо неба і землі, В тобі всі їхні барви грають… (Ранковий сонет).

Подекуди в мові інтимної лірики помічена семантизація займенника ВИ як «любовне ВИ» на грунті узуального «пошанного ВИ», причому завжди контекст «домальовує» компоненти «ви – не моя, але жадана, кохана», «ви – жінка-мрія». Уживання цього займенника ніби проводить неподоланну межу між «особистісним Я» і «любовним ВИ»: Дружиною мені приснились ви, Ми з вами ідемо, побравшись за руки, Ми з вами вдвох, любове моя вічна (Дружиною мені приснились ви); Сміятись вам, мовчати вами, Вашим ім’ям сповнять гортань І тихо тихими губами Проміння пальчиків гортать…(Сміятись вам…); Вас так ніхто не любить. Я один. Я вас люблю, як проклятий. До смерті (Вас так ніхто не любить).

Займенники ТИ і ВИ в системі мови, як відомо, наділені передусім апелятивною функцією, що виявляється у звертанні до слухача, у спонуканні його (їх) до сприйняття мовлення. Дейктичність семантики, притаманна цим займенникам у комунікативних ситуаціях реального життя, в поезії визначає необмеженість вибору адресата висловлювання. Це й узагальнений співрозмовник, і конкретна особа, і неістота, й абстрактне поняття. На противагу екстравертам, які широко вживають у ліричних творах референт «ТИ (пошанне ВИ) ліричного конкретного співрозмовника», ім’я якого заступають, М. Вінграновський зрідка вдається до зняття ореолу безіменності, «інкогніто» з удаваного співрозмовника, рідко його конкретизує. На всю аналізовану збірку припадає тільки три таких дейктичних слововживання, наприклад: Мене осяяння сповняє перед Вами Від Ваших дум і серця висоти (Юлії Іполитівні Солнцевій).

Я.І. Гін як характерну рису поетичної номінації визначає перемикання осіб, що динамізує текст, а в композиційному аспекті «відіграє роль семантико-граматичного пуанта» [Гин 1996: 114]. У збірці М. Вінграновського є поезія, семантико-граматичним ядром якої виступає перемикання числової форми 2‑ї особи зі збереженням граматичного значення співрозмовника, що має ім’я Марія. У першій половині вірша «Качки летять! Марієчко, – качки» Марія – ТИ, вона близька ліричному Я, його почуття вербально інтимізуються словотворчими засобами і паронімічною грою слів: Маріє, мріє, мрієчко моя, Моя Марієчко тривожна, Твоїм гірким, як світ, ім’ям Мені звучить хвилина кожна. У другій половині – ім’я не називається, ліричний герой переходить на «ВИ», таким чином виявляючи відчуження, що виникло через нездійсненість мрії: Спасибі вам. Для вас одної я вас творю з прогірклих мрій… Ви та струна моя одна, в якій усі життя і смерті Мені сповна! У цьому разі займенники ТИ – ВИ, перемикаючись, відіграють основну роль у створенні хронотопу «на ту пору – на цю пору».

Кілька поезій збірки містять займенник ТИ, ужитий із семантикою узагальненості «ТИ – будь-хто, всі»: І станеш ти новітнім байстрюком Із випеченим серцем в чорносилі, І житимеш ти ситим мертвяком, – Та Син і Сон згризуть тебе й в могилі!.. (Шевченко). Примітно, що таке вживання займенника ТИ оточене контекстом, що має аксіологічно негативне скерування, спроектоване і на референт займенника. У двох поезіях за таким узагальненим ТИ вбачається ліричне Я: оскільки мова йде про непорядні вчинки героя, автор переходить з 1-ї особи на 2‑у, картаючи своє «друге Я», що «сховалося» за граматичну форму 2‑ї особи: Той переярок, те дівча, і хмара, І дощ отой на виспражену землю, І ту проламану любов’ю в серці греблю Ти не доніс… Ганьба тобі і кара і далі: Ти – нуль. Пшоно ти. Згаром-перегаром Розвійсь і звійсь, і тінь свою склени!.. (Над гаєм хмара руку простягає).

Дослідники відзначають, що найбільше семантико-граматичне значення має заступання 3-ї особи 2-ю [Гин 1996], що виявляється і на рівні займенників. Такий процес супроводжується зміною статичного (десь навіть епічного) опису динамічним – прагматично насиченим, яскраво експресивним, заґрунтованим на персоніфікації. У М. Вінграновського таких поезій небагато, однак вони показові: Канни цвітуть над морем… Канни – червоні чайки! Зором своїм червоним Палахкотять над морем, Наче вони не канни – Квіти червонобриві, Наче з моєї крові Мною загублені рани… і далі: Ні! Не мої ви рани! Вперше я стрівся з вами! Ви мені лише канни! Чайки червоні – канни! (Канни) або Опала тінь на землю обігріту, Чоловіки заснули біля хат. Зелені руки, повні білоквіту, На теплу ніч розкинув сонний сад. Люблю тебе, глибокий саде мій!.. Мислитель білий! Ні, ти не могила! І твої руки не людські хрести, Бо з князя Ярослава і Данила, З Хмельницького й Трясила виріс ти (Саду). У цьому разі з’являється референт «ТИ (або ТВІЙ) уособленого співрозмовника» як результат персоніфікації предметів, абстрактних понять.

«Функціональне Я», сутність якого полягає в осмисленні свого призначення, своєї ролі в різних сферах життя, в інтимній ліриці семантизується не так часто, що зумовлено своєрідністю тематики таких поезій, замкненістю на «голосі серця». Напевне, що в громадянській ліриці «голос розуму» інтроверта М. Вінграновського виявляється повною мірою. Однак і в аналізованій збірці занурений у власне Я ліричний герой, співвідносний з автором, окреслює своє місце в житті як невід’ємну частину природи. Тому в поета «Я функціональне» перетинається з «Я уособленого персонажа», відображаючи гармонію буття, вічність всесвіту: І хвилі у глибокому хорі Здіймають зелені пісні… Іду у безсмертному морі, І море іде у мені!.. І я відчуваю, що жив я, Що житиму ще і живу, Бо морю й землі не чужий я, Бо їх я собою зову (Морської осені). В іншій поезії «функціональне Я» своєрідно переплітається з символікою дерева життя, породжуючи химерний образ ліричного героя: Десь є там яр у глибині полів, Десь є там я над яром тим дніпровим, У тім яру на темнім дні діброви В цю білу провесінь до себе я розцвів. Семантика такого Я акцентується композиційно – твір завершується суголосними початку рядками: Десь є там яр, де я цвіту до себе, І тим єдиним цвітом я не сплю (Десь є там яр у глибині полів…).

У віршах з «Я ліричного персонажа» є оповідач, а ліричний герой репрезентований тільки тією мірою, якою виявляється його ставлення до висловлення персонажа. В аналізованій збірці семантика такого Я репрезентована піснями діда й прадіда в поезії «У Старостинцях з лободою».

Таким чином, у контексті лірики М. Вінграновського виявляється кілька способів семантизації займенників 1‑ї та 2‑ї особи і співвідносних із ними присвійних. Ліричне Я поета семантизується переважно за допомогою референта «Я особистісне», що часто поєднується з «ТИ любовне», рідше – з «ВИ любовне», утворюючи неподільне ціле – інтерсуб’єкт дії. Такий стан речей відображає специфічну семантику ліричного жанру, репрезентовану займенниками, що за своєю природою «дозують інформацію», чим сприяють створенню в ліриці узагальненого «суб’єкта переживань» - того, якого зазвичай називають «ліричним Я». На переважне вживання «Я особистісного» впливає і психічний склад поета – його інтровертивність. В аналогічному жанрі поетів-екстравертів семантика ліричного героя значно ширша – вона звернена назовні: це і «Я функціональне», і «Я зіставне», і «опредметнене Я», «Я ліричного персонажа» [Олексенко 2012]. М. Вінграновський зрідка семантизує Я як функціональне і зіставне, залишаючись у парадигмі «власне Я». «Чуже Я» семантизується в поодиноких випадках, зокрема «опредметнене Я» взагалі не трапляється, що знов-таки характеризує творчу манеру поета-інтроверта. Виявляючи природу «особистісного Я» і «любовного ТИ», М. Вінграновський уникає конкретизації, деталізації референтів. Хронотопні характеристики теж даються тільки натяком чи дуже узагальнено. Створюється враження, що ліричний герой (Я) існує в світі почуттів, мрій, хронотопно нечітко окресленому, абстрагованому від реальності.

Займенники 1‑ї та 2‑ї особи за підтримки семантично співвідносних присвійних «акумулюють душевні переживання ліричного героя, забезпечуючи необхідну узагальненість суб’єкта переживань і в той же час необхідну глибину самих переживань» [Сильман 1970: 90]. Оскільки в ліриці М. Вінграновського ліричне Я і ТИ практично завжди безіменне, воно значною мірою втрачає функцію заміщення, функцію субститута (Р. Гарвег, Л. Блумфільд), набуваючи своєрідної автосемантії і стаючи акумулятором усього комплексу душевних переживань героя. Таким чином, у ліриці граматична особа займенника, збігаючись із його лексичним значенням, обростає контекстуально заданою семантикою різних референтів, передусім «особистісного Я» і «любовного ТИ», тим самим не тільки створює комунікативну рамку твору, але й відіграє одну з головних ролей у формуванні поетичного змісту.

Поетична семантика займенників в ідіостилі М. Вінграновського не вичерпується розглянутим у цій статті, перспективним видається вивчення семантики 3-ї особи займенників та інших прономінальних розрядів, оскільки з’ясування естетичної значущості граматичних категорій, що «діють подібно до поетичних образів» (Р.О. Якобсон), є одним із пріоритетних і складних аспектів дослідження мови поезії.

References.

Література

Бройтман 2004: Бройтман, С.Н. Историческая поэтика : хрестоматия-практикум [Текст] / С. Н. Бройтман. – М. : Академия, 2004. – 352 с.

Вінграновський 1990: Вінграновський, М. Цю жінку я люблю : лірика [Текст] / М. С. Вінграновський. – К. : Дніпро, 1990. – 205 с.

Виноградов 1972: Виноградов, В.В. Поэтика русской литературы [Текст] / В. В. Виноградов. – М. : Наука, 1972. – 355 с.

Гин 1996: Гин, Я.И. Проблемы поэтики грамматических категорий : Избранные работы [Текст] / Я. И. Гин. – Санкт-Петербург : Гуманитарное агентство «Академический проект», 1996. – 224 с.

Золян 1988: Золян, С.Т. «Я» поэтического текста ; семантика и прагматика : К проблеме лирического героя [Текст] // Тыняновский сборник : Третьи тыняновские чтения. – Рига, 1988. – С. 23-35.

Лисиченко 2001: Лисиченко, Л.А., Скорбач, Т.В. Мовний образ простору і психологія поета : монографія [Текст] / Л. А. Лисиченко, Т. В. Скорбач. – Харків : ХДПУ ім. Г.С. Сковороди, 2001. – 160 с.

Мацько 1973: Мацько, Л.І. Стилістичні функції займенників у поетичних творах Лесі Українки [Текст] // Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. – К. : Наукова думка, 1973. – С. 96-103.

Олексенко 2012: Олексенко, О.А. Займенники в поетичному мовленні І. Драча: семантика і функції [Текст] // Мова. Культура. Взаєморозуміння: збірник наукових праць. – Дрогобич : Коло, 2012. – Вип.2. – С. 220-228.

Остапенко 2006: Остапенко, И.В. Пейзажный дискурс как картина мира в лирике А. Кушнера [Текст] // Вопросы русской литературы. – 2006. – № 16. – С. 109-121.

Павлова 2010: Павлова, І.А. Числівник у поетичному мовленні М. Вінграновського крізь призму його психотипу [Текст] // Психолінгвістика : [збірник наукових праць ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»]. – Переяслав-Хмельницький: ПП «СКД», 2010. – Вип. 5. – С. 121-128.

Плющ 1997: Плющ, М.Я. Займенники як засоби актуалізації граматичного значення особи [Текст] // Язык и культура : Пятая международная научная конференция. – К., 1997. – Т. ІІ. – С. 123-126.

Селиверстова 1988: Селиверстова, О.Н. Местоимения в языке и речи [Текст] / О. Н. Селиверстова. – М. : Наука, 1988. – 180 с.

Серажим 1996: Серажим, К.С. Морфологічні засоби стилістики [Текст] / К. С. Серажим. – К. : Київський університет ім. Т. Шевченка, 1996. – 60 с.

Сильман 1970: Сильман, Т.И. Синтактико-стилистические особенности местоимений (На материале немецкого языка) [Текст] // Вопросы языкознания. – 1970. – № 4. – С. 81-91.

Тынянов 1965: Тынянов, Ю.Н. Проблемы стихотворного анализа [Текст] / Ю. Н. Тынянов. – М. : Наука, 1965. – 284 с.

Юнг 2002: Юнг, К.-Г. Психологія та поезія [Текст] // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М. Зубрицької [2–е вид., доп.]. – Львів : Літопис, 2002. – С. 119-141.

Якобсон 1983: Якобсон, Р.О. Поэзия грамматики и грамматика поэзии [Текст] // Семиотика. – М. : Радуга, 1983. – С. 462-482.

Охарактеризована поэтическая семантика местоимений 1-го и 2-го лица и соотносимых с ними притяжательных местоимений как автосемантических единиц – конденсаторов смысловых доминант, которые формируют коммуникативную рамку произведений, в лирике Николая Винграновского. Очерчены типы референтной семантизации этих прономинативов и определена их содержательная наполненность сквозь призму специфики психологического типа поэта, который, предположительно, принадлежит к интровертам. В связи с этим определены приоритеты в вербализации референта «Я личностное» и «ТЫ любовное» как интерсубъекта и изучен характер их взаимодействия.

Ключевые слова: прономинатив, типы референтной семантизации местоимения, поэтическая семантика, интерсубъект, психологический тип поэта.

Poetic semantics of 1^st and 2^nd person pronouns and their possessive counterparts as autosemantic units, condensers of semantic dominants that form the communicative frame of M. Vyngranovsky’s lyrics, is characterized. Types of referential semantization of these pronouns are defined; their semantic filling through the prism of the specificity of the poet’s psychological type (who is by assumption an introvert) is brought to light. All this made it possible to clarify the priorities in the verbalization of the poet’s "I of personality" and "amorous YOU singular" as an intersubject and to study the character of their counteraction.

Keywords: pronominal, types of referential semantization of a pronoun, poetic semantics, an intersubject, the poet’s psychological type.

Надійшла до редакції 1 вересня 2012 року.