У Київській Русі не проводились переписи населення, тому визначити точну кількість її мешканців, відсоток сільських та міських жителів та інші параметри суспільства сьогодні дуже непросто.
За розрахунками сучасних демографів населення Київської Русі становило
від 4,7 до 7,9 млн. осіб.
Суспільну верхівку становили князі розгалуженої династії Рюриковичів на чолі з великим князем Київським.
Далі йшли бояри – нащадки племінних вождів і князівських дружинників.
За боярами, як і за князями, визнавалось право володіти землею.
Із земельних прибутків вони зобов’язані були забезпечувати себе бойовим обладунком і разом зі своїми дорослими синами і слугами брати участь у військових походах.
Князі і бояри у мирний час виконували управлінські (адміністративні) функції, а в час війни становили, так би мовити, офіцерський корпус війська.
Усі вони були професійними воїнами, і військова доблесть та честь цінувались у їхньому середовищі понад усе.
Разом із великими і дрібними боярами значний вплив у Київській Русі мало вище духовенство: київський митрополит, єпископи (управителі церковних округів), настоятелі великих монастирів (архімандрити).
Міське населення складалося з купців, ремісників, челяді
(обслуги при князівських і боярських домах).
Основну масу населення Київської Русі становили селяни.
Серед них виділялися вільні (їх літописці іменують «люди»), які проживали у селах та об’єднувались у сусідські общини-громади.
Кілька таких громад становили територіальний округ – верв.
Органом управління верві було віче – загальні збори.
Громада здійснювала самоуправління і суд на своїй території, спільно володіла лісами, пасовищами, мисливськими угіддями.
Вона відповідала за злочин, скоєний на її території, і несла спільну відповідальність за сплату данини феодалові.
Залежні від князів чи бояр селяни іменувалися смердами.
Вони проживали на землях, якими володіли князі і бояри.
Окрім смердів, існували інші категорії залежного та напіввільного населення.
До них належали закупи, які працювали за грошову позику (купу);
рядовичі, які трудилися за договором (рядом);
холопи, що не мали свого господарства і перебували у повній залежності від господаря;
челядь – жителі господарського двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі тощо.
Проблема землеволодіння на Русі перебуває у стані вивчення.
Дослідники вважають, що землеволодіння було двох видів – умовне (помістя) і безумовне (вотчина).
Термін «вотчина» походить від слова «отець» – батько й означає земельні володіння, що передавались у спадок.
У ранній період історії Київської Русі, в часи правління Володимира і Ярослава вотчинами володіли великі князі та їхні сини – удільні князі.
Решта феодальної верхівки користувались помістями, які князь міг відібрати.
Боярські вотчини зявляються наприкінці XI ст. – початку XII ст.
У вотчинах і помістях панувало натуральне (природне) господарство, тобто продукція вироблялась переважно для власного споживання, а не для продажу. Селяни перебували в залежності від власника землі і тому змушені були сплачувати натуральний або грошовий оброк (податок).
Величина податків була значною.
Відомо, що лише на десятину від своїх прибутків князь Володимир Великий побудував і утримував один із найбільших храмів Русі – Десятинну церкву.