Українські землі у складі Російської імперії

План

1. Адміністративно - територіальний устрій та регіональний поділ.

2. Національне та соціальне становище українського населення.

3. Імперська колонізаторська політика України.

Основні поняття та терміни:

Адміністративно - територіальний поділ - поділ території держави на систему  адміністративних  одиниць (область, провінція, штат, воєводство, губернія, повіт, волость, місто, село) відповідно до якого утворюється вертикальна структура органів державної влади й управління.

Генерал - губернаторство -  адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії (1775 - 1917). Включало одну або кілька губерній, під управлінням генерал - губернатора.

Повіт -   адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських, а також польських, литовських і білоруських землях з другої половини XIV ст.

Стан - адміністративно-поліцейська одиниця в повітах Росії та України в XIX ст. ; запроваджена  1837р. у зв'язку з посиленням селянського руху.

Адміністративно - територіальний устрій та регіональний поділ

Таблиця "Адміністративно - територіальний поділ українських земель, що входили до складу Російської імперії в першій половині XIX ст."

Наддніпрянська Україна

Малоросійське генерал-губернаторство:

• Харківська губернія

• Чернігівська губернія

• Полтавська губернія

Київське генерал- губернаторство:

• Київська губернія

• Подільська губернія

• Полтавська губернія

Новоросійсько - Бессарабське генерал-губернаторство:

• Катеринославська

• губернія

• Херсонська губернія

• Таврійська губернія

Наприкінці XVIII ст. територія України входила до складу Російської та Австрійської імперій. У першій половині XIX ст. українська етнічна територія становила до 700 тис. км2. До складу Російської імперії входило 90% цієї території - Правобережна і Лівобережна Україна, Слобожанщина та південна (Степова) Україна, а до складу Австрійської - 10% - Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Такий територіальний поділ існував аж до початку Першої світової війни.

В історичному розвитку українського народу визначальна роль, як і раніше, належала Наддніпрянщині. Її вважало своїм історичним, політичним та культурним центром також українське населення Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, підвладне Австрійській імперії.

Поширення на територію України адміністративно - територіального устрою Російської імперії мало на меті прискорити колонізацію українських земель. Розроблена царським урядом на початку 50 -х рр.. XIX ст. інструкція зобов'язувала генерал - губернаторів посилити всебічний нагляд за «станом умів».

Найстараннішими провідниками царської колонізаторської політики в Україні були київський генерал - губернатор граф Д. Бібіков, малоросійський (харківський) - князь М. Долгоруков та новоросійський - граф М. Воронцов. Останнього як ревносного прислужника царизму висміяв у відомій епіграмі О. Пушкін. Антинародну діяльність перших двох - під керівництвом тодішнього найвищого провідника та ідейного натхненника колонізаторської політики в Україні царя Миколи I  - навіки затаврував український поет Т. Шевченко такими гнівно - глузливими рядками:

 Во дні фельдфебеля - царя

З своїм єфрейтором малим

Капрал Гаврилович Безрукий

Та жвавим, на лихо лихим.

Та унтер п'яний Долгорукий

До того люд домуштрували,

Україну правили. Добра

Що сам фельдфебель дивувались

Таки чимало натворили,

І маршировкою, і всім,

Чимало люду оголили

І «благосклонні пребивали

Оці сатрапи - ундіра

Всегда к єфрейторам своїм»

А надто стрижений Гаврилич

Національне та соціальне становище українського населення

Регіони України, що склались історично, різнилися не тільки  за адміністративним устроєм, а й за етнічним складом. Лівобережжя вважалося найбільш українським за етнічним складом. У 1795р. тут мешкало 98,1% місцевих жителів, решту становили росіяни та євреї; у Слобідській Україні  мешкало 85,9% українців; росіяни проживали тільки в місті Харкові та у східній частині регіону, євреї - лише в містах Суми та Харків. На Правобережній Україні українці становили 88%, поляки - 5%, євреї - 3,5%( на середину XIX ст. -10%); степова Україна була заселена переважно українцями (71,5%), на частку росіян та молдаван припадало по 9%, вірмени і цигани складали  3 - 4 %, менше 1% - було сербів, поляків, болгар, німців, грузин, євреїв, угорців. Татар наприкінці XVIII  ст. у Криму мешкало 250тис. чол.., а на середину XIX ст. - лише 100 тис. чол.

На середину XIX ст. у складі Російської імперії у дев'яти губерніях, утворених на території України, проживало 13,6млнчол. За становою ознакою вони поділялися на дворянство, духовенство, купецтво, міщанство, селянство. Зрівнявши 1835р. козацьку старшину  управах з російським дворянством, самодержавство прихилило на свій бік ту частину українського суспільства, яка у XVIII ст. виступала головним речником і поборником національної державності.

Соціальний склад населення земель - регіонів  також мав свої особливості. На Лівобережжі переважали дрібномаєтні дворяни - землевласники; селянство складалося з посполитих  та козаків (останні становили третину населення і проживали на своїх хуторах, маючи статус державних селян, зобов'язаних сплачувати чверть прибутків до державної скарбниці). Правобережна Україна вирізнялася специфічною структурою населення: до магнатів і шляхти належало 135 тис. чол.., селян - українців налічувалося 3 млн чол.., польських кріпаків становив: на Волині 74%, у Київській губернії - 90%, у Подільській - 91%. Південна Україна (Новоросія) відрізнялася тим, що тут не було кріпаків. Основу населення складали колонізатори - переселенці з європейських країн, вільні селяни, відставні солдати. Українці в усіх губерніях являли собою здебільшого селянську націю з мало чисельною верствою духовної та світської інтелігенції.

Імперська колонізаторська політика України

Колонізаторську політику  щодо українських земель проводили обидва імперські уряди. Так, внутрішня політика російського самодержавства була  спрямована на встановлення  контролю над усіма сферами існування українського  суспільства.  Царське законодавство змінювало землекористування, становище  станів, діяльність місцевих адміністрацій. Особливістю цієї політики  було те, що цивільна  влада, спираючись на військову силу, проводила русифікацію системи  освіти, упроваджувала кріпацтво, общинну систему відносин на селі, утверджуючи тим самим воєнно - феодальний деспотизм. Особливою формою колонізаторської політики Росії стало запровадження генерал - губернаторств, підпорядкованих безпосередньо імператору, що дозволяло встановити всеосяжний контроль над життям краю. Кожне генерал - губернаторство охоплювало кілька цивільних губерній, на чолі  яких стояли губернатори, підзвітні ще й   міністерству внутрішніх справ. Губернське правління здійснювалося за участю станових дворянських органів - повітових та губернських зборів, очолюваних предводителями дворянства. Губернії поділялися на повіти, де владу  здійснювали адміністративні  та повітові управи. На відміну від центральних російських губерній, на українських землях судді  та чиновники не обирались, а призначалися із росіян.